Лариса Дідковська – вчена-психологиня, ректорка Українського вільного університету в Мюнхені (першого вищу і другої наукової установи української еміграції за кордоном). На прохання «Клубу експертів та експерток» Лариса Дідковська розповідає, як змінилися українці за три роки повномасштабної війни; чи переживаємо ми ПТСР, чи, навпаки, вже дійшли до посттравматичного зростання; підказує, як давати раду емоціям через заяви президента США Дональда Трампа; пояснює, чому Україна перебуває у фазі підлітка.

Коли тривала Мюнхенська безпекова конференція, у Львові з офіційним візитом перебувала пані посол Катерина Матернова. Я записувала з нею інтерв'ю, і їй дуже сподобалося, що ми маємо на увазі під висловом «американські гірки» (рухатися, змінюватися в непередбачуваному напрямку та в несподіваний спосіб. – Ред.). На цих гірках українці перебувають, відколи Дональд Трамп став президентом США. Цікаво, що в США ці гірки називають російськими. Через різницю в часі з Америкою українці засинають і прокидаються в стресі, очікуючи чергової заяви Трампа. Як не впасти з цих гірок? 

Цілком слушно зреагувала пані посол, тому що основа психічного здоров'я, основа психічної безпеки – стабільність. Нас заспокоює те, що можна спрогнозувати, передбачити. Якщо ми кожної хвилини, години чи дня не знаємо, що відбудеться, то сприймаємо це як небезпеку. Коли чекаємо на Миколая – це теж невизначеність, але ця невизначеність дуже ресурсна, приємна, бо ми очікуємо радості. 

Зараз ми маємо три роки війни і третю стадію реакції на стрес. Це стадія виснаження і нових сил енергії. Емоцій для реагування насправді не так вже й багато, але якщо подразник дуже потужний, то вони знову підіймають життєві афекти (сильні короткочасні емоційні процеси. – Ред.). 

Чому? Бо це те, що стосується питання безпеки / небезпеки. Так світ маркує будь-яке живе створіння: коли заєць біжить по лісу, єдине, що його хвилює, безпечно чи небезпечно попереду. Коли ми переходимо вулицю – дивимося направо-наліво, бо це інстинкт самозбереження. 

Зараз для нас питання безпеки є перманентним. Як це впливає на нас, на наш психоемоційний стан, на наші можливості – питання риторичне.  Впливає виснажуючи, впливає розхитуючи, впливає напружуючи. Звідси абсолютно слушне ваше питання: чи це стресовий розлад (ПТСР), чи вже посттравматичне зростання?

Найголовніше, що треба мати на увазі, що, з одного боку, всі вісім мільярдів людей на планеті однакові, бо немає підручника з психології Колі або Тані, є психологія людини, а з другого боку – кожен із нас є неповторним. На ті самі події, обставини кожна людина реагує в свій спосіб. І це називається «індивідуально-психологічні особливості особистості». 

Тому навіть у інформпросторі все також відбувається за законом індивідуально-психологічного реагування. Бо є люди, які ставитимуться до цього байдуже і казатимуть «на все воля Божа». А є люди, які будуть займатися самонакручуванням і навіть через незначні інформаційні повідомлення про ймовірну небезпеку будуть катастрофізувати, драматизувати. Або ж є люди, які це сприйматимуть адекватно.

І між цими стратегіями – знецінення небезпеки або нехтування небезпекою (і це не оптимальна стратегія, бо небезпека реальна), гіперболізація небезпеки, катастрофізація, драматизація (коли ми докручуємо, довигадуємо, долякуємо себе самі) – правди немає. 

Правда посередині: там, де на небезпеку, на ту інформацію, яку ми отримуємо, треба зважати, але й не там, де треба робити з цього кінець світу кожної пів години. 

Правда така, що всі ці три роки ми маємо більш або менш безпечні міста і регіони. І за ці роки відбулися дві речі, які є нашим ресурсом. Перша – адаптація до подразника. Навіть у темній кімнаті за якийсь час ми починаємо бачити контури предметів, які в ній є. Так само з війною: в перші дні, місяці повномасштабного вторгнення, коли мільйони людей тікали за кордон, після кожної сирени ми сиділи в укриттях годинами до відбою. Але це вже позаду, бо ми вже в цій темній кімнаті живемо три роки.

Адаптація до подразника не означає ігнорування подразника. Він залишається, війна триває, люди на ній, на жаль, гинуть і гарантованого очікуваного результату немає. І тому, з одного боку, до невизначеності ми за три роки адаптувалися, це наш основний ресурс. Але, з другого боку, ми все одно намагаємося кожен у свій спосіб організувати собі відчуття прогнозованості, передбачуваності. 

Єдине, що справді варто робити, це контактувати з реальністю. Це і є здорова середина. Контакт із реальністю означає мати справу з тим, що є об'єктивно наявним. Наприклад, якщо є сирена і написано, що злетів МІГ, то значить треба бути принаймні обережнішим, стежити за динамікою подій. 

 

Здавалося, що за ці три роки українці вже навчилися жити за новими правилами. Але останнім часом ми ніби намагаємося втриматися на стільці з трьома, а не чотирма ніжками. Ми чули, що кожен із нас – президент, але як не перетворитися на Зеленського в Овальному кабінеті, як давати раду своїм емоціям?

Спробую по пунктах перелічити, що ж такого сутнісного сталося з нами за ці три роки. По-перше, почуття власної гідності, почуття цінності своєї нації, почуття цінності своєї української ідентичності очевидно зросло в рази. Світ давав нам два-три дні. Станом на сьогодні ми маємо три роки війни – і Україна нескорена, три роки війни – і Україна незалежна, три роки війни – і Україна суверенна.  

Світова оцінка нашої країни, народу, війська, якщо мовиться про більшість, а не про абсолют, на нашу користь. Раніше ми знали про свій комплекс меншовартості, всі ці «у края», що читати-писати нас вчив «старший брат». Тут я іронізую, маючи на увазі злочини російської пропаганди. 

Уже немає людей, які не знають, що Україна – не раша. Чи тих, які соромляться того, що вони не говорять російською. Зараз, навпаки, соромно говорити російською. 

Крім почуття власної гідності, згуртованості, національної ідентичності, є ще річ, яка стосується наших маркерів ідентичності. Це територіальна ідентичність. Ми про неї не замислювалися в щоденному житті, але тепер розуміємо, що наша країна – це наша територія, якою б вона не була, це не тільки «свята Галичина» або «мой Харьков». 

Окрім національної та територіальної, маємо мовну ідентичність. Те, що не вдавалося зробити за десятки років, дуже стрімко й ефективно відбувається зараз. Ми маємо свої культурні, мистецькі прояви. І так стрімко це відбувається через воєнний час, ці процеси в мирному житті зайняли б десятки років. 

Ще одна річ, на яку я завжди зважаю – це те, що є в нашому фольклорі: за одного битого двох небитих дають; все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. 

Очевидно, не весь травматичний досвід людині треба пережити, було б краще, якби нам не довелося міцнішати в такий спосіб, але це обставини, яких ми не вибираємо. 

І ось тут наш навик виживання пішов нам на користь, тому що в мирний час потрібно вміти жити. А виживати – це спеціальний навик. Це адаптація до екстремальних обставин, а не до звичайного розміреного, спокійного благополуччя.

Відповідно те, що ми вміли виживати і вміємо, знадобилося саме зараз. Чи ми всі маємо прояви ПТСР у тому чи іншому вигляді? Безумовно. Чи це вирок? Ні, це проблеми, які треба вирішувати. Це перешкоди, які треба долати. 

Реальний відсоток справжнього ПТСРу, а він з'являється в умовах, перелічених у списку причин посттравматичного стресового розладу, як-от війна, катастрофи, стихійні лиха, радикальні зміни звичного безпечного способу життя, невеликий. Хоч ми зараз і маємо «джекпот». То чи мусимо переживати посттравматичний стресовий розлад? У тих чи інших проявах – так.

Але чи заходить він на таку дуже дисфункційну глибину, коли людина вже не може справлятися зі звичними обов'язками, коли поводиться абсолютно по-іншому, аніж раніше, коли має проблеми в стосунках, коли поводиться не відповідно до обставин і до ситуації, таких виявів буде не так багато. 

Вони можуть бути в комбатантів, людей із окупованих територій, жертв насильства, у тих, що в зоні перманентного бомбардування, але ПТСР не виникає від того, що ви дивитеся новини по телевізору. Від цього буває додаткове емоційне навантаження, реактивність, лабільність, але не щось, що змінює функціональність людини.

То в чому ж проявляється посттравматичне зростання? Я той, хто справився з дуже складними, проблемними обставинами і маю докази цього! Це мій досвід, моє нове знання про себе. Я той, хто не скорився, я той, хто не зламався, я той, хто не сподівався все це витримати, але я це витримав! Або ж: я та, яка тепер вміє так, як ніколи раніше не вміла!

Адаптаційний ресурс і досвід подолання – це так звані копінгстратегії, стратегії подолання перешкод. Вони в нас здебільшого ефективні.

Є друга полярність – травматичний регрес, коли людина від травматичного досвіду, навпаки, довідується про себе як про безпомічну, неспроможну, як про ту, що депресивно реагує.

Але такого відсотка з того, що я знаю, в нас, слава Богу, небагато.

Тобто можемо зафіксувати, що на початку повномасштабного вторгнення частина людей в Україні, можливо, визнавали себе жертвами, кажучи «ми не сподівалися нападу росії». Так само нас сприймав світ. Але те, як поводився президент України в Овальному кабінеті, показує, що ми по-іншому сприймаємо себе зараз. За це зростання й дорослішання українці заплатили і платять високу ціну, але нас не кличуть за стіл переговорів, не визнають за рівних, і це зачіпає так, як зачепило Зеленського. Гідність для нас зараз дуже важлива. 

Дуже дякую за слушне запитання, бо воно має ті три складові, одна з яких – наше нове знання про нас. І це не про меншовартість чи неспроможність. Тепер це знання про тих, які долають, боронять, дають раду не лише собі, забезпечуючи свої потреби, а ще й моральні цінності, незалежність, суверенність, безпеку Європи. А вона може собі це дозволити, тому що між нею і цією монголо-татарською ордою – доба в потязі. І називається ця доба в потязі «Україна».

Ми по-іншому знаємо себе і про себе. Знецінити й зневажити нас так, як раніше, не дуже вдасться. По-друге, є психологічний механізм, який для фахівців очевидний: за знеціненням стоїть заздрість. 

Світ конкурентний. І навіть маленькі діти в пісочниці кажуть "моя паска краща" або "моя машинка краща". І ця конкуренція буває білою заздрістю – я хочу мати те, що є в тебе, а буває чорною – я хочу, щоб ти цього не мав. Біла заздрість мотивує, дає досягнення, здобутки. Це як у спорті: якщо в когось золота медаль, а на старт вийшли 30 спортсменів, то разом із перемогою переможець отримує 29 ворогів. Тому що вони теж хотіли там бути, але їм не вдалося. 

Тобто якщо в Зеленського вищий рейтинг, аніж у Трампа, то він навіть через це може йому не подобатися? 

Так. І це несвідомі механізми, так працює наша психіка. 

Якщо заздрість біла, то той, що програв, буде більше тренуватися і переможе в чесний спосіб. Але якщо ця заздрість чорна, то виникає «допінг-контроль». Для того, щоб знецінити перемогу іншого, щоб опинитися на п'єдесталі не тому, що законно переміг, а тому, що тебе звідти скинули. 

В одному інтерв'ю ви говорили про нечесність правила «розділяй і володарюй». І це те, що зараз роблять Трамп із Путіним – об'єднуються, щоби переграти Китай. А Україна не має бути перешкодою. Чому він не хоче зрозуміти, що відбувається в нашій країні? Чи йому просто байдуже, і ми говоримо про базові людські емоції? 

Я думаю, що це не «або / або», це «і». Будь-яка система чинить спротив змінам. В них була своя картина світу. Там були перший сорт, другий, третій, де все зрозуміло, прогнозовано й передбачувано.

А зараз це так: на столі все було поскладане, я знав, що справа лежать книжки, а зліва зошити. Я звик до цього. І тут висмикнули скатертину. І тепер у мене рейвах. І я намагаюся встановити старий порядок речей. Але під час рейваху щось могло впасти, а щось опинитися в більш зручному місці. І система чинить спротив, щоби все було, як колись – зрозуміло, прогнозовано, передбачувано.

Але друга частина – це неусвідомлені конкурентні мотиви: раптом мою звичну для мене соціальну позицію займе хтось інший і зробить це краще від мене. 

Українці намагаються пояснити собі, що відбулося під час суперечки президентів США та України. Це викликає різні емоції, зокрема страх: чи ми, бува, не перегнули? Чи не було це занадто скандально? Чи достатньо вправні ми в дипломатії, щоб вийти з цієї ситуації?

Я насправді теж не збираюся давати жодних гарантій, але коли кажу про здорову середину, то це місце, де немає поляризації.

Ми живемо в імовірному світі, бо люди смертні. Коли ми йдемо цвинтарем, то там немає могил тільки старих людей, там поховані і діти, і дорослі. Ми не маємо жодних гарантій ані тривалості свого життя, ані власної безпеки. 

Але для того, щоб уникнути страху, людина має унікальний засіб, якого не має жодна з живих істот на планеті. Це засіб контролю і прогнозів майбутнього, враховуючи досвід минулого.

Тварина живе тут і тепер. Якщо за зайцем бігтиме вовк, заєць буде боятися вовка. Якщо заєць не втікає від вовка, він не сидить під кущем і не вигадує: «Десь у цьому лісі, напевно, є вовк, він може мене догнати». Так само будь-яка інша жива істота реагує на ситуацію безпеки / небезпеки тільки тоді, коли ця небезпека стає реальною.

І нам треба трохи повчитися у тварин, тому що зараз нас лякають, лякають дуже майстерно, грамотно. 

Маніпулятивні технології впливу на маси були завжди. Пам'ятаєте, скільки сектантів очікували кінця світу і наклали на себе руки, тому що він мав настати в міленіум чи 12.12.12. 

З одного боку, людину найдосконалішою істотою на планеті зробило те, що вона може прогнозувати, планувати і контролювати майбутнє. З другого – це зробило її найвразливішою істотою на планеті, тому що ми реагуємо на вигаданий страх так само, як на справжній. Тварина реагує лише на справжню небезпеку, ми так само реагуємо на вигадану небезпеку. Це вищий рівень розвитку нашої психіки.

Якщо ми говоримо про пропагандистські маніпулятивні технології і стратегії впливу на стан людей, то це, на жаль, теж війна. І ця війна прекрасно користується вразливістю нашої психіки. Якщо ми дивимося детектив або фільм жахів, то розуміємо, що це шматок пластику, де бігають актори. В них зафарбована червоною фарбою вода, ножі нікого не вбивають. Ми ж розумною частиною все це усвідомлюємо, то чому потім не можемо заснути?  Тому що емоційна реактивність – це лімбічна система, гіпоталамус, «князь емоцій», і так уже 400 мільйонів років. А лобова частка, когнітивні, аналітико-синтетичні процеси, аналіз, прогноз – це 50–60, максимум 80 000 років. Тому нас можна налякати. І лякаємося ми не лише того, чого справді варто боятися, а того, що нам спеціально влаштували.

Нас лякають, додаючи фатальні прогнози, незворотність програшу, поразки, окупації. І це дуже успішна маніпуляція, бо центрів негативних емоцій в лобовій частці нашої голови більше, аніж позитивних. 

Тому, наприклад, якщо вашого рідного чи близького нема вдома, а він повинен прийти о 9:00, а зараз 12:00, ви що собі уявляєте? Напевно не те, що він зустрівся з друзями, їм добре і вони прекрасно розмовляють. Уявляєте собі морг, поліцію, аварію. Так працюють лобові центри, які відповідають за маркери безпеки й небезпеки, а фактично за життя самої живої істоти. 

Що найкраще робити з тими, кого хочеш паралізувати через страх? Лякати. В стані наляканості, так званої афективної свідомості, наш IQ знижується на третину. Ми стаємо зосереджені лише на джерелі свого страху. 

Після заяв Трампа хочеться щось зробити…

Людина живе в трьох світах і в двох із них може мати реальний прогнозований результат своїх дій. Наприклад, світ об'єктів. Я захотіла і переклала телефон в інше місце. Другий світ – я і я. Тут теж усе буде так, як я вирішу. Наприклад, я захотіла прийти сюди на інтерв'ю і ось я тут. Але є третій світ – суб'єкт-суб'єктний. І в цьому суб'єктному світі прогнозований і гарантований результат закінчується, бо це те, на що я не впливаю. Це те, що залежить від іншого суб'єкта.

Я завжди цитую молитву оптинських старців: «Господи, дай мені терпіння або смирення прийняти те, що від мене не залежить, сили зробити те, що від мене залежить, і розум відрізнити перше від другого». Тому треба чітко зараз для себе знайти те місце, яке справді залежить від вас. Тому що коли люди волонтерять, донатять, здають кров, намагаються фільтрувати інформацію, яку їм пропонують – це те, що від них залежить.

Але якщо вони мають спрогнозувати дії Трампа, інших політиків чи монголо-татарської орди, то це те, що від них не залежить. І якщо витрачати на це зусилля, навіть увесь свій час, результат все одно не з'явиться. Тому я радила б займатися тим, на що ми маємо вплив.

Найменше безнадії в дописах військових.

Так, бо вони впливають.

Подібною є філософія стоїків, яка тепер доволі популярна.

Бо це якраз і є філософія життєстійкості, філософія зосередженості, що життя не буде рівною лінією ніколи. Але чи можемо ми це долати? Можемо, якщо докладемо до цього зусиль і якщо не будемо сподіватися, що це має зробити хтось за нас, для нас. Що десь буде рай, де нам буде дуже добре і нічого для цього не треба робити.

Стоїки – це ті, що не прагнули гедонізму, розкошів. Навіть із самої назви зрозуміло, що це ті, котрі вистоюють, ті, котрі можуть зосередитися на власних ресурсах, життєстійкості, ті, котрі не очікують, що життя попереду буде рівною, встеленою квітами дорогою.

Стоїчні цінності добре пріоритезуються самою війною. Тому що вона відсікає те, без чого людина може обійтися. І коли ми говоримо про філософію стоїків, це про те, що тільки цінності важливі, тільки те, що життя означає саме життя, а це фактично єдина цінність у житті. Поки вона існує, поки життя триває, це і є пріоритетна цінність.

Але, з другого боку, чи варто перетворюватися на таких мужніх лицарів, які все витримують? 

На жодному полюсі правди нема. Навіть на полюсі стражденності, витривалості, боротьби тільки за те, щоби вижити, також не є вся правда. 

Ми бачимо вояків із котиками, іншими тваринами, їхні теплі емоції, світлі почуття. Не тільки скрегіт зубів, не тільки витримування страждання і болю від поранень, але й задоволення від весни, яка пробуджується за межами океану. Від тварин, які крутяться під ногами. Навіть ця побратимська дружба вояків, які дуже цінують один одного – це не про мужність, а про людське й душевне. І якраз душевні моральні цінності кристалізуються під час поляризації смерті. Тому що там, де є поляризація і реальна ймовірність зустрічі зі смертю віч-на-віч, так само актуалізується полюс життя і цінності життя, і радості життя, і буття як головна цінність життя в кожній хвилині, в кожному його прояві.

Тому це знову ж таки не «або / або», це «і».

Редакція «Твого міста» реалізувала проєкт, під час якого сюди приїздили журналісти з Європи. Ідея була в тому, щоб показати їм звичайне життя українців, не лише війну. Під час цих візитів у мене виникла думка, що вони досі нас не розуміють, підтримують, але не розуміють. Чи нема у вас такого відчуття? 

Добре кажете. Думаю, це не тільки про Європу і про нас у цьому випадку. Будь-яка система маркує «свій / чужий». «Свій» – це такий самий, як я, зрозумілий мені, близький, споріднений, а «чужий» – це той, хто мені невідомий. І це не тільки про умови безпеки й небезпеки. Наприклад, еміграція – це теж «свій / чужий». Або ж згадаймо «ситий голодного не розуміє», «чужі рани не болять».

Це і про те, що для мене зрозуміле, бо я частина того самого, а інше незрозуміле, бо не моє. Їхній знаменитий лозунг «ніколи більше». 80 років найдовшої перерви, бо між Першою і Другою світовими війнами була невелика перерва. А перед тим війни були безконечними. 

Була ілюзія, що вистачить усвідомити, забрати кордони, зробити таке діалогове, горизонтальне міждержавне спілкування, бо це основа демократії.

«Окей, я інший – він теж окей, просто інший. І буде нам щастя». Але це стосується лише тих, що готові до цього горизонтального спілкування. Диктатура – це не про демократію, диктатура – це не про горизонтальні відносини, а про вертикаль влади. І що вона жорсткіша, то абсолютніша й репресивніша. І це будь-яка колонізація.

Що роблять колонізатори з тими, кого хочуть колонізувати? Репресують, зневажають, знецінюють, забирають їхню мову. Чому Австралія розмовляє англійською? Чому пів світу розмовляє англійською? Бо Британська імперія була одною з найбільших. Чому половина Африки розмовляє французькою, ще половина – англійською? Бо там були різні колонії.

Те саме намагалися робити з нами. Але не зважили на те, що це було 33 роки тому. За цей час уже виросло нове покоління, яке не пам'ятає ніякого «совка». І за ці 33 роки людям засмакувала демократія, свобода бізнесу, дій, власних рішень та виборів.

Людям засмакувала відкритість до світу, можливість взаємодіяти з ним, а не «залізна завіса», з-за якої ти дивився на світ тільки очима передачі «Вокруг свєта». Цю поправочку, що це вже інша країна, інший народ, інші громадяни, чомусь було не враховано. 

Не було враховано, що за час нашої суверенності, незалежності в нас було декілька масових суспільних протестів – Помаранчева революція, Революція Гідності, Майдан. А це ж докази, що не вдасться просто зробити те, що зробили з тією імперією у самій імперії. 

В нас інший соціальний устрій, інший народ. І в нас уже не будуть просто смиренно схиляти голови й чекати. Раби не хочуть мати свободи, раби хочуть мати своїх рабів, але наш народ хоче мати свободу. В цьому й різниця.

Ми взорувалися на Америку, вчились у неї демократії, прав людини, медіаграмотності. Знали, що ми пострадянські. А тепер ніби хтось висмикнув оцю частинку великого пазла, і все почало сипатися. З погляду психології ми наче проходимо сепарацію. Хоча здається, що ми самі себе ще не до кінця відкрили й не до кінця знаємо, на що спроможні. 

Мені дуже подобається те, що ви зазначили, дуже подобається. Я б розділила це на дві частини. Одна частина – абсолютна ідеалізація. І ця ідеалізація для мене ще років 30 тому була дуже чітко озвучена громадянином Америки. Це були наші друзі, викладачі американського коледжу. У Львові одразу після розпаду Союзу вони вели мовні курси. 

І ось я кажу до цього чоловіка: «Фреде, вам добре, у вас свобода, демократія». А він мені: «Ларисо, але свобода означає не тільки свободу доброго. Свобода означає свободу й того другого також. З одного боку, менше фільтрів, соціальних репресій, обмежень. Але це й наркоманія, рання проституція, наклепи, бо свобода – це не тільки свобода доброго, це свобода різного». 

А друге – це те, що ви сказали про нашу власну динаміку. Тому що будь-яке зростання долає ці три етапи.

Якщо ми говоримо про маленьких дітей чи про нову професію, новий досвід, то спочатку є фаза залежності. Ось я – маленька дитина, а ось «велика всемогутня» мама або тато, і я не можу нічого, а вони можуть усе. І цей етап називається «я не можу без тебе». Тобто я на тебе рівняюсь, я тебе ідеалізую, я тебе боготворю, бо ти вмієш і можеш усе те, чого я не маю і не можу.

Але ляля росте, і ця картинка не залишається статичною: ось вона не ходила, а зараз уже ходить, ось вона не вдягалася, а зараз уже вбирається, ось вона не розмовляла, а зараз уже розмовляє. І в міру того, як ми ростемо, ця ідеалізація закінчується. 

По-перше, ти вже майже така сама, вже вмієш все те саме, що вміють вони. І від цього стаєш спроможнішою і вищою, а вони, відповідно, меншають. Рівно те саме з Америкою. Тоді настає етап після цього «я не можу без тебе». Гойдалка не зупиниться посередині, гойдалку закидає в другий бік – «я не можу з тобою». І тоді підлітки зневажають, знецінюють, конфронтують, траскають дверима. Ось це і є етап сепарації, протистояння.

Для того, щоби сепаруватися, треба розірвати стосунок залежності, стосунок прив'язаності. Якщо ми йдемо, тримаючись за руки, то для того, щоб кожен пішов своєю дорогою, треба відпустити руки. Такий вигляд має демократичний контакт.

Але це не була наша історія. Ми були абсолютно залежні від системи, від генерального секретаря, від усього іншого. Тому наша сепарація не буде безкровною. Бо якщо залежність велика, то для того, щоби роз'єднати сіамських близнюків, знадобиться скальпель, кров і наркоз, бо вони дуже зчеплені.

І ми були доволі зчеплені, тому наша сепарація така. Для прикладу, країни Балтії, їх приєднали в 1940-му. Вони не мали всієї тієї попередньої історії близькості зі «старшим братом», чи як його пристойніше назвати. Їх сепарація відбулася безпечніше, лайтовіше і не так криваво.

Але ми мали цю пророслу історію, цей конгломерат, який штучно маніпулятивно насаджували. Зараз це інша історія, і її прекрасно пояснює Тімоті Снайдер, як було зманіпульовано істинною історією України, що було насправді, а що нам пробували втулити.

Тому наша сепарація не може бути безкровною, не може бути легкою, не може бути простою. Тому й другий етап «я не можу з тобою». Але після того дитина проходить обидва полюси: ось цієї маленької дитини, яка абсолютно залежна і не може без батьків, і цього підлітка, який не може з батьками. Зрештою, ми маємо опинитися на здоровій середині. І ось це місце толерантної та демократичної Європи.

«Я можу з тобою, я можу без тебе, але я стою на своїх ногах, я розраховую на свої ресурси. Але чи потрібен мені ти? Чи потрібні батьки дітям аж до їхньої смерті? Чи потрібні діти батькам завжди, тому що це продовження нас після нас і так далі?» Для того, щоб опинитися на цій здоровій середині, треба побувати на обох полюсах. На полюсі залежності ми вже були. І в залежності від відносин із Росією, і в залежності від ідеалізації Америки.

Тобто ми зараз на полюсі «я не можу з тобою»?

Так, це те, що відбувається просто зараз, тому що ми не можемо цього зрозуміти. Ми протестуємо, конфронтуємо, сваримося, сперечаємося, відстоюємо, ображаємося як підлітки, які траскають дверима і йдуть із дому.  Але все це для того, щоби потім опинитися на здоровій середині, де «я можу з тобою, але можу й без тебе». 

І виникають запитання: хто ми, які наші цінності? І це дорослішання – черговий відрізок роботи для українців?

У нас є одна правда, яку нам втулювали і яка не була істиною. І є друга, яка з'являється зараз. Тому нам так важливо знати свою справжню історію та героїв. Не їхніх, а наших! І виявляється, що ми мали своїх героїв, просто ніхто нам про них не розповідав, бо ми були як будь-який колонізований народ. А що залишилося, наприклад, від древніх індіанців? Це ж була велетенська цивілізація. Що від них залишилося? Не треба, щоб від нас залишилося, як від тих цивілізацій. Треба, щоб ми знали своє, гордилися цим, цінували. 

І зрозуміли, якими будемо людьми. Чи вийдемо і скажемо: "Ми найкращі, ми перемогли у війні, ми суперові!», як це часто можна чути в промовах Трампа?

Це розмова підлітка. Не можна стати дорослим, не пройшовши підліткової кризи. Бо це закони розвитку. Там є два процеси: ріст і дозрівання. І кожен із них потребує свого часу. Ріст – дуже динамічний процес. Це як, наприклад, росте жито чи пшениця – стрімко. Так само динамічний підліток, хоч і незв’язний, кумедний. Але потім цей ріст має зупинитися, і починається етап дозрівання. Якщо жито чи пшениця виросли на якусь висоту, то вони мають ще дозріти. Формування нашої ідентичності, цінності не буде таким стрімким, помітним, але воно означатиме якість. Тому що недозріле жито не має значущості, а перезріле осипається. Тому коли ми кажемо про дорослу націю, вона має бути дозрілою, сформованою.  

Чи будемо ми тими, що цінують гідність і дозволяють собі проявляти емоції.  Я бачила сльози в очах пані посла Катерини Матернової, коли вона була на похованні військового у Львові. Я бачила сльози Крістофа Гойсгена, коли він закривав Мюнхенську конференцію з безпеки. Президент Фінляндії Александр Стубб ледь стримував сльози під час офіційного виступу в Києві, коли згадував їхню війну з росією… 

До речі, Фінляндія сьомий рік поспіль є найщасливішою країною в світі, за даними World Happiness Report. Вони навчилися знаходити щастя в простих речах, цінувати близькість із рідними. 

Емоції треба проявляти, бо це реакція на подію. Якщо подія драматична, емоція має бути мінорна, якщо подія весела – емоція радісна. Великим ресурсом нашої нації є гумор. Він дозволяє робити страшне смішним. Бо те, що стає смішним, перестає бути страшним. 

Але це також наше емоційне реагування. Якщо заборонити прояви емоційності та почуттів, які ми переживаємо, то матимемо вулкан: зверху деревця ростуть, хатки стоять, але всередині магма клекоче. І рано чи пізно ця магма прорветься.

Але якщо ми емоційно неконгруентні, тобто подія мінорна, а сліз, відчаю, злості немає, тоді це як покерфейс: що ж ти насправді переживаєш? Але покерфейс потрібен для того, щоби перемогти в грі. У реальному житті горе треба горювати, а радості радіти. 

Ці прояви потрібні, бо ж знаємо нашу стару приказку: біда, розділена на двох, стає вдвічі меншою. Якщо ти плачеш, але є хтось, хто може на ці сльози відгукнутися, або якщо ти наляканий, але є хтось, хто може тебе заспокоїти, це й буде ресурсом отримати допомогу, проявляючи свої почуття. Ще Аристотель казав про те, що людина – соціальна тварина.

Емоції щастя або емоції горювання теж допомагають людині стати частиною процесу разом з іншими. І дають відчуття безпеки: я не сам зі своїми переживаннями, зі своїм горем, радістю, злістю, щастям – я один із тих, хто теж переживає те саме. 

Але повернімося до зрілості нації. Коли нація дозріла, тоді й з'являється оцей показник рівня щастя. Дозріла нація знає, хто вона, що є цінністю, знає свої переваги та недоліки, свої можливості та обмеження, дефіцити та ресурси. І це така доросла адекватність. Це не дитяча безпомічність та ідеалізація когось, це не підліткова протестність, радикалізм, нонконформізм, егоцентризм. Це здорова середина, де я вирішую, що можу, чого не можу. Ось тоді у нас буде зріла, доросла, автономна, незалежна нація, яка може перебувати у відносинах з іншими, не ідеалізуючи їх, але й не знецінюючи.

Якби зараз кожен запитав себе, що я можу зробити, то можна було б порадити: подбай про своє тіло, свідомість, допоможи іншому…

…і прояви свій емоційний стан залежно від того, що саме ти зараз переживаєш, настільки, наскільки це доречно. Ще раз повторюю: це не про катастрофізацію або зацементування, це про конгруентність! Сумно тобі – сумуй, радісно – радій. Бо якщо це виливається, воно не залишається всередині. Якщо це проявляється, воно не блокує тебе, перетворюючись на киплячий вулкан.

Зважаючи на те, що ми є частиною соціуму, частиною спільноти, частиною світу, який нас оточує, то це якраз і є найбільший наш порятунок. Я завжди згадую свою улюблену ефіопську приказку: хочеш зайти швидко – йди сам, хочеш зайти далеко – йди з іншими.

Тому навіть європейська солідарність із Україною, як би це дивно не звучало, для нас важлива. Добре, що вони вже налякані, а не просто «глибоко стурбовані», бо це і є той ресурс іти з іншими, мати союзників, однодумців. Ми можемо мати різний темп, бо виживати і жити – це різні навички. Але ми йдемо, принаймні в один бік. 

Світлана Жаб’юк

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав. 

________________________________________________________________________________________________________________________