Про Романа Шухевича (30.06.1907 – 05.03.1950) багато сказано-написано, але його життя і боротьба не перестають викликати інтерес та дискусії. Знаний за псевдо Білий, Дзвін, Роман Лозовський, Степан, Чернець, Чух, Тур, Тарас Чупринка, Головний командир Української повстанської армії (УПА) став символом незламності та боротьби за незалежну Україну. Його життя, сповнене викликів, рішень та відповідальності, нерозривно пов'язане зі Львовом. Тут він народився, формувався як особистість і прийняв свій останній бій. У 118ий день народження генерала УПА публікуємо цей матеріал знову.

Цей матеріал, який започатковує рубрику «Постать», про ключові етапи життя Романа Шухевича і його багатогранність як лідера, інтелектуала та людини. Він базований на розмові у межах «Клубу експертів та експерток» з Олесею Ісаюк – кандидаткою історичних і докторкою гуманітарних наук, науковою співробітницею Центру досліджень визвольного руху і музею-меморіалу «Тюрма на Лонцького». Вона є авторкою праць про життя та діяльність Романа Шухевича, книжок «Роман Шухевич» (КСД, 2015) і «Роман Шухевич. Життя легенди» («Наш формат», 2023). 

Ранні роки та формування особистості. Львівський вплив і родинні цінності

Роман Шухевич народився у Львові, і це місто кардинально вплинуло на його становлення. Вважається, що він з’явився на світ у будинку на Довбуша, 2, але його родичі, зокрема дочка Марія Трильовська, стверджують, що мовиться про будинок на вулиці Барвінських. Це спарені будинки, споруджені фінансистом Максимом Любовичем для дочок  Герміни та її сестри. Саме в особняку Герміни Любович (у заміжжі Шухевич), бабусі Романа по татові, він жив, коли був гімназистом.

Родина Шухевичів мала значний вплив на формування Романа. Його дідусь, Володимир Шухевич, був видатним вченим-етнографом, одним із перших світських представників української інтелігенції, що з'явилася в Галичині у 1860–1870-х роках. Це покоління, до якого належали, зокрема, Іван Франко та Михайло Павлик, здійснило «стрибок у модерність», відходячи від суто духовного класу й активно долучаючись до розбудови модерної України.

Бабуся, Герміна Шухевич (у дівоцтві Любович), походила із заможної родини й активно займалася жіночою просвітою, зокрема професійною освітою для дівчат із незаможних родин. Вона діяла за принципом «замість риби даємо вудку», прагнучи забезпечити жінкам соціальний статус та особисту реалізацію. Герміна також була культурною діячкою, грала в театрі «Руська бесіда», що на той час було викликом для жінки з товариства. 

Фото Герміни та Володимира Шухевичів 

Роман Шухевич був з такого роду, де всі мали силу характеру, вміли бути впертими і водночас відкритими для світу, активно докладалися до змін.

Коли Романові сповнилося 11 років, у Львові проголосили утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Цей досвід життя у своїй незалежній державі, без сумніву, залишив глибокий відбиток на його характері. Він розумів важливість і цінність української мови, вишиванки, герба, своєї Церкви. Політична філософія та конкретні дії підпілля, яке очолював Роман Шухевич, коренилися в досвіді попереднього етапу боротьби за державність та гострого бажання відновити незалежність.

Перше враження від ЗУНР для Романа було пов'язане з побутовими невигодами: він не зміг повернутися додому з гімназії, бо у Львові відбувся переворот. Його батько став повітовим комісаром ЗУНР. Сім'я та мешканці Кам'янки-Бузької, звідки він їздив на навчання до Львова, стали свідками бойових дій, а в домівці Шухевичів перебували офіцери Української галицької армії. Роман Шухевич був свідком, а інколи й короткочасним співучасником розмов дорослих. Це був видатний досвід, що сформував його світогляд.

Міжвоєнний період. Підпільна діяльність та багатогранність особистості

Після поразки ЗУНР Львів опинився в складі міжвоєнної Польської держави. Освіта стала полем бою, де українці сприймали польську владу як окупантів. У цей період Роман Шухевич, вимушено пропустивши навчальний рік через події довкола ЗУНР, повернувся до гімназії, яка вже стала зовсім іншою.

Бабуся Герміна, маючи великий будинок, здавала кімнати. Так Роман опинився в сусідстві з Євгеном Коновальцем, одним із співзасновників Української військової організації (УВО). Шухевич швидко долучився до цієї організації, яка сповідувала ідею «Зброя, сила – це те, що дозволяє відстоювати українську державу». Це був прямий наслідок досвіду покоління, що пережило Першу світову та польсько-українську війну. Воно усвідомило, що перевагу має той, у кого в руках зброя та організація.

Попри активну підпільну діяльність, Роман Шухевич встигав дуже багато: займався спортом, здобув щонайменше три освіти. Зокрема, закінчив Львівську політехніку і Музичний інституту ім. М.В. Лисенка по класу фортепіано. Навіть входив до музичного гурту «Львівські ревелєрси» і грав популярний тоді джаз. Це засвідчує його багатогранність та широкі інтереси.

Такою була специфіка способу життя його оточення. Вона охоплювала різноплановість інтересів і постійне вдосконалення в усіх можливих сферах, активне товариське життя. Особливістю кола Романа Шухевича було специфічне розуміння свого призначення в суспільстві, свого функціоналу: всі вони вважали себе відповідальними перед цим суспільством. Насамперед думали, що мусять щось для нього зробити. Була оця спрямованість віддавати й жертвувати собою за потреби.

Роман Шухевич був свідком на Варшавському процесі ОУН у 1930-х роках, а на Львівському процесі 1935–1936-го років уже був одним зі звинувачених, зокрема, в справі замаху на радянського консула у Львові. Цей замах був помстою за Голодомор, що тривав у іншій частині України. Після досвіду визвольних змагань на рівні освіченого класу вже не мовилося про поділ на Західну і Східну Україну... Соборність на той час стала загальною вістю. Тож той замах став відчайдушним кроком, щоби заманіфестувати, що мовиться не про політичне вбивство як таке, а про протест проти голоду й пасивності західного політичного бомонду.

Карпатська Україна та Друга світова війна. Вікно можливостей і трагічні події

У грудні 1938 року Роман Шухевич перебрався до Карпатської України, що здобула автономію в складі Чехословаччини. Для членів ОУН це було тим самим вікном можливостей для відбудови Української держави. Вони сприймали це як зачіпку. І якщо на Закарпатті формується українська державність, то треба туди перебратися й допомагати чим можна. Будувати інституції, посилювати державність. Зрештою, потенційно це могло стати базою, до якої могла б доєднатися решта території України.

Співпраця з Німеччиною, що привела до створення загонів «Нахтігаль» і «Роланд», була для тогочасного покоління вибором за принципом «ворог мого ворога – мій друг». Німеччина сприймалася як найсильніший гравець, що прагнув переглянути Версальську систему угод, яка не передбачала місця для незалежної України. До цього додавався досвід життя галицьких українців у Австро-Угорській імперії, де австрійські часи сприймалися як часи правопорядку, культури, європейськості, а все німецьке асоціювалося з порядком і стабільністю в хорошому розумінні.

30 червня 1941 року, у свій день народження, Роман Шухевич повернувся до Львова як командир батальйону «Нахтігаль». Він визволяв своє місто від більшовицьких загарбників. З його погляду це мало саме такий вигляд. Він навіть ходив у однострої, виданому німцями. Однак це сприймається як прикра незручність.

Цей день був сповнений трагічних подій. Після входу «Нахтігалю» до Львова стало відомо про знайдені тіла розстріляних людей на вулицях міста. Серед них було тіло рідного брата Романа Шухевича Юрія. Це відразу поклало на нього обов'язок поховати брата й заопікуватися батьками. Сестру Наталку заарештували у вересні 1940-го, і станом на червень 1941 року вона вже була на етапі.

Роман Шухевич. Фото: ukrnationalism.com

Роман Шухевич попередив Ярослава Стецька та його супровідників про те, що не зможе взяти участі в проголошенні відновлення Української держави, яке планувалося. Акт відновлення державності був проголошений у Львові, що автоматично робило більшовиків і нацистів окупантами. Німці сподівалися, що Степан Бандера дезавуює акт, але він цього не зробив. А націоналісти очікували, що до нацистів, нарешті, дійде: сваритися з десятками мільйонів українців політично нерозумно. Проте німці вирішили, що підтримка українців їм не потрібна. З 15 вересня 1941-го почалися поголовні арешти.

У липні 1941 року у Львові відбувся погром, під час якого було винищено багато євреїв. Початкові оцінки загиблих і поранених сягали 2000 осіб. Тепер вважається, що мовиться про кількасот жертв. Хоча «Нахтігаль» був присутній у Львові під час цього погрому, доказів його причетності не було і на Нюрнберзькому процесі це не підтвердилось. Однак це породило багато міфів. 

Дослідник Сергій Рябенко ретельно проаналізував усі свідчення, наведені прихильниками тези про участь і ледь не головну провину батальйону «Нахтігаль». Є дуже серйозні сумніви, чи люди, які брали участь у цьому погромі, взагалі належали до якихось українських формацій. Принаймні дві особи, які не належали до кола ОУН, а саме Остап Тарнавський і Кость Паньківський (до певної міри був політичним противником ОУН), пишуть, що велика частина львів'ян вважала синьо-жовту стрічку на рукаві запорукою безпеки. 

6–7 липня, після закінчення відпустки «Нахтігаль» дійшов до Вінниці з німецькою армією, де Шухевич дізнався про арешт Бандери та розгін українського державного управління. Він негайно висловив протест як речник батальйону, що німецьке командування розцінило як злісну непокору. Батальйон роззброїли, відвезли до Нойгамера і проти волі перекваліфікували в поліцейських. З грудня 1941-го впродовж цілого року вони були змушені нести поліцейську службу. Підписання контрактів було єдиною альтернативою концтабору.

Підпілля, незламність духу та стратегічне мислення

Роман Шухевич, вчасно зорієнтувавшись, утік, коли їх везли до Львова, розуміючи, що це замаскований арешт. Він одразу ж пішов у підпілля і практично відразу включився в збройну боротьбу, ставши співавтором остаточного рішення починати її на ІІІ конференції ОУН(б) у лютому 1943 року.

Роман Шухевич переховувався з 1943-го по 1950 рік, що є рекордом серед усіх лідерів антинацистських і антикомуністичних рухів. Він мав кільканадцять підпільних квартир у Львові, які постійно змінював. Це були постійні «перегони» на тлі нібито нормального життя. І навіть при цьому Роман Шухевич інколи робив таке, що має вигляд лотереї зі смертю. Якось, ще до підпільних часів, він спілкувався зі знайомим просто під вікнами управління гестапо…

Організація підпільної армії, її забезпечення та координація були надзвичайно складними завданнями. Партизанська армія не знає мобілізації. Мобілізація зобов'язувала передусім членів підпільної мережі. А коли мовилося про забезпечення та організацію армії, матеріальну організаційну основу існування УПА, командування УПА сподівалося передовсім на підпільну мережу, яка існувала з 1920-х. Кошти надходили з накопичень за кращих часів від членів підпілля та скромних пожертв симпатиків.

Зі спогадів тих, що його знали, виникає враження, що Роман Шухевич балансував між вірою у відродження незалежної України та розумінням, що це справа довшої перспективи і що він та його товариші до незалежної України, ймовірно, не доживуть. Однак, розуміючи безрадісність перспектив, він намагався робити все, щоби ідея тривала. В останні роки життя планував розширення підпільної мережі на центральні та східні області, сподіваючись, що там їх менше шукатимуть. Це була заявка на стратегічний рівень, варто було перетривати, максимально замаскуватися, законспіруватися в підпіллі і очікувати свого часу.

Із 1947 року Роман Шухевич став проводити демобілізацію своєї армії, що часто тлумачать як безнадійність боротьби. Але Шухевич розумів: що більше залишиться живих, то більше буде тих, які пам'ятатимуть не лише боротьбу, а й як має бути в нормальному суспільстві.

Останній бій

Чекісти цілеспрямовано полювали на Романа Шухевича кілька років, затримуючи його зв'язкових, зокрема Катерину Зарицьку (жовтень 1947-го). Спецгрупа відстежувала контакти і 2 березня 1950 року у Львові затримала Дарію Гусяк, яка знала про стеження, але виконувала останнє завдання. 

Знаючи про «правило 72 годин» для зміни підпільних адрес, чекісти, не зламавши Гусяк фізично, підсадили до неї провокаторку в камеру тюрми на Лонцького. Дарія ризикнула попередити Шухевича коротким грипсом (вузенький продовгуватий шматочок цигаркового паперу з необхідною повстанським підрозділам секретною інформацією, написаною на ньому. –Ред.), але він потрапив до чекістського керівництва, і лік пішов на години.

 

До операції із захоплення Романа Шухевича було задіяно до 700 осіб. Його останній бій відбувся 5 березня 1950 року в селі Білогорща поблизу Львова. В ніч із 4 на 5 березня, знаючи про арешт зв'язкової, Шухевич відправив охоронців і залишився лише зі зв'язковою Галиною Дидик. Коли група захоплення оточила будинок і постукала в двері, Галина Дидик, відчинивши їх, була негайно арештована, але голосно попередила Шухевича, давши йому час сховатися в криївці під сходами. 

Розуміючи, що прорватися – це єдиний шанс, він застрелив одного чекіста і поранив другого. А коли прорив став неможливим, Шухевич пустив собі кулю в скроню. Його син Юрій, пізніше привезений на впізнання, запам'ятав слід від кулі в голові батька. Місцеперебування тіла Романа Шухевича досі невідоме.

Спадщина і пам'ять. Жертва родини

Роман Шухевич прожив всього лише 43 роки, але встиг багато. Його родина принесла величезну жертву за любов до України та мрію про її незалежність. Брата Юрія закатували в тюрмі на Лонцького в червні 1941 року. Сестру Наталку заарештували й засудили. Вона пройшла довгий шлях поневірянь по концтаборах. Батьків арештували в 1946–1947 роках. Тато помер на засланні Мама пройшла заслання й концтабори, але встигла зустрілася з дружиною Романа й онуками.

Батьки Романа Шухевича: Йосип-Зенон Шухевич та Євгенія-Емілія Шухевич (Стоцька) / Центр досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Дружина, Наталія Березинська-Шухевич, восени 1944-го року евакуювалася зі Львова з двома дітьми на Самбірщину, в село Бусовисько, і переховувалася там до весни 1945-го. Відтак її заарештували і привезли в тюрму на Лонцького. Після двох років засудили до 10 років концтаборів. Після заслання вона могла повернутися до Львова, але тут її не хотіли прописувати. Наталія ночувала в церкві Святого Юрія і в знайомих. Завдяки добрим людям вижила.

Син Юрій потрапив у дитбудинок уже підлітком. Маючи сильний характер, перейшов фактично пів країни і добрався до підпільників. Хлопця заарештували, щойно йому виповнилося 18-ть. Це був перший вирок. Сумарно він провів 36 років у концтаборах і тюрмах, втративши там зір і здоров'я. Юрій фактично все життя прожив у в'язницях за те, що був сином свого батька. 

Доньку Марійку забрали в п'ять років. Її утримували в дитбудинку, згодом передали на вдочеріння учительці Тетяні Запорожець, двоє рідних дітей якої загинули під час Другої світової війни. В її сім’ї донька Шухевича виросла русифікованою совіцькою дитиною. І коли згодом Марійка почала шукати родичів та зустрілася зі справжньою ріднею, її повертали до українства спільними зусиллями. Це був дуже довгий і складний шлях для неї та її оточення.

Це нагадує історію Йонаса Жемайтіса, керівника «лісових братів», який не зламався від фізичних тортур у московській «Бутирці». За даними дослідника Анатолія Русначенка його остаточно зламали, але показали фото єдиного сина в піонерському галстукові. Він розумів, що це фото могло бути постановкою, але візуальний тригер виявився набагато сильнішим. 

Тепер росія робить те саме з нашими викраденими дітьми, яких виводять на площі співати російських пісень і показують це нам.

Контроверсійність постаті й уроки для сучасності

Постать Шухевича залишається для багатьох контроверсійною, особливо з позиції сусідніх народів. У 2007-му його удостоїли звання Героя України, а за кілька років указ про це скасували в судовому порядку. Однак це не контроверсійність, а гібридна війна проти української традиції. Це не означає, що в діяльності Романа Шухевича нема над чим дискутувати, але варто розрізняти реальні та нав’язані дискусії.

Постать Романа Шухевича залишається негероїчною для сусідніх народів, зокрема поляків, які висувають претензії до нього й УПА загалом. Українці, натомість, мають не менше претензій до польських діячів. Ця контроверсійність посилюється тим, що обидва народи пережили тяжкий колоніальний досвід, що призводить до сублімації. Злість, призначену для імперії-поневолювачки, часто виливають на ближчого, менш могутнього сусіда. Це також супроводжується накопиченими ресентиментами.

Урядовець ЦРУ, який працював із бандерівцями за кордоном, характеризував їх як недовірливих, зосереджених на своїх цілях, які «можуть працювати з нами, але передовсім працюють для себе і на себе». Роман Шухевич навіть у криївці вивчав англійську для можливих майбутніх переговорів, що вказує на його стратегічне мислення, вміння поєднувати особисте з ширшою перспективою. А також про своєрідну терапію: щоденні зусилля та дії на перспективу допомагали не зациклюватися на трагічності становища, коли кожна хвилина могла бути останньою.

Роман Шухевич, попри складність постаті, був мудрою людиною, чиї думки та дії мають глибоке значення для сучасної України. Зв'язкова Ірена Савицька-Козак зафіксувала його цікаву фразу. Дослідниця Олеся Ісаюк приблизно передає її так: «Коли ми здобудемо Україну, то матимемо справу не з такими, як ми, а з колишніми партійцями, номенклатурниками. Бо це єдині люди, які матимуть управлінський досвід. Інших не буде». І вважає, що ця житейська мудрість перегукується з фразою Шарля де Голля: «Франції потрібні всі її діти». Але для повернення ідентичності та пам'яті, які намагалися забрати, частина тих дітей мусить служити іншим. Бо в нашому постгеноцидному досвіді лише ми самі можемо визволити себе. 

Роман Шухевич не відмежовувався від темної сторони повернення ідентичності та свободи, від внутрішніх колізій та конфліктів. Він знав, що недостатньо просто розуміти – треба мати відвагу говорити про рани, навіть якщо це шлях, який потребує часу. Його думки та спілкування з близьким оточенням дуже цікаво порівнювати із сучасними процесами в Україні.

У Львові ще нема пам'ятника Шухевичу, триває збір коштів на відбудову музею, який рік тому був зруйнований російською ракетою. Бо, як каже донька Романа Шухевича Марія, росіяни досі бояться їхнього прізвища. Однак є вулиця Генерала Чупринки, названа на честь Шухевича.  

Його постать – не лише приклад історії боротьби, а й незламності духу, стратегічного мислення та глибокої любові до України. Життя і спадщина Романа Шухевича є важливим уроком для сучасного українського суспільства, яке продовжує боротьбу за незалежність та ідентичність.

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.