Театр Заньковецької вже не той, що був, або Що нам показує «Земля»

4927 0
Львівська журналістка Марічка Ільїна пояснює, чому варто піти на прем’єрну постановку Давида Петросяна в Національний драматичний академічний театр імені Марії Заньковецької.
Фото: Руслан Литвин

Фото: Руслан Литвин

21 жовтня о 17:00 у Національному драматичному академічному театрі імені Марії Заньковецької вчетверте покажуть «Землю» Давида Петросяна. Ця постановка стала першою прем’єрою 106-го театрального сезону заньківчан, спланованого виконувачем обов’язків генерального директора-художнього керівника театру Максимом Голенком.

Раніше він очолював «Дикий театр» у Києві та Одеський академічний український музично-драматичний театр ім. Василя Василька, де демонстрував новаторський підхід, чи не тому й був обраний, аби привнести новизну у найконсервативніший львівський храм мистецтва. Ще в серпні митець поділився досить амбітними планами щодо очолюваної ним установи: на цей сезон запланував від 12-ти до 15 прем’єр, повне оновлення репертуару, інсценізацію режисерами театру і запрошеними спеціалістами українських та зарубіжних творів, як класичних, так і написаних нашими сучасниками, посилення трупи новими акторами. Що й не дивно: часу, аби щось змінити, в нього не так багато – лише рік, бо саме на такий термін підписаний контракт. І хоча львівське середовище сприйняло іменитого режисера насторожено, бо ж, мовляв, «нав’язаний Мінкультом зайда, не наш», Голенко наразі досить упевнено дає собі з цим раду, ведучи театр у обраному керунку. Наче й дає волю в творчості підлеглим і запрошеним колегам, але водночас, і це помітно, докладає руку: то тут підказує, то там скеровує.

Перша прем’єра сезону 2023/2024 демонструє, що театр Заньковецької вже не той, звиклий, що не варто очікувати від нього розмірених вистав. Над нею – «Землею» за повістю Ольги Кобилянської – працював запрошений столичний режисер Давид Петросян. Цікаво, що це вже друга його постановка цього твору. Перша була представлена у 2018 році на камерній сцені Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Знаючи це, мимоволі закрадався сумнів, чи не повторюватиметься, навіть мимоволі, режисер? Чи не переноситиме в нову інсценізацію задумів зі старої? А насправді вийшло так, що вони дуже різняться. Щоправда, як на мене, без першої не було б другої. Із доосмисленої франківської, візуально темної, народилася світла та повітряна, але не менш жорстка і правдива заньківчанська. Зіставляючи їх, видно, як Давид Петросян у чомусь шукає інших підходів, а в чомусь доопрацьовує вже віднайдене.

Земля з окремої героїні, яку втілює акторка, переростає в одну з головних дійових осіб – безтілесну, але всюдисущу. На це вказує і сценографія, створена столичною художницею-сценографкою Даниїлою Колот. Незмінні декорації в різні моменти вистави стають то землею, встеленою соломою і засіяною збіжжям, то стріхою хати, крізь діри в якій герої з’являються і зникають, на якій люблять і ненавидять, живуть, зачинають нове життя і помирають.

Земля – це благо, цінність, без якої нема життя, і прокляття, якого не ладен здихатися. Вона всюди: у побуті, в думках, бажаннях і прокльонах, вона є всім – минулим, сьогоденням і майбутнім. Герої живуть заради цієї землі як вищої цінності і водночас самоцілі. Вважають, що володіють нею, чіпляючись за неї всім своїм єством, прагнуть її до безтями… А земля хапає їх травами за ноги і немов не дає рухатися – на таку думку наштовхують і рішення щодо костюмів. Та щораз у кожній сцені ловиш себе на думці, хто ким володіє насправді: люди землею чи земля людьми? Це вони своєю невтомною чорною працею збагачуються завдяки їй чи вона дарує врожаї через турботу про неї? Півтори години вистави мимоволі перетворюються на сеанс безмовного колективного психоаналізу. Режисер немов препарує життя героїв, витягаючи назовні важкі питання і змушуючи глядачів аналізувати не лише персонажів, а й водночас самих себе. Тому готуйтесь, бо легко не буде.

Батько і мати, яких на сцені втілюють Андрій Козак і Любов Боровська, ставляться до землі майже як до божества. Обоє гарують на ній, нарікають на неї і водночас вивищують як найбільше благо. Без землі, яку вони обробляють із останніх сил, вони ніхто. Цього ж вчать своїх дітей – Михайла, роль якого виконує Володимир Пантєлєєв, і Саву, образ якого передає Ярослав Дерпак. Старше покоління втовкмачує молодшому, що треба працювати коло землі, любити її, тоді колись вона стане вашою. «Хто не любить землі, той її не потребує мати!» – каже Саві небагатослівний Батько.

Треба бути працьовитим, покірним і слухняним, коритися, тоді здобудете найвищу винагороду – землю. І за цими наративами працьовитий, залюблений в землю, слухняний Михайло стає ближчим Матері. Вона вивищує його, ставить за приклад молодшому Саві, якого сприймає за впертого неробу, якому лиш би по горобцях стріляти та за дівками віятися: «Чи не працювала вона для обох, відколи світ побачили, чи не жила лише для них? Чим скривдила його? Не годувала їх однаково, не убирала? Цілою душею рада була видіти їх добрими ґаздами, щоби люди шанували їх у селі, щоби шанував їх світ. Однак... коли Михайло вже змалку вичитував їм їхню волю з очей, заходився коло господарства, мов дорослий, працював, гарував, був притім добрим та лагідним, мов шовк, Сава був лінивий і впертий, твердий, мов камінь, у роті мав на кожну хвилю повно лихих слів, що доводили родичів до роздразнення. Ніколи не міг при одній роботі довго видержати, все горіла йому земля під ногами; йому було наймиліше, коли мав роботу й дім за плечима, коли міг закинути стрільбу на плечі і брести лісом та полем».

Мати, котра все життя те й бачила, що землю, вважає її найвищим виявом любові. Не розуміючи різних характерів синів, наказує їм: треба вибирати собі пару, аби була працьовитою ще й зі статками, щоби примножити надбане багатство – землю. Недолюбленість висить у повітрі і тисне, вона, як рушниця, що висить на стіні, має вистрілити.

Попри настанови хлопці обирають собі суджених, шукаючи недоотриманої від батьків любові. Михайло мимоволі стає на батьківський шлях і закохується в  нелюблену родиною наймичку Анну (Оксана Козакевич), таку ж працьовиту, як його Матір. Свої стосунки вони тримають у таємниці, бо хлопець розуміє, що батьки не приймуть бідну, та сподівається з часом зм’якшити їхні серця. Особливо через те, що мусить відбути службу у війську. Мати дуже побивається через це, збиває яблука, які падають зі сцени просто в зал, аби батьком передати Михайлику. Кричить: «Ті, що придумали військо та се, щоби сини покидали родичів у найкращому віці, бодай би і в гробі не найшли супокою, а тих, що видумали війну, нехай Бог скарає, нехай їх тяжко скарає! Землі нехай наїдяться і най подавляться, кров’ю най уп’ються, коли їм уже чого іншого замало на оцім світі». Та чи справді жаль їй сина як людини, чи дбає вона про його щастя, а чи жаль за ним як за робочими руками? Чи дозволить вона порядкувати на подарованій землі, а чи спекулюватиме нею, змушуючи до вигідного вибору? Бо, навіть визнаючи Анну чемною і жвавою дівчиною, каже чоловікові: «Я їй не ворог, мій син не має її сватати... Що мені до неї?»

Недолюблений Сава, що вовком дивиться на Матір через дорікання, порівняння з кращим сином і боїться Батька, бо лише той може не дати йому землі, якої він бажає понад усе, знаходить пошанування в Рахіри (Діана Каландарішвілі). Навіть не криється, хоч вона і родичка, і це великий гріх. Та що йому з того? Краде з хати їжу та курей, летить із тим до неї кожної вільної хвилини, адже саме з нею почувається любленим. Злість матері за такий вибір ще більше штовхає його в обійми дівчини. А гордячка Рахіра наговорює на Савиних родичів і, користаючи з ситуації, поглиблює тріщину в стосунках хлопця та родини. Розділяє і володарює його душею та думками. Але чи любить його справді, чи лиш хоче стати ґаздинею родинних статків? Накручує: «Хто тебе більше любить, як я? Ти можеш від мене просити, чого хочеш, я тобі все дам. Вони тебе ненавидять, Саво, вони жалують тобі кусника хліба, що береш у рот. Вони хотіли б лиш твоїх рук, твоєї праці, а більше нічого, нічого! І в злому чи доброму ми все разом. Ти гадаєш, се все пусте? Ти будеш багачем, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою!»

Та Михайло, якому душа не лежала до служби, у війську геть марніє. В місті йому відкривається геть інший світ, сповнений злості, ненависті, болю. Знущання офіцерів і ставлення до солдат як до дурного бидла заганяють його в глибоку кризу. Він не розуміє служби як захисту рідної землі, лише як повинність, яку несила відбути. Жаліється батькові: «А я не витримаю! Щохвилі чути – там один умер, тут побив кінь якогось на смерть... там якийсь стратився… І чому? Ми нічого іншого, як собаки!» Він потребує підтримки і розуміння, як того тепер потребують тисячі наших вояків, що переживають страшні події, зневірюються. І треба вчитися її давати, витягати їх із цієї емоційної прірви. Але замість того, щоб розрадити сина, батько настановляє його: «Хто витримує – витримує, а хто ні – іде землю гризти. Як твоя смерть має тут бути, як ти кажеш, то ні я, ні ніхто інший не задержить її; а як тебе має грім на чистім полі вдарити, то ти вийдеш звідси чистий, як лиш того треба. Оце я тобі кажу. Ти того тримайся! Упрягли тебе – упрягають і інших. Буває кінець усьому – буде й тому кінець. Роби своє та здайся на Божу волю, я тебе не можу рятувати!»

Старший син переживає глибоку зневіру. Все, що тримає його на цій землі, це Анна та мрії про спокійне життя. Прийшовши у відпустку додому, «увихається, як бджола, у всіх закутках господарства, і робить із нього чисте дзеркало», бо повернувся до того, що знає і вважає своїм. Все ще потай зустрічається з уже вагітною коханою і чекає дня свого патрона, аби звіритися батькам. Дівчина відчуває недобре і питає: «А коли тато й мама заборонять тобі на святого Михайла взяти мене за жінку, що тоді?»Та він, певний у тому, що батьки зм’якнуть, готовий вдатися до шантажу: або приймуть любку за невістку, або покине все і подасться з нею в місто. Михайлові закрадається ота важлива думка – можна відмовитися від всесильної землі заради кохання: «Тепер я вже інакше думаю, як давніше, вже обглянувся трохи по світі і знаю, що чоловік, який має добру волю до праці і здорові руки, не згине з голоду. В місті живуть люди і без землі. Тяжко живуть вони, се правда, але все-таки живуть, а часто й не гірше від нас».

Але не вдасться Михайлові розірвати той зв'язок із землею. Зерна заздрощів і сумнівів, посіяні матір’ю та Рахірою, не дають спокою молодшому сину. Він мислить про батьківські слова: «Рахіра – або земля!..», які сказав одного разу коротко тато, а мама неначе тисячами язиків повторяла те саме», шукає виходу, аби мати і те, і те. Вони проростають у Савиній голові страшним рішенням: навіщо конкурувати з Михайликом, як можна забрати собі все? Егоїстично вважає, як буде сам-один у батьків, то й на службу не заберуть і маєтності віддадуть, бо самі не здужають усе порати. Так нелюбов народжує потвору – братовбивство.

Але, переживаючи таке горе, мати не завдає собі труду задуматися, що, може, є в тім і її провина? Може, й вона доклалася до того жахливого рішення молодшого, вивищуючи старшого? Ні, навіть біля труни вперто не йме віри звинуваченням Анни, яка вказує на Саву як на вбивцю. Світ матері розсипається на очах: один син – уже мертвий – зробив дівці позашлюбну дитину, то ще й другого вона хоче занапастити. Певно, і майна їхнього захоче. Та не для того над ним стільки трудилося, щоби байстрюки з нього жили. Тож при домовині сичить: «Суко! Я вб’ю тебе на місці, як ще хоч слово скажеш! Що ти хочеш від нього і чого п’єш кров нашу, та й хто ти таке?.. Уб'ю, як гадюку... Геть із моєї хати...»

Врешті-решт земля стерпить усе… Як каже батько: «Ми люди, що знаємо лиш землю! Вона чорна та й руки наші почорніли від неї, та проте вона свята. Я хотів би, аби й онуки мої, й діти онуків моїх не відривалися від неї. Крізь наші руки йде і білий хлібець, а як не соромно тим, що називають нас псами, той хлібець із наших рук побирати та їсти, то най буде їм соромно, що вони делікатні та топчуть нас пусто та дурно, як землю, що годує їх. Колись заважить вона тяжко на їхніх грудях, і не будуть вони відтак годні відкинути її від себе». Попри трагедію народиться нове покоління, яке її знову засіюватиме. Тільки чим? Чи зможемо ми зробити висновки з минулого? Чи зможуть батьки взяти відповідальність за свої помилки і трагедії, до яких спричинилися, дбаючи про матеріальне і вимагаючи від дітей жити їхнім життям? Чи наважаться діти не жадати багатств і шукати свого шляху? Відстоювати свою землю не лише у війнах один із одним, але й об’єднатися перед лицем страшнішої загрози? Чи зможемо ми уникнути нових помилок? Шанувати вибір інших, не знецінювати їхнього досвіду, ставитись один до одного як до рівних? Чи зможемо ми прийняти землю не лише як багатство, а й як те, без чого ми не існуємо? І чи зможе земля прийняти нас такими, як ми є? Саме з такими питаннями в голові я виходила із «Землі» Давида Петросяна.

Думаю, що зможемо. На це вказує і відкритий фінал його постановки. Бо якщо ні, то як вийшли ми з цієї землі, так у неї й підемо, продовживши закільцьований шлях наших предків і не залишивши нашим дітям ґрунту для кращого життя.

Фото Руслана Литвина

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.


Читайте також:
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!