Від першого класу на всі свята Маґдалина Димид загадувала єдине бажання – схуднути… Фіналістка проєкту «Зважені та щасливі» на телеканалі СТБ за шість місяців скинула 65 кілограмів. Проте за приголомшливими цифрами на вагах стоїть набагато складніша історія про боротьбу з суспільним булінгом, пластовий гарт, очікування від доньки священника та усвідомлення, що їжа – це не єдина радість у житті.

«Якщо стаєш на шлях, треба пройти його від старту до фінішу»

В українців, зокрема, є традиція складати списки, ставити мету на новий рік і сподіватися, що в ньому все буде по-іншому. У тебе теж так було?

На кожен новий рік, день народження чи будь-яку іншу подію я загадувала єдине бажання – схуднути. Дуже рада, що цього року моє бажання нарешті здійснилося.

Вітаю! Це був тривалий шлях… Скільки було спроб?

Мені це вдавалося й раніше, але я ніколи не доходила до кінця. Худла на 20-30 кілограмів, а потім набирала їх знову. Мені, як і всім, не вистачало дисципліни. Коли ставало легше рухатися і всі навколо хвалили, я думала: «Все, я молодець, можна розслабитися». Тепер зрозуміла: якщо стаєш на шлях, треба пройти його від старту до фінішу. І я «лупала сю скалу».

 

 

 

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Допис, поширений Маґдалина Димид (@magda.dymyd)

Звідки виникла ідея й рішучість піти на проєкт?

Я змалечку захоплювалася учасниками «Зважених і щасливих». Мене мотивує конкуренція, подобається змагатися. Коли шоу в Україні призупинили через ковід та війну, я чекала. У березні 2025-го випадково побачила рекламу болгарського сезону і зайшла на сайт СТБ. Виявилося, що за день до того оголосили кастинг. Наче хтось мене туди привів. Я одразу заповнила анкету, пройшла інтерв'ю та медогляд. Все відбулося дуже легко.

Ти радилася з батьками? Це ж публічність для всієї сім'ї. І як твоє оточення сприйняло участь в проєкті?

Ні, я поставила перед фактом. Сказала, що хочу схуднути і що мені там точно допоможуть. Батьки мене дуже підтримали, хоча спершу хвилювалися, бо ми далекі від телебачення. Хотіли знати, чи не буде мені там погано фізично або морально.

Одні друзі підтримали, другі взагалі не знали про це шоу. Дехто боявся, що мене виставлять смішною – шаблонно правильною галичанкою, яка тільки до церкви ходить. Пропонували худнути самостійно. Але в проєкті мене показали такою, якою я є. 

Але ж це не кінець? Закінчення проєкту – це зміна ідентичності. Наче до нас прийшла вже нова Маґдалина.

Я ще не знаю точно, якою буду. Зараз у мене певна криза ідентичності, триває процес переосмислення.

А допомога психолога? Їх же залучали до розмов з учасниками проєкту?

Це надзвичайно важливо. Без психолога було б дуже важко. Попереду ще довгий шлях терапії, щоб зрозуміти, що саме відбулося, і не повернутися до колишнього життя, бо такі шанси завжди є.

Учасники не тільки показують своє тіло. Це ще й внутрішнє оголення. Дуже сміливо сказати на всю країну про такі побутові речі, як труднощі з верхньою полицею у потязі чи неможливість закинути ногу на ногу.

Якщо вже йти на телебачення, то треба бути максимально щирою. Я могла б удавати, що була щасливою в зайвій вазі, а тепер просто схудла. Але це була б неправда. Все зовсім не було добре, і я хотіла про це говорити відверто.

У назві «Зважені та щасливі» ніби є підтекст, що людина з надлишковою вагою апріорі нещаслива.

Я була щасливою і з зайвою вагою, але зараз відчуваю це сильніше, бо зникла нав’язлива думка про потребу схуднути. Суспільство тисне максимально. Я згадувала у фіналі, як після сидіння в кріслах з ручками в мене тріскали капіляри й синіла шкіра. Світ мало підлаштований під людей із зайвою вагою, і через це ти мимоволі думаєш, що з тобою щось не так.

Два капітани дійшли до фіналу. Як тобі вдавалося переконувати інших, особливо старших, які не вірили, що дівчина зможе лідирувати?

У моїй команді був Азат – виразніший лідер, і я хотіла, щоб капітаном був він. Я знала про свої лідерські якості, але спершу хотіла просто худнути без зайвої відповідальності. Але мене обрали, і я відчувала велику відповідальність, відтак навіть жаліла про це, бо витрачала сили на переживання за команду, замість того щоб думати про власний відпочинок.

Як ти фіксила конфлікти в команді?

Намагалася зрозуміти кожного, але в проєкті були люди, з якими я раніше в житті не перетиналася. Дехто взагалі не піддавався на розмову. Тоді я просто робила своє, намагаючись показувати правильний шлях на власному прикладі. Якщо люди не підтягувалися, значить, я зробила від себе максимум.

Ти кажеш, що в тебе своя «бульбашка» через цінності?

Так, я звикла до людей, які відкриті та поважають одне одного. На проєкті ж були ті, що плели інтриги, говорили неправду заради уваги. В реальному житті я би просто попрощалася з такими людьми, а тут ми були в одній команді й не могли розійтися. В моїй «бульбашці» таких підлих людей немає.

В останньому випуску ти озвучила мрію зробити колесо. Вже вдалося?

Активно працюю. В дитинстві я вже мала зайву вагу, тому навіть не намагалася – боялася, що не вдасться. Зараз мені набагато складніше, аніж тим, що навчилися колись. Тренуюся біля стінки, закидаю ноги догори. Впевнена, що скоро все вдасться.

На проєкті була директорка школи, яка теж ставила себе на нижчі місця. Для мене це портрет української жінки, готової робити все задля дітей, чоловіка, роботи, а вже потім задля себе. Ця зміна «хто я і що можу зробити» є важливою трансформацією.

Майя – молодець, я дуже пишаюся її величезною трансформацією!

Чи підтримуєш з кимось дружні стосунки? З тренером, з яким у вас утворився особливий конект, якісь загадкові дописи робите.

Мені важко підтримувати зв'язок з багатьма, але якщо мені дзвонять – ми можемо довго й радісно розмовляти. З Олексієм ми класні друзі: тренер і підопічна. Він пишається нашою спільною роботою. Це крута історія – працювати з найсильнішою людиною планети. Всім хочеться бачити тут романтичний сценарій, але в житті все інакше. Люди просто люблять фантазувати.

«На мене тицяли пальцем і обзивали. Але ж ожиріння – це хвороба»

Звідки така любов до змагань і перемоги?

Нас у сім’ї п’ятеро дітей, ми завжди конкурували за увагу. Також вплинув «Пласт» – я там з п’яти років, а пластування – це велика гра.

Пластові завдання й табори – це велике фізичне навантаження. Як ти давала з цим раду?

Складно. Я завжди була вдвічі більшою за однолітків, але намагалася робити все нарівні з ними. Зайва вага була тільки моєю проблемою, і я робила все, щоб інші не помічали, як вона мені заважає. Якби я нила, то довго у «Пласті» не затрималася б.

Ти виросла у відомій християнській родині. Чи відчувала тиск очікувань через те, що ти донька священника?

Тиск був, але я рано окреслила межі. Ще в школі. Коли вчителька християнської етики сварила мене за футболку з написом про Путіна, я відмовилась її знімати, тоді якраз була Революція Гідності. Мене викликали до директорки. Я пояснила: мій тато священник, а я ні. Я ніколи не буду типовою донькою священника. Зараз у коментарях пишуть, що з мене лізе чорнота, а я просто відповідаю: «Вибачте, що розчарувала».

Чи була розмова з батьками про надлишкову вагу?

Батьки намагалися мені допомогти, ми часто про це говорили. Але поради давали всі. Випадкова бабця на вулиці могла підійти і сказати: «Ти гарна, але надто велика, треба схуднути». Це стандартна ситуація, яка виникала раз на три місяці. Гірше, коли люди просто тицяли пальцем чи говорили негарні слова. Я знала про свою проблему, тож мене дивувало, навіщо люди це роблять. Можливо, тоді я перекладала вину на них, щоб особисто не відчувати її.

Як думаєш, чому ці образи лунали? Може, ми нетолерантне суспільство? Чи в школі був такий булінг?

В Україні абсолютно не толерують людей із зайвою вагою. Ожиріння – це хвороба, але люди дозволяють собі казати «йди лікуйся». При цьому не кажуть такого людям із алкоголізмом чи психічними розладами, бо цього не видно, на відміну від зайвої ваги.

Припущу, що люди радять це з добра.

Як це може бути з добра? Невже вони думали, що я не бачила себе в дзеркалі щодня й не відчувала цих кілограмів на собі? Як можна думати, що мені з цим добре?!

Пам’ятаєш, як після призначення директорки музею Голодомору люди почали обговорювати її вагу, ігноруючи фаховість?

Так. Або як у Стрийському парку поставили скульптуру «Впевнена». Мої знайомі й викладачі почали її критикувати, і мені хотілося написати пост: «Це ж я, моє тіло виглядає так само». Дивно, що люди дозволяють собі таке говорити про скульптуру, хоча в очі мені посміхаються. Ожиріння видно, тому люди вважають, що можуть його засуджувати, на відміну від невидимих хвороб.

Як пропонуєш розмовляти з такими людьми в побуті?

Просто не звертати уваги. Якщо ви близькі друзі, можете делікатно запитати, чи потрібна допомога. Але якщо ви просто колега чи перехожий – пройдіть повз або усміхніться, як і будь-якій іншій людині. Мені ніхто не міг допомогти за 27 років, поки я сама не перемкнула кнопочку в голові.

Що їсть і як тренується фіналістка «Зважених та щасливих»

В проєкті легше – там усе працює на те, щоб скинути вагу. Але фінал минув, почалося реальне життя. У книжці «Атомні звички» мовиться про те, що коли закінчується мотивація, має бути чітка система. Тобі вдалося її збудувати?

На другому місяці проєкту мотивація випарувалася. В таборі було простіше, а вдома я зрозуміла, що всі навколо аплодують моєму результату, я вже влажу в старий одяг, отже, можна зупинитися. Але я вирішила йти до кінця, і тут почалася дисципліна. Я люблю зал, але не хочу бути там щодня. Проте я йду, бо не маю іншого вибору. Мій тренер Олексій каже: «Не починай діалоги з собою в голові». Щойно виникає думка пропустити тренування – це шлях до невдачі. На проєкті комусь вдалося, а комусь ні саме через силу втримувати цю дисципліну.

Я тренуюся щодня: 45 хвилин силових вправ і до двох годин тренування в цілому добираю кардіо. Це на все життя. Мій організм встигає відновлюватися, втоми немає. Олексій у Києві, але ми завжди на зв'язку. Я втратила 65 кілограмів за шість місяців – це екстремально. Ми вже трохи підняли калораж, щоб я худнула повільніше. Моя мета – важити 65 кілограмів, тобто за рік скинути ще 15-ть.

Як у тебе зі здоров'ям і харчуванням? Надсилаєш фото тарілок тренеру?

Щомісяця здаю аналізи. Перед проєктом п’ять показників із п’ятдесяти були не в нормі, а зараз усе ідеально – стан максимально покращився.

Харчування – це 80% успіху. Я ніколи не надсилала фото тарілок, у нас довірливі стосунки. Олексій знає мій калораж, а я щоранку надсилаю йому інформацію про свою вагу. Якщо вона стоїть, аналізуємо, чи достатньо я пила води, чи добре спала.

Чим снідаєш тепер? Яким є твій денний раціон?

Мій сніданок незмінний: два варені яйця, кисломолочний сир із зеленню, шматочок цільнозернового хліба з помідором. Це не нудно, мені смакує. До того ж це економить енергію: не треба щоразу ухвалювати рішення. Раніше я витрачала купу часу, обираючи між «нутеллою» і млинцями. Тепер більше часу витрачаю на вибір одягу, бо ще звикаю до свого нового тіла.

Їм тричі на день. На обід – вуглеводи (гречка, паста або картопля), білок (курятина або індичина) та багато овочів. На вечерю теж можна вуглеводи, але менше. Головне випивати три літри води на день. До проєкту пила лише солодку газовану воду або каву з молоком, тепер тільки воду, чай і каву без цукру.

До проєкту я витрачала на їжу значно більше, просто не рахувала. Постійні доставки через день фастфуду, піци та суші – це величезні суми. Тепер купити яйця і курку значно дешевше. Цією різницею якраз можна покрити абонемент у зал.

Ціна схуднення – сльози, постійні спокуси і самоконтроль

Ти собі щось обіцяла за отриманий результат?

Раніше я обіцяла собі подарунки за кожні 10-20 скинутих кілограмів. Але не цього разу. Я зрозуміла, що стиль життя має змінитися назавжди. Не можна розслабитися, поїхати в Італію і наїстися піци. Кінця цьому шляху не буде.

Що допомагало у важкі моменти?

Окрім іншого, молитва. Останні три місяці я жила за графіком: робота – їжа – зал – сон. Ніяких вечірок чи тусовок, тільки бадмінтон або манікюр у вихідні. Я просто йшла до мети, падала і знову вставала.

Тобто ти зустрілася сама з собою і обмежила вплив інших, поки не вибудувала систему?

Так, я попросила друзів вибачити мені, бо мусила зрозуміти, як жити далі. Було важко, я плакала через день, дивлячись на фото розваг друзів. Але я знала, що там море спокус – алкоголь, фастфуд, солодощі, що я не зможу правильно харчуватися, тренуватися в залі, засинати о 22:00 і прокидатись о 7:00. Навіщо зайвий раз випробовувати себе?

А як буде в звичному житті? Ти ж не зможеш зовсім відмежуватися від оточення.

Сьогодні зранку після звичного сніданку я з’їла три цукерки. Раніше їх було п'ятдесят. Я ще на шляху до своєї мети, це мене й тримає. Думаю, Олексій не дасть мені збитися, хоча розумію, що насамперед маю покладатися на себе. Маю відчуття, що втримаю цю вагу.

Можеш поділитися лайфхаками? Може, встановлювала спеціальні додатки або чіпляла своє фото на холодильник?

Ні, такого не було. Люди шукають такі штучки, бо їм легше купити книжку чи нові кросівки, аніж реально працювати. Весь секрет у тому, щоби просто братися і робити. Можна прочитати сотню книг, а можна взяти одну і рік працювати за нею. Все інше – просто відволікання.

Ти вже надихнула когось подбати про себе? Що порадила б людям, які тільки починають цей шлях, або тим, що трохи схудли й зупинилися, бо їм себе шкода?

У моєму близькому оточенні немає людей із такою вагою, яка була в мене. Мама має зайву вагу, я намагаюся її надихати. Але людина має бути готова перемкнутися в голові сама, інакше нічого не вийде. В мені перемкнуло 20 травня, коли я потрапила до Києва. Я оголосила про схуднення на всю країну і не могла в грудні сказати «вибачте, не вийшло». Бути вірною своєму слову – це моє пластове та сімейне виховання.

 

 

 

 

Переглянути цей допис в Instagram

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Допис, поширений Маґдалина Димид (@magda.dymyd)

Не варто кидати, бо в кінці шляху набагато легше. Та радість, яку я відчуваю зараз, значно більша за задоволення від їжі. В кінці тунелю є світло, варте того, щоб до нього йти. Якщо людина зупиняється і шукає виправдання, значить, їй це не так потрібно. Мені ж це було потрібно понад усе.

Як пофіксити «стосунки» з їжею і поставити себе на перше місце

Як ти пережила свята? У Львові, ласуючи пампушками, люди часто набирають кілька кілограмів.

Можу похвалитися: не набрала жодного. На Святвечір дозволила собі пів пампуха і сім вареників, а далі їла так, як на проєкті, лише трошки збільшила порції. Не варто демонізувати їжу, треба ставитися до неї простіше. Свято – це не їжа, а близькі люди. Христос народився – ось на що треба звертати увагу!

Багато хто каже, що шукає в їжі радість або заїдає стрес через війну.

Це моя історія. Раніше їжа була для мене головною радістю: коли було сумно, я їла, і ставало легше. Кожне свято асоціювалося з купою солодощів, без яких я не почувалася щасливою. Це не було закладене вдома – це моя набута психологічна проблема.

У нас є культ їжі. Що ми як суспільство можемо переглянути?

Варто підвищувати загальну ерудицію. Не засуджуйте людей категорично, спершу дізнайтеся більше про проблему. В Україні культ їжі – це історична травма після Голодомору. Нам здається, що їжі має бути багато, вона має бути ситна і жирна. Треба повністю перебудовувати культуру споживання, зокрема й алкоголю. На проєкті я від нього відмовилася і зараз почуваюся щасливою.

І водночас маємо культ жіночого підкресленого тіла, яскравого макіяжу. В європейських країнах люди часто виглядають більш природно, доглянуто. Як ти до цього ставишся?

Я ставлюся до всіх з любов'ю. Якщо людині подобається яскравий макіяж – нехай робить його. А мені подобається моє природне обличчя. Кожна людина гарна, якщо любить себе.

 

Як ти скористаєшся славою, здобутою завдяки проєкту?

Трохи переживаю, але за ці шість місяців у мені щось змінилося. Я більше не намагаюся відповідати чужим очікуванням. Тепер я ставлю себе на перше місце, відчуваю самоцінність і не готова нею поступатися. Це найбільший здобуток мого шляху.

Ти відписуєш на коментарі? Чи пропонують уже співпрацю в соцмережах?

В інстаграмі навіть не встигаю перечитати усе, там зараз справжній бум. Є класні пропозиції, а є дивні – наприклад, реклама чаїв для схуднення, багато астрологів, карти Таро. З таким я не працюватиму.

Що кажеш собі тепер, дивлячись у дзеркало, і якою хочеш бути надалі?

Поки що не знаю, я ще не розумію своєї нової ідентичності. Напевно, зрозумію, коли спаде ажіотаж і почнеться звичайна рутина: робота, зал, життя. Мене впізнають на вулицях, і якщо моя історія зможе комусь допомогти, я буду цим займатися. А зараз кажу собі: «Ти молодець! Пишаюся, що ти це зробила!». Це була мрія мого життя ще з першого класу.

Розмовляла Світлана Жаб'юк

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.