Що дужче ми вчитуємося в поезію Василя Стуса й уважніше вслуховуємося у спогади його побратимів, то очевиднішою постає перед нами передвизначеність його Долі, його Шляху. Латинською мовою це слово звучить як «fatum», що означає «пророцтво», «передбачення», обумовленість людської долі вищими силами. Нашому надмірно лібертаріазованому чи, точніше сказати, секуляризованому слухові одразу вчувається в ньому якесь негативне відлуння – мовляв, вчинок, здійснений попри власну волю. Насправді для Стуса пройти цим шляхом було справою честі, неухильним особистим вибором:

«Як то сниться мені земля, / на якій лиш ночую, / як мені небеса болять, / коли їх я не чую. / Як постав ув очах мій край, / ніби стовп осіянний. / Каже — сину, на смерть ставай — / ти для мене коханий. / Тож просторся, душе моя, /на чотири татамі, і не кулься від нагая, / і не крийся руками».

Поетичні твори Стуса складні не стільки за формою, скільки за напруженою внутрішньою динамікою пізнання світу, спробою дати відповідь на наболіле, переступивши межу видимого. Він прагне узріти в поетичному екстазі сокровенне, що лежить в основі речей, те, що для більшості людей недоступне, наглухо закрите.

Подібне осягнення (інсайт – insight) можна було б назвати містичним. Воно, як вважають візіонери, проявляється тоді, коли суб’єкт знаходить у собі силу добровільно переступити грань між життям і смертю. Неважливо, де він фізично перебуває – чи то в тюрмі, чи то в окопі, чи в якійсь іншій екстремальній ситуації або поза нею, – але він має внутрішньо зважитися перетнути цю межу.

Написавши це, мимоволі подумалося, що було б крайньою зневагою до Поета, якби подібні слова не можна було підтвердити бодай якимись фактами, показати його персональне ставлення до таких припущень. В одній зі своїх поезій Василь Стус, ніби оглядаючись назад, на прожите, із здивуванням зауважує: «Та й знакомиті дати / мені проставив хтось!»

Василь Овсієнко, який разом із Василем Стусом відбував покарання у концтаборі, так відрефлексував цю алюзію в своїй книжці «Світло людей»: «Справді, Василь прийшов у цей світ на саме Різдво Христове року Божого 1938-го. Мама побоялася записати його сьомим січня, записала шостим. Якось в останній рік свого життя, вже на Уралі, в Кучино, у моїй присутності Василь запитав глибоко віруючого теолога-самоучку діда Семена Покутника (Скалича):

– А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?

– Це додаткова ласка Божа, щастя, – сказав дідо. – Але кому багато дається, з того багато й спитається.»

Видіння, що проникали у свідомість Василя Стуса, були не лише елементом творчого натхнення, вони поставали перед ним буквально, зримо, ошелешуючи до глибини нутра.  Особливо ті, що стосувались близьких друзів ‒ убитих комуністами. Біль за ними нестерпно мучив його сумління, наче він міг якось цьому зарадити, але не зробив цього. Видінню Алли Горської він присвятив цілий вірш:

Заходить чорне сонце дня - 

і трудно серце колобродить,

при узголів’ї привид бродить -

це сон, ява чи маячня?

Це ти. Це ти. Це справді ти.

Пройшла вельможною ходою -

і гнівно повела бровою.

Не вистояли ми. Прости.

Прости. Не вистояли ми,

малі для власного розп’яття,

але не спосилай прокляття

на наші голови німі.

Свари, але не спосилай

на нас клятьби, що знов голгота

осквернена. Ти краще потай

по нашій долі заридай.

Грими грозо по всіх світах

бий горній громе навіжений,

хай шлях і не благословенний -

він наш цей нещадимий шлях.

На мою думку, Стус виразно усвідомлював своє історичне призначення у цьому світі та роль, яку йому судилося виконати.

«В мені уже народжується Бог!» – ударом надпотужної блискавки на пів неба і спадною лавиною розкотів грому відлунюють ці слова в нашій свідомості. Вони руйнують банальні уявлення про людину й сенс її життя, висмикуючи з-під ніг ілюзорний ґрунт матеріалістичних переконань. Убога душа з переляку пищить у відповідь: та це лише поетична метафора і більше нічого; не сприймайте її буквально.

Можливо, якби ці слова промовив якийсь юродивий чернець – ми пропустили б їх повз вуха; якби сказав надмірно екзальтований мудрець або навіть найсвятіший першоієрарх церкви – в їхній бік, як у святотатців, полетіли б не лише докори, а, можливо, й каміння…

Але ми віримо Стусові. Бо він ніколи не обманював, і промовив їх свідомо, сходячи на власну Голготу! 

«В мені уже народжується Бог, 

і напівпам’ятний, напівзабутий,

немов і не в мені, а скраю смерти, 

куди живому зась ‒ мій внук і прадід

пережидає…» 

Далі Стус благає: «я ж білоусто мовлю: порятуй, / мій Господи…». І ми одразу інтуїтивно співставляємо цей фрагмент із сюжетом молитвеника в Гетсиманськім саду, де той з кривавими сльозами на очах просить: Господи, якщо можна, хай Чаша ця омине мене, але воля буде твоя, а не моя… Зрозуміло, в Стуса це не буквальне повторення, а глибоко персоніфікована поетична варіація молитви на той самий мотив.

«Він хоче поза мене вийти. Прагне, 

Рятуючи, донищити мене, 

аби на протязі, на буряних вітрах

я вийшов сам із себе, наче шабля

виходить з піхов. Хоче вийти геть, 

щоб згасла свічка болю. Щоби тьма

впокорення мене порятувала, 

інобуттям. Іножиттям. Найменням

уже невласним: ось він, той загал, 

яким кермує той шалений Бог, 

котрий в мені воліє народитись».

Для християнина однією з головних медитаційних практик є уподібнення до Христа. Життєпис Василя Стуса виразно показує, як він по зростаючій рухався до євангельського світобачення сенсів життя. Найпростішим і найпереконливішим підтвердженням цього є зіставлення різних варіантів одних і тих самих поезій різних періодів життя. Наприклад, у вірші «Терпи, терпи, ‒ терпець тебе шліфує» в першому варіанті він пише: «Торуй свій шлях ‒ той, що твоїм назвався, / той, що обрав тебе, як побратим. / До цього змалку ти заповідався / сумним осердям, поглядом сумним». 

А дещо пізніше Стус радикально змінює закладені в ньому смисли: «Торуй свій шлях ‒ той, що твоїм назвався, / той, що обрав тебе ‒ навіки вік. / Для цього змалку ти заповідався, / до нього сам Господь тебе прирік».

Хрест на стіні квартири на вулиці Чорнобильській 13-а у Києві, який Василь Стус інсталював із репродукцій, що привіз із заслання 1979 року. Автор світлини О.Ткачук. Зроблено 13.11.2025 р. на презентації виставки в Мистецькому арсеналі

Нагадаємо, що священне не є тотожним предмету, через який воно нам являється. Наріжник храму, на якому стояв Ісус, чи камінь Кааби з відбитком ноги янгола, – не є тотожними Богові. Особливі фізичні предмети лише слугують засобом проявлення священного в недосконалому людському світі. Вони – інструменти, за допомогою яких має здійснитися божественний задум. Голос Бога у свідомості пророків не робить їх богами, але саме через них цей голос доходить до нас – голос Бога. Водночас подвижницька діяльність таких постатей в історії людства часто стає вузловим моментом її нового, переломного спрямування.

Не воцерковленому читачеві, щоб глибше ознайомитися з подібними феноменами, варто звернутися до творів всесвітньо відомого релігієзнавця Мірчі Еліаде. Запевняю, це буде захопливе проведення часу, але, перепрошую, це вже стежка дещо вбік від нашої теми…

Що хотів нам сказати Стус? Це його провидіння, його заповіт. У тому самому сенсі, що й заповіт Тараса Шевченка, або «εὐαγγέλιον» (euangelion), що означає «добра новина» чи «радісна звістка». Вона на повен голос кричить, волає, що «небеса» не хочуть, аби людина була рабом іншої людини, щоб одні народи уярмлювали інші, бо такий стан речей богопротивний.

Стус каже, що він має вийти сам із себе, як шабля виходить з піхов, – і в смерті повернутися до життя. «Христос воскрес – воскресне Україна!» – так віталися українці у найтемнішу добу власної історії. Це перевтілення, перетворення, предестинація – передвизначеність долі Стуса і долі України у світовій історії.

«Боже, не літості — лютості,

Боже, не ласки, а мсти,

дай розірвати нам пута ці,

ретязі ці рознести.

Дай нам серця неприкаяні,

дай стрепіхатий стогнів,

душ смолоскипи розмаяні

між чужинецьких вогнів.

Пориве, пориве, пориве,

разом пірвемося в лет.

Бач — розсвітається зориво.

Хай і на смерть, а — вперед.

Благословенна хай буде та

куля туга, що разить

плоть, щоб її не марудити

в перечеканні століть.

Боже, розплати шаленої,

Боже, шаленої мсти,

лютості всенаученної

нам на всечас відпусти.

О 20:30 18 листопада літак «Київ – Перм» приземлився в Борисполі. Кілька сотень людей із молитвами, корогвами та запаленими свічками смиренно чекали повернення українських мучеників біля виходу з аеропорту. Олесь Шевченко, координатор заходів із перепоховання, згадує, що він «підтримував Валентину Попелюх – дружину Стуса, коли вона на кузові вантажівки припала до труни чоловіка, обійнявши її скоцюрбленими від морозу пальцями».

“Мрія” із “Бураном” в аеропорту Борисполя. 1989 р. 

Містерія, що почала розгортатися тоді в Києві, як і завжди, у всі періоди історії людства, мала два полюси – світло і тьму. Вона ніби в мініатюрі відображала загальнолюдську боротьбу за істину. Якби спробувати підібрати до неї світоглядний ключ або художню аналогію, що дозволила б дохідливо розкрити суть описуваних нами речей, то, на нашу думку, найкраще підійшов би фільм Мела Гібсона «Страсті Христові».

У ньому наочно показано, що майже завжди навпроти Христа – центру подій – перебуває (видимо або приховано) диявол. Він то уважно спостерігає за молитвою Христа в Гетсиманському саду, то насолоджується бичуванням Спасителя, рухаючись навколо нього між торжествуючими римськими воїнами і самозадоволеними юдейськими священниками. На руках він тримає дитину-карлика (Антихриста) з потворним старечим обличчям, що, очевидно, символізує задавненість людських гріхів.

Усі подібні протистояння, незалежно від того, в який час історії вони відбуваються – чи то в античні, чи в середньовічні, чи в наші часи, – є одним нероздільним цілим. Вони є підготовкою до вирішального поля битви сил добра і зла наприкінці часів. Смерть і перепоховання Василя Стуса є одним із символічних ракурсів відтворення цього вічного протистояння.

Валентина Попелюх над труною чоловіка в аеропорту "Бориспіль". Кадр з фільму "Просвітлої дороги свічка чорна" (1992), реж. Станіслав Чернілевський

Колоніальна республіканська влада прищухла тоді – адже, з одного боку, москва оголосила «пєрєстройку» і вимагала від своїх поплічників уникати конфліктів, допоки реалізовуються заплановані нею реформи, а з іншого боку – інстинкт самовиживання змушував щось протиставити цьому. Головним тактичним завданням було мінімізувати негативний вплив на киян від публічного перепоховання ідеологічних ворогів-націоналістів, запобігти масовому визнанню їх невинними жертвами, а себе – катами. Щоб не допустити несанкціонованого відспівування українських мучеників священиками УАПЦ і УГКЦ, влада обрала для цього контрольовану нею Русскую Православную Церковь – храм Покрови Пресвятої Богородиці на Пріорці (Мостицька, 2).

Віддалене від центру міста розташування храму, на думку кагебістів, теж мало зіграти «корисну роль», ускладнюючи учасникам похорону добиратися до нього.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці на Пріорці, 1980-ті рр.

До речі, кілька місяців тому, ми разом з єпископом ПЦУ Володимиром (Черпаком), побували в тих місцях. Прийшли До речі, кілька місяців тому ми разом із єпископом ПЦУ Володимиром (Черпаком) побували в тих місцях. Прийшли провідати одного з давніх наших побратимів – Тараса Антонюка, учасника Комітету відродження УАПЦ, сина відомого політичного в’язня Зиновія Антонюка. Він лежав удома вже без обох ніг і потребував (і далі потребує) допомоги. Повертаючись назад, вирішили зайти до Покровської церкви на Пріорці, у якій також відспівували Валерія Марченка.

Владика зауважив, що на вході до храму – ліворуч, біля свічного ящика – прикріплено пояснення, що громада через Московського патріарха перебуває в євхаристійному єднанні з іншими православними Церквами. Ця основоположна думка була вмонтована у пустопорожню в’язь тверджень про особливу «самостійність УПЦ». Було очевидним, що у храмі присутня олжа, неправда, а не Божа благодать. Ця олжа, як предвічний змій, позаповзала в московські капища в усій Україні, отруюючи свідомість довірливих парафіян і роблячи їх бездумними маріонетками московських провокацій.

Під час перепоховання священникам Покровської церкви (РПЦ) представники влади дали вказівку якнайдовше затягувати Літургію, молебні та поминальні панахиди, щоб поховальна процесія проходила містом поночі – щоб для «націоналістічєскаго іспользованія погрєбєнія оставалось как можно мєньшє врємєні».

І вони слухняно виконували це доручення. Дехто з паломників залишався поруч із храмом і вночі. Наступного дня серед киян почали інтенсивно поширюватися чутки, що підіслані кагебістами бандюки заманили вночі підлітка – учасника похорону – і зґвалтували його. До цього часу достеменно не відомо, чи це сталося насправді, чи була це свідомо поширювана кагебістами «деза», щоб відлякати людей від активної участі в похороні. На ту пору ще існувала потужна тоталітарна карально-пропагандистська машина, і вони її постійно – вдало чи невдало – вмикали на повну потужність.

Служба у Покровській церкві. Кадр з фільму "Просвітлої дороги свічка чорна" (1992) реж. Станіслав Чернілевський

19 листопада 1989 року тисячі людей зібралися навколо Покровської церкви. Не діждавшись офіційного відспівування московськими попами мучеників, українські священики підійшли до гробів і під спів “Святий Боже…” разом з людьми почали виносити домовини з храму.  Українських героїв автобусами доставили спочатку до будинку Стуса на Святошині, а потім до Софійської площі.

Похоронна процесія біля будинку Василя Стуса на вулиці Чоронобильській. Кадр з фільму "Просвітлої дороги свічка чорна" (1992) реж. Станіслав Чернілевський 

Там їх очікували десятки тисяч українців, як киян, так і гостей столиці. Одразу необхідно зазначити, що ніхто з організаторів не очікував такої кількості людей. Усі присутні відчували якусь особливу психологічну напруженість, що, здавалося, пронизувала усе навколо. Це видно навіть по обличчях учасників перепоховання на світлинах, що збереглися з тих часів. 

Софіївська площа 19 листопада 1989 р. Фото “Стус Центру” 

Площа біля стін Святої Софії вщент заповнена людьми.

«І я гукну. І край мене почує» ‒ народ почув свого геніального поета-героя, відгукнувся і прийшов, щоб схилити перед ним покаянну голову. 

Олесь Шевченко у книжці спогадів «Більшого щастя немає», яка ось-ось має вийти в світ, згадує про перестрашену і майже розгублену поведінку влади, яка теж не очікувала зібрання такої кільості людей. До того ж, сам перебіг процесу перепоховання несподівано вислизнув з їхніх рук.

«Учасники похорону й водії трьох автобусів-катафалків дослухалися моїх команд як координатора процесії, а не команд міліції, ‒ згадує Олесь Шевченко. На цю сумну потребу моя дружина Лідія пошила мені нарукавну синьо-жовту пов’язку з чорною смужкою навскоси (передав її вже до Музею шістдесятництва). На початку руху Володимирською міліція зупинила нас із вимогою поставити труни в автобуси. Михайло Горинь, аби не загострювати ситуації, просив мене погодитися з вимогою міліції. В’ячеслав Чорновіл мовчав, не втручався. «Тут я командую!» ‒ крикнув я на офіцера міліції й розпорядився прапороносцям із синьо-жовтими прапорами перейти наперед і очолити траурну процесію, бо спочатку попереду були тільки червоно-чорні прапори. По обидва боки вулиці щільно стояли сотні людей. Заздалегідь організована охорона процесії рухалася вздовж тротуарів, запобігаючи хаосу».

Олесь Шевченко, з синьо-жовтою пов’язкою на рукаві, повідомляє Михайла Гориня про своє рішення нести домовини на руках. Фото з фондів Музею шістдесятництва. 

Не погодившись із вимогами влади, Олесь Шевченко став безпосереднім виконавцем волі й заповіту Василя Стуса.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

Саме в цей момент похорон почав наповнюватись якимось особливим новим смислом, самочинно перетворюючись у містерію переродження, ‒ коли свідома жертва героїв стає основою відродження цілого народу.  

Траурна процесія повільно потекла Володимирською вулицею ‒ повз наглухо зачинені вікна центрального апарату КГБ в Україні (Володимирська, 33), минаючи історичну пам’ятку «Золоті ворота» і однойменну зупинку метро. 

Хрест із терновим вінком несе член Київської філії Української Гельсінської спілки Олекса Миколишин, за ним з хрестом перев’язаним рушником йде активіст УАПЦ (згодом підло убієнний злочинцями) Володимир Кательницький. У цьому місці похоронна процесія порівнюється зі спорудою Національного академічного театру опери та балету ім. Т. Шевченка, що знаходиться на Володимирській, 50. Фото з фондів Музею шістдесятництва. 

Аж поки не сягає пам’ятника Тарасу Шевченку, що стоїть у парку навпроти червоного корпусу Університету. Вулиця Володимирська ‒ від Софії до Університету ‒ була повністю запруджена людьми. Здавалося, що пересохлі українські джерела чудесним чином ожили наповнюючи «живою водою» вулиці нашого вічного міста. 

Українських героїв-мучеників тричі обнесли навколо пам’ятника Тарасу Шевченку, утверджуючи цим єдність, безперервність  багатосотлітньої боротьби за волю України всіх поколінь українців ‒ від козаків до сучасності. 

Домовину поета Василя Стуса тримають колишні політв’язні. На передньому плані: Левко Лук’яненко (ліворуч) і Михайло Горинь. За Горинем: Олесь Шевченко, В'ячеслав Чорновіл, Іван Кандиба. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Опісля гробівці поклали до автобусів і прощальна похоронна колона повільно рушила до Байкового цвинтаря. 

Траурна колона плавно прямує до місця вічного спочинку В. Стуса, Ю. Литвина і О. Тихого на Байковому цвинтарі

Над труною Юрія Литвина ‒ мати, Надія Антонівна Парубченко, поруч ‒ з лівого боку Василь Овсієнко. Фото з фондів Музею шістдесятництва

Чин поховання здійснили священики УАПЦ і УГКЦ, Перший з них зліва ‒ о. Методій Андрющенко, наступний диякон  Юрій Бойко, далі о. Іван Пашуля, третій ‒  невідомий, і крайній справа ‒ о. Ярослав Лесів. Над трунами закатованих побратимів виступили чільні лідери українських політичних організацій

З цього символічного моменту повернення у лоно Української Землі убитих її ворогами українських героїв починається новий етап вітчизняної Історії, характерною рисою якої стає масова участь народу в боротьбі за свободу. 24 серпня 1991 року вона увінчується проголошенням Акту про державну незалежність України.

Прозріння Василя Стуса не є викривленою рефлексією втомленого від нудьги та зарозумілості сноба. Його поетичні прозріння це істина буття, що відкривається нам у всій своїй оголеності, безпощадності та жахливості:  

Та віщуни знакують долю – ще розчахнеться суходіл,

і хоч у прірву, хоч на волю – об обрій кулаки оббий.

Ти ще побачиш Україну в тяжкій короні багряній.

Війна має різні визначення. Нинішня «Російсько-Українська війна» не підпадає під ознаки класичних дефініцій – як «продовження політики іншими засобами» або спроби «нав’язати противнику свою волю», за твердженням Карла фон Клаузевіца; хоча, звісно, у певній мірі це теж присутнє. Але для русскіх та українців це світоглядно несумісний вибір: вони обирають Імперію – ми Свободу, вони спираються на кістяк деспотичної ієрархії – ми на християнське Братство, вони палають жадобою наживи, прагненням уярмити інших – ми сповідуємо любов до ближнього і самовдосконалення.

Тому для нас ‒ українців ‒ це Священна Війна. І в ній ми вже не самі:

Народжень дибиться громаддя, 

громаддя вікових страстей,

а Бог не одведе очей 

від українського свічаддя.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

_________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні новини Києва, підписуйтеся на наш Facebook.

«Твоє місто. Київ» – сучасне незалежне медіа європейської столиці. Ми пишемо про міську культуру, урбаністику, інфраструктуру, бізнес та людей, які змінюють місто на краще.