Як я знайшла неймовірну зимову казку у 200 кілометрах від безсніжного Львова.

Першому йти найважче. Ноги потопають у снігу, шукають опору і ще глибше занурюються у пухку масу. Кроки повільні та виважені. На білому схилі залишається вервечка слідів – стежка для тих, хто йде позаду. Слід у слід, крок за кроком, рухаємось угору. З туману виринають поодинокі буки, покручені гілки яких досі не відпустили минулорічне листя. Туман змінюється снігом – пластівці щільно обліплюють одяг, наплічник, ліс… Видно лише того, хто йде попереду і сліди кроків, які ось-ось зникнуть під густим шаром снігу…

На Чорногірському хребті справжня зима, мабуть, тому туристи їдуть сюди шукати святкового настрою та зустрічати Новий рік.

 

Стежка з села Кваси плавно здіймається вгору, залишає ліс та виводить до колиб. Окремі будиночки уже зайняті – з труби йде дим. Підшукуємо місце для ночівлі і невдовзі дим нашої пічки приєднується до інших.

Маленьке віконечко засипає снігом і світ за ним нагадує ілюстрацію до дитячої казки…

Прокидаємось рано – на гору Петрос ще потрібно дійти, а взимку дорога потребує більше сил та часу. Термобілизна, теплі шкарпетки, зручне взуття та обов’язково бахіли – інакше сніг наб’ється у черевики і перетворить похід на неприємну боротьбу з холодом.

До обіду випогоджується і нарешті можна побачити краєвиди Чорногори. На сусідньому схилі серед сивих ялин видно білі трикутники та прямокутники – вирубки лісу.

Десь унизу залишилась капличка, до якої приходять отримати благословення як місцеві, так і туристи. Така традиція, так спокійніше.

Новий рік святкуємо у будиночку під Петросом. Скрегочуть старенькі двері колиби, рипить під ногами сніг, із даху з шурхотом з’їжджають пласти снігу. Навколо багато справжніх ялинок, прикрашених снігом та шишками. Замість феєрверку – зірки, щедрими жменями розсипані по небу. Тут так просто загадувати бажання та бажати іншим добра.

Зранку піднімаємось на Петрос. Схили гори доволі стрімкі, а спресований сніг слизький. На гребні утворився сніговий карниз, який може будь-якої миті обвалитись вниз. Варто йти подалі від таких снігових надувів.

Гора щільно завернута у туман, з якого, здається, не вийдемо ніколи. Проте ближче до вершини хмара розповзається і її окремі клаптики відносить вітер.

 – Сфотографуй мене на фоні Говерли, я скажу, що знято з літака, – жартує мій друг. І справді, над суцільною білою піною визирає лише чубок Говерли, а сніг на вершині Петроса схожий на хмари.

– Говерла у хутрі, – каже Коля і просить зробити ще одну фотографію. Натискаю кнопку і ми поволі спускаємось вниз, до реального життя.

Фото і текст – Катя Москалюк

Повна републікація тексту без згоди редакції або його часткове відтворення без посилання на оригінальний матеріал забороняється і вважається порушенням авторських прав.