Фізична терапевтка реабілітаційного центру «Незламні» Роксоляна Шміло вже не перший рік працює із пораненими військовими і знає всі проблеми зсередини. Каже, що найгірше, що можуть робити люди, це жаліти тих, що зазнали ампутації кінцівок і тепер пересуваються на протезах чи колісних кріслах, тому мріє, щоби суспільство змінило свої погляди на людей з інвалідністю і почало правильно реагувати.

Для цього 26-річна фахівчиня Роксоляна Шміло активно веде сторінки у соцмережах, зокрема блог у Tik-Tok, сама проводить тренінги, заснувала фонд підтримки ветеранів та їхніх сімей ROXY і є авторкою групової фізичної терапії для поранених військовослужбовців.

«Твоє місто» поспілкувалося з нею і з’ясувало, як їй вдається повертати до повноцінного життя бійців після важких поранень, які методи вона використовує для досягнення результатів та що радить пораненим, які лише розпочинають шлях реабілітації.

Як ви, молода фахівчиня, почали працювати з важкопораненими. Цільово хотіти стати реабілітологинею?

Я закінчила Львівський державний університет фізичної культури імені Боберського. Фізичною терапевткою почала працювати з 2018 року. Це були програми від НАТО для поранених бійців у зоні бойових дій, АТО, далі займалася в Рівненському обласному госпіталі ветеранів війни. У Центрі «Незламні» я з моменту створення. Спочатку майже два місяці працювала на посаді менеджерки, допомагала налагоджувати комунікацію. А коли в екосистемі запустили саму реабілітацію – то фізичною терапевткою. Оскільки з військовими займаюся давно, добре розумію їхню ментальність. Зараз вона дещо змінена.

Чи пам’ятаєте ви початок повномасштабної війни? Яким було для вас 24 лютого 2022 року?

Цей день почався у мене не дуже добре: погано спалося, відчувалася тривога. І коли близько п’ятої ранку друг кинув у переписку відео з вибухами, я зрозуміла, що почалася війна. Я, як і багато інших львів’ян, побігла в магазин по продукти та корм для собаки. А далі з подругою Ірою Цибух («Чека» – парамедикиня, яка загинула 29 травня. – Ред.) була в постійному контакті, допомагала їй збирати кошти та все необхідне й передавала до Києва.

Скільком воїнам ви вже допомогли відновитися? Багато у вас пацієнтів, з якими працюєте щодня?

Усіх порахувати важко, але точно понад 200. Перші два роки робота була вкрай напруженою, вдень доводилося працювати із 20-30 пацієнтами. Але, попри шалений ритм, до кожного з них треба було знайти підхід і якось об’єднувати.

Зараз кількість пацієнтів менша – в межах 10-ти. Плюс військові, які звертаються по онлайн-консультації, телефонують, пишуть у соціальні мережі. Рух у нас безперервний, як і комунікація.

Читайте також: «Не надівайте на мене ваші рожеві окуляри!» Як допомогти ветеранам адаптуватися

Чи важко працювати з військовими? Яким є звичайний робочий день фізичного терапевта.

Основний час із пацієнтами проводимо в залі. А коли вже ветеран отримує протез, стараємося частіше виходити на вулицю, випробовуємо різні поверхні – сходи, бруківку, плитку, пісок. Усе для того, щоби минув страх ходьби на протезі. Досить часто займаємося біля нашого протезного заводу, щоби на місці була змога все швидко відкоригувати.

Скільки занять із фізичним терапевтом потрібно військовому, щоб досягти результату, відновитися, стати на протези/ноги?

У середньому 40 днів. Але робота має бути щоденною, та й на вихідні варто виконувати «домашнє завдання».

40 днів – це три реабілітаційні пакети НСЗУ, за які платить держава. Звісно, кожен пацієнт індивідуальний, з власною внутрішньою мотивацією. Однак, за моїми спостереженнями, більшість освоює протез швидко. Переважно ті, що планують повернутися на фронт або ж марять поїхати щонайшвидше додому.

А чи багато таких, що після лікування й реабілітації повертаються на передову?

З усіх, із ким мені доводилося працювати, точно 20-ть. Із багатьма продовжуємо спілкуватися, переписуватися, вони надсилають свої фото, розповідають про життя.

Який період перебування в лікарні хлопцям, які зазнали поранень і ампутацій, дається найважче?

Мабуть, перехід від лікування до реабілітації. Для них це час розгубленості, невідомості. Чи не єдиним їхнім запитанням є «що робити далі?». Тож на початку відновлення намагаємося додати їм нотку спокою, відверто говоримо, що коли загоїться рубець на кінцівці, будемо працювати з тілом, відтак сформуємо куксу і готуватимемося до протезування. Вже під час консультацій із протезистами, обговорення комплектації самого протеза вони дещо заспокоюються.

Ми не приховуємо від пацієнтів, що протез їм ніколи повноцінно не замінить кінцівку, що не варто сподіватися, що буде рівнозначність «протез – здорова нога/рука». Наша відвертість породжує подальшу довіру.

Що є найважчим для вас у роботі з пораненими?

Коли працюють обоє – і пацієнт, і реабілітолог, тоді якість завжди вища. Я ніколи не піднімаю хлопців чи дівчат без кінцівок чи на колісному кріслі, не пересуваю їх. Вони роблять все самі. В Центрі «Незламні» у мене навіть є позивний, прізвисько «Гестапо» (Сміється). Пацієнти знають: ті, що потрапляють до мене, не мають можливості скиглити чи казати «сам не можу», «я не впораюся» і переказують один одному: «Якщо потрапиш до Роксоляни, то буде жорстко, але результативно».

Якщо пацієнт не має проблеми з хребтом, але без кінцівки, пересувається на колісному кріслі, то вже на наступний день занять зі мною освоює милиці. І це не через те, що хлопці мене бояться. Ні, я просто вмію скеровувати їх у правильне русло, підтримую і стараюся додати стимулу. І прохань на кшталт «ще трохи почекаймо» або «зробімо це завтра» немає.

Чи були у вас складні, але водночас дуже успішні реабілітації?

Таких багато. Серед них можу назвати дві найуспішніші. Перша – це історія Євгена Шваба, з яким я познайомилася, коли той перебував ще в реанімації. В Євгена складне поранення і високий рівень ампутації. Але він дуже мотивований на відновлення, тому з ним було легко працювати щодня. Євген – чудовий приклад ветерана, який успішно реінтегрувався в суспільство, оскільки після виписки вступив до університету, працює в школі інструктором та соціальним педагогом, а невдовзі стане ментором у Центрі «Незламні».

Читайте також: «Ми на війні захищали вас, тепер варто подбати про нас», – ветеран Євген Шваб

Друга – це історія Віктора Грищенка, з яким ми працюємо вже два місяці. Чоловіку 51 рік, у нього нема ампутацій, але він тривалий час перебував у комі, в яку його ввели лікарі, бо інакше не вижив би, м’язи сильно атрофувалися. До мене він потрапив на електричному колісному кріслі з втратою половини своєї ваги, без частини щелепи, зі складною сукупністю травм і переломів. Сестра розповідала, як їй неодноразово доводилося просити інших чоловіків допомогти переставити брата з колісного крісла на кушетку і навпаки. У перший день зі мною він сам освоїв навички пересідання. Тепер ходить із опорною палицею.

Вважаю, що більшість проблем людей у їхній голові. Якщо поруч є той, хто не жалітиме і не виконуватиме все сам за людину, як це роблять більшість родичів, а скерує її в правильне русло, то й результат не забариться.

Отже, гіперопіка пораненим шкідлива?

Дуже. Є ті, що надмірно піклуються про пораненого, ті, що роблять це більш-менш адекватно, й ті, що взагалі відмовляють у помочі. І це ще один бік медалі. Були випадки, що жінки подавали на розлучення в момент лікування чоловіка. Кожен поранений у складний для себе час хоче відчувати підтримку, а тут таке…

Часто відвідувачі, які приходять до важкопораненого, починають ойкати. І це навіть не співчуття, а деструктив і жалість. У нас багато людей не вміють розрізняти ці два почуття. На мою думку, жалість – найгірше, що може бути. Навіть ненависть так не зруйнує людину, як жалість.

Щоби пояснити, як варто і не варто поводитися з пораненими, для соцмереж я спеціально записувала історії з дружиною одного військовослужбовця. Основний меседж – ніякої жалості, надмірної опіки й допомоги. Лише підтримка. Якщо вас просять про допомогу – допомагайте. Якщо ні – нехай усе роблять самі.

Назвіть десять «не» в спілкуванні з військовими.

1. Не проявляйте жалості.

2. Не допомагайте, коли це не потрібно.

3. Не пропонуйте нагодувати чи напоїти.

4. Не обіймайте, коли цього не хочеться.

5. Не питайте, скількох людей убив.

6. Не пропонуйте випити.

7. Не питайте, чи не хоче вчинити самогубство.

8. Не акцентуйте увагу на відсутності кінцівки.

9. Не підходьте в стані алкогольного сп’яніння.

10. Не приховуйте своєї діяльності й не виправдовуйтеся.

Загалом вчіть себе і дітей спочатку бачити людину, а потім її травму.

У вас є авторське право на групові заняття фізичною терапією з військовослужбовцями та ветеранами. Розкажіть про це більше.

Рекреаційну діяльність я започаткувала більш ніж два роки тому. Тоді ще не було корпусу «Незламні», ми працювали на базі старого відділення реабілітації, а це буквально сім кімнат. Мене дивувало, що хлопці хоч і перебували в одній палаті, працювали в одному приміщенні, практично не знайомилися, нічого не знали один про одного, не спілкувалися. Ми ж спробували не лише працювати разом під час реабілітації, а й більше говорити. І це зайшло! Тепер пацієнти розповідають один одному про свій травматичний досвід, гуртуються. Їх це мотивує, присутній змагальний дух. Наприклад, можуть сказати: «Якщо він так зміг, то й я не гірший».

Переїхавши в окремий корпус Центру, ми продовжили групові заняття. Я їх викладала в соціальних мережах з надією показати щонайширшій аудиторії те, яким є шлях ветерана в період реабілітації, але дуже швидко інші фізичні терапевти з різних областей України почали дублювати це. Тому я вирішила свої «Групові заняття фізичної терапії з військовими і ветеранами» запатентувати, оформила авторське право.

Ви також засновниця благодійного фонду. Яка його основна мета і допомога?

Благодійний фонд ROXY дбає про підтримку ветеранів та їхніх сімей. Займаючись із пораненими рекреаційною діяльністю в Центрі «Незламні», виїжджали з ними в гори, організовували екскурсії, кінні прогулянки, сплави на каяках Дністром, брали участь в інклюзивному самбо. Але це все потрібно фінансувати. Ось саме цим, а також психологічною допомогою і займається фонд, відкриття кого відбулося в квітні цього року. До речі, Євген Шваб є амбасадором фонду.

У наших планах подальший розвиток, залучення нових активностей. Підтримати Благодійний фонд ROXY можуть всі охочі.

У своєму блозі в Tik-Tok ви показуєте, як відбувається реабілітація військовослужбовців і цивільних. Так ви хочете охопити різну аудиторію?

Дарма всі думають, що в Tik-Tok лише молода аудиторія. Насправді дуже різна. Я хочу показати кожному роботу хлопців, те, як вони працюють над собою, цінують життя. І такий посил є не лише в Tik-Tok, а й у різних соцмережах. У мене навіть був власний проєкт «Голос пацієнта». Вийшло 10 випусків. Усі – про корисне та дієве.

Для вас також важливе мовне питання. Неодноразово бачила заклики розмовляти лише українською.

Мова – це код нації, тож ми повинні спілкуватися лише українською. Якщо комусь так важко говорити рідною мовою, нехай робить це хоча б із вдячності за те, що може жити спокійним життям у себе вдома.

В Центрі «Незламні» ми з хлопцями про це багато говоримо. Чимало пацієнтів зі сходу України, які звикли спілкуватися мовою окупанта, свідомо переходять на українську. Для цього багато вчаться, часто перепитують, як правильно вимовляти чи як перекладається те чи те слово, бо хочуть його сказати саме солов’їною. І це круто!

Був один випадок, коли на біговій доріжці пацієнт увімкнув російський трек. Ми відразу пояснили йому, що це погана ідея, що так робити не варто. Здавалося б, категоричний боєць після наших аргументів про країну-агресора відразу погодився змінити музику.

Як ви все встигаєте?

Складно, але доводиться. Звісно, мені б не завадили ще кілька годин у добі, але що більше розписаний мій таймінг, то більше встигаю. Круто те, що почуваюся потрібною. Це найголовніше.

Як гадаєте, хто в реабілітації головний?

Головних тут немає, треба працювати спільно. Якщо реабілітолог не враховуватиме побажання пацієнта, нічого доброго з цього не вийде. І якщо пацієнт не довірятиме реабілітологу, результату також не буде. В процесі заняття обов’язково має бути рівність.

Щоб до кожного знайти підхід, треба бути ще й трохи психологом. Ви самі проходите психологічні курси чи тренінги?

У мене немає спеціальної психологічної освіти, все відбувається під час спілкування з ветеранами, полягає в розумінні їхніх потреб. Я багато з ними спілкуюся, маю власний курс комунікації з ветеранами, який склала на основі опитувальника. Я розумію їх, вони розуміють мене. Навіть найпроблемніший пацієнт, який зайде до мене, вже через кілька днів буде усміхатися, жартувати.

А як вам самій вдається давати раду зі стресом?

Наразі справляюся. Люблю, наприклад, ходити на тілесну терапію. Це одне з розгалужень психотерапії, коли людина лягає на кушетку і шляхом вібрації по тілу відбувається релаксація. Це мене розслабляє.

Без яких якостей неможливо стати хорошим фізичним терапевтом?

Без емпатії, хороших знань, постійної практики. Якщо в тебе немає можливості вмикати холодний розум, ти не зможеш працювати в медицині.

На вашу думку, на якому рівні сьогодні реабілітація військовослужбовців в Україні?

Для мене показовим був приїзд британських колег до Львова, зокрема до нашого Центру. Якщо раніше вони, маючи досвід реабілітації військової травми, приїжджали ділитися своїми знаннями, то тепер приїздять, щоби вчитися у нас, бо ніхто більше немає такого досвіду роботи з ампутаціями і такої кількості мінно-вибухових поранень, аніж ми. Ось це рівень реабілітації. Цілком імовірно, що зовсім скоро ми станемо найкращими в реабілітації військової травми.

Чи можна очікувати якісного протеза за державною програмою?

На протезування військових держава виділяє більші суми, тож вони можуть обирати кращу комплектацію. Однак державна система протезування наразі не здатна забезпечити пацієнтів хорошими електронними колінами, доводиться самим шукати спонсорів, щоб їх оплатити. Наприклад, електронне коліно Genium X3, що є найпотужнішим на ринку, коштує 64 тисячі євро. Держава наразі таким не забезпечує.

Звісно, я за зміни в системі протезування, а також за ліквідацію МСЕКів. Знаю не одну історію, коли замість першої групи інвалідності хлопцям призначили другу, в підсумку це вплинуло і на виплати, і на пільги.

Які найбільші потреби бійців після повернення з війни?

Одна з основних проблем – бюрократія. Не можу спокійно дивитися, коли хлопці, які втратили кінцівки і пересуваються на колісних кріслах, змушені їздити по частинах, шукати своїх командирів, просити підписати папери, відтак оббивати пороги МСЕКів і так далі. А скільки було випадків, коли хлопцям, які в нас лежать, дзвонили й казали, що їхні документи десь загубилися, що внесли неправильні дані. Або ж боєць дізнався, що його у військовій частині вивели за штат і тепер він не отримає виплат. Це все знецінення й додатковий стрес.

Ми вже багато зробили для цифрової інклюзії на кшталт Дії, Резерв , але було б класно створити застосунок, який би дозволяв чи допомагав військовослужбовцям, ветеранам отримувати необхідні документи з частин швидше. На жаль, ще панує паперова рутина. І це не зовсім про інклюзивність.

На вашу думку, що має об’єднати українців, щоб завершилася ця війна?

Наша сила в єдності й свідомості. На жаль, вона є не у всіх. А найбільша слабкість – це страх, у кожного свій. Ще багато українців не готові говорити вголос про проблеми.

Що порадите хлопцям, які мають ампутації?

Не боятися, не зневірятися, приходити й працювати. Але тільки з відповідними фахівцями, бо лише вони можуть допомогти відновитися правильно.

Ольга Шведа

Фото надала Роксоляна Шміло

Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. 

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

______________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.