Про мрії, які стають класними проєктами, випробування, які гартують тіло і дух, та боротьбу за країну, яка забирає рідних і друзів, але дає надію на Перемогу – в інтервʼю з військовослужбовцем, плстуном, журналістом і громадським діячем Павлом Дідулою.

Павло Дідула – учасник Революції Гідності, пластун, громадський діяч, журналіст, режисер, навчався в УКУ.  З 2023 року приєднався до лав Збройних сил України. Павло є автором ідеї та режисером документального фільму «Бути разом» –історії про Дмитра Пащука, Героя України, військовослужбовця, який віддав своє життя за Україну. Також автором проєкту альтернативних гуртожитків «Вільний простір», які мають на меті створити середовище для неформальної освіти та взаємодії молоді. Співтворець ініціативи «Будуємо Україну разом» – програми Всеукраїнських волонтерських таборів.

У лавах ЗСУ Павло створив імпровізовану студію, де у вільний час записує інтервʼю з військовослужбовцями та багато малює: він напрацював свій особливий стиль створення історій на вінілових платівках. Це така творча майстерня художника-журналіста, який задокументовує свідчення очевидців про війну та людей на війні. Цього разу він сам опинився по другий бік обʼєктива фотокамери у ролі героя проєкту «Малі історії Великої війни». Наша команда зустрілася з Павлом у Словʼянську, на Донеччині, влітку 2024 року.

Павле, розкажи про себе. Як ти себе зараз можеш представити?

Мене звати Павло Дідула. Я – людина, син, брат, пластун, українець. Є багато різних прошарків моєї ідентичності. Мені 33 роки (якраз виповнилося 29 червня 2024 року), служу у розвідувальному підрозділі. Часто я безпосередньо не бачу результатів нашої роботи, тому для мене це невеликий виклик. Але є різні інші плюси у моїй службі, зокрема те, що переважно ми живемо в таких умовах, де я можу реалізовувати ще одну свою важливу місію – зберігати пам'ять війни. Тому часом записую такі інтерв'ю, які ви зараз записуєте зі мною. Маю для цього «благословення» мого командира. Майже увесь свій вільний час, окрім малювання на платівках, використовую, щоб знімати ці інтерв'ю. Коли в нас тривають інтенсивні процеси облаштування позиції та інша робота, то часу бракує. Але щойно графік стабілізується – зʼявляється більше можливостей займатись відеодокументуванням.

У тебе навіть на війні вже зібралась велика колекція розмальованих платівок з різними сюжетами. Розкажи про свою любов до малювання. Арттерапія допомагає тобі заспокоїтись?

Коли щось робиш руками, то завжди повертаєшся в ритм душі, в якому горить вогонь, тече вода. Малювання – це як опанування землі, як покликання людини з чогось нейтрального робити гарне. Це ніби вдосконалення себе самого і матерії. Для мене малювання – це моя адекватна реакція на те, що відбувається, яку можна порівняти з молитвою. Ось ця серія, яка в мене на стелі – це мої близькі, знайомі, рідні по духу люди.

Розмальовані Павлом платівки

Наприклад, мене дуже вразив Пітер Фуше [Пітер Фуше, позивний «Хаста Ла Віста», – британський парамедик, який добровільно приїхав на війну в Україну, займався евакуацією важкопоранених у боях та цивільних. За час самовідданої служби врятував понад 200 українських військових. Загинув на війні 27 червня 2024 р. – Ред.]. Ця людина – втілення слова «солідарність». Він приїхав з Британії і врятував сотні життів, а сам загинув… Ця серія називається «Пам'ять і вдячність» – таким чином, малюючи, я віддаю їм моє «Слава Героям!». Це моя молитва за них, моя вдячність, моя пам'ять про них.  

Розмальовування платівок не забирає багато часу і ресурсів. Мені просто треба мати тюбик фарби і платівки, які я можу навіть у військовому рюкзаку з собою носити в бліндаж. Це дуже просте мистецтво, але для мене важливо, щоб його можна було творити всюди.

Моя найбільша серія платівок – Тризуб Святого Володимира. Я вважаю, що саме з хрещення Русі почалася історія української державності, і тому я обрав цей тризуб. Я дарую ці платівки людям як вдячність за те, що в цій війні вони докладаються до перемоги України і вільного світу. Я намалював понад 500 таких платівок і вони вже розлетілися по всьому світу, їх розігрують на різних благодійних аукціонах. Особисто я дарую їх тим людям, яких тут зустрічаю, і які для мене є взірцями постави воїна.

Павло Дідула з о.Макарієм Дуткою

Коли ти відповідав на питання про ідентичність, перше, що ти сказав – слово «людина», і, мені здається, дуже тобі відгукнулося слово «українець». Скажи, що найбільше вплинуло на твоє формування як людини і як українця?

Я трактую ці ідентичності не як те, що мене формує, а як те, що я відкриваю в собі. Коли назвав себе «людиною» – це водночас моя надія на те, що я все-таки нею стану. Бо це – ідентичність, яка є, але водночас, яку завжди відкриваєш. Творчість для мене якраз є однією з можливостей пошуку і утвердження цього в собі.

Якщо говорити про людей, то мені пощастило народитися там, де я народився – в цьому середовищі, в цій сім'ї. Мій пошук ідентичності після якогось часу тісно пов'язаний з питанням «хто такий Бог?» і «хто Він для мене?». У нашій сім'ї час до часу ми ввечері читали Євангеліє і спілкувалися про це. Цей процес включав мислення і вдячність. Як на мене, вдячність – це одна з найважливіших якостей людини, що дозволяє їй рухатися далі. Також у молитві ми просили за щось, якщо така була необхідність. Ми вчилися завжди мати на думці Творця і, як наслідок, наші стосунки базувалися у цьому ключі. Це давало можливість пізнавати світ саме крізь таку призму – подарунку, який я отримав.

Моя мама є всеохопною любовʼю і вседозволеністю, а тато, скоріш за все, був змушений грати роль твердої руки. Ну бо якось мусить бути баланс. Але що дуже важливо, в нас була можливість робити помилки. Мені здається, що навіть на свідомому рівні допускалася можливість, аби ми робили помилки. З одного боку, свобода дій у дворі з хлопцями, а з іншого боку, можливість осмислювати ці маленькі злочини, які я завжди приносив додому, або з якими мене приносили додому чи приводили за вуха. У цьому сенсі я, мабуть, найбільше турбот приніс своїй сім'ї, і з цим було пов'язано багато різних моїх хуліганських пригод. Дитинство було ними переповнене.

Я знаю, що ваша родина Дідул дуже творча, співоча, у якій плекають українські традиції.  Тут, напевно, і бабця ваша відіграла важливу роль, і мама, як берегиня. Розкажи про український дух родини Дідул.

Формування у християнських традиціях не позбавлене контексту. І це український контекст. Тому всі свята, коляди, Пасха – все було співане, у вертепних маскарадах. І ми через ці форми та образи відкривали свою ідентичність. За основу брали те, що є Вертепом – народження Христа, але водночас у нас завжди були різні сценарії. Тому, думаю, що десь там наша ідентичність теж відкривалася.

Ну і, звичайно, – наше коріння. З маминого боку – моя бабця Дозя і дідусь Богдан, які були переселені в 1947 році. Це були люди, які постраждали від радянського режиму. Дуже складна історія бабці Дозі, яка залишилася найстаршою донькою величезної сім'ї.  В 11-річному віці вона замінила свою маму, яку збили насмерть радянські війська, що тікали перед німецьким наступом. Моя бабця знала ціну життя. Її позиція завжди була непохитною, вона ніколи не вступила в комуністичну партію, ніколи не перейшла на російську мову. І при тому якось умудрилася займати керівні посади на заводах, і була добре матеріально забезпечена.  

Павло з бабцею Дозею

До речі, наш дім, в якому ми живемо, – це подарунок бабці Дозі, вона його збудувала. І це місце відіграло дуже важливу роль для мене, тому що саме розташування цього дому біля лісу – великий простір для руху. Ми там будували землянки, якісь будиночки, які вважали своїм домом. Ці навички, до речі, згодились на війні, бо ми теж облаштовуємо позиції для нашої системи, копаємо землянки, а я вже знаю як це робити. Круто, що тут, на війні я добре розуміюся у різних будівельних процесах.

Сім'я Дідул

Розкажи про вплив владики Бориса Ґудзяка на твоє формування.

Його вплив став початком мого шляху та сформував у мене інший погляд на Церкву. Я тоді був в опозиції до Церкви, бо виріс в середовищі мікрорайону Рясне [житловий мікрорайон міста Львова, – Ред.], де традиційно багато людей практикували християнство. Коли до нас приходили освятити хату чи щось таке, я весь час робив збитки. Одного разу я з-за спин людей кинув тапком прямо в священника – така розвага в мене була (усміхається). Я почав втікати, тато мене наздогнав і змусив вибачатися. Я цього не сприймав, можу сказати, що досі до кінця не доріс до визнання всіх християнських традицій як чогось дуже цінного. Щодо християнської ідентичності, то я – «католик православного обряду з протестантським способом мислення» [жартує Павло, – Ред]. З владикою Борисом все було по-іншому. Я просто побачив, що можуть бути адекватні священники, які говорять мовою людини без оцих всіх священних тонів в голосі, проповідей з якимись незрозумілими словами.

Ми багато говорили з владикою і потім якимось чином він запропонував мені вчитися в УКУ. Я в цей час хотів вступати в коледж імені Івана Труша, бо любив малювати. На той час не було так багато програм, діяли два факультети – Філософсько-богословський та Гуманітарний, була програма з соціальної педагогіки. Філософія мені була найближчою. Мене інколи називали «малим філософом», і тому я вирішив, що це буде час пошуку себе перед прийняттям професійних рішень. Філософія, любов до мудрості неможлива без віри в Бога. Для мене також було важливо, щоб філософія була під впливом визнання Бога. 

Розкажи про участь у Революції Гідності. Чи пам'ятаєш свої думки тоді на Майдані, чи був якийсь страх?

На початку Революції Гідності мій брат, який в цей час жив в Сполучених Штатах, подзвонив і запитав, чи йому повертатися, чи щось з цього буде? Я тоді сказав, що не вірю, що буде перемога і нам вдасться зламати цю владу і її корупційний хребет. Пам'ятаю, що в мене був настрій виїжджати з держави. Я не хотів жити в Україні, де Янукович є її лицем. Мені дуже соромно за це було.

Перед Революцією Гідності у мене був період сильної чутливості до несправедливості, і я в різний спосіб її реалізовував. Навіть був у русі футбольних фанатів, щоби мати змогу фізично протистояти всяким виявам несправедливості. На Майдані я шукав себе в різних середовищах. Зрештою опинився у 15-й сотні Самооборони «Вільні люди». Навіть не міг очікувати, що вдасться скинути Януковича. Зрештою, тоді не мислив аж так масштабно. Але я настільки пишався тим, що відбувається, що Україна взагалі спромоглась на таке.

Павло Дідула під час Революціх Гідності 

Поїхав у Київ з повною можливістю самопожертви, думав, що це буде остання сторінка мого життя. Я був готовий на цей подвиг, тому що в той час кожен мій день міг бути останнім. Взагалі питання смерті там дуже часто стояло. Розуміння смерті – це щось таке, що культивується у філософії як відправна точка, усвідомлення того, що життя завершується у всіх. Але я все ж таки вижив.

Революція переросла у військовий конфлікт, відбулась анексія Криму росією, агресія на Сході України. Чи розумів ти, що це вже війна і перед нами такий шлях на багато-багато років?

Рік перед Революцією я здійснив для себе світоглядну мандрівку на Схід України та у Крим. Я сам собі придумав проєкт: їздив по сиротинцях, робив фотографії, щоб залишилась якась пам'ять дітям про цей їхній час. Це було також навіяно тим, що з нами в сім'ї жив сирота, усиновлений хлопець Денис. Він хворів і нещодавно помер, але його розповіді про сиротинці тоді мене мотивували зробити таку подорож. Я був в Донецьку,  Луганську і на це все дивився крізь призму Шевченка – взяв з собою Кобзар, читав його там, багато плакав над тими регіонами. Пам'ятаю, що в мене була велика туга, і якась така інтуїція, що щось буде. Але що? Тоді це було велике питання для мене.  

Через декілька місяців після того, як я повернувся, почалася Революція Гідності. Матеріал з подорожі я оформив у проєкт, який називався «Бути поруч». 15 лютого 2014 року була виставка цього проєкту – це були фотографії з сиротинців, і це було якраз за три дні до того, як я отримав поранення [Павло Дідула був поранений 18 лютого 2014 року під час сутичок на Майдані, – Ред.].  

До речі, після поранення лікарі передбачали, що я все життя буду шкутильгати, бо в мене був розірваний синдесмоз [синдесмоз – з'єднання кісток за допомогою волокнистої сполучної тканини – Ред.]. Я потім ходив на милицях пів року, згодом почав потрохи бігати. Біг завжди був дуже важливим для мене. А через два роки після цього, в команді з Ромком Лозинським [Роман Лозинський – громадський діяч, військовослужбовець у 2021-2023 рр., пластун, народний депутат IX скликання, друг Павла, – Ред.] та іншими пластунами ми виграли марафон Гонка націй на 42 км.

Під час Революції Гідності було зрозуміло, що так просто ворог нас не залишить. Оскільки я був поранений, то в мене не було можливості долучатися до війни в активній формі на перших порах. А потім почався проєкт «Вільний простір» і якось участь у війні не стала для мене пріоритетом. Але я завжди відчував, що це просто відкладене на пізніше рішення.

Розкажи про «Вільний простір». Що це за проєкт і як він зʼявився?  

Після Революції Гідності я думав, що робити далі. Пішов за покликом серця – почав творити те, що потім отримало назву «Вільний простір». Це ідея співоселі, де молоді люди живуть разом. Це місце, яке формує спільноту, проєкти, що крутилися навколо зустрічі різних людей – це була також місія нашої сім'ї. Тато був одним зі співтворців акції «Різдво разом», потім мій брат ініціював «Великдень разом», згодом сестри проводили подібні заходи. Наш дім завжди був відкритим для інших. І цю ідею – гуртувати людей – я переніс прямо в простір, який став постійним місцем зустрічі і спілкування.

«Вільний простір» зʼявився на перехресті різних досвідів, які я отримав у сімʼї, організації «Пласт», в УКУ. Пізніше я вступив на програму «Управління неприбутковими організаціями» в УКУ,  щоб краще розуміти, як ця ідея може працювати. Зараз, ідучи на війну, я повністю відпустив цю ідею вже наступним демократично обраним проводам. Хоча залишаюся в колегії (це ніби наглядова рада), і радію, що проєкт вдалося передати наступникам.

Розкажи про ще один проєкт – БУР (Будуємо Україну разом). Ви їздили на Донбас, зокрема в Слов'янськ та Краматорськ, щоб допомагати відбудовувати ці міста. Якою була твоя участь?

Дуже дивно співпало, що з усіх можливих напрямків фронту, мене направили саме сюди, на Донеччину. Я між Краматорськом і Слов'янськом провів добрих пів року свого життя, коли тільки почалася війна у 2014 році. Тоді мій брат Юрко Дідула разом з Андрієм Левицьким [Андрій Левицький – випускник УКУ програми «Історія» 2012 року, Бізнес-школи УКУ, співзасновник таборів «БУР», – Ред.] та з Миколою Дороховим [Микола Дорохов – громадський активіст з краматорська, засновник молодіжного простору «ВІЛЬна ХАта», – Ред.] почали проєкт «Будуємо Україну разом», і я приїхав допомогти братові. Це була така братська солідарність, я був на першому таборі, який відбувався в Краматорську біля Греко-Католицької Церкви (у яку я зараз час до часу їжджу на Літургію).

Читайте також: «Будь-хто може взяти шпатель». Як волонтери відновлюють здуйновані міста

Це була дуже проста акція солідарності з тими, які постраждали від війни – молоді люди з усіх-усюд приїжджали і допомагали фізично відбудовувати будинки, прибирати ті хати, які були зруйновані війною. Люди стають друзями в спільній добрій дії. Тому цей формат, який запропонував БУР – спільно допомагати комусь – фантастична формула того, як тисячі людей між собою стали друзями. І зараз все, що ми з нашим взводом маємо тут у Слов'янську, мені дали, можна сказати, в подарунок. Нас забезпечили житлом тільки через те, що я був тут на БУРі, і через те, що мій брат – Юрко Дідула.

Зі Слов'янськом я також дуже тісно пов'язаний, приїхав сюди вже пізніше. Тут ми засновували молодіжну платформу «Теплиця» – простір, де місцева молодь могла збиратись, спілкуватись і реалізовувати свої проєкти. Я був тут декілька місяців, а зараз постійно проїжджаю біля приміщення, де була «Теплиця».

Як ти потрапив у Збройні сили України?

Коли почалось повномасштабне вторгнення, я це рішення прийняв одразу. В перші дні ніхто не вірив, що Україна зможе втриматись. Ми з друзями трактували себе партизанами, які будуть воювати у Карпатських лісах. Коли фронт втримався, Збройні сили почали формувати більш професійно, я пройшов вишкіл.

У цей час також почав фільмувати людей – хотів зберегти цю історію війни, розповісти про неї. У мене була ідея показати те, як певна спільнота Львова, до якої я належу, відреагувала на війну. Цей проєкт тривав приблизно півтора року, і це дало мені моральне право не йти в ЗСУ. У мене також є фізичне обмеження – не можу бути безпосередньо у штурмових військах через травму хребта. Але після смерті Дмитра Пащука [Дмитро Пащук – доброволець ЗСУ, пластун, наречений Ганусі Дідули, сестри Павла, загинув на Херсонщині 12 березня 2023 року, – Ред.], я зрозумів, що час прийшов. Його смерть також дала поштовх завершити фільм «Бути разом», тому що Дмитро був одним з героїв. Це також співпало з тим, що мені прийшла повістка (мама її сховала, а тато все-таки подзвонив і сказав мені про неї). Я зібрався і поїхав у військкомат, мені дали декілька тижнів на збори.

Павло Дідула і Дмитро Пащук

Мені пощастило потрапити у підрозділ, де служили троє пластунів, і я наче знову опинився в такому пластовому гуртку, де у нас є спільна чітка ціль і спільна праця. Ми об'єднані, розуміємо, що робимо і для чого. Наша радість, наші болі і все наше життя – тут і зараз.

Також дуже важливою для мене є можливість записувати інтервʼю на фронті і таким чином зберігати памʼять. Я майже рік тут і мені, попри бойову роботу, вдалось вже записати приблизно 40-ка історій людей. Я відчуваю, що це також і для них дуже важливо. Для багатьох це перше інтерв'ю, перше таке відверте спілкування тут, і це те, що має сенс.

Якою ти бачиш сьогодні цю війну з тої позиції, де ви буваєте, і як розвиваються події? Хто, на твою думку, має перевагу з будь-якої точки зору: військової, моральної, історичної?

Я вдячний, що за довгий історичний період ми нарешті дуже чітко опинилися на стороні добра. Звичайно, що тут часто доводиться робити складний вибір кожному воїну на своєму місці. Але геополітично ми нарешті боремося за свою державу, і це велике благословення. Водночас я вдячний світові за ці прояви солідарності, які є зараз. Чи буде перемога такою, якою ми її уявляємо? Я впевнений, що ми дуже по-різному її уявляємо, і це одне з запитань, яке я задаю людям. Знаю, що кожен по-різному уявляє перемогу. Всі традиційно кажуть про кордони 91-го року, але завжди є якісь «але».

Я завжди бачу перевагу на стороні тих, хто виступив за правду і бореться за правду. Разом з тим, я добре розумію, яка ціна цієї боротьби, бо вже не можу на пальцях однієї руки порахувати, скільки загинуло «моїх людей», яких я обіймав при зустрічі.

Читайте також: «Їм бракує спілкування!» Ветеран після важкої травми буде наставником для військових у Львові

Потрібна буде неймовірна солідарність світу, щоби Україна могла з усіма цими втратами далі реабілітуватися і будувати майбутнє. Я розумію всі виклики цієї війни. Але для мене зараз вже очевидно, що відступити назад чи здатися – не можливо. Для мене будь-які переговори з путіним неприпустимі просто з принципу: зі злочинцями й терористами не можна сідати за стіл переговорів. Для цього є міжнародний суд, який зі злочинцями спілкується мовою закону, а тому не можна опускатися до цього рівня.

Ця війна давно переросла з двосторонньої українсько-російської війни. Це уже війна за звільнення усіх поневолених росією народів, за те, щоби ця система, яка давно мала бути покарана, нарешті була покарана. Треба мудро, без жодних компромісів, світовою спільнотою наближатися до розвалу російської імперії. Я довго обдумував над тим, чому Україна є такою важливою для росії. Якщо нам вдасться втриматися у цій війні, зберегти свою незалежність – це буде свідченням того, що росія не така сильна, як здається. Це також буде сигналом для інших поневолених народів, які росія вважає своїми, що боротьба за свободу можлива. 

Сьогодні часто чути, що для того, аби звільнити нашу землю і дійти до законних кордонів, можливо, доведеться втратити стільки людей, що потім не буде кому в цій країні жити. Питання втрати державності буде лише питанням якогось короткого часу. Що про це думаєш?

Я не вважаю, що будь-якою ціною треба відвойовувати землю. Може бути вимушена зупинка, але я не бачу, чому це має бути причиною не взяття України в НАТО. Наприклад, так сталось, що ми не можемо далі боротися, тоді треба дочекатися, поки буде така можливість і зробити це. Розумію, що в мене теж може бути якесь ідеалістичне бачення, але це питання солідарності – ми не можемо після всього, що зараз заплачено, піти кудись в іншу сторону, ніж до НАТО.

Читайте також: Якою буде нова Україна. Розмова з Віталієм Портниковим і Ярославом Грицаком

Павле, якщо ми все ж таки припустимо, що цей ідеальний сценарій для нас складеться, і ми переможемо, чим би ти хотів займатись після війни?

У мене є декілька напрямків, які мене цікавлять. Один з них, який я сам для себе придумав – художній репортаж. Це мій спосіб залишати в пам'яті події, які я вважаю унікальними, і які є відображенням часу. Зрештою, я з цього жив до війни.

Також в мене є зацікавлення зеленим туризмом – хочу змінювати і впливати на культуру відпочинку. Хочу розвивати цей напрям, щоб в майбутньому це переросло у підприємництво. Мені цікаво створювати такі локації, щоб можна було орендувати для відпочинку житло і пропонувати розваги, пов'язані зі справою нашої сімʼї — «ДивоКаяк» [бізнес родини Дідул з організації сплавів на каяках, – Ред.]. Один із таких проєктів почав реалізовувати в селі Наварія, де я зараз живу – це місце зустрічі з естетикою простоти до якої, як на мене, Україна вже доросла. Я назвав це місце «Нарнія».

Інтерв'ю було записано 10 липня 2024, у 868-й день війни в Україні, в Словʼянську Донецької області

Леся Владимиренко

Оператор: Петро Дідула

Монтаж: Андрій Папайло

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

__________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.