«Я сказала продавчині, що не бачила маму 9 місяців, бо була на фронті, і почула: «А чому ти туди пішла?» Спочатку я не могла зрозуміти, чи вона справді це запитує».

Наша співрозмовниця могла жити спокійним життям за кордоном: навчатися, працювати лікарем у США чи Англії, планувати сім’ю та подорожі. Але Іскра (Анастасія Роздольська) обрала інший шлях – повернулася в Україну, пішла на фронт, щоб з організацією Frontline Medics рятувати життя та підтримувати військових. 

Це інтерв’ю про її досвід на фронті, про страх і втрати, про людяність, яку вона приносить у хаос війни, і про те, як важливо бути мостом між тими, хто бореться на передовій, і тими, хто живе у тилу. Це історія вибору, відповідальності та любові, яка стає силою навіть у найтемніші моменти.

Насте, ми познайомилися з тобою недавно, на показі одного фільму. У величезному переповненому залі ти взяла мікрофон і поставила запитання. Я відчула, що ти випромінюєш світло, а згодом прочитала, що твій позивний – Іскра. Як він з’явився у тебе?

Зараз мені незвично, коли мене називають Настею. Я відповідаю: «Я – Іскра». Хоч і розумію, що повертаюся у цивільне життя і для людей нормально звертатися до мене по імені. Мене часто запитують: “А чому Іскра?” Ще до повномасштабної війни так мене назвав друг-американець, який уже 10 років живе в Україні. Тоді він сказав: «Як тільки ти приходиш у якусь компанію й починаєш говорити, ти світишся, від тебе летять іскри, ти запалюєш».

Згодом я працювала перекладачкою в Англії для наших і британських військових. І інструктори, з якими я співпрацювала, теж казали мені: «You are a spark». Коли я добровільно йшла на фронт, думала, який позивний обрати – може, стихія. А потім згадала: «Іскра. Точно, мене ж давно так назвали». Вперше я використала свій позивний на курсі бойового медика в «Госпітальєрах». 

У мене є перстень, який мені подарувала мама, коли я вперше їхала на схід. На ньому блискавка, але для мене він асоціюється з іскрою. Я ніколи його не знімала, пройшла з ним увесь фронт. Плакала, коли губила його – для мене це певний символ. Згодом довелося купити нове.

Як ти опинилася в Англії та потрапила на роботу перекладачкою?

Це була якась похибка Бога, як я люблю казати. У мене був хлопець-англієць, ми познайомилися, коли я подорожувала Шотландією. Мабуть, варто трішки відмотати назад, щоб зрозуміти, як я там опинилася.

Спершу я була лікаркою у Руанді, провела там три місяці. Я закінчувала Львівський медуніверситет, коли почалася повномасштабна війна. Хотіла одразу піти добровольцем на фронт, долучитися до «Госпітальєрів». Усі мене зупиняли – мама, сім’я. Але ще до війни я мріяла поїхати в Африку лікарем. На той час усе вже було організовано, у мене були квитки.

Священник, який мене відправляв, сказав: «Повір, ти поїдеш в Африку, здійсниш свою мрію, повернешся в Україну і ще встигнеш піти на свій фронт». Я думала: «А якщо я загину і ніколи не здійсню своєї мрії?» Дослухалася і поїхала в Африку, про яку мріяла з дитинства. Адже ще коли мені було чотири рочки, я бігала по хаті й розповідала, що буду лікарем в Африці й рятуватиму всіх.

Я завжди хотіла бути лікарем, щоб допомагати людям. У мого дідуся було хворе серце – я хотіла його вилікувати. Загалом я завжди мала прагнення допомагати. Я родом із маленького містечка Борщів на Тернопільщині, весь час щось комусь допомагала, тягала мішки, щоб допомогти стареньким бабусям. 

А про Африку я знала, що там бідні люди, діти не мають достатньо їжі, не можуть навчатися.

У Львові, коли вчилася, я теж шукала різні проєкти, щоб бути корисною. З організацією Святого Егідія щотижня годували бездомних біля Порохової вежі. Щонеділі їздили в будинок для літніх людей. Я знаю, що коли роблю щось для інших, то наповнююся, отримую любов. Моя іскра розгоряється ще більше, коли віддаю щось іншим.

Я три роки шукала можливість поїхати в Африку. Хотіла ще на четвертому курсі, потім на п’ятому. Мама вмовила довчитися. І як тільки мені знайшли місце в Руанді, почалася повномасштабна війна.

Чого тебе навчила Африка, можливо, щось знадобилась тут? 

Медицина в Африці зовсім інша, більш тропічна. Це взагалі інший досвід, бо там усі для мене були чужі. Я була єдиною білошкірою на ціле село. Але зрозуміла: дуже важливо здійснювати свої мрії, йти за покликом серця. 

Я думала, що приїхала туди, щоб їм допомогти. Насправді ті люди набагато більше навчили мене – як бути щасливими в простих речах, як радіти, попри те, що тобі нема що вдягнути, бракує їжі чи води. Я думала, що допомагаю їм, а насправді вони допомагали мені.

Після трьох місяців у Руанді я знову хотіла поїхати на фронт. На той момент моя сім’я вже жила в Америці, брат там мешкав 17 років. Я вагалася, але вирішила їхати в Америку: стати лікарем і тоді йти на фронт. Перед тим поїхала у Шотландію, де жив мій духовний дідусь. Він став для мене дуже близьким, як рідна сім’я. Я поїхала його відвідати – і там познайомилася з Гаррі, який став моїм хлопцем. Я закохалася і вже не хотіла жодної Америки, навіть пропустила літак туди.

Уся сім’я подумала, що спеціально, але насправді того дня був в Англії був шторм, рейси скасували. Так я й залишилася в Англії з хлопцем, якого знала лише два тижні. Через чотири місяці знайшла роботу перекладачкою у британському війську для українських військових. Там пропрацювала півтора року.

Чи пам’ятаєш момент, коли остаточно вирішила повертатися в Україну?

В Англії я розуміла, що докладаюся напряму до війська. Це була дуже важлива робота: наші військові не знали англійської, їм справді потрібні були перекладачі. На всю групу міг бути один військовий, який розумів мову, або кілька хлопців, які знали щось базове. Та навіть мені довелося вчити військову термінологію, щоб якісно виконувати свою роботу.

Я перекладала, але навіть мій хлопець казав: «Анастасіє, відколи я тебе зустрів, твоя душа й серце завжди були в Україні». І це було очевидно для всіх. Я думала, що докладаюся, але насправді задовольняла своє его.

Кожні п’ять тижнів до нас приїжджали військові. Я зближувалася з ними, бачила, як за цей час із цивільних вони перетворювалися на військових, як усього вчилися. Ми дружили, тримали контакт, вони ставали мені близькими. Згодом дізнавалася, що багато хто з них загинув, не виходить на зв’язок. І кожного разу, коли закінчувалася їхня ротація, вони виїжджали з табору у Британії, автобусами в Україну, моє серце розривалося. Бо я знала: вони їдуть, а я залишаюся. Я плакала, не розуміла, чому маю бути в безпеці?

У мене була хороша зарплата, кабріолет, квартира, хлопець. Але я відчувала: більше так не можу. Я лікар, а на фронті потрібні лікарі. Звісно, мене зупиняли стосунки. Ми з Гаррі планували сім’ю, дітей.

Але тоді загинув військовий із позивним Сіо. Ми здружилися з Сергієм, він двічі був в Англії. Класний, щирий хлопець із блакитними очима. Для мене це був дуже важкий період. Я взяла тиждень відпустки, бо мене тригерило абсолютно все на роботі. Перекладаю «стріляй туди-сюди» — а уявляю свого друга, який так само слухав мої переклади.

Я на тиждень поїхала в селище Тезе у Франції, щоб побути в тиші. І там прийняла остаточне рішення піти на фронт. На той момент я вже пройшла курс бойового медика в «Госпітальєрах».

Я поступово готувала маму до цього. Казала: «Мам, ну то треба вміти, це війна, усім потрібна тактична медицина». Навіть зізналася, що навчання були на Дніпропетровщині, щоб вона розуміла: це вже не захід країни.

На курсі бойового медика я познайомилася з постсестрою Седі, яка розповіла мені про організацію, в якій я зараз працюю – Frontline Medics.

Чи зрозумів хлопець?

Він дуже проукраїнський, вчив українську у католицькому університеті в Лондоні, бував в Україні. Прочитав книжку Сергія Плохія.

Коли я поїхала на два тижні, зрозуміла, що більше не хочу повертатися. Мій світ після тієї поїздки розділився. Коли я їхала вдруге, Гаррі запитав: «Ти ж їдеш знову на тиждень-два?» Я відповіла чесно, що беру квиток в один бік.

Я пробула на сході України рік. І навіть не помітила, як змінилася. Лише тепер, коли повернулася до цивільного життя, звернула на це увагу. До війни я була безтурботною дівчиною, яка кудись мчала автостопом, об’їздила 33 країни, була в Африці, Канаді, Європі, пройшла Шлях Якова – з Франції 900 км в Іспанії, потім з Португалії ще 650. Я цим жила, мене драйвило подорожувати, здійснювати мрії, робити те, що хотіла.

А фронт змінив моє життя. Я вважаю недоречним кудись їхати, подорожувати, коли хтось виборює за мене нашу свободу. Я дивуюся сама собі: «Як я взагалі могла жити за кордоном два роки?» Шкодую, що ще у 2022-му не пішла офіційно у військо.

Твоє ключове завдання на фронті – рятувати життя?

Так, я медикиня і вважаю, що це моє покликання. На сході бувало по-різному: могла волонтерити в лікарні, працювати на стабілізаційному пункті. Але основна моя робота – медична евакуація з організацією Frontline Medics та медиками з Третьої штурмової бригади. 

Як ти проходила підготовку? Як підбираєш слова для поранених?

З часом ти інтуїтивно розумієш, що треба робити, а що ні. Але є й інша складова – професійне виконання обов’язків. Я лікар за освітою, але багато людей у війську без медичної освіти стають бойовими медиками після курсів. Я теж пройшла такий курс, бо знала: цивільна медицина зовсім інша. Хотіла здобути навички за протоколом MARCH. Усім, хто збирається на фронт, рекомендую пройти курси з тактичної медицини – це перше, що треба знати й вміти.

А далі вже вчишся на місці, від інших. Під час своїх перших евакуацій я дивилася, що роблять колеги: десь допомагала, десь мовчала, десь виконувала команди. А з часом зрозуміла, кого треба заспокоїти, торкнутися плеча й сказати: «Чуєш, я з тобою. Ти у безпеці, ти вже виїхав з того пекла». На фронті достатньо бути людиною. Це завжди найкращий вибір.

Про що запитують поранені?

На жаль, був випадок, коли довелося збрехати. Дівчина питала, чи втратила кінцівку. Я не могла подивитися їй у вічі й сказати правду. Розуміла, що у її стані краще промовчати. Потім попросила пробачення. Вона й сама вже все зрозуміла, але шукала підтвердження.

Завжди треба підходити і з професійної, і з моральної точки зору: дивитися, у якому стані людина, чи готова вона прийняти правду зараз, чи краще, щоб їй повідомив лікар: «Знаєш, склалася така ситуація...»

Чи є відпрацьована схема, хто має повідомляти про таке?

Чесно, я навіть не знаю, як це відбувається офіційно. Мені здається, що все залежить від ситуації. Тим більше, що на фронті, на жаль, дуже багато чого відбувається хаотично. Ти завжди летиш, поспішаєш, щось робиш. У лікарні вже спокійніше – лікарі там мають час пояснити.

Про що просять поранені? Чи були прохання про молитву?

Пригадую, як одного разу попросила іншого медика під час евакуації загиблого воїна помолитися за його душу. Ми везли тіло в морг, не знали, хто це. Але вголос прочитали «Отче наш». Це було просто тіло в чорному пакеті, і мені хотілося провести його в останню путь.

Завжди, коли привозила тих, хто «на щиті», віддавала честь – знімала шолом, вшановувала хвилиною мовчання.

Ти повернулася до Львова, щоб підівчитися і знову повернутися на фронт?

Так, це єдина умова, чому я зараз у цивільному житті. За рік медичних евакуацій на фронті в мене було декілька перерв. І був момент, коли я усвідомила: я лікарка, а на медеваках лікарі зазвичай не працюють. Я не хотіла залишати побратимів та посестер, з якими евакуйовувала військових. Але коли опинилася у ситуації, де могла втратити життя, подумала: «Блін, Насть, ти ж маєш медичну освіту, можеш довчитися, стати класною лікаркою й робити більше, ніж зараз. А так загинеш, бо тобі просто добре кататися на медеваках».

Я вирішила повернутися й повчитися ще рік. Це було дуже важке рішення – тоді було багато поранених. Але я зрозуміла: бойовим медиком можна стати за місяць, а лікарем треба вчитися 8 років. І я вже стільки провчилася. Залишилося здобути спеціалізацію анестезіолога. Це ще рік.

Ти прийняла це рішення після того, як Росія скинула авіабомбу на торговий центр у Добропіллі, де загинуло багато людей і ще більше було поранено?

Це був жахливий день. Я не знаю, чи зараз варто знову розповідати весь той жах, який там відбувся, бо вже багато про це писала. Тепер розумію, що це було неправильно: можливо, треба було поділитися лише з близькими. Я не думала, що допис набере такого охоплення. Тоді мені дуже хотілося підтримки. Це був страшно важкий моральний момент.

У фільмі «2000 метрів до Андріївки» Мстислава Чернова журналісти намагались поговорити з одним із військових, а він відповів: «Не знімайте мене, я ще нічого не зробив. Тут є хлопці, які вже мають здобутки, не те, що я». Вони його переконували, що він крутий, бо воює, бере участь у штурмах. Чи не здається тобі, що іноді люди знецінюють свій внесок?

Я не можу сказати за інших, але дуже часто знецінюю свій досвід і те, що роблю. Коли мене питають: «Ти військова?» — відповідаю: «Ні-ні, я ще не військова, я наразі лише доброволець». Хоча мені й кажуть: «Так ти ж робиш те саме: сидиш у бліндажах, працюєш з військовими, евакуйовуєш поранених». Але у мене завжди знайдеться якесь «але».

Мені здається, той військовий у фільмі робив те саме. Це знецінення я бачу і в собі, і в моїх посестрах, побратимах: «Та що я зробив? Та кожен так міг би». Я теж казала своєму другові на фронті: «Кожен другий зі Львова міг би так, як я». А він у відповідь: «Ти що, смієшся? Пройдись по Львову й запитай: "Поїдете завтра на медевак? Не хочете покататися під дронами?’ І хто поїде? Таких не так багато.»

Я тепер намагаюся працювати з цим відчуттям знецінення.

Ти розповідала, що тобі важко повернутися до цивільного життя, що працюєш з психотерапевтом.

Ще замало часу, щоб сказати, що мені стає легше. Минув лише тиждень, відколи повернулася. Це вже друга спроба. Перша була на початку вересня – я пробула у Львові тиждень, купила квиток і поїхала назад у Слов’янськ, навіть нікому не сказала. Можна сказати, просто зірвалась. Я мала бути тут і вчитися, але подумала: «Що мені тут робити? Поїду ще трохи побуду зі своїми на медеваках».

Тепер пробую повернутися вдруге. Це нелегко. І коли я кажу, що повернулася, то ще не знаю, чи морально теж. Бо знову хочу їхати на схід до друзів. Можливо, спробую їздити час від часу. Бо рік навчання здається дуже довгим. Але розумію: анестезіологи та хірурги дуже потрібні на фронті, потрібні сертифіковані лікарі.

А проблема в тому, що зараз українські лікарі мають можливість нострифікувати дипломи у будь-якій країні світу, і багато хто цим користується. Серед них і мої друзі.

Львів – тилове місто, де життя здебільшого спокійне. Але водночас чимало людей включені у війну й допомагають ЗСУ. Як ти реагуєш на таке мирне місто?

Мене це дуже дратує, чесно. Відчуття, що тут ніхто взагалі не розуміє, що там відбувається. З іншого боку, я усвідомлюю, що й мене хтось може так сприймати. Я не ходжу у формі – вдягаю платтячка, джинси. І коли йду цивільним Львовом і думаю, що всім байдуже, ловлю себе на думці: я теж можу недооцінювати інших. Хтось і в платтячку міг втратити брата, батька чи коханого.

Чому мені зараз складно? Бо всі мої побратими й посестри, найближчі друзі – на фронті. Я за них переживаю. Їм не до мене, до мого цивільного життя, бо вони не розуміють, що я відчуваю. Щоб прожити біль іншої людини, треба його самому пройти.

Я розумію, що мені треба створити свою бульбашку – з тих, хто теж повернувся з фронту, кому теж важко. У мене буває апатія, не хочу вставати з ліжка. Є й інші неприємні симптоми, доводиться змушувати себе зробити щось елементарне.

Ми записували інтерв’ю з Андрієм Жолобом, він був лікарем на фронті понад два роки, а зараз очолює Львівський центр надання послуг учасникам бойових дій. Він каже, що між своїми – легше. Ще ми проводили опитування на вулицях Львова: «Що ви сьогодні зробили для нашої перемоги?» Люди часто відповідають, що просто приїхали сюди у відпустку.
 Це сильно. Я теж собі про це нагадую: що тут є такі, як я, але вони не завжди помітні.

Розкажи про організацію, в якій ти працюєш. 

Frontline Medics утворена здебільшого для іноземних медиків. Вони приїжджають до нас у свої відпустки: хтось на два тижні, хтось на місяць. І це їхній внесок не тільки у нашу перемогу, а й у свої країни. Адже всі розуміють: Україна виборює свободу не лише для себе, а й для всього світу, бо Росія на Україні не зупиниться.

Організація співпрацює з різними бригадами. Зараз вона втратила фінансування, і я жартую: класно бути добровольцем на фронті, коли в тебе мама в Америці. Це звучить смішно, але, на жаль, уже чотири місяці ми не маємо стабільного фінансування. Це сталося після того, як Америка призупинила свою донорську допомогу.

Чи всі військові, з твого досвіду, вміють якісно надати допомогу один одному? Чи часто у твоїй практиці траплялося, що накладали неякісний турнікет?

Усе залежить від бригади. Бригада, з якою я працюю, має дуже класне забезпечення, якісні турнікети. Іноді буває так, що солдат під час евакуації може послабити собі турнікет. Це такий дикий біль, що людина не витримує. А ми, медики, маємо контролювати й не дати йому стекти кров’ю – тобто закручувати турнікет до кінця, наскільки це можливо.

У нашій бригаді регулярно проводять навчання. Але знаю, що в інших буває багато проблем: і з поганими турнікетами, і з браком навичок.

Тактична медицина справді рятує життя. І не лише у війську, а й у цивільному житті. Скільки цивільних у Львові вміють правильно накласти турнікет? Чи багато хто його носить із собою?

Ти багато говориш про маму. Я не знаю, як відбуваються ваші розмови, як це – відпускати дитину на війну. Хочу лише подякувати твоїй мамі за велике серце.

Кожній мамі важко відпускати свою дитину на фронт. Я, напевно, цього не зрозумію, допоки не матиму власних дітей. Спочатку було дуже важко й не було підтримки, на жаль. Мама боялася, що втратить мене. Ми багато разів і плакали, і кричали, і сварилися. Були маніпуляції, ультиматуми. Але я сказала: «Мам, або ти приймаєш мій вибір і допомагаєш та підтримуєш мене, або не підтримуєш – але я все одно йду на фронт. Ми не спілкуємося, і важко буде і тобі, і мені».

Зараз мама підтримує мене і фінансово, і морально. Вона знає, що мені важко. Ми разом ходили на масаж, смачно поїсти.

Хто хоче, щоб його дитина йшла у пекло війни? Та ніхто. Але якщо кожна мама скаже: «Моя дитина не створена для війни, я її для цього не народжувала», то що ми будемо мати? Чи буде в нас Україна? Чи зможемо так вільно ходити Львовом? Ні – москаль уже був би тут. Тому я не закликаю, але прошу: якщо ваша дитина зробила такий вибір, підтримайте її.

Чи доходив до тебе стереотип: ти дівчина і не мусиш йти на фронт?

Я йду за покликом серця. Я лікарка – і це моє покликання. Не можу уявити себе деінде. Хоч мене й кличуть у кардіохірургію під Львовом.

Але поки маю здоров’я і наснагу, я хочу бути там – у пеклі війни, де страждають, помирають і де найкращі виборюють нашу свободу. Для мене честь бути поруч із ними. Я не знаю, як це пояснити цивільним. Але найбільша нагорода для мене – бути в місці, де стільки однодумців борються за одне.

Так, я жінка. Я могла б залишитися в Англії, мати сім’ю – ми з хлопцем планували дітей. Але я зробила свій вибір і не шкодую.

Чи ти завжди була патріоткою? Бо є стереотип, що всі, хто зі заходу України, – такі.

Це цікава історія. Думаю, що ні. Бо ми всі були «ухилянтами» з 2014 року. Мені було 16, коли почався Майдан. Я шкодую, що мене там не було. Де я була, що робила? Дивилася по телевізору. Пам’ятаю, батьки хотіли поїхати, але я не була включена.

Я завжди хотіла подорожувати за кордоном. Здавалося, що там краще, гарніше. Я шкодую, що не об’їздила Україну. Була в Криму, Одесі, Києві, але ніколи – на сході до початку повномасштабного вторгнення. Мені соромно, що вже ніколи не побачу Маріуполя, Авдіївки, Бахмута та інших міст.

Я раніше не цікавилася історією України, не хотіла її вчити у школі. Завжди мріяла про закордон, закохувалася в іноземців, думала, що житиму в Америці, як моя сім’я.

Зараз моє бачення і свідомість змінилися. Я розумію: замало бути перекладачем в Англії. Треба робити більше, треба заслужити право жити в Україні.

Чи була я завжди патріоткою? Думаю, ні. Для мене це процес. Зараз я вивчаю історію, читаю Плохія, раджу його книжки іноземцям. Вважаю, що зараз я одночасно вивчаю і творю історію.

У фільмі Чернова є момент: українські військові оточили бліндаж, вимагають від росіянина здатися, кричать йому українською: «Виходь!» Напевно, люди в стресових ситуаціях говорять тією мовою, якою думають.

Для мене питання мови дуже важливе, бо я вважаю, що мова – це зброя. Нас за нашу українську винищують.

Так, є військові, які на медеваці говорять російською. Чому вони нею говорять, чому не перейшли на українську – це вже їхнє. Так само, коли поранений говорить російською, недоречно в той момент казати: «Друже, вибач, перейди, будь ласка, на українську». Моє завдання – надати допомогу. Я навіть не звертаю увагу, якою мовою він говорить.

Та у цивільному житті, у Львові, коли хтось говорить російською чи чую її за сусіднім столиком у кафе, це мене дуже тригерить. За це я готова навіть сваритися. Навіть на сході, коли йду у магазин, на розтяжку, завжди прошу обслуговувати мене українською – знаю, що маю на це повне право і виборюю його.

Нещодавно у Львові вбили Андрія Парубія, державного діяча, який прагнув зруйнувати російську імперію. Інтернет облетіло фото, де ще юний Андрій на одному з вишколів утворив своїм тілом місток, щоб по ньому пройшли інші учасники патріотичного табору. Фільми Чернова та твої свідчення також прокладають місточок між цивільними та військовими. А що потрібно ще зробити, щоб цей місток утворився, щоб українці вийшли за межі своїх бульбашок?

Так, у всіх є свої бульбашки, і дуже важко налагодити контакт. Думаю, допоможе спілкування. Хоча мені зараз важко спілкуватися. Спілкування має бути без нетактовних питань. Наглядний приклад стався зі мною позавчора, коли купувала мамі квіти. Я сказала продавчині, що не бачила маму 9 місяців, бо була на фронті, і почула: «А чому ти туди пішла?» Спочатку я не могла зрозуміти, чи вона справді так запитала. Був ступор. Потім відповіла різко: «Якби я і багато інших таких, як я, не пішли на фронт, ви би не мали змоги продавати квіти у тиловому Львові».

Далі вона почала розповідати, як почалася війна, куди і як треба йти воювати. Я відрубала, що мені важко говорити про це, що на це не маю ні ресурсу, ні терпіння. Мені дико чути такі запитання.

Я неодноразово чула подібне від іноземців, які знали про моє комфортне життя в Англії. Вони запитували: навіщо я йду на фронт. Мені здавалося, що відповідь очевидна і не потребує пояснень. Але їм я пояснювала, бо, думала, що вони - іноземці, тому не розуміють. А от у Львові складно таке пояснювати. Я сказала продавчині: якщо ми туди не підемо, москаль буде тут, і у неї не буде цього магазину.

Хотілося б більшого усвідомлення від людей і тактовності, щоб не ставили таких дурних питань.

Ще один приклад: «А чому ти відпустила свою дитину на фронт?» Дуже сумно чути таке. Краще сказати: «Вибач, я не знаю, як з тобою спілкуватися, чи мої питання або поради будуть доречними». І це нормально, бо тоді відчувається турбота.

У мене так було. Я зустріла у кафе знайому, вона доторкнулася до мого плеча і сказала: «Я знаю, що ти зараз у Львові. Як тобі тут?» Я розплакалася серед кафе. Відчула просту турботу, щирість: від мене не вимали історій з фронту, не очікували супергеройства – у мені побачили просту людину. Ця знайома просто сиділа навпроти і слухала, поки я плакала.

Щоб прокладати містки між цивільними та військовими, достатньо бути людьми. Запитати себе: як я почувався у важкі моменти, якої підтримки прагнув? Елементарна підтримка – доторкнутися до руки, запитати, чи можна обійняти, сказати: «Я з тобою, ти можеш на мене розраховувати, якщо захочеш поговорити, я тут». Це дуже багато.

Це фактично те, що ти робиш під час медичної евакуації: ти маєш відчути, чого потребує людина.

Я пригадую, як, коли втратила свого побратима і вирішила йти на фронт, записала голосове повідомлення: я хочу бути з воїнами не просто для того, щоб евакуйовувати їх, а щоб тримати їх за руку й казати, що я з ними. Я хочу бути з ними у тому пеклі, щоб вони знали, що не самі. Хочу дати їм любов, присутність, світло, яке маю в собі, і розділяти з ними страждання. Для мене, як християнки, любов – це бути поруч із людиною тоді, коли їй важко.

Це виглядає простим – взяти когось за руку. Нещодавно ми виїжджали з Краматорська: там повністю горіла заправка, у яку влучив дрон. Вона могла вибухнути, але ми з іншими медиками зупинились. Я підбігла і закричала: «Є поранені?»

З’ясувалося, що вибило скло, і дівчині посікло руку. Як медик я нічого особливого не зробила, замотала їй руку, відвела її убік, бо міг бути вибух. Але я запитала, як вона, чи було їй страшно. Сказала: «Все окей, ти в безпеці, я з тобою». Проста людська тактильність – це може зробити кожен. Мені здається, це нічого надзвичайного, але чомусь цього часто не роблять – бояться чи не вміють. А у такі моменти це дуже важливо.

Потім підійшов працівник заправки, пан Євген, він, бідний, пробував самотужки гасити пожежу. Я сказала йому: «Лишіть, зараз приїдуть пожежники, ходіть сюди». Він шкутильгав, а я взяла його за плече й сказала: «Ви для мене надгерой, ви ще й пробували гасити самі». Хотіла його хоч трохи розрадити.

Мені особисто здається, що я зробила мінімум, базові речі. Але, можливо, для тієї людини це було важливо – що хтось зупинився, тоді як багато машин просто проїжджали повз. Не кожен робить такі очевидні дії.

Це дуже важливо, просто бути поруч, помовчати, вислухати, сказати: «Знаєш, я з тобою».

Вчора в мене був момент з моєю посестрою – ми їхали разом, і я сказала їй: «Дивись, що б у тебе не було далі в житті — радість чи сум, чи ти будеш з кимось, чи сама – просто знай, що я є з тобою». Ми разом були на фронті, а зараз так співпало, що повернулися разом. І вона мені сьогодні відписала: «Ці слова значать дуже багато». Я сказала: «Це і є правдива любов».

Можливо, люди, які повертаються з фронту, які були близько до небезпеки, до втрати життя, швидше відчули і зрозуміли, що іноді достатньо помовчати, простого дотику, вислухати — це набагато більше, ніж доводити, хто правий.

Там смерть дихає тобі в спину. Ти ніколи не знаєш, де й як вона може прийти. Я завжди була готова загинути, розуміла, що можу пити каву і розуміти, що в будь-яку хвилину може прилетіти. Тому, коли повертаєшся сюди, будь-які дрібні сварки чи шум здаються другорядними, неважливими. Цей досвід переосмислює світ – маленькі речі набувають іншого значення, і дуже хочеться спокою, тиші.

Повертаючись із фронту, я фільтрую своє коло спілкування: з ким хочу бачитися, з ким ні. Іноді друзі, з якими я знайома вже 10 років, хочуть зустрітися, але я не в ресурсі. Наші життя розійшлися: вони обрали одну дорогу, я – іншу, і нам просто нема про що говорити. Відмовляюся і це нормально – всі люди приходять у наше життя для чогось у певний момент. Хтось залишився, хтось пішов – і це теж окей.

Цивільним, можливо, складніше знайти шлях до військових: вони не відчували того, що ми. Підбираєш слова обережно, щоб не зачепити, не образити. Люди соромляться підійти, подякувати, запитати: «Чи можна я вас пригощу кавою?» 

Це приємні дрібниці, вони точно не нашкодять, якщо не йти через силу. Можеш запропонувати – і будь готовий, що хтось відмовить.

Особисто мені було приємно, коли хтось у Львові впізнав мене після інтерв’ю, підбіг і сказав: «Не знала, чи можна підійти». Для мене це важливо, бо нагадує: те, що ти робиш, впливає на інших, варто продовжувати свідчити.

Я ціную цивільних, що живуть своїм життям, але болить, коли вони залишаються недотичними до війни. Живіть, але робіть щось для війська, допомагайте, підтримуйте. Фронт не існує без тилу — тил має бути сильним і підтримувати. Коли я повернулася, було дуже приємно побачити, як цивільні цінують і підтримують фронт, це справді вражає.

Чому я взяла той мікрофон? Мене вразило, що люди теж роблять свою роботу і свідчать. Наприклад, цей фільм – якщо його побачить багато людей за кордоном, можливо, хтось змінить своє бачення Росії, перестане вірити у «хороших руських» і у Путіна, який нібито захищає християнство. Це важлива робота, це вклад.

Мені здається, кожна людина може знайти спосіб бути дотичною до перемоги. Хтось донатить ранкову каву, хтось працює в інформаційному просторі, хтось створює фільми, хтось виховує дітей українською мовою з правильними цінностями. Ми зараз боремося через те, що раніше десь не доклали зусиль — треба було працювати, тиснути, виховувати. Інакше війна повториться.

Кожен може в своїй сфері і з тими силами, що має, знайти місце, де він максимально ефективний. Кожен може запитати себе: «Що я роблю для перемоги? Чи достатньо я роблю на своєму місці – у Львові чи в іншому місті?» Кожна людина цінна.

Ми часто думаємо: «Та що я роблю, нічого». Але якщо кожен українець робив би хоча б 5% того, що він може, ситуація була б зовсім іншою. Ми би почувалися краще один з одним – і цивільні, і військові, і на фінансовому, і на емоційному рівні. Нам треба включатися, бо відтягування загрожує майбутньому країни. Фронт рухається шалено, москаль не питає, звідки ти — він йде. Це очевидні речі, але їх треба усвідомлювати.

Ми згадували про фільм Данила Мокрика та The Київ Independent «Не буде Бога, крім їхнього» – розслідування про переслідування християн росією. Фільм розрахований на американську аудиторію, де часто думають, що в україні утискають московський патріархат. Насправді ж переслідування включають катування та насадження виключно російської церкви і мови.

У мене є власний досвід. Коли я вперше приїхала на схід, друзі-американці запропонували поїхати до Святогірська. Я радо погодилася. У монастирі я робила знак хреста по-своєму, зліва направо, а не справа наліво, як православні. Монах, який був поруч, підійшов дуже близько і суворо сказав мені російською: «Малісь, малісь, іначе умрёш как свінья». Я була вражена. Це яскраво показує, яку церкву путін хоче насадити в Україні і чому мова для нього – зброя.

Я хочу тобі подякувати і хочу зацитувати те, що в тебе написано на Інстаграмі: «Нехай та іскра, що в мені, ніколи не згасає, не дивлячись на біль і темряву цього світу».  Я бажаю тобі не згасати, запалювати нас світлом. І дякую  тобі за те, що ти робиш. 

Світлана Жаб'юк

Фото зі сторінки Іскри в Instagram

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_______________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.