Ділимося п'ятьма надихаючими історіями жінок-переселенок – випускниць проєкту Крила, які знайшли в собі сили рухатись далі, розвиваючи власну справу та мотивуючи інших. Проєкт Крила спрямований на підтримку жінок, які проживають у сільській місцевості, постраждали від домашнього насильства чи війни, опинилися в інших складних життєвих обставинах.

Із березня 2021 року в п'яти громадах Львівщини – Жовтанецькій, Золочівській, Зимноводівській, Кам’янка-Бузькій та Львівській – діє проєкт «Крила» (Жінки залучені: шлях до зростання та економічної безпеки). Його мета – надати підтримку й доступ до можливостей жінкам, які опинилися в складних життєвих обставинах. Проєкт передбачає кілька форматів участі: наснажливі групові зустрічі та індивідуальні консультації, тренінги з працевлаштування та розвитку власної справи, а також можливість одержання фінансової підтримки на придбання обладнання, матеріалів та фахового навчання. 

За час роботи проєкту його учасницями стали понад 750 жінок з 5-ти громад нашої області. Серед них чимало таких, що були змушені покинути свій дім, рятуючись від війни. Переїхавши на Львівщину, вони не лише заново влаштовують свій побут, а й започатковують власну справу чи відновлюють наявний бізнес. 

Із давнього хобі – у бізнес. Історія Інеси, яка змушена була переїхати з Миколаєва на Львівщину

У рідному Миколаєві Інеса Петухова працювала асистенткою стоматолога. Чоловік Тарас займався підприємництвом. В родині троє дітей. Старші на початку повномасштабного вторгнення жили в Харкові. З батьками залишалася наймолодша донечка. В перші місяці війни старші діти переїхали до Львова, а Інеса з донечкою опинилася в Польщі. 

«Нас дуже гарно прийняли, але відчуття, що за кордоном буде наш новий дім, ніяк не приходило. Було навіть якесь таке обурення: чому ми маємо втікати, ми – українці, тож маємо жити на своїй землі! Мабуть, тоді ми дуже виразно для себе зрозуміли, що таке національна ідентичність. Чітко ідентифікували себе як українці й вирішили повертатися. Та оскільки Миколаїв увесь час активно обстрілюють, вирішили зупинитись у Львові. Перший рік був складним: пристосування до життя в новому місті, орендовані квартири, тимчасові підробітки, адаптація дитини до школи. Врешті, коли прийшло розуміння, що війна триватиме ще не один місяць, ми вирішили орендувати будиночок в селі та вже більш системно спланувати, чим будемо займатися. Ми ніколи не планували жити в селі, але нам дуже подобається!» – розповідає Інеса.

Інеса Петухова презентує свою бізнес-ідею в проєкті «Крила». Участь у ньому для багатьох жінок стала важливим етапом інтеграції в новий регіон

Паралельно з облаштуванням побуту родина замислилася над започаткуванням власної справи. Колись чоловік Інеси Тарас пройшов навчання з обробки волоських горіхів, задля розваги експериментував із поєднанням різних інгредієнтів та створював власні рецепти. Так давнє хобі стало початком сімейного бізнесу. Розподілили ролі: за Тарасом – виробництво, за Інесою – маркетинг і залучення інвестицій. Професійний технолог допоміг розробити рецептуру. 

Після тестування кількох варіантів назви виникла Майстерня волоського горіха ITARA:  – за першими літерами імен засновників. Сьогодні в асортименті майстерні горіхові пасти «Монопаста» та «Шоколадна», соуси «Апельсин з гірчицею», «Гранат з чилі», «Баже з часником» та «Песто», а також перекуси – горішки з сіллю, з медом, з цукатами, в тестовому режимі триває виробництво горіхової олії.

Пасти, соуси й перекуси ITARA – суперфуд із волоських горіхів, світовим лідером з вирощування яких є саме Україна

«Чому волоські горіхи? Тому що вони смачні та корисні. А ще Україна є світовим лідером із їх вирощування. Тож потрібно пропагувати своє рідне! Маємо домовленості про постачання горіхів з усіма господарствами, про які дізналися у Львівській області. Хочемо підтримати інших місцевих дрібних підприємців і пропагувати культуру здорового та корисного харчування. Наші соуси смакують у салатах та з м’ясними стравами, пасти годяться для тостів, а горішки в кишені врятують від голоду у школі, стануть у пригоді в дорозі водіям чи мандрівникам».

Ярмарки, організовані Фондом «Горіховий дім», допомагають у просуванні продукції випускниць проєкту «Крила»

Завдяки участі Інеси в ярмарках крафтових виробників, зокрема організованих Фондом «Горіховий дім» для випускниць проєкту «Крила», продукцію Майстерні волоського горіха ITARA вже починають упізнавати й частіше замовляти. В червні жінка стала спікеркою платформи сторителінгу «Час історій з Іриною Снітинською», поділившись історією втрати та віднайдення дому і своєї української ідентичності в тематичній зустрічі «Мій Дім: Історії любові, втрат та життя спочатку».

Макіївка, Бердянськ, Харків та, врешті, Львів. Історія Юлії, фенікса з Макіївки

За тим, як змінювалося місце проживання Юлії Уварової, можна вивчати історію українського спротиву російській військовій агресії. Народилася жінка в Макіївці, там закінчила школу й здобула професію бухгалтерки. За фахом жодного дня не працювала, проте вміння зводити дебет із кредитом знадобилося їй не раз. Ось уже понад 20 років Юлія займається вагами. Бізнес, започаткований спільно з колишнім чоловіком, спершу обслуговував вугільні й металургійні підприємства Донбасу, а нині клієнтська база Labzona значно ширша географічно й за сферою діяльності клієнтів.

Часті переїзди загартували Юлію. Для роботи їй достатньо мати комп’ютер і вайфай

У 2014 році, на початку війни, Юлія з донькою переїхала з Макіївки у Бердянськ.

«Катя в Бердянську закінчила школу, а в 2016-му вступила у Харківський університет Каразіна. Я переїхала услід за нею. На той час у мене вже були два онлайн-магазини. А оскільки фізичного офісу в Бердянську я не відкривала, а працювала дистанційно, то без проблем і далі займалася продажем та обслуговуванням ваг для промислових і торговельних підприємств вже у Харкові. Здавалося, що ми вже тут укоренилися. Проте в лютому 2022-го опинилися у Львові. Залишатися в Харкові було небезпечно. Зважаючи на всі попередні переїзди, чітко знали, що маємо робити і з чого починати тут. Знаєте, ми наче ті фенікси, куди нас не закинь, відроджуємося, повертаємося до своїх ваг і налагоджуємо життя спочатку».

Попри переїзди, клієнтська база підприємства залишається порівняно сталою, в нових містах додаються нові клієнти. Жінка не без гордості перелічує сфери, у яких працюють її клієнти:

«Сьогодні ми маємо інтернет-магазин лабораторного обладнання, від лабораторних до кранових ваг, надаємо подальший сервісний супровід. У Львові та Харкові надаємо виїзні послуги зі встановлення, перевірки, атестації та калібрування ваг. Нашими клієнтами є лабораторії різних профілів, агропідприємства, підприємства харчової та будівельної промисловості. Це фабрики, заводи, м'ясокомбінати, фітолабораторії, державні установи, машинобудівні й металургійні підприємства». 

Юлія не розстається з вагами вже понад 20 років. Серед клієнтів Labzona  невеликі дослідні лабораторії та промислові гіганти

Раціональність і практичність Юлії вдало доповнюються креативністю доньки Каті. Вона легко замінює маму, коли та у від’їзді, бо ж виросла на промислових виставках і ділових зустрічах, знає про ваги практично все. Уварова-молодша не лише допомагає мамі, а й розвиває власний соціальний проєкт 3,14 BAN, який пропагує відповідальне споживання через переробку рекламних банерів на фешн-аксесуари та стильний одяг.

На фото Юлія з торбою виробництва соціального бренду 3,14 BAN, заснованого її донькою Катериною

«Наше з донькою гасло – «Нема часу на журбу!». Журитися нам не дають наші клієнти, в котрих щодня виникають запити, нові ідеї та можливості, якими варто скористатися. 1 серпня минуло два роки, як ми у Львові. За цей час ми чотири рази змінювали орендоване житло, змінювалася й локація нашого офісу. Але ми вже призвичаїлися, для мене офіс там, де є вайфай і можливість сісти за комп’ютер. Під час усіх цих переїздів я зрозуміла, що дім – це не про квадратні метри, а більш символічні речі: моя сім’я, мої навички, які допомагають швидко адаптуватися, середовище спілкування. Сьогодні для мене рідними є два міста – Харків і Львів, у дорозі між ними проводжу багато часу. В Харкові працює більшість нашої команди. Харків зручніший у транспортному сполученні, а у Львові приємно пити каву з друзями».

Юлія також є учасницею Програми валідації бізнес-моделі від проєкту «Крила». Її ідея не отримала фінансування, проте участь в проєкті стала можливістю розповісти про себе й налагодити нові контакти. 

До Львова із Запоріжжя. Історія Ольги та її кроки до мрії 

Започаткувати власну справу Ольга Котович мріяла ще під час навчання за напрямом технології виробництва та переробки продукції тваринництва. В цей час працювала у сфері консалтингу, допомагаючи іншим підприємцям налагодити бізнес-процеси відповідно до систем менеджменту за стандартами ISO. Наважилася розпочати власну справу лише після того, як через постійні обстріли рідного Запоріжжя була змушена в березні 2022-го переїхати із родиною до Львова.

Війна та переїзд до Львова спонукали Ольгу розпочати власну справу, а проєкт «Крила» надав фінансову підтримку для закупівлі обладнання

«Від початку повномасштабного вторгнення робота в консалтингу відійшла на другий план. Мені це подобається, я далі працюю з системами менеджменту та підготовкою підприємств до сертифікації за стандартами ISO. Проте тоді я вирішила, що допомога іншим та соціальна робота важливіші. Якийсь час була в «Єзуїтській службі біженців» соціальною працівницею, підтримуючи жінок ВПО з дітьми, котрі, як і ми, через війну були вимушені залишити рідний дім чи втратили його назавжди. Мене ніколи не покидали думки про започаткування власної справи, та все якось було не на часі. Війна спонукає чітко визначити пріоритети й усвідомити, що треба жити сьогодні. Якщо ти чогось справді хочеш, то найкращий час – це зараз!»

Оскільки Ольга має відповідну освіту та досвід роботи у сфері харчових технологій, то й ідея започаткування власної справи була пов’язана з виробництвом харчового продукту. Поступово, вкладаючи свої кошти, Ольга з чоловіком Нестором обладнали невеликий цех із виробництва м’ясних снеків –  сушеного м’яса та ковбасок. 

Снеки, виготовлені з відбірного м’яса з додаванням натуральних спецій, можуть слугувати ситним перекусом або основою інших страв

«За задумом це мав бути інший продукт, зовсім не популярний в Україні, але я думаю, що з часом його запущу. А от виготовлення сушеного м'яса і сушених ковбасок зумовила війна. Вона взагалі дуже сильно позначилася на мені, на моїй сім'ї. У мене багато рідних зараз воюють. І я думала не так про себе, а про те, що корисного можна для них зробити. Сушене м’ясо – це той продукт, який можна брати із собою, воно мало важить і може довго зберігатися. Коли ми почали з ним працювати, не думали про те, що це продукт, скажімо, до пива. Мали на меті зробити ситний перекус, продукт, який можна використати для приготування бульйону чи інших страв. Таким був наш задум. А коли вже створили цех і обладнання дозволило виготовляти більші обсяги продукції, то спробували вийти на ринок».

Особливим предметом гордості для Ольги є технологічний процес виготовлення м’ясних снеків. Він оптимізований настільки, що кількість відходів становить до 100 грамів на 25 кілограмів сировини. Вся річ у використанні відбірного м’яса й виробничого циклу: обробляєш, маринуєш, нарізаєш, висушуєш. А ще в приготуванні використані тільки натуральні спеції та приправи. Саме тому й називаються м’ясні смаколики Lean Meat, тобто пісне м’ясо. Нині в асортименті Lean Meat до десятка різних смаків джерок зі свинини й курятини та сушені ковбаски. Ольга з чоловіком після кількох дегустацій серед друзів налагоджують тестові продажі через продуктові крамниці, беруть активну участь в ярмарках.

Після кількох дегустацій продукції серед знайомих та друзів Ольга з чоловіком налагоджують співпрацю з продуктовими крамницями та беруть участь у ярмарках

«Найскладніше було ухвалити рішення, що я це робитиму. А коли зробиш перший крок, як маленька дитина, легше дається другий, третій, десятий. Важко було наважитися й повірити в те, що ти зможеш в умовах війни розпочати й розвивати власну справу».

Ольга прийшла на Програму валідації бізнес-моделі від проєкту «Крила» по знання й нові контакти, а от перемога в конкурсі бізнес-ідей та гроші на придбання нового обладнання стали приємним бонусом:

«Обладнання вже  поставили, навіть протестували! Тепер зможемо розширити свій асортимент копченим м’ясом. Це обладнання дозволяє обробляти димом не лише м’ясо, а й фрукти. Їх можна використовувати для підготовки інгредієнтів енергетичних батончиків, які матимуть цікавіший і  насиченіший смак. На батончики, як і сушене м’ясо, запит від фронту постійний».

Із рідного Херсона до Львова. Історія Анни й мотивувальної «шиншили» 

З майбутнім чоловіком Анна познайомилася, навчаючись у педагогічному університеті. Все життя до повномасштабного вторгнення (школа, університет, облаштування сімейного побуту, професійна кар’єра) в подружжя Олейніченків оберталося в рідному Херсоні. Вони працювали у школі: Анна була вчителькою біології, практичною психологинею, Микола – вчителем фізичного виховання. І навіть коли жінка перейшла працювати у фірму з SEO-просування сайтів, роботу з дітьми не полишала, продовжувала волонтерити, долучалася до благодійних ініціатив у дитбудинках та інтернатах. 

Робота з дітьми супроводжує Анну впродовж життя

Анна пригадує: «Робота з дітьми була завжди. З часом вже не як основна професійна діяльність, а радше за покликом душі, через розуміння, що це важливо і може змінити чиєсь життя, показати інший, кращий шлях розвитку».

Однак через багато років вони знову повернуться у школу в чужому місті, яке стане для них новим домом. Після двох місяців життя в окупації та кількох дуже складних і невдалих спроб виїхати їм таки пощастить вижити, вирватися.

«Першим місцем, куди нас спрямували, було невелике село Станимир у Перемишлянському районі. Там нас зустріли найсвітліші, найдобріші, наймиліші люди, яким ми дуже вдячні за все, що вони для нас зробили. Зустрічали нас усім селом. Із кожного двору щось несли, щоб нас порятувати: картоплю, консервації, господарські речі. Від такої уваги й турботи було дуже приємно, але водночас дуже страшно, бо ми поняття не мали, з чого починати своє життя тут, куди рухатися». 

Шукаючи школу для дітей, Олейніченки знайшли і для себе заняття. Подружжя започаткувало спортивну секцію з кікбоксингу, Анна також адмініструє роботу басейну.

Але в перший же день переїзду з Олейніченками стався епізод, який допоміг визначитися: маленький син, оглянувши хату, надану переселенцям, у захваті перепитав, чи тепер з ними житиме хатня тваринка. Вдома в Херсоні батьки не дозволяли йому завести домашнього улюбленця, а тут на радість дитини їм дісталося житло з пухнастими мешканцями. Анна перепитала, чи син часом не зустрів котика або мишку, на що він відповів, що з ними тепер житиме… шиншила: «Та ні, мамо, мишка маленька, а ця велика, з довгим хвостиком. Це точно шиншила!». 

«У той момент мені хотілося плакати: Боже, я хочу додому, поверніть мене додому!  Але, в принципі, ця тваринка дала нам добрий стимул не сидіти склавши руки. Тоді ми зрозуміли, що в маленькому селі у нас не надто багато можливостей, тож вирішили винаймати помешкання ближче до Львова. Так опинилися у Винниках. Коли шукали тут школу для дітей, побачили оголошення про вакансію вчителя фізкультури. Миколу з його досвідом учителя і керівника спортивної секції охоче взяли на роботу. У ту саму школу пішли діти».

Завдяки участі у Програмі валідації бізнес-моделі від проєкту Крила Анна придбала новий інвентар і облаштувала в укритті кімнату для тренувань

Із часом подружжя у Винниках започаткувало спортивну секцію з кікбоксингу. Чоловік тренує, дружина займається адміністративними й організаційними питаннями. Участь у Програмі валідації бізнес-моделі від проєкту «Крила» допомогла Анні придбати інвентар, щоб обладнати кімнату для тренувань в укритті, де можна займатися навіть під час повітряної тривоги. Також жінка адмініструє роботу секції плавання в шкільному басейні.

«Не хочу бути схожою на бабусю, яка сидить на лавочці й обурюється через усе, що бачить. Але так прикро спостерігати за дітьми й підлітками, які мають єдину розвагу – телефон. Хотілось би, щоб їхнє життя було наповнене цікавими активностями. Думаю, це і відповідальність дорослих – спрямовувати й заохочувати дітей», – переконана вона.

Усе життя в Маріуполі. Історія Лізи, яка змушена була переїхати до Львова

Єлизавета Діденчук за фахом викладачка німецької та англійської мов, проте цікавішою для неї виявилася індустрія моди: «У мами завжди вдома були найсвіжіші глянці. Я гортала сторінки і визначала, що в мене з трендів сезону є в гардеробі, а чого нема. Згодом певний час я працювала стилісткою –  допомагала підбирати образи до фотосесій. Певний стосунок до моди мала завжди, мені це подобалося. І от у 2019 році, перебуваючи в декретній відпустці, яка почала нагадувати мені «день бабака», я вирішила зробити те, про що дуже давно мріяла, тобто заснувати свій бренд одягу». 

Стартовим капіталом для втілення мрії послужили скромні заощадження на кілька тисяч (навіть не десятків!) гривень, невеличкий мамсько-колежанський блог в Instagram на 3,5 тисячі підписників і шалене бажання реалізувати свій задум. Знайома кравчиня погодилася відшити перші моделі. Коштів вистачило на чотири літні костюми. 

Єлизавета в сукні власного бренду на березі Азовського моря, позаду видніється Маріуполь. Архівне фото

«За відчуттями це була відверта авантюра. Я собі вже уявила найгірший сценарій, коли нічого не вийшло, щоб спокійно спостерігати, що буде далі. У своєму блозі я поділилася з підписниками, що, мовляв, маю мрію, тепер тестую, наскільки вона життєздатна. І як не дивно, костюми швидко продалися й почали надходити передзамовлення на наступні. Список передзамовлень виявився дуже великим. Це мене шокувало. Я не очікувала такого результату. Ми поступово зростали. Але було багато моментів, коли здавалося, що все, закриваємося. 2022 рік ми зустріли з невеликим онлайн-офісом, власним виробництвом жіночого й корпоративного одягу. Будували амбіційні плани».

24 лютого ці плани перекреслила війна. Ліза пригадує, як вони з родиною покидали рідний Маріуполь: «Я народилася і все життя прожила в Маріуполі. Тут народилася наша донька, усі свої плани, особисті й бізнесові, ми пов’язували з рідним містом. Тут були всі наші активи. Ми розуміли, що є ризики, адже місто прифронтове. Але відганяли такі думки і жили своє щасливе життя. Це диво, що нам вдалося виїхати 24 лютого. Навколо панував хаос, невизначеність. Якщо відверто, мені тоді здавалося, що за кілька днів усе минеться… Перед від’їздом я забігла в офіс і забрала в автівку 120 коробок для пакування нашого одягу. Вони тільки-но приїхали від виробника, ми на них так чекали! І от я чомусь вирішила забрати їх зі собою. І праску. Чоловік поглянув на мене здивовано, але нічого не сказав. Мабуть, це була паніка».

Після переїзду знадобився час, щоб оговтатися. Ліза активно включилася у волонтерство, невдовзі почала працювати в благодійному фонді. Жінка розуміла, наскільки важливо вистояти кожному та кожній з нас і країні в цілому, а для цього кожен має невідкладно щось робити. З часом почали надходити звістки від членів команди. На щастя, всі живі, розкидані по світу, але живі. Натомість обладнання, викрійки, запаси тканини повністю знищені – згоріли під час обстрілів. 

Клієнти й підписники не дозволили Єлизаветі згорнути бізнес

У Лізи не було думок про відновлення виробництва. Не було ні сил, ні бажання. Все залишилося в минулому. Проте після кількох місяців тиші почали надходити повідомлення від замовників. Від тих, що вціліли й змогли виїхати:

«Одяг вашого бренду – єдине, що я взяла із собою, покидаючи рідне місто!»,

«Це був найстрашніший обстріл, але ми дивом вижили. Тоді в укритті я була у вашому одязі. Він для мене щасливий!».

«Звичайно, я розумію, що одяг тут ні до чого. Але такі відгуки були дуже щемливі та цінні. Також ми мали оплачені передзамовлення, тож нам було надважливо повернути людям кошти. Я розуміла, що комусь ті 200, 300 чи 500 гривень зараз можуть дуже знадобитися. Проте замовники відмовлялися від повернення, натомість наполягали, що чекатимуть скільки знадобиться, що їм важливо отримати саме одяг. Я відповідала, що не збираюся відновлювати пошиття одягу, але одна клієнтка відрізала: «Доведеться! Ви ж узяли замовлення!»

Участь у проєкті «Крила» допомогла Єлизаветі створити нову колекцію одягу

Жінка розповідає, що завдяки вірі в них інших людей вони почали відновлення свого виробництва. Але це вже мав бути геть інший бренд, з іншими сенсами та цінностями, які їм підказали замовники. До повномасштабного вторгнення в них не було чіткого позиціонування. Вони просто шили гарний жіночий одяг. Сьогодні одяг бренду LiSOLODKA (Солодка – дівоче прізвище Лізи. – Ред.) присвячений Азовському морю. Це жіночий одяг з морським вайбом і спогадами про рідний дім.

Єлизавета є випускницею Програми валідації бізнес-моделі від «Крил». Завдяки участі в ній отримала не лише наснаження до подальшого розвитку, а й фінансовий старт для створення нової капсульної колекції одягу, звісно, з морськими мотивами.   

Читайте також: Крила: проєкт, який підтримує жінок та активує життя в громадах

Партнерська публікація

Цей матеріал створено завдяки підтримці Уряду Канади у рамках проєкту Крила (Жінки залучені: шлях до зростання та економічної безпеки), який впроваджує організація Пакт та БО Фонд «Горіховий дім».

Інформація, яка представлена у ньому, є виключною відповідальністю БО Фонд «Горіховий дім» та необов’язково відображає погляди Уряду Канади і організації Пакт.