Львів і його громада мають брати якомога більше відповідальності за підтримку військових, які сьогодні оборонять нашу свободу. Ми багато говоримо про фізичну реабілітацію, але доволі мало про психологічну – не лише ветеранів, а загалом суспільства. Воно подрібнене на групи, які мають дуже різний досвід.

Як налагоджена психологічна підтримка військових в Україні? Які проблеми та виклики реабілітації ветеранів? Які перспективи Львова як реабілітаційного хабу? Ці та інші питання «Твоє місто» обговорило в межах публічної дискусії «Психологічна реабілітація військових.

Що потрібно покращити» з офіцером ЗСУ Ігорем Шолтисом, командиром роти «Гонор» батальйону «Вовки да Вінчі» Олександром Ябчанкою, нейропсихологинею реабілітаційного центру Unbroken Евелією Більською, психологинею Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій сестрою Анисією, артерапевткою-психологинею громадської організації «Блакитний птах» Наталією Мракою і керівницею відділення комплексної реабілітації Львівської обласної психіатричної лікарні Мартою Макух. Модерував розмову керівник медіа-хабу «Твоє місто» Тарас Яценко.

«Спроби допомогти я сприймав упереджено»

Офіцер ЗСУ Ігор Шолтис знає, що таке війна ще з 2015-го. У вересні того року він отримав вогнепально-осколкове поранення у Пісках на Донеччині. Каже, що поки оговтувався від нього у Львові, важко звикав до російськомовного контингенту. Та й взагалі до людей, які не розуміли, що відбувається на сході, а таких була тотальна більшість.

«Впродовж 2015-2018 років я відновлювався в різних реабілітаційних центрах, була й психореабілітація. Але найбільше допомогла комунікація з такими ж як я – ветеранами російсько-української війни. Після знайомства з хлопцями, львівськими ветеранськими середовищами життя почало налагоджуватись», – згадує Ігор.

Ігор Шолтис/Фейсбук

З повномасштабним вторгненням він повернувся на війну, спілкується з багатьма захисниками. І потвердився в думці, що саме середовище найкраще допомагає показувати людям, що вони не одні. Тому, опираючись на власний досвід, старається допомогти таким же як він.

«Спроби допомоги чи розповіді, що треба покращувати морально-психологічний стан, я сприймав дуже упереджено і негативно. Не хотілося визнавати, що я нездоровий чи погано соціалізований. А от звичне спілкування з іншими ветеранами без лікування чи самолікування допомагало якнайкраще. Ми просто жили, ходили на роботу, займалися громадською і соціально важливою роботою. Це й допомагало повертатись до повноцінного життя», – констатує він.

Військовий певен, що небагато ветеранів зможуть відверто сказати: «Мені потрібна допомога. Хочу записатись на курс чи програму, щоб отримати психологічно-реабілітаційну допомогу». Тому наголошує, що важлива саме органічна комунікація з ветеранами. І говорити з ними мають ті, які самі пережили подібний досвід.

«Наразі моя психореабілітація – це повернення на службу»

Колись Олександр Ябчанка був педіатром у Львові, речником МОЗу, допомагав впроваджувати медреформу. На війні він не перший рік. Після третього, важкого поранення у серпні 2023 року реабілітувався в центрі Unbroken і став його амбасадором. Це третій місяць з його повернення на службу. Зараз Олександр Ябчанка – командир роти «Гонор» батальйону «Вовки да Вінчі».

Каже, що намагався відновитись якомога швидше, щоб повернутись до виконання своїх задач на війні: «Коли ти командир, маєш сам бути готовим і організувати колектив до виконання бойових задач. Ця війна, на жаль, скоро не закінчиться. Наше завдання, як країни, уберегти воїна і повернути його на війну, як би дивно це не звучало, бо досвідчені вояки – на вагу золота на війні. Я, як і багато моїх побратимів, повернулись після поранень і гідно виконують свою роботу».

Олександр Ябчанка/фото з відкритих джерел

Військовий твердить, що багато в чому завдячує Unbroken. Під час відновлення у центрі щоденно з ранку до обіду мав фізичну реабілітацію, а з 14 до 18 години – всілякі процедури, в основному психологічну реабілітацію. Цей кейс за приклад можуть брати інші міста. «Мав цікаву, важливу для мене розмову з паном Олегом Березюком. Я не все життя був військовим. І коли опинився в мирному місті, а все одно був ментально на війні, то думав: «Може я таки не в порядку». Сказав йому про це: «Я не повернувся. Щодня роблю якісь речі для підрозділу і готуюсь повернутися туди». А він мені на те: «Це нормально», – розповідає він.

Олександр переконаний, що соціалізація військовослужбовців і повернення в мирне життя після війни, має бути частиною державної політики. А чи достатньо реабілітаціних закладів? Напевно, що ні. «Наразі моя психореабілітація – це повернення до виконання службових обов'язків. Коли мої бійці потребують реабілітації, то прошу, щоб вони проходили її саме в Unbroken, бо сам перевірив: це якісно і ефективно, – каже командир. – У одного із побратимів – Василя з позивним Чучупак – ампутована нога. Він молодець, своїм прикладом показує, як навіть після такого поранення можна вести більш ніж активно-соціальний спосіб життя. Це завдяки «Незламним». Але й тому, що Василь працював над собою через біль і негаразди, з якими людина стикається при таких важких пораненнях».

Олександр каже, що рецепт успіху справи у роботі обох сторін – держави і бійців, їх родин, знайомих. Бо бажання однієї зі сторін не достатньо. І додає: завдяки тому, що реабілітувався у Львові, родина і друзі були поруч, можна було прогулятись кварталом на милицях і вже ставало веселіше.

Командир роти «Гонор» твердить, що люди на війні проявляють дива героїзму, винахідливості, витримки, спокою в безнадійній ситуації. А приїдеш до Львова, і тут «йой, все пропало». Це не демотивує, а дратує. Бо люди на лінії зіткнення не здаються, навіть коли видається, що нема шансів.

«Наші міста мирні, попри обстріли, відключення електрики. Тут вам на голову не може впасти снаряд, бо сюди не пустили руснявого артилериста. Може прилетіти ракета, але це не співставний ризик з лінією зіткнення. Та люди там тримаються, не опускають руки, незважаючи на те, що росіян залізло в рази більше, – дивується він. – Корупція, якою ви демотивуєтесь, проблема й для нас. Та ми воюємо не за корупціонерів, а за те, щоб наші міста залишались мирними. І коли в них люди демотивуються, бо десь хтось щось крав, це супер дивно. Це не привід опускати руки, а причина боротися з корупцією і допомагати армії. Це протистояння з величезною країною, ціль якої – знищити нас. Наш єдиний шанс – створити умови, за яких вони не зможуть цього зробити. Це вступ до НАТО і деструкція росії. Це буде не скоро, але переконаний, що це буде».

Ті, що противляться допомозі, потім дякують

Нейропсихологиня реабілітаційного центру Unbroken Евелія Більська каже, що в суспільстві все ще є стигми щодо всього, що починається на психо-. Вижити фізично не дорівнює вижити емоційно. Багато військових витісняють чи заперечують свої переживання, або бояться їх торкатися. Важливо, щоб вони розуміли значимість діагностики до реабілітації. Це дасть можливість помітити, чи є потреба в реабілітації. І запобігти відображенню невидимих травм війни на якості життя військових.

«Є різні цілі психотерапії. Є реабілітація, стабілізація, якщо військовий повертається на війну. В останньому випадку завдання психологів – зібрати його, повернути відчуття сили продовжувати боротьбу. Військові втомлюються від війни, їм нестерпно перебувати в тих умовах, вони виснажені. Але, повертаючись у цивільне життя, відчувають себе чужими, не можуть знайти собі місця. Бо тут все по-іншому, ніж там.  В таких випадках потрібна психотерапія, допомога фахівців з ментального здоров'я, щоб допомогти людині знайти себе і дати собі раду», – пояснює Евелія Більська.

Кажуть, що військових треба готувати до повернення в соціум. Але і соціум треба готувати. Нейропсихологиня вважає, що нерозуміння, конфлікти між військовими і цивільними виникають тому, що кожен має свою травму. Ми стикаємося своїми болями і це проявляється через конфлікт. Але насправді біль у нас спільний, це важливо це розуміти.

Евелія Більська/ Youtube

«Потрібна просвітницька робота серед цивільних і психотерапевтична підтримка серед військових. Спостерігаю гарні результати, коли військові отримують психотерапевтичну підтримку, навіть перебуваючи в зонах бойових дій. Хоч зазвичай це складно, або нереально. Треба йти на випередження, а не вже коли людина відчуває себе руїною.

Хочеться допомогти всім, але це фізично неможливо. Тому ділимося досвідом, стратегією роботи в Unbroken з іншими терапевтами», –  каже вона.

І додає: «Часто виявляється, що найбільше допомоги потребують ті, що найголосніше кричать: «Мені не потрібен психолог». Ми намагаємось не йти, коли нас відштовхують. Пробуємо м’яко, на прикладі інших бійців переконувати, чому це важливо і необхідно. Майже завжди ті, що противились допомозі, потім дякують, що вони таки доклали зусиль, ризикнули і здобули цей цінний досвід».

Критично важлива швидка психологічна допомога

Сестра Анисія працює з військовими з 2014-го. З 2022 року вона психологиня Львівського центру надання послуг учасникам бойових дій. Після психотерапевтичного навчання проходила практику в обласній психіатричній лікарні. Потрапила у відділення, де лікувались військові з найгіршими ПТСР і працювала з ними до 2022 року. 

«На Кульпарківську в таких тяжких станах попадають ті, які не отримали першої допомоги після повернення. Лише там я оцінила роботу, яку ми робили, як кризові психологи в 2014-2015-му в госпіталі. Волонтерська група з 45 психологів, психотерапевтів, брали на себе величезне навантаження. Фахівці вигорали за два місяці. В кризовій психології ти тільки даєш, але не бачиш результатів», – каже жінка.

Із кожним пацієнтом вона мала по кілька зустрічей і їх переводили з госпіталя. Що за ці два тижні могло відбутися з однією людиною? Виявляється, ці дві-три зустрічі були надважливі! Сестра зрозуміла це лише тоді, коли почула, як люди потрапляють в психіатричну лікарню.

«Вони казали: «Після війни я з усім справився, було нормально». Їхали за кордон, на заробітки, вели чудове життя. Та через два-три роки почали вистрілювати флешбеки і люди опинялись в психіатричній лікарні, бо не могли спати. Тож діагностування надважливе! Я би всім пропонувала хоч одну зустріч з психологом, хоче людина, чи ні. Просто поспілкуватися, навіть озвучити, що вона не хоче діагностування. Це набагато дешевше, ніж довге та складне лікування потім», – переконана психологиня.

Це вже передбачено в структурі. Але клієнти в центрі розповіли інше. З фронту поранені бійці попадають в конкретні точки, найактивніша з них – лікарня в Дніпрі. «Люди кажуть, що психолог до них не підійшла ні разу, хоча це належиться. Або поспілкувалася, це дуже помагало. Військовий хотів поговорити вдруге, а вона йому: «За вісім тисяч в місяць більше не буде». Та це теж можна зрозуміти. Бо для психолога чи психотерапевта норма – чотири людини в день. Щоб потім він сам не зліг поруч з військовим».

Жінка каже, що в їх центрі постійно аншлаг, все розписано на два тижні наперед. Люди звертаються дуже інтенсивно і в основному вимушено, бо не можуть спати, а через це й жити. Це може бути гострий стресовий стан або ПТСР, звертаються чинні військові, ветерани, ті, що були в полоні. Психологи центру також працюють онлайн з бійцями на позиціях, якщо є можливість виходу на зв'язок. Спочатку людей стабілізують, опрацьовують кошмари чи безсоння, а далі вже по ситуації.

«В центрі надаємо тільки перший рівень психологічної допомоги. Якщо ситуація складна, перескеровуємо в «Незламні» чи поліклініки, де є центри ментального здоров'я. Співпрацюємо з лікарями, найближчою до нас лікарнею. Щодо стаціонарного лікування колега краще розповість. Як і про документальні труднощі, через які військовий не завжди потрапляє туди, куди рекомендують», – резюмує сестра Анисія.

Потрібно впроваджувати реабілітацію на державному рівні

Керівниця відділення комплексної реабілітації Львівської обласної психіатричної лікарні Марта Макух каже, що більшість їх пацієнтів є військовослужбовцями, ветеранами. Це близько 300 людей з психічними  розладами. На жаль, коли мовиться про реабілітацію, то про розлади психіки говорять не в першу чергу. На базі лікарні працює Центр психічного здоров'я. Пацієнти лікуються в стаціонарі, отримують медикаментозну підтримку. Їх стабілізують в гострому періоді, коли пацієнт зовсім не спить, або має яскраві прояви розладів. Після стабілізації пацієнтів рекомендують на реабілітацію. В лікарні відкрили нове відділення – центр, в якому її проводитимуть.

«Але якщо пацієнт повертається в військову частину, то звідти його не завжди відпускають на реабілітацію. Коли вони потрапляють до нас, надаємо спеціалізовану психологічну допомогу, фізичну реабілітацію, ерготерапію. Є травмофокусовані види психотерапії – EMDR або КПТ. Маємо садівництво, столярку, музикотерапію, які теж мають певну доказову базу, але поки не є в протоколах, – пояснює Марта Макух. – Війна триватиме довго, всі травми і проблеми будуть з нами десятиліттями. Потрібно думати, як ми впровадимо ребілітаційну допомогу на державному рівні. Щоб кожен проходив скринінг і діагностику та, за потреби, отримав направлення на певний вид реабілітації».

Є величезна різниця в підході до військових, які воюють і тих, що вже ні. Коли пацієнт потрапляє до нас на реабілітацію, він стабілізується, починає спати, в нього покращується настрій. Але з наближенням виписки симптоми повертаються, бо через повернення в зону бойових дій людям часто гіршає.

«Ми даємо їм основні психоедукаційні навички. Втручання направлені більше на саморегуляцію, ніж на глибину психотерапевтичну роботу, яка неможлива в короткий реабілітаційний період. При роботі з ветеранами можемо пропонувати довготриваліші послуги. Гарний перший досвід підвищує їхню прихильність до лікування, психотерапії і подальшого звернення до фахівців поза межами цих центрів», – переконана представниця Львівської обласної психіатричної лікарні

Проблеми є, як і симулянти

Олександр Ябчанка каже, що у «Вовків ла Вінчі» фахова і надзвичайно емпатична медична служба. «УЛЬФ» з'явився в добровольчому підрозділ. Його керівниця Олена Михайлова опинилась на війні, як волонтерка Завдяки цьому на першому місці збереження здоров'я бійця. Тож коли боєць каже: «Я можу», йому відповідають: «Долікуйся». Бо хоч на війні завше бракне усього, але перш за все – кваліфікованих, вмотивованих людей. Коли хтось вибуває, це відчутно. Але боєздатність залежить від стану людини.

«Мені простіше, бо хоч я командир, але все ж лікар. Не раз було таке, що боєць каже: «Я вже можу, тиждень не втрачав свідомість». А я такому на те: «В тебе важка контузія, тож це для мене не показник твоєї готовності повертатись на війну», – твердить військовий. – Але є й люди, які симулюють. І тут потрібна фахова експертиза. Бо солдати – індивідууми. Є такі, які почуваються органічно в найлютіших ситуаціях. Вони відчувають страх, але ззовні спокійні, діють максимально ефективно та обдумано. А є такі, які через страх не можуть виконувати задачі, ще й стають обузою для побратимів. Вони можуть робити не менш важливі речі в тилу чи паперову роботу».

В ідеалі професійна армія вміє фільтрувати такі речі. Та в нашій ситуації лютої боротьби кожен боєць на вагу золота. Люди слабкі, можуть робити не дуже гарні вчинки щодо інших військових, імітуючи проблеми з ментальним здоров'ям. І як вирішуватися цю проблему? Одне, коли людина імітує, а інше, коли дійсно не спроможна виконувати обов’язки. Як це професійно диференціювати?

«Нам простіше. Ми відомий батальйон, до нас черга бажаючих, тож не часто зустрічаємось з таким. Але воює армія, а не окремі батальйони. Тому треба визначити, як фахово оцінити, чи людина дійсно має психологічні проблеми, чи  просто не хоче повертатись виконувати свій обов’язок?».

Олександр Ябчанка не часто стикається з таким. Буває, що люди потрапляють на лінію зіткнення і не справляються. Були бійці, які відверто сказали: «В той момент я розумів, що не зможу». Тоді в підрозділі їм знаходили іншу роботу.

«Не маємо примусу в росіянському розумінні: «Пошел вперед, или я тебя убю». Слава Богу, це в принципі не про українську армію. Ми це вирішуємо дискусією всередині колективу. Єлюди, які відповідають за морально-психологічний стан. Але це й моя робота, як командира рота, і керівників структурних підрозділів. Ми постійно комунікуємо, але скоріше по відчуттях. В нас дещо специфічна субординація. Мій підлеглий може мені сказати: «Маю розмову, можемо?», – признається командир «Гонору». – Це про дружбу, попри те, що армія у війні – дуже ієрархічна структура. І мені видається, що друг може бути гарним психологом, лиш не в академічному розумінні психології. Але в нашому випадку психологічна допомога переважно надається одне одному».

То як визначити небоєздатних? Військовий припускає, що можна виносити рішення на основі психіатричної експертизи. Але питання, на скільки реально вирішити цю проблему зараз, коли протистояння з російськими військами дуже жорстке? Він переконаний, що в таких умовах точно не до системного вирішення цієї проблеми. Тож у «Вовках да Вінчі» її вирішують фактично на колесах.

Тараса Яценко, керівник медіа-хабу «Твоє місто»

Марта Макух наголошує, що в психіатричній діагностиці завжди був, є і буде певний рівень суб'єктивності. Людську психікою поки не вміють виміряти. Навіть нейроімеджинг не дає вичерпних відповідей. Психологи діагностують, можуть проводити якісь методики для оцінки психічних функцій, але кінцевий діагноз завжди за психіатром. Якщо він довший час спостерігав за пацієнтом, то може відрізнити психічний розгляд від симуляції. Тож коли психіатр рекомендує реабілітацію, на цю рекомендацію можна опиратися.

Рівень суб'єктивності в постановці діагнозу може знизити колективне рішення. Якщо пацієнт перебуває під спостереженням тривалий час, ним займається команда: психолог, психотерапевт, психіатр, фізичні терапевти, лікарі суміжних спеціальностей.

«Працюємо, як стаціонар. Пацієнти до нас поступають за скеруванням з інших лікувальних закладів або військових частин. Проводимо діагностику, лікування. Та наші фахівці можуть долучатися до роботи військово-лікарської комісії, яка в основному займається встановленням діагнозів для військовослужбовців і вирішенням питань, коли вони є за межами своєї військової частини», – додає вона.

Сестра Анисія каже, що центр не видає довідок, не ставить заключення комісії. Тут допомагають здоров'ю людині, яка усвідомлює, що має психологічні труднощі і почула, що десь комусь це помогло. Тож можуть собі собі дозволити працювати з тими клієнтами, які дійсно хочуть працювати над собою.

«У мене п’ять років досвіду роботи в ЗСУ у спеціалізованих підрозділах, моя напарниця – учасниця бойових дій. До нас звертаються ті, хто хоче повернутись воювати. Навіть якщо це вже нереально і люди мають інвалідність, вони хочуть максимально повернути собі функціональність і допомагати країні, працювати на перемогу у цій війні», – пояснює психологиня.

Групову терапію недооцінюють

Артерапевтка-психологиня громадської організації «Блакитний птах» Наталія Мрака проводить групову арт-терапію з 2018 року з військовими АТО із добровольчих батальйонів, а зараз – з пораненими бійцями в госпіталі у Винниках. Вона певна, що такий вид терапії недооцінюють. Часто саме в групі, у довірливій атмосфері відбувається розкриття, процес реабілітації і зцілення травм.

Наталія Мрака/ Інстаграм

Зараз як кризовий психолог жінка працює на деокупованих територіях з цивільними, яких утримували в заручниках. А також з людьми, які перебували в полоні, а зараз пішли воювати. Вони не завжди розуміють роль психіатра, психолога і психотерапевта. Тому потрібна підготовча, психоедукаційна робота. А також психопрофілактика для запобігання ПТСР та інших, наприклад, дезадаптивних розладів. Для цього готують посібник на основі практичної роботи арт-терапевтів, до створення якого залучені військові та військові психологи, які проводять морально-психологічну роботу.

«Невирішених проблем дуже багато. Військові часто заперечують потребу в психологічній, фаховій допомозі, бо їм важко робити перший крок. Важко проговорити на першій зустрічі, чому вони прийшли. Тому я залучаю їх до терапії. Я не говорю на першій зустрічі про складні речі, попереджаю, що ми не йтимемо одразу в спогади, а діагностуватимемо і виявлятимемо, які проблеми є в людини».

Підсумки і поради

Сестра Анисія радить створити більше короткотривалих курсів для військових, які хочуть працювати і мають базову медичну освіту. Вона певна, що людей це зацікавить. Ті, котрі мають досвід війни, зможуть швидше освоїти теоретичні психологічні знання і краще надавати допомогу побратимам.

«Я теж починала з малого. Пройшла трьохмісячний курс «Психологічна травма» при УКУ в 2010 році, що вела фахівчиня з Канади, яка працювала з військовими. Але завдяки цьому з 2014-го мене відразу взяли до роботи, в практику, бо мала досвід роботи в ЗСУ в складних підрозділах. І воно спрацювало. До кінця нашого волонтерського періоду з 45 людей у групі, про яку розповідала, витримали тільки п’ятеро. Серед них і я, хоч на той час ще не мала ще психологічний освіти, тільки той курс», – наводить власний приклад психологиня .

Олександр Ябчанка наголошує: маємо усвідомити, що ми в ситуації, коли або переможемо, або загинемо як країна. Ціна поразки – мільйони людей, яких знищить росія і яких виженуть з цієї землі. Ми не можемо її зазнати заради тих, що живуть і житимуть на цій землі, в ім'я тих, хто віддав своє життя задля того, щоб ми зараз мали можливість боротись.

«Прохання до усіх моїх співвітчизників. Не чекайте, що це от-от закінчиться. І не впадати в істерику, що це не закінчиться ніколи. Все закінчиться нашою перемогою. Треба в це вірити і активно брати в цьому участь. Мусимо триматись стрій, триматись ментально, підтримувати одне одного – і в нас все вдасться! Слава Україні!», – резюмує він.

Наталія Мрака каже, що якою б важкою не була психотравма, вона має сильну сторону. Інколи травма має вирішальне значення, бо завдяки ній може настати посттравматичне зростання. Люди, які пережили важкі події, полон, змінюються. Вони роблять зараз те, чого б без такого досвіду ніколи не зробили. Наприклад йдуть воювати дуже вмотивованими, бо працюють з дітьми, які переживали окупацію, або самі її пережили.

«Багато дітей, коли говорять про свої мрії, майбутнє, хочуть бути військовими і навіть якими. Це лякає, але дає розуміння, що наші діти стають дорослими. І ця історія з травмою має й певну позитивну сторону. Тому бажаю кожному триматися сильних людей і сильних сторін», – підсумовує арттерапевтка.

А Марта Макух наголошує, що потрібна освіченість і системність. Ми маємо довіряти фахівцям, які займаються ментальним здоров'ям. Вони повинні вчитись, розвиватися і едукувати населення. Маємо пояснювати військовослужбовцям, що з ними відбувається, принаймні ту частину, яку розуміємо і знаємо. Сім'ї військовослужбовців, так само як і все цивільне населення, повинні бути в курсі того, що відбувається. Наприклад, розуміти чому важливо не запускати ті ж феєрверки чи петарди.

«Все, що ми починаємо робити, маємо робити системно. Маємо величезну медичну сферу, яка вже займається і надалі займатиметься цими пацієнтами. Якщо працювати щоденно день в день, то в кінці нам не доведеться здійснювати якогось подвигу, бо ми будемо готові. Тому потрібна освіта, знання і системне впровадження тих речей, які добре працюють», – резюмує психіатриня.

«Твоє місто» дякує Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні за підтримку цього проєкту, в межах якого медіа-хаб робитиме ще багато контенту на ветеранську тематику.

__________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.