24 серпня 2024 року виповнюється 33-тя річниця ухвалення Акта проголошення незалежності України. З цієї нагоди «Твоє місто» підготувало серію матеріалів про те, яким був Львів у той час, що відбувалось з економікою, культурою та як жили звичайні львів'яни.

Першим ми публікуємо уривок з книжки «Львів повсякденний» Володимира Михалика та Ілька Лемка, що вийшла у львівському видавництві «Апріорі» у 2009 році. 

Дослідник історії Львова Ілько Лемко на прохання редакції поділився матеріалом про 90-ті у нашому місті, який ми публікуємо у скороченому варіанті: 

14 вересня 1990 року у Львові під схвальні оплески і вигуки десятків тисяч людей демонтували пам’ятник Леніну на однойменному проспекті, який після цього став проспектом Свободи. Під основою пам’ятника виявились могильні плити з одного зі знищених совєтами єврейських цвинтарів і плити з могил січових стрільців. Та чимало людей, вихованих у СРСР,  боролися з більшовизмом більшовицькими методами. Окрім небезпеки зліва, молода демократія зазнавала атак справа, з боку радикальних націоналістів, які закликали до збройної національної революції, встановлення національної диктатури, проголошували гасло «Україна для українців». Праве крило Спілки незалежної української молоді (згодом – Українська націоналістична спілка) влаштувало у Львові факельні походи і демонстрації, які принаймні за формою нагадували марші нацистських штурмовиків. Ці кадри тридцятирічної давнини до цього часу залюбки показують російські пропагандисти, видаючи їх за сучасність. Однак під час радянського путчу ГКЧП у серпні 1991 році тодішній мер Львова Василь Шпіцер жалівся, що у ті дні ніхто з тих хлопців, які так сміливо вимахували запаленими смолоскипами, не прийшов підтримати демократичну владу. 

Справжнє захоплення викликало у Львові проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. За незалежність на всеукраїнському референдумі 1 грудня проголосувало понад 90 відсотків громадян України (відсоток засвідчив, що побоювання стосовно голосування росіян, а тим паче російськомовного населення не здійснилися).

Водночас із референдумом проводили і президентські вибори. На них переміг  Леонід Кравчук, який ще зовсім недавно був секретарем з ідеології ЦК Компартії України. За головного суперника Кравчука, лідера Народного руху України В'ячеслава Чорновола проголосувала здебільшого Галичина, але цього виявилось недостатньо.

Того року влаштуватися на роботу було складно: всюди якщо не скорочення, то просто не приймають, вичікують... У березні відкрилися бюро працевлаштування. Роботи там не пропонували, але зі середини року набув чинності закон про соціальний захист. Тепер після трьох місяців виплат від підприємства були передбачені, хоч і в меншому розмірі, виплати від держави. У березні в місті з’явилися анкети для охочих працювати на Заході - вартістю від 4 до 40 крб. Їх можна було побачити в газетному кіоску. Один вид тогочасного дефіциту ніхто, мабуть, не міг спрогнозувати: дефіцит металевих грошей. Інколи покупцям говорили, що не дадуть хліба, якщо в них не буде дрібних. Тривало це майже місяць.

Побутували дві гіпотези: по-перше, люди складають відрами дрібні (бо гряде реформа, а металеві гроші, мовляв, міняти не будуть, тож у їх власника, відповідно, виросте статок), по-друге, кооператори з металевих грошей роблять ланцюжки. Уявлення про тогорічні методи «наближення до ринку» дає історія з популярними тоді місячними картками на міському транспорті. 1 квітня власник картки хоче сісти в автобус, а від нього вимагають заплатити готівкою, бо ціни за проїзд піднялися (втричі!). І відтепер на експресі (так називався автобус, який перевозив швидше, оскільки робив менше зупинок) картки недійсні. 

У Львові вперше цього року практично жодного першотравневого заходу не було, попри те, що 1 Травня як державне свято в СРСР ніхто тоді ще не скасовував. Війна з плакатами стала несамовитою: зривали все, навіть оголошення двірників у під'їздах.

24 серпня Верховна Рада проголосила Акт про незалежність України. Щиро раділа більшість депутатів - партократи просто перед телекамерами вітали демократів. А через три дні після проголошення незалежності квиток у звичайному автобусі коштував 15 коп., в експресі - аж нечувані 20. 

У Львові, як і раніше, найпомітнішою ознакою змін стала заміна символів. З вулиць і площ міста, з фасадів будинків і приміщень старанно усувалися символи радянської доби. Тривав демонтаж пам’ятників: слідом за Леніним настала черга Ярослава Галана, Миколи Кузнєцова, танка, що слугував пам’ятником радянським солдатам – «визволителям» Львова. Натомість споруджувалися нові пам’ятники: Тарасові Шевченкові, Михайлові Грушевському, жертвам сталінізму, з’явилася величезна кількість барельєфів діячів українського національного руху, на жаль, у більшості своїй низького художнього рівня. 

Напередодні Незалежності 1991 року російськомовне населення Львова раптом почало щебетати солов’їною, адже «гряде українська держава», пам’ятаю, що було надзвичайно приємно це чути. Але позаяк, окрім зовнішніх косметичних символів державності, справжньої української держави не відбулося (вона лише зараз починає формуватися), то наші російськомовні зрозуміли, що перестрахувалися, і коли приблизно з 1993 року легкий шок від тривожних очікувань справжньої української держави вивітрився, спілкуватися українською на вулицях Львова вже було не конче потрібним. Львів і надалі (як, до речі, і зараз) залишався містом на третину російськомовним, і той, хто ставав у ранкові черги за молоком у центральній частині міста, де більшість мешканців російськомовні (як, до речі, й тепер), почувався ніби десь у Харкові чи Одесі.    

Перейменовували у Львові і назви районів міста. Так 11 жовтня 1991 року Ленінський район став Галицьким, 16 травня 1992 - Червоноармійський район перейменували на Личаківський, а 3 лютого 1993 Радянський район став Франківським. 10 лютого 2000 року було створено Сихівський район і відтоді у Львові 6 районів: Галицький, Залізничний, Личаківський, Сихівський, Франківський, Шевченківський. Упродовж 1990-го і наступних трьох років у Львові було перейменовано майже 600 радянських та російських назв вулиць – навіть корінним львів’янам важко було не заплутатись. Утім це нагадувало недбайливе прибирання кімнати ледачою господинею: десь по підлозі шматою трохи поялозила, а за ліжком і на шафах залишилися купи пороху. Аж нині, по тридцяти роках львів’яни у розпал війни завершили це прибирання.     

З 2 січня в Україні було на 100% підвищено ставки й оклади бюджетникам, а також збільшено розмір пенсій тощо. Це формально започаткувало інфляцію, студентські стипендії збільшили вдвічі. Одразу 1990 рік стає початком масового накопичення капіталу. Курс долара на чорному ринку підскочив до 21 рубля. 10 січня ввели так звані «купони багаторазового використання» на різні товари - прообраз власної валюти. Наприкінці лютого в продажу почали з'являтися дорогі товари, тож люди берегли кожен «купон», аби цей багаторічний дефіцит купити. Дефіцитом стали цигарки, і на вулицях міста часто можна було побачити бідно вбраних людей, котрі підбирали недопалки. 

25-27 травня 1990 року у Львові відбувся перший фестиваль «Вивих», який організувало Львівське Студентське братство. Він був незвичним вже тим, що значна частина його програми мала виразно антикомуністичне спрямування. Перші чотири дні жовтня 1992 року у Львові тривав фестиваль «Вивих-92». У його афіші оголошувався конкурс «анігдотів» (так було написано  в афіші), один із пунктів якого торкався... Президента України Леоніда Кравчука. Тож і в нас вже легалізовано анекдоти про Президента! Всеукраїнська газета «Республика» (так в оригіналі) через неповний тиждень відгукнулася статтею «Вивих-92»: «Нефигово погуляли» (так в оригіналі): «Добра організація, море випивки й брак оригінальних ідей позначали це галасливе й життєрадісне шоу». А головне, у Львові відтоді до кінця дев’яностих у самісінькому центрі міста залишився «вивихнутий» будинок (площа Міцкевича, 9) – виселений будинок віддали на поталу митцям фестивалю, які добили його остаточно і знищили до стану обгорілої у страшних пожежах і розмальованої до непристойності руїни. Тепер на цьому місці від 2005 року Укрсоцбанк. 

З вуличними музикантами за це десятиліття теж відбулися цікаві метаморфози. Вуличних скрипалів, які здебільшого грали у подвір’ях,  поступово витіснили респектабельніші джаз-бенди, акордеоністи і фольклорні гурти, з’явилися і вуличні виконавці класичної музики.

1991 рік запам’ятався сумно відомим «обміном Павлова» – о 21-00 оголосили про обмін 50 і 100 рубльових купюр лише до 12 години ночі, і за цей час зареєстровано близько сотні інфарктів лише у Львові. З наступного дня можна було міняти гроші тільки на роботі. Там це вирішували комісії трудових колективів. В ощадкасах частково заморозили внески і дозволяють знімати тільки 500 рублів на місяць. Середня зарплата в країні – 212 рублів, і близько третини мешканців уже колишнього СРСР перебуває за межею бідності. 2 січня 1992 року відпускають ціни, і тепер нижче прожиткового мінімуму опинилися від 50 до 90 відсотків населення. У квітні львів’ян повідомили про нові ціни. Хліб: замість 20 коп. -  48. М'ясо: замість 1,9 крб. - 6-7. Молоко: замість 24 коп. -  50. Цукор: замість 78 коп. - 2 крб. А у травні обласна рада встановила норми відпуску товарів. У травні на один талон відпускали 200 г масла, 3 коробки сірників, 0,5 л горілки. На поминки чи весілля талони на горілку збирали по всіх сусідах і знайомих.

У 1991 році розповсюдження газових балончиків для самозахисту стало своєрідною модою, і їх купували навіть без жодної у тім потреби. Цей рік запам’ятався великими чергами за хлібом. До Львова почала надходити з Заходу гуманітарна допомога з їжею.

У 1991 році у Львові з’явилася перша FМ-радіостанція «Вільне слово з України» і вона викликала захоплення, або принаймні велике здивування у людей, яких десятиліттями виховувала радянська радіоточка. Наступного року з’явилися «Львівська хвиля» і напівдержавне «Радіо Незалежність», 1994 року «Радіо Люкс», після чого нові комерційні радіостанції почали з’являтися ледь не щороку.

У повсякденному житті меломанів звичні фонотеки замінювалися музичним репертуаром, підібраним «ефемками», з авто і маршруток майже цілковито зникли магнітофонні касети із записами. Фонове звучання FM-станцій стало невід’ємним атрибутом роботи державних установ, офісів, ринків, крамниць, кіосків. З появою у Львові в кінці десятиліття «Нашого Радіо», «Русского Радио», «Радіо Мелодія», а згодом «Ретро FM» російська естрада і попса цілковито заполонила львівські маршрутки, приміські автобуси, бари і ресторани. Недолугі намагання місцевої влади провести «санацію акустичного середовища європейського міста» зазнали повного фіаско. Гидотна попсова совково-кацапська музична «бодяга» виявилася такою близькою і рідною серцям і душам галичан, які попри це вважали себе затятими українськими націоналістами, що боротися з нею практично стало нереально, вона волала на повний голос по усіх кутках «європейського міста», і жодні благання літніх жінок у міських та приміських маршрутках «вимкнути це гівно» абсолютно не впливали на особливо затятих музичних кацапоманів-водіїв.

Невеличкий штришок до цієї теми: в середині 1990-х у моїх племінниць підліткового віку в одному з приміських сіл Львова фонотека, яка тоді складалася з 14 магнітофонних касет, містила лише дві касети з українською музикою, решта 12 були з російською. Ця кацапська акустична вакханалія тривала в Галичині, і зокрема у Львові, навіть після 2014 року, і лише жахливі масові воєнні злочини кацапні останнього року, які волають до неба, нарешті призвели до того, що вочевидь російська музика вже найближчим часом не буде звучати у Львові, хоча це не остаточний факт. Навіть якщо в українській популярній музиці буде повністю викорінена російська мова, то все ж наша рідна попса мелодійно, гармонійно, стилістично, тобто загалом за своїм звучанням залишається тупо совково-кацапською.         

     

Очікування потужно проанонсованої грошової реформи, яка мала відбутися з початку 1992 року і передчуття знецінення грошей призвело до шаленого, раніше небаченого шопінгового ажіотажу: з полиць зміталося буквально все, потрібне воно було людям, чи не потрібне: починаючи від бракованих чайних сервізів і закінчуючи незграбними радянськими светрами і штанами. Раніше совкові громадяни по декілька годин стояли у чергах лише за дефіцитними речами, у другій половині 1991 року вже за будь-чим: запасалися милом, зубною пастою, щітками для одягу, тарілками, каструлями. І ось нарешті в лютому 1992 року в Україні ввели купоно-карбованці. Коли один киянин виграв значну суму грошей на московському «Полі чудес», ведучий Леонід Якубович зі серйозною міною на обличчі спитав, якими грошима видавати виграш: рублями чи купоно-карбованцями? Переможець відповів, що рублями він не взяв би. Російські pублі називали не інакше, як «дерев'яні», а купони були введені з розрахунку «один купон - один долар» з наївною впевненістю у збереженні цього курсу. Невдовзі купон «рухне» не лише по відношенню до долара, але й по відношенню до рубля. Щоправда, його наступник – гривня спочатку таки матиме вищий доларовий курс, ніж рубль.

Костел Ольги та Єлизавети

1992 року було електрифіковано залізничну лінію Львів – Сихів (12 кілометрів). В районі Любінської, Кульпарківської з’явилися перони, а на Персенківці збудували новий вокзал. Вулиці Львова заполонили іномарки, більшість із яких були старими і дешево купленими у Польщі або Німеччині. Але, як тоді казали, пошарпаний «Sharp» - кращий від будь-якого нового радянського магнітофона, це саме стосувалося й автівок. На перехрестях підлітки примусово витирають скло машини і вимагають за це копійки. У місті з’явилася муніципальна міліція. Справ для муніципалів знайти не можуть, вони годинами стоять на перехрестях вулиць у своїх чорних одностроях, схожих за фасоном до вбрання американських шерифів і на зеківські роби за якістю. Потім їм таки знайшли застосування: вони почали перевіряти трамвайні талони. 24 серпня, у першу річницю проголошення Незалежності за присутності сотень тисяч мешканців міста у Львові урочисто відкрили пам'ятник Тарасові Шевченкові, який серед неформальної молоді за його колір називають «жабою» (зустрінемось під «жабою»). Символічним актом вшанування великого діяча Церкви стало перевезення з Рима до Львова праху патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого 27 вересня 1992 року. Його останки  були перепоховані у відновленій крипті собору Святого Юра за присутності тисяч греко-католиків, православних, представників влади та Президента України Леоніда Кравчука.

Виставка в костелі Марії Сніжної

Ще влітку 1993 року людям було жити важко, але стерпно: дехто навіть купував одяг і харчі про запас. Але ближче до осені ситуація різко змінилася, звичним стало слово «обвал». Найдовші черги були за хлібом (буханець білого з жовтня виріс у 4 рази і коштував 1200 купонів). Пригадую у грудні 1993-го я віз на таксі свою новонароджену другу донечку з пологового будинку додому (відстань трохи більше кілометра) за 10 000 купонів. Усе стрімко дорожчало. Такі делікатеси для бідних, як цукерки, тим паче шоколад, стали недоступними за ціною. Старі українські і польські інтелігенти, які все життя пили «кавусю», мусили переходити на доступну за ціною сурогатну «інку». Більшість громадян виключили зі свого асортименту десятки видів товарів, частина людей намагалася обходитися доінфляційними запасами (хто мав запаси, той мився «доперебудовним» милом за 13, 17 і 20 копійок аж до кінця дев’яностих). А придбати книгу стало серйозним випробуванням для бюджету навіть тих інтелігентів, які працювали. 

Водночас з’явилася добре забезпечена меншість, яка виразно виділялася на загальному тлі якісним одягом. Восени пішла повальна мода на темно-коричневі шкіряні куртки спеціального видовженого покрою. Тому багато новітніх комівояжерів ходили із сумками, в яких були заготовки шкіри на ці куртки. Загалом багато хто вдягався того року краще, аніж раніше, і за імпортним одягом були черги. Але часто-густо пересічному громадянинові звичайна куртка була не по кишені.

Львівський будинок моделей

Ще з 1992 містом масово поширюються комерційні кіоски. У них завжди можна купити спирт «Royal», з якого вдома роблять саморобну горілку – так дешевше. З’явилися у продажу перші памперси, але тоді їх вважали предметом розкоші, і не всім вони були по кишені, прання пелюшок і надалі звична робота тих мам, у кого є немовлята. У 1993 році найбільшим «хітом» продажів у кіосках стають шоколадні батончики «Марс», «Баунті» і «Снікерс». У тому ж 1993 почалась приватизація квартир. До лексикону львів’ян увійшло слово «євроремонт».

У 1994 вітрини магазинів заповнені, проте товар такий дорогий, що його майже не купують. А те, що доступне за ціною, швидко розходиться. «Лежачі» товари були здебільшого імпортні. Багато з'явилося польської продукції: желе, кекси, приправи... Одночасно масовими стають випадки випікання неякісного глевкого хліба, який вже за два дні покривався пліснявою, продають і неякісні м'ясні й ковбасні вироби, які розповзаються і одразу просяться у смітник. Такі речі були нечувані ще декілька років тому. На автівках з’явилися нові – українські - автомобільні номери. Пасажири вже не беруть у поїзді постіль, бо вона стала коштувати ледь не половину вартості квитка (з цілого плацкартного вагону лише двоє-троє на це наважувалися). Провідниця попереджала, що в такому разі не можна користуватися матрацами, ковдрами, подушками. 

У 1994 відкриваються фото-пункти «Кодак». З’являються перші нічні клуби, а перші пейджери швидко стають предметом необхідності. У листопаді 1994 вперше у Львові з’явився мобільний зв'язок. Вартість телефону, залежно від марки - від 1 100 до 2 400 доларів, підключення - 850, абонплата - 80 доларів. Такий зв'язок могли дозволити собі тільки 5 000 громадян України. 

На парламентських виборах весни 1994 року найбільшого успіху досягли ліві, а влітку на президентських виборах головним конкурентом Леоніда Кравчука став Леонід Кучма, який виступав під гаслами відновлення зв’язків із Росією та надання російській мові статусу офіційної. Стривожені такою перспективою галичани кинулися підтримувати Кравчука, якого ще донедавна вважали ледь не зрадником. У Львові його зустрічали як рятівника України, з ентузіазмом співали «Многая літа!» на зустрічі в театрі ім. М. Заньковецької, а при відкритті пам’ятника Грушевському (12 червня 1994 року) закликали Президента продовжувати справу свого великого попередника. Втім, це не допомогло Кравчукові – на виборах переміг Кучма. Вибори 1994 року зафіксували кризу Галицького П’ємонту - Львів, а разом із ним і ціла Галичина поступово втрачали політичне лідерство в Україні. 

Продовження у наступній публікації

Фото: Lvivcenter.org

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

____________________________________________________________________________________________________________________