Військові поховання на Личаківському кладовищі у Львові / Фото: Твоє місто

Я інколи думаю про те, що для мене цей рік ювілейний. Рівно 20 років тому у Сімферополі, у Таврійському національному університеті на проспекті Вернадського я отримував свій диплом.

І я дуже добре пам’ятаю ці часи – 2005 рік і відчуття, що все – що моєму поколінню випало – це жити в постісторії. Згадайте 2005 рік. Президент України – Віктор Ющенко, президент США – Джордж Буш молодший. Дональд Трамп будує будинки.

Читайте також: Що довше ми думаємо, що війна закінчиться, то довше вона триватиме

Тоді здавалося, що всі правила вже встановлені, що всі події вже відбулися, що імперії розпалися, що незалежності уже здобуті, що війни завершені. І тоді, у 2005 році, мені легко вірилося, що історія стала на рейки і кожен може побачити траєкторію цих рейок. Наша країна тоді сприймалася як щось, що вистраждали інші: ті, хто її будував, були людьми з банкнот і музеїв. 

Я був переконаний, що доля мого покоління – це стирати пил з пам’ятників та пʼєдесталів. Але я дуже помилявся. Виявилося, що саме нашим поколінням випало жити у найбільш драматичний період історії нашої країни. Що саме від наших рішень, чи нашої бездіяльності залежатиме її майбутнє. Виявилось, що незалежність – це теорема, яку потрібно доводити щодня. Ось ми її і доводимо вже 11-й рік поспіль.

Павло Казарін / Фото: УКУ

Я доєднався до Збройних сил України лише у 2022-му році, і за останні три роки деякі мої друзі стали пам’ятниками. Деякі мої друзі стали вулицями. Я впевнений, що мої онуки у школах будуть вивчати біографії тих людей, з якими я сьогодні спілкуюсь і листуюсь в «Сигналі». І портрети наших сучасників, обов’язково дивитимуться на нас з українських банкнот. Єдине, що може цьому завадити – це відсутність паперових українських банкнот.

Водночас я часто ловлю себе на думці, що якщо раніше кожен з нас був хранителем історії, то тепер нам випало стати співавторами історії своєї країни. І на тлі нинішніх викликів, усі довоєнні виклики ризикують виглядати як щось тепле і лампове. 

Єдина складність у тому, що та війна, всередині якої ми опинилися, збіглася з глобальною турбулентністю. І тепер старі правила і старі закони перестають працювати по всьому світу.

Будьмо відвертими – дорослих навколо нас все менше. Наприклад, раніше ми сприймали Сполучені Штати Америки як охоронців демократії світового порядку. А тепер бачимо, як до влади приходять люди, які вважають за потрібне погрожувати союзникам і укладати угоди з диктаторами. Країна, яка десятиліттями інвестувала в softpower (мʼяка сила, – ред.), тепер розмінює накопичені «дублони» авторитету на такі собі «мідяки» дріб’язкової популярності.

Навіть трохи дивно, наскільки пам’ятаю себе, Росія завжди позиціонувала себе як антитезу до демократії  і запевняла, що цінностей не існує, що існують лише цінники, а світ побудований на цинізмі та інтересах. Тому дуже дивно спостерігати за тим, як деякі світові лідери переконують мешканців Кремля в тому, що вони весь цей час були правими.

Ми зараз живемо у дивній реальності, у якій Віктор Орбан або Роберт Фіцо виглядають не як рудименти минулої епохи, а як пророки нової.

До того ж я часто ловлю себе на думці, що у нас зараз лінія протистояння у світі докорінно змінилася. Після Другої світової війни по всьому світу лінія протистояння пролягала між ринковими демократіями і плановими диктатурами. Вважалося, що ринок і добробут здатні привести країну у світ свободи, що варто лише включити будь-яку державу в світову торгівлю, і після цього вона неминуче стане частиною демократичного світу.

Виявляється, ми теж помилялись, тому що нова лінія протистояння проходить не між ринковими демократіями і плановими диктатурами, а між ринковими демократіями і ринковими диктатурами. Останнє, до речі, позбавлене хвороб своїх попередників. Вони вміють грати в конкуренцію, в ефективність та вчитися на власних помилках. А також вони пропонують своєму населенню не лише уявну перемогу марксизму, а й цілком конкретний добробут.

Лінія розлому між демократіями і диктатурами раніше спиралася на економічну модель. У диктатури була, як я вже казав, планова (модель, – ред.), у демократії – ринкова. А тепер перехід до несвободи став менш помітним. Тому що він супроводжується не тим, що населення починає жити бідно, а тим, що воно демонтує інституції.

Взагалі, ми зараз опинилися у ситуації, коли старі правила вже перестають працювати. На них ніхто не звертає уваги. А нові правила пише українська армія на полі бою. Від результату нашої війни залежатиме не тільки доля України, а й те, як виглядатиме світ у наступні кілька десятиліть. 

Якщо наш ворог переможе, це надихне інші імперії. Якщо ми програємо, це налякає континент і створюватиме попит на політиків, які шукатимуть мир в очах диктаторів. Якщо ми не впораємось з навалою імперії, то результатом стане страх перед силою і готовність схилятися перед силою. Тоді 30-ті роки XXI століття будуть дуже нагадувати 30-ті роки XX століття.

І водночас дуже дивно спостерігати за тим, як гаранти старої Європи довгий час жили у світі, де був профіцит безпеки, де «парасольку безпеки» над Європою тримали Сполучені Штати. Це призводило до того, що багато країн старої Європи взагалі не думали про те, що їм щось може загрожувати.

Читайте також: Мир чи поділ? росіяни та американці говорять про Україну без українців

Знаєте, це як люди, які народилися в дуже заможних родинах. Вони ніколи не думають про гроші. А люди, яким пощастило з генетикою, ніколи не думають про здоровий спосіб життя. І вони не думають про це аж до того моменту, поки у них не зникає їхня хороша генетика або поки їхні батьки не втрачають всі свої статки.

І от ми зараз спостерігаємо за тим, як європейські країни, які ніколи не думали про безпеку, зараз мусять про це замислюватись. І вони знову і знову повертаються в ситуацію, коли їм потрібно привчати своїх громадян до того, що у них є не тільки права, а й обов’язки. І, я думаю, що Україна могла б багато чому їх навчити.

Ми зараз живемо в реальності, в якій саме Україна опинилася в ролі фронтмена. Ми єдині вміємо топити ракетні крейсери і єдині вміємо палити десятками стратегічні бомбардувальники. Ми єдині знаємо, як це налагоджувати побут під ракетами і як спалювати загоризонтний РЛС (радіолокаційна станція, – ред.). Ми єдині знаємо, як це збивати гіперзвукові ракети і як це вести повітряний бій з сучасними винищувачами. Лише наша армія вміє воювати з ядерною державою. Це ми знищили «танковий кулак», який створювався для кидка до Ла-Маншу.

Кожен наш піхотинець під Покровськом за місяць бачить більше війни, аніж американський морпіх за весь час служби. І якщо від Європи відвертається найсильніша армія світу, то найсильніша армія континенту – це єдине, що у Європи є. До речі, ось її шеврон (показує шеврон ЗСУ – ред).

Війна навчила мене, що культура – це колективна пам’ять нації. Війна також навчила мене, що злопам’ятність – це колективний імунітет нації. Ми часто картаємо себе за те, що, мовляв, погано, даємо раду з викликами вторгнення. Але вся ця критика розбивається об один простий факт – нам нема з ким себе порівнювати. За останні 70 років ніхто, окрім нас, з такими викликами не стикався. 

Ви дуже вчасно отримуєте дипломи. Тому що дорослих навколо більше немає. Бо дорослі відтепер – це ми.

Джерело

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________