Довкола створення військових меморіалів в Україні розгортається гостра дискусія. Громадськість вимагає оголосити архітектурний конкурс на Національний меморіал у Києві. В Тернополі родина судиться за те, щоби памʼятник їхньому синові на Пантеоні Героїв відрізнявся від інших, а у Львові не всі родини загиблих захисників згідні з обраним проєктом. «Клуб експертів та експерток» підготував серію матеріалів про культуру пам'яті та про те, чому гідне поховання воїнів і створення військових меморіалів – різні речі .

Запрошені експертки:

Ірина Мацевко – ректорка Харківської школи архітектури, історикиня, викладачка курсів з критичних студій спадщини, як практикиня працює з темами складної спадщини і конкурувальної пам’яті (конкурувальна пам'ять (competing memory) – це форма колективної пам'яті, що відображає суперечливі або протилежні інтерпретації минулого, представлені різними соціальними групами, які змагаються за визнання своєї версії історичних подій у публічному просторі чи культурному дискурсі. – Ред.).

Анна Помазанна – архітекторка, викладачка Харківської школи архітектури, співавторка проєкту військового меморіалу у Львові, який на архітектурному конкурсі зайняв третє місце.                  

На які приклади нам взоруватися при створенні військових меморіалів?

Анна: Коли ми дивимося на військові меморіали в інших країнах, особливо ті, що встановлені не тепер, але мають історію, то можемо оцінити, як люди на них реагують. Підхід «там так роблять і ми теж так зробімо» не завжди працює. Чому ми вважаємо, що десь краще? У нас є перевага: ми можемо критично подивитися на те, що є, і оцінити що працює, а що ні. 

Фото з сайту media.defense.gov

Наприклад, довкола військового меморіалу у Вашингтоні точиться велика дискусія через те, що рідні не можуть залишити на могилах квіти чи якісь інші індивідуальні елементи. Це їх засмучує, навіть обурює. Їм би хотілося мати персональний зв'язок із близькою людиною, яка там похована. І це теж треба враховувати. Не можна повністю втратити індивідуальний зв'язок і сказати, що всі будуть однакові. 

Але тут виникає інший момент: зринає приклад Тернополя, де одна сім'я на Пантеоні Героїв хоче поставити зовсім інший памʼятник. Варто пам'ятати, що «рівні» не значить «однакові», але й різність не значить, що хтось кращий. Можна придумати рішення. Є такі приклади меморіалів, коли обирають певний метод, певний масштаб або певний спосіб зображення пам'ятника кожній людині, який дозволяє індивідуальні елементи. Це, до речі, дало б можливість залучати людей до догляду цієї могили, щось від себе додати, але загальний образ цього кладовища був би незмінним, не вивищував би когось над кимось. Внесок кожної людини, яка там похована, однаково цінний, він не повинен бути виокремлений через те, що хтось має більше грошей. Хіба це цінність нашого суспільства?

Коли ми створюємо колективне меморіальне кладовище, важливо запитати себе: а які в нас ключові цінності? Як тільки ми як суспільство визначаємо ці цінності, погоджуємося, то приймаємо правила для всіх. Тоді дивимося, чи задовольняються потреби людей в індивідуальності або ж персональному зв'язку.

Фото з сайту Тернопільської міськради

Ірина: Це важливо, цій дискусії треба приділити більше часу. Ситуація у Тернополі є прикладом того, що комеморативні місця можуть стати як ресурсом для проживання травми, зцілення і відновлення спільнот, так і інструментом для створення ще однієї напруги і конфліктів. Маємо бути свідомі цього і як суспільство маємо брати відповідальність за результат. Чи зуміли ми вибудувати діалог? Чи не вказує ця ситуація на завчасність, швидке рішення? 

Родини, які втратили рідних, перебувають у глибокій травмі, вони проживають свій біль, то чи не зарано змушуємо їх думати про меморіал? Обговорення меморіалів потребує багато часу. Ці обговорення мають розпочатися вже, але ухвалення рішень і створення меморіалів – це перспектива повоєнного часу, коли суспільство осмислить війну, проживе гострий період травми. Тільки тоді є шанс ухвалити зважені рішення, які не роз'єднуватимуть, а гуртуватимуть суспільство. Нам як суспільству важливо це усвідомити, інакше таких ситуацій, як у Тернополі, буде багато.  

Через рік, два, три ці родини по-іншому можуть дивитися на ситуацію і відкрити шлях до діалогу всіх зацікавлених сторін: родин загиблих, військових, локальних громад, місцевої та центральної влади. Ця ситуація в Тернополі  показала нам, яким катастрофічним може бути результат, якщо ухвалювати швидкі рішення і не будувати діалог із родинами. Маємо розуміти, що це довга й болюча розмова, але без неї меморіали перетворяться на місце конфліктів у суспільстві. 

Анна: Це два різні питання – влаштування меморіалу і створення гідного простору для кожного воїна. У кожної родини має бути право гідно поховати близьку людину відповідно до віросповідання. 

НВМК. Візуалізація Мінветеранів

А чим для нас є Національний меморіал? Це велике загальне питання про символи, змісти, які стосуються кожної похованої людини, але на це потрібно більше часу. Ми можемо залишити вакантне місце і подумати про це згодом. Це питання варте дискусій, щоб не ухвалювати надто поспішних рішень у ситуації, в якій ми не розуміємо, що для нас може стати Національним меморіалом. 

Можливість робити це поступово теж має бути частиною того, як ми говоримо про створення меморіалів, як дорослішає суспільство. 

Якими все ж таки мали б бути символи на українських військових меморіалах?

Анна: Жодне меморіальне місце не вражало мене так, як військове кладовище на Личаківському. Я побачила його вперше, коли переїхала до Львова. Там нема пам'ятників, але цей схил із прапорами, підсвічений вночі лампадками, став найбільш разючим для мене, емоційним місцем, пов'язаним із війною. Там контраст смерті та живості, яку дають ці прапори. І мені здається, що це стало універсальним символом у всіх містах України, бо повсюдно військові кладовища мають ці прапори, це ні з чим не сплутаєш. Можна залишити ці наявні впізнавані символи, допоки у нас не зʼявиться можливість зважено рефлексувати і говорити про те, якими мають бути памʼятники.

Могили Героїв України на Личаківському кладовищі / Фото: hromadske

Якщо подивитися на це кладовище, то жодна могила не має кращого вигляду, аніж інші, або є важливішою. Це безконечний ландшафт із прапорами, і ми теж можемо чогось навчитися, спостерігаючи за тим, як розвивається нова символіка. Можливо, якби зробити цей наступний крок і подумати, чи мусимо ми робити так, як це робилося раніше, чи маємо зараз придумати щось нове, чи просто дати собі можливість спостерігати за тим, як народжуються нові символи, нові традиції поховання, переймати їх і використовувати як частини проєктів. 

Ірина: Ми маємо тривалий досвід уніфікованих меморіальних місць, які вшановували колективний образ воїна. Сучасні підходи до таких місць ставлять у центр кожного воїна, який загинув, тобто мовиться про людиноцентричний підхід. Звісно, що на меморіалах присутня національна символіка. Вона символізує державу. В нас є тенденція трішки зловживати цією символікою, і це сприяє традиційному підходу до створення меморіалів. У такій ситуації кожен воїн, його індивідуальність відходить на другий план. Символічний ряд має бути дуже серйозно продуманий, щоби підкреслювати або торувати шлях до емоційної складової зв'язку із загиблими воїнами. 

Важливо, щоби  меморіали не були  переобтяжені символікою. Це повертає нас до дискусії, чи це місце, яке просто фіксує нашу колективну пам’ять, чи це місце проживання травми, емоційного зв'язку з воїнами і переживання кожної людини, яка туди навідується.

Як тоді зчитати, що ці захисники та захисниці загинули за Україну? Меморіали відвідують іноземні делегації, як вони мають розпізнати символ боротьби за збереження України, нашої стійкості?

Ірина: Тут варто згадати контекст – що цей меморіал на українській території.

Анна: Бажання знайти універсальний символ України заганяє нас у пастку. Якщо ми говоримо про козацький хрест, то навіть у вимогах до конкурсу (архітектурний конкурс на визначення проєкту-переможця у Львові. – Ред.) було завдання підібрати інший символ для воїнів-нехристиян. І це заганяє нас у релігійний детермінізм. Пошук цього універсального символу для всієї України може бути важким. У нас, наприклад, є офіційні державні символи – прапор і герб. Можливо, цього достатньо для встановлення на кладовищі, бо ми як країна домовилися, що це наші офіційні державні символи. А який вигляд матимуть могили на меморіалах, залежатиме і від контексту, і від проєкту, розробленого для кожної індивідуальної громади. 

Ірина: І це знову повертає нас до питання уніфікації. Загроза в уніфікації – це втрата людиноцентричності. Хоча ми й говоримо про нашу колективну пам'ять, але розуміємо, що вшанування – це не про кількість, не про числа, не про колективного героя війни, ми вшановуємо кожного воїна! Для влаштування місць пам’яті дуже важливо враховувати локальний контекст. Для кожного місця він різний. Взаємозв’язок місця пам’яті з локальною громадою в кожному кейсі свій. У багатьох випадках цими меморіалами буде вшанована пам'ять місцевих воїнів, які загинули за нашу країну. Про них залишається унікальна пам'ять в спільнотах, родинах. Уніфікуючи це, ми стираємо пам'ять про кожного окремого воїна і повертаємося до концепту абстрактного вшанування колективного героя. Тоді втрачається емоційний зв'язок із цим місцем. 

Дуже не хотілося б повертатися до практики XX століття, коли був уніфікований підхід, в якому немає людини, а є абстрактний воїн. 

Чи не є ми традиційною нацією? Чи не поспішаємо зі створенням меморіалів, бо маємо певну традицію вшанування померлих?

Ірина: Ми не загоїмо травму війни, від якої в Україні буде оговтуватися не одне покоління, нашвидкуруч створеними меморіалами. Тому тут важливий час для осмислення того, що з нами сталося, важливі виваженість, раціональність думки. Я не про те, що час лікує, а про те, що поспішні рішення в таких важливих справах, ухвалені на піку емоцій і в загостреній стадії суспільної травми війни, у тривалій перспективі не сприятимуть повоєнному відновленню суспільства, а радше навпаки. 

Однак варто думати про те, як нашу памʼять війни передати майбутнім поколінням, як вибудувати зв'язок поколінь через пам’ятання, як зробити так, щоб, з одного боку, ці меморіали промовляли до наступних поколінь, а з другого, залишити для них простір власного осмислення і вкладання своїх цінностей в процес пам’ятання. Через 50 років люди будуть мислити про війну та її меморіалізацію зовсім іншими категоріями, аніж ми зараз, і це дуже важливий момент, про який треба думати, створюючи меморіали.

Чи не політизується питання створення військових меморіалів в Україні? 

Ірина: На жаль, меморіали завжди є політизованими, оскільки до ухвалення рішення включені державна і локальна влада. Меморіали часто є інструментом тиску та маніпуляції з боку політиків: одні хочуть їх якнайшвидше створити, щоб асоціюватися з розв’язанням проблеми, другі  неодмінно використовуватимуть цю ситуацію з меморіалами як аргумент неспроможності своїх політичних опонентів.  

Але є тиск з боку суспільства, яке вимагає швидкого вирішення питання щодо гідного поховання і вшанування пам'яті. І цей тиск також призводить до політизації питання.

Анна: Але це й про те, чи має наше суспільство механізми сказати “ні”. Ми не дозволяємо якомусь політику вирішувати це за нас, у нас є інституції, здатні це контролювати. 

Повернімося до тези про традиційні суспільства. Вона теж різна. Є різні традиції в різних регіонах України. Ситуація у Львові, Києві та Харкові сильно відрізнятиметься. Тому дуже небезпечно казати, що ось зараз надінемо на всіх один уніфікований символ, якщо це не тризуб чи прапор України. Подальші літерації цієї символіки трішки стиратимуть відмінності, які в нас є, якими ми маємо пишатися, тому що ми велика і різна країна, але ми – українці, які захищають свою землю і право бути незалежною країною.

Дискусія про меморіали показує, наскільки ми немонолітне суспільство, що ця тема вповні не проговорена й не може обговорюватися лише у фахових колах. 

Ірина: ми вийшли на дуже очевидну річ, що дискусія – це нормально. Не погоджуватися на початку – абсолютно нормально, довга розмова – абсолютно нормально. Щоби дійти до діалогу, треба пройти різні етапи несприйняття, поляризації думок, пошуку спільних точок дотику і розуміння спільної відповідальності. 

Якщо подивимося на меморіали, визнані експертами найкращими, наприклад меморіал воїнам В'єтнаму у США, то там є декілька моментів. Дискусія про меморіальний комплекс точилася сім років, від завершення війни у 1975-му до реалізації проєкту в 1982-му, і була дуже гострою та болючою. Важливим і складним моментом стало обговорення візуальної мови меморіалу. Цей меморіал запропонував нову для того часу мову без фігуративних форм з використанням і акцентом на ландшафті місця, який дуже чутливо вписаний в простір між Меморіалом Лінкольна, Монументом Вашингтона та Державним департаментом США. Велика увага в проєкті була приділена матеріалам: використовується чорний граніт, на якому розміщені імена загиблих. У відображенні стіни відвідувач бачить себе, що створює місце для особистої рефлексії і його зв’язку з загиблими. Цей архітектурний жест торкає донині. 

Фото з Вікіпедії

Національний музей і меморіал 11 вересня (мовиться про меморіальний комплекс, розташований на місці зруйнованих під час теракту 11 вересня 2001 року веж-близнюків Всесвітнього торгового центру, який зводили вісім років. –Ред.) теж довго обговорювали. Я це досліджувала, щоби показати цей кейс студентам. Там були тривалі дискусії, невдоволення родин загиблих, знову розмови, конкурс на проєкт комеморації місця, входження нових гравців, знову обговорення. Дискусія ведеться до сьогодні.

Можливо, якби ми проаналізували, звернули увагу, як це відбувалося в інших країнах, то зрозуміли б, що ми на тому самому складному шляху обговорень, суперечок і пошуку відповідей на складні питання і що це правильний шлях. Те, в чому ми зараз можемо собі відверто зізнатися, що ми не знаємо, що маємо робити, це нормально. І це перший крок до розмови. Вона буде довгою, і це теж нормально. 

Треба ухвалювати тимчасові рішення для гідних поховань, але про монументальні речі варто думати після того, як закінчиться війна. Теперішні дискусії та розмови – це початок процесу для виваженого рішення у майбутньому, він не може бути коротким.

Анна: Можливість входу в цю довготривалу дискусію і суперечка, чи відкладати, чи поступово ухвалювати рішення, через багато кроків теж стане нашою можливістю мислити на перспективу про нашу культуру, майбутнє. Що ми заходимо в цю історію не з позиції, що зараз ми все зробимо, бо завтра може й не бути, а навпаки, що ми робимо щось для нашого довготривалого майбутнього і що ми готові за нього боротися, бо яка ж цінність меморіалу, якщо завтра нас усіх не буде? Ми хочемо мислити меморіалом для того, щоб передати щось у майбутнє, ми боремося заради цього і готові провадити тривалу дискусію та поступово втілювати ці ідеї. 

Ірина: Для нас як для молодої держави це перший і, сподіваємось, останній досвід війни й комеморації. 

Але якщо подивитися на історію, то побачимо, що меморіали створюють не тільки відразу після трагедії. Процес осмислення і пам’ятання відбувається постійно. Кожне нове покоління вкладає у нього нові сенси і практики комеморації. У 2018 році минуло 100 років від закінчення Першої світової війни, і одним із результатів осмислення цього досвіду стала поява нових комеморативних місць із новою візуальною мовою.

Так постали Сади миру у Франції, які мені дуже подобаються. Ми бачимо, що це вже зовсім інша мова: це ландшафтні проєкти, які спонукають людей до роздумів, надихають на мир, на взаємодію. Можливо, якби в українському публічному полі більше говорили про пам’ятання як процес, а не пам’ять як доконаний факт, втілений раз і назавжди в меморіальному комплексі, нам би стало спокійніше, що ми не мусимо невідкладно вирішувати всі питання комеморативних просторів, що будемо їх осмислювати й переосмислювати з покоління в покоління.

Сади миру у Франції / Фото з сайту Hauts-de-France

Поки ми думаємо про те, якими мають бути наші меморіали, памʼять про загиблих у війні воїнів жива, на згадку про них відкривають кафе, засновують стипендії, садять дерева.

Анна: Це дуже хороший маркер суспільства. З одного боку, є офіційні державні інституції, які продовжують конвенційні методи створення меморіалів, але й у суспільства з'являються нові способи, і ми можемо вчитися в цих людей, переймати ці досвіди, розуміти, що меморіал може бути різним. Навіть нематеріальним. 

Ірина: Ці інші комеморативні практики можуть зняти напругу цієї дискусії про меморіал, тому що вони на цей момент є сильнішими проявами нашої поваги до загиблих та зрілості суспільства.

Анна: У Чилі є меморіал, де поховані загиблі через репресії режиму Піночета студенти. Це, до речі, теж перегукується з історією Майдану. 

Меморіал в Чилі / Фото з сайту NCPH

Меморіал має такий вигляд: на великій території розміщено багато вертикальних елементів. Також художники працювали з родинами загиблих. Під час майстерок, воркшопів за обраним художником методом вони створювали мозаїки в певній стилістиці, які відображали памʼять про конкретну людину. Створювали або сімейний портрет, або зображали символи, які щось говорили про цю людину, або ж домівку чи шлях до неї. 

Загальна картина, яка вийшла, дуже уніфікована цим меморіалом, де, з одного боку, розташовані ці картинки, а це ще й терапевтична практика для родин, а з другого, воно не порушує рівності всіх. Це один із прикладів, як ми можемо знайти бажання індивідуальності та потреби в тому, щоб усі були рівні. Думаю, є багато способів, які можемо розвивати. 

Під час обговорень проєктів військових меморіалів прозвучала теза, що в пріоритеті відхід від радянщини. 

Ірина: Ми вже набили оскому на всьому радянському, тому що росія монополізувала історію, культуру і спадщину СРСР. Радянське – це про жертви і великі трагедії, але це й про модернізацію і створення модерної української нації. На жаль, ці речі не можна розділити. Говорячи про фігуративні форми комеморації як радянські, ми трохи звужуємо підхід, бо це не тільки радянське, це традиційний підхід для XIX і XX століть, і меморіали колективному воїну є по всій Європі.

Анна: Уніфікація почала зʼявлятися від початку Першої світової війни. Одним із прикладів цього є памʼятник невідомому солдатові. Тоді й виникли такі військові поховання, бо дуже часто не можна було ідентифікувати цих людей. Про це також важливо пам'ятати. Як і те, що ми потребуємо переосмислення старих символів, що нам робити тепер, щоби передати культуру пам'яті й турботу про неї наступним поколінням.     

Cвітлана Жаб'юк

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_____________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.