«Не сповільнювати темп». Андрій Худо, Юлія Стефанюк про війну та бізнес

2741 0
Tvoemisto.tv і ведучий Володимир Глащенков продовжують відеопроєкт #Кухня військової економіки, в якому під час готування страв власники та керівники компаній діляться своїм унікальним досвідом і дають корисні поради. Цього разу гостями програми були співзасновник !FEST Андрій Худо та кантрі-директорка World Central Kitchen в Україні, керуюча партнерка !FEST кейтерингу Юлія Стефанюк. Розмова тривала за приготуванням пасок для військових, які перебувають на лікуванні.

Як шукати розумний компроміс між збереженням автентичного і сучасним світом? Андрій напевно приїхав на Tesla, бо кіньми Львовом вже було б не дуже зручно їхати. Яким чином ваша сучасна українська компанія поєднує в собі дуже традиційне і дуже інноваційне. Як вам це вдається?

Андрій Худо (далі А.Х.):  Вже ні. Там Маск почав щось таке незрозуміле говорити, то я й поміняв автівку.

Насамперед треба давати можливість людям працювати, реалізовувати свої ідеї та втілювати їх у життя. Другим елементом однозначно є довіра – широке коло довіри між партнерами і колективом. І третім – акселерація. Ми маємо велику мережу, будь-який проєкт можемо апробувати, акселерувати у своїй мережі. Після того, як він показує свою життєздатність, можемо випускати його в світ. !FESTrepublic де-факто – це великий акселератор проєктів «Холдингу емоцій !FEST».

А війна щось змінила? У війну всі поставили управління на високий рівень, бо зберігати демократичний стиль у такий час нелегко. Як ви зуміли його зберегти?

А.Х.: Звісно, змінила. Цінністю була адаптивність і те, хто перший вийде з шокового, кризового стану від повномасштабної війни. На початку ми всі збиралися на !FESTrepublic, бо домовилися, що це така база, де завжди будуть ресурси, енергія, охорона, безпека. Тобто всі можуть там мати місце сили. До Львова прибувало щораз більше людей, які втікали від війни, був шок і хаос. Не пам’ятаю, як цей контакт зав’язався, але вже на третій день на нас вийшла світова громадська організація World Central Kitchen і запропонувала годувати людей. До нас надходить багато різних пропозицій, і ми подумали: «Ну ще одна, добре», відповіли: «Приїжджайте, звісно, допоможемо». Через день вони були в нас із фурою обладнання з Євросоюзу, щоби ми швидко розгорнулися на !FESTrepublic. Почали готувати бограч, різні ланч-бокси, годували людей на вокзалі – це був основний хаб. Тобто коли ти сидиш із проблемою, але назовні умовно відкритий, тобі простягають руку допомоги, дають нові можливості.

Ви ж готували тисячі порцій.

А.Х.: У пік, в квітні і травні 2022 року, видавали переселенцям у Львові 35 тисяч порцій їжі за день.

Юлія Стефанюк (далі Ю.С.): Місія триває досі. Загалом від початку ми приготували 9 000 000 порцій.

А.Х.: Маємо велику мережу, різні проєкти, але самі цього б ніяк не потягнули. Фактично це було гуманітарне партнерство, яке показало велику додану вартість для Львова і українців загалом.

Воно було можливе, бо до того ви роками формували уявлення про себе,  відношення світу як до компанії, здатної робити добрі справи. Впевнений, що WCK аналізувала, до кого звернутися, хто зможе. В перший місяць було величезне навантаження, а як далі все розвивалося?

Ю.С.: Те, що нас знайшли, це дійсно через рекомендації, імідж та можливість не тільки бути готовими допомагати, а й професійно організовувати процес. В один момент у нас працювало 12 кухонь, була можливість розгорнути цю масштабну місію в Grand Cafe Leopolis і у всіх ресторанах, не пристосованих до обідів. Ми готували за день до 30 тисяч порцій до середини червня. Покривали шелтери у Львові та й вокзал залишався активною точкою зустрічі людей, які переселялися, залишалися в місті чи виїжджали за кордон. Зараз ми зосередили свою увагу на трьох-чотирьох тисячах осіб, які досі живуть у Львові в гуртожитках або спортзалах, не пристосованих для приготування їжі.

Місія розгорнулася на всю Україну і зараз більше зосереджена на лінії фронту. Ми й досі залишаємося її партнерами, але Україну годує весь світ.

Мільйони українців пройшли неймовірно великі випробування. З одного боку, треба бути добрим до тих людей, яких ви годуєте, бо вони насправді в біді, а з другого – коли стикаєшся з таким болем, треба і свою команду якось тримати. Як менеджерити, знаходити сили, розуміючи, що день буде важким? Як встати, прийти, зібрати людей і сказати: «Друзі, нема часу розслаблятися»?

А.Х.: У цей тяжкий час треба ставити реалістичні завдання і зайняти всіх роботою. Коли почалася війна, ми кожен день нон-стоп збиралися на !FESTrepublic. Так тривало до кінця квітня, а потім уже почалася адаптація до нових реалій, і неділя стала вихідним днем.

У перші три місяці проводили наради двічі на день, просто щоб людей тримати.

Ю.С.: Але зайнятість – це важливо. Були ситуації, коли на кухню залучали не тільки кухарів, а й офіціантів, бо нам не вистачало людей для такого потоку. Спочатку не знали, заплатять нам гроші чи ні, тому питали: «Хто готовий виходити працювати?», і багато пішли без зарплати. Кур’єрами в нас працювали і водійський склад, і співаки, і навіть фінансовий директор «Макдональдса», який евакуювався з Києва і до травня возив обіди. Всі долучилися на волонтерських умовах. Потім ми зрозуміли, що WCK покриває нам витрати, і дали можливість людям отримувати фінансову підтримку.

А.Х.: Ключовий меседж – не можна сидіти в шоковому стані, байдикувати, переживати, дивитися телемарафон і казати: «Все погано, все пропало». Став собі завдання, займайся реальною справою, just do it. Будеш потрошку робити, і життя ставатиме кращим. Будеш помагати і рухатися вперед.

А як було з іншими вашими напрямками – книжками, пивом? Є підрозділи, які напевно декілька місяців були в складній ситуації.

А.Х.: Кожен визначав, що може робити, в яку місію може піти. Продуктову – годування переселенців – уже згадали. Розгорнулася гуманітарна місія: ми виділяли кошти на перевезення, логістику людей, які були тут, а хотіли потрапити в безпечніші країни – Польщу, Німеччину, Ірландію, Португалію. Над цим працювала окрема команда, і там теж було багато волонтерів. Спочатку працювали внизу, в «Правді», у шелтері, потім дали під це «Дзиґу».

«Правда» поділилася, як ми варимо пиво, за цією рецептурою його варили в Штатах, Європі, навіть у Японії, а нам за це донатили на допомогу цивільним і військовим.

До медичної місії ми йшли еволюційно. Бо спочатку гасили пожежі, а потім уже починали думати, як можна системно допомогти. Наші військові тоді найбільше гинули від ран, крововтрати. Тож ми поставили собі за мету купити складники для 10 тисяч аптечок, пошити їх, тобто зробити повністю свої аптечки. На це працювала окрема команда. Собівартість цих аптечок – 95 доларів штука, в той час як на ринку одна коштувала від 150-ти і більше. Військових наші аптечки цілком задовольняли. Також наша команда вчила військових, як правильно користуватися ними, на навчання витратили дуже багато людино-годин.

Ю.С.: Важливою була безпека працівників і те, що ми мали можливість працювати. Пам’ятаю, як до Великодня ми випікали паски, фарбували крашанки в синьо-жовті кольори, і це бачила вся Україна.

А.Х.: Так, Книга рекордів Гіннеса і тризуб із яєць (Сміється).

Ю.С.: А ще «Авіація Галичини» організувала проєкт зі збору на літак.

А.Х.: Він уже на фініші. Це бюрократично складна процедурна річ, яка вже на виході. Вірю, що невдовзі після того, як вийде це інтерв’ю, буде й літак.

Ю.С.: Це перший літак, на який приватно зібрали з донатів. Також Видавництво Старого Лева дуже активно почало допомагати книжками для дітей, які виїхали. В Польщі, Чехії, Словаччині продавали ці книжечки.

А.Х.: Якщо поєднувати волонтерство й умовно бізнес, то спочатку ти допомагаєш. Ми дали багато книг, а потім це перейшло у сталий попит на україномовну книгу. До того ми продавали тільки права на переклад наших книг різними мовами світу, а тут уже українська книга пішла у Європу, що теж приємно.

Як змінювалася ситуація, коли минув перший дуже важкий період, а проблеми зі світлом ще не почалися? Чи було відчуття, що вже якось вистоїмо?

А.Х.: Відчуття, що ми вистоїмо, було відразу, бо вони «обхезалися» на повну, а наші показали мужність і відстояли країну. Великий респект ЗСУ, що так провели кампанію! Напевно дуже готувалася. Весна була дуже важка, адаптивна, але вона минула, а влітку настала нова реальність – мережа і система вже плюс-мінус відновили роботу, всі люди вже були із зарплатами, працювали всі ресторани і майданчики. Ми годували людей, збирали аптечки й очікували, що буде далі.

Юлю, ти в Харків і Херсон поїхала через декілька днів після їх звільнення.

Ю.С.: Так сталося само собою. Поки тут була дуже активна фаза, ми готували по 35 тисяч порцій, паралельно місія починала розгортатися по Україні, і я просто брала відповідальність на себе. Почалося все з вагонів. Ми з WCK від початку роботи й до середини липня завезли з Польщі в Україну до 1256 вагонів. Коли налагодилися продуктові зв’язки і вже можна було це забезпечувати, вирішили все закуповувати в Україні. Організація почала займатися продуктовими наборами, і я разом із нею почала рухатися по всій Україні. Тоді прийшла до хлопців і сказала: «Залишаюся душею з вами, але відчуваю, що моя допомога потрібна для цієї місії». Так і стала кантрі-директоркою WCK і разом з командою забезпечувала всю Україну продуктовими наборами, гарячим харчуванням.

Як це розплановувалося, як ухвалювали рішення?

Ю.С.: Місія WCK – допомагати в надзвичайних ситуаціях. Як тільки визволяють територію, ми там маємо бути одразу після військових, розмінування та СБУ. Ми рухалися разом із лінією фронту, зараз центр допомоги зміщений туди. Треба мати неймовірні ресурси, щоби покривати всю Україну, бо це вже другий рік триває. Це напевно найбільший бюджет, який з усіх організацій був витрачений.

Forbes писав про 600 мільйонів доларів.

А.Х.: Це було пів року тому.

Ю.С.: Я не можу озвучувати цифри, допоки не буде офіційного звіту. Але рівень допомоги знижується, бо організація працює на приватних вкладниках.

А.Х.: World Central Kitchen – це конкретні люди, відомі в світі, які передали свої персональні фінанси на допомогу Україні. Це сім’я Баффеттів, Білл Гейтс і ще дуже багато простих людей, які допомагали нам 50-100 доларами.

А що спонукає допомагати чужій країні? Це ж не їхні політичні чи ще якісь потреби.

Ю.С.: Україна стала таким майданчиком, де всі розуміють ціну поразки і перемоги. Мабуть, це першочергово про добро і зло.

А.Х.: Так, зло нападає, а треба, щоб добро перемогло.

Ю.С.: Це питання просування зла далі та можливість його зупинити, перемогти. В нас є food fighters, ми розуміємо, що треба боротися як зброєю, медійно, так і їжею. Як каже Хосе Андрес, засновник World Central Kitchen, це не просто їжа – це надія, що буде відновлення, що люди зможуть повернутися до нормального життя.

У Львові дуже складно уявити, з чим стикаються люди, живучи по декілька місяців без світла й води. Якось я була на видачі у Лимані, наливала какао. Прийшло дуже багато людей, не могла підняти голову, дивилася тільки на руки тих, які три місяці не мали можливості помитися. Вони були брудні, а коли піднімала очі, то дивилася в обличчя інтелігентних людей, які просто зіткнулися з такою ситуацією. Після деокупації було розбомблене все, вони й досі змушені жити в таких умовах. Тому ця їжа – можливість підтримати їх. А ще це можливість боротьби проти ідеологічних листівок росіян і всього іншого. Бо, на жаль, люди сприймають так: хто помагає, той і хороший.

Як ви збирали команди там? У вас на сході теж були якісь франшизи.

А.Х.: Так. У Херсоні – «Майстерня шоколаду» і «П’яна вишня».

Ю.С.: Я була в Харкові від травня, бачила, як змінювалися міста. В Херсоні зараз усе на гірше, а в Харкові все ж таки на краще. Я зайшла в «П’яну вишню» у Харкові, коли хлопці прибирали скло і говорили з надією: «Нам уже дали  можливість зайти, прибрати. Скоро, напевно, почнемо працювати», хоч, мабуть, виходили без зарплати.

Команду на сході ви формували з тих, кого привозили із заходу України, чи там багатьох набирали?

Ю.С.: Ні, все на локальних людях. Коли треба було шукати партнерів, підключилася «Реберня» в Тернополі, деякі наші партнери в Києві. Це мережа. В Херсон ти не повезеш нікого, ризикуючи життям, треба шукати людей, які погодилися б там жити.

Але ж це хтось має менеджерити.

Ю.С.: Локальні координатори, які виїжджають туди. Я особисто від травня місяця – постійно. Наші security забезпечували нас бронежилетами, шоломами, броньованими машинами, аби ми мали можливість усе контролювати, дивитися на місці, що і як відбувається. Динаміка дуже різна, за тиждень могла змінюватися кардинально.

Поки Юля годувала людей на сході, ви відкрили за кордоном не одну локацію. Як у період невизначеності, коли майже неможливо виїхати, ви все одно ризикуєте, відкриваєтеся в Чехії, Польщі, ще десь?

А.Х.: Партнерство – одна із сильних сторін нашого холдингу, яка дає нам можливість рухатися вперед. Усі європейські проєкти були запроваджені завдяки нашій команді. Це багато дистанційних робіт. Але є досвід Польщі, де ми маємо багато відкритих проєктів, понад десять «П’яних вишень». Ми екстраполювали його, мультиплікували на інші міста і країни: Чехія на старті, Литва, Латвія вже працюють, в Естонії та столиці Словаччини Братиславі домовилися про приміщення. Тобто у всі східноєвропейські країни ми вже зайшли.

А які відмінності в сприйнятті?

А.Х.: Поляки знають наш бренд, бо їздять до Львова, він їм дуже знайомий, добре йде. Більший челендж – Бухарест і Будапешт, бо там бренду не знають. Треба дати людям спробувати продукт, щоб вони відчули кайф від його споживання.

Ви йдете туди з локальними людьми, але керівник проєкту звідси?

А.Х.: Ми робимо бізнес, як в Україні, через інститут управляючих партнерів. Віддаємо частину власності в новій компанії, операційне управління і розвиток. Деякі партнери зупиняються на одній-двох «точках» і операційному управлінні, а деякі акселерують розвиток. З одним польським партнерством ми вже «відкрили» Латвію та Естонію, «відкриваємо» зараз Чехію та Литву. Це одні партнери, вони в драйві, молоді, пішли «газувати».

Але не будемо лише про хороше, є й проблеми в нашій країні. По-перше, ти не можеш відправити команду, щоби відкривати заклади. Таке враження, що нас закрили в баняку. Так, війна, бізнес весь допомагає, але якщо рухатися в Євросоюз, то нам кажуть займатися своїми питаннями. По-друге, ти не можеш інвестувати капітал з України, тому що заборонені валютні платежі. І будь мудрий! Але мусиш знаходити варіанти, реінвестувати те, що заробляєш у Європі, в нові «точки», нічого собі не береш, але розвиваєш бізнес.

Як іноземці сприймають українців?

Ю.С.: На World Central Kitchen з американської команди в нас працювало небагато людей, а українців було понад 500. Були періоди, що взагалі нікого з Америки не було, все управління провадили дистанційно. Час від часу приїжджало двоє-троє людей подивитися. Ми дарували їм футболки «Авіації Галичини» з написами Ukraine is the capital of greate people або Fight like Ukrainian. І для них це була нагорода, бо вони зрозуміли цю сміливість, патріотичність. Це їх заряджало, і вони казали: «Ми приїжджаємо сюди, тому що відчуваємо силу боротьби і вашу завзятість». Вони тут дивуються з дуже багатьох речей.

А.Х.: Ми збирали команду WCK на !FESTrepublic, щоби подякувати, зробили для них такий їхній фест, зварили з цієї нагоди пиво і назвали його Food fighters як прояв респекту до всіх і до Хосе, президента WCK. Думаю, вони теж пройнялися духом.

Памятаю, ти розповідав, що ви в Одесі відкрили декілька своїх закладів у 2020 чи 2021 році. І вже у 2022-ому Юля в цьому місті годувала людей. Воно кардинально інше під різним кутом зору.

А.Х.: Коли відкривали там «Реберню», хотіли зробити сучасний артпростір. Наша команда створила різні постери-картини, на яких була Катерина II з валізою і написом «На Ростов», чи язик із прищепкою та написом «Мова». Це викликало багато критики – російської, російськомовної, погрози спалити «Реберню» коктейлями Молотова. Безпека важлива, тому ми сказали: «Гаразд, ви не готові» і прибрали ці картини. А за рік-півтора Катерини нема навіть на площі в Одесі. В світі все дуже швидко змінюється, люди змінюються. В Одесі активніше спілкуються українською, і це надзвичайно приємно, ми дуже толеруємо це.

Ю.С.: Ми працюємо з командами із різних міст. Є Миколаїв – місто-герой, витримав сотні обстрілів ракетами, я часто їздила в Краматорськ, а зараз він страждає через близькість до лінії фронту… Але хотіла б відзначити Харків. Познайомилася з неймовірними харків’янами і зрозуміла, що одна з умов перемоги – це не тільки те, що втримали Київ, вдало вибудували лінію оборони, але й те, що харків’яни також втримали і показали своє патріотичне ставлення. Є такий Всеволод Кожемяко, який має свій батальйон «Хартія». Я «посватала» їх з «Авіацією Галичини», вони творять спільний бренд для підтримки патріотичного духу харків’ян, аби вони розуміли, що ми разом і що ми їм також зобов’язані перемогами ЗСУ. 92-га бригада, яку вважають найкращою в Україні і яку перемістили ближче до Бахмуту, це хлопці, які здивували не тільки нас, а й цілий світ.

А як ви пережили цю осінь і зиму без світла?

А.Х.: Дуже просто, бо вчасно інвестували в генератори. У !FESTrepublic, купили два генератори по 250 кіловатів і були постійно зі світлом, весь колектив знав, що завжди можна зарядити мобільні, бути в безпеці і з електроенергією. Ресторани в центрі мали свій вузол із великим генератором, менші та відокремлені заклади мали менші. Українці адаптивні. Так, ми мали витрати, інвестували гроші, ці генератори можуть нам більше не знадобитися, але ми вистояли. Дуже важливо давати цей комфорт і безпеку команді. І поки хлопці борються на фронті, ми тут – у тилу.

Ю.С.: Наші «Школи вільних і небайдужих» організовували з дітьми ярмарок і назбирали гроші на пікап.

А.Х.: На два – по одному від кожної школи. Перепрошую, але вже маю бігти. Дякую всім, пам’ятайте, що Україна переможе. Слава Україні!

Дякую, Андрію!

Юлю, українці вперті, наполегливі, затяті, навіть незначне питання інколи нам принципове. І водночас доволі відкриті, дружні з людьми, яких ніколи не бачили, готові прихистити, нагодувати, поділитися. Як це сприймається в світі?

Це дуже цінується, бо такі стосунки не дуже збереглися. Світ розділений. Іноземці дуже пишалися, коли надягали наші футболки з написами Ukraine is the capital of great people та Fight like ukrainians. В людей потім не виникало питання, чого ви не домовляєтеся з росіянами. Ми відстоюємо своє, боремося, тож і ви повинні боротися, як ми, до останнього.

Нещодавно ви мали кілька великих подій у Києві, на яких була навіть пані Зеленська.

Це був початок будівництва фабрики-кухні для шкіл Бучі, яка готуватиме їжу для учнів. Проєкт підтримав фонд Говарда Баффетта, перша леді. Річард Бренсон також відвідав започаткування цього будівництва.

Бренсон у вишиванці виглядав дуже прикольно.

Її подарували поліцейські. Є багато проєктів поліції, які підтримують. Фонд Баффетта допомагає в розслідуваннях злочинів війни машинами ідентифікації ДНК, собаками. Знаємо проблему на Харківщині, в Ізюмі, де ще не ідентифіковані тіла, так само в Бучі. Також триває відбудова вулиці Вокзальної, яка постраждала внаслідок танкового бою. Люди це бачать, хочуть допомагати.

Мені здавалося, що в мене доволі складна доля. В 2007 році я пережив кому, потім була четверта стадія раку… А зараз я розумію, що в мене далеко не найважчий життєвий хрест. Ти на сході побачила величезні життєві біди.

Так, на моїх очах батьки втрачали дітей, діти – батьків. Навіть втрату домівки їм надзвичайно важко пережити. Коли людей хочуть евакуювати з Бахмута чи Часового Яру, вони не хочуть їхати, бо нікуди не виїжджали, для них це цілий світ. Не дивуюся, бо в моїх бабусь-дідусів, які пережили Другу світову війну, ця травма залишалася надовго. На жаль, вона залишиться і в наших людей.

Що тебе найбільше вражало в поїздках до Харкова, Херсона чи на Донеччину?

Стійкість попри все. Якщо в когось ставалася біда, люди сходилися і допомагали. Патріотичність і розуміння, що треба охороняти свою землю. Є багато іноземців, які волонтерять як лікарі, евакуйовують. Я була дуже здивована, зрозумівши їхню мотивацію.

А яка вона? Це ж ризик, з яким ти стикаєшся щодня з ранку до вечора.

Є люди, яким не байдуже життя інших, які розуміють, що врятувати два-три життя – це їхня місія на землі. Ризикуючи, вони йдуть до лінії фронту, але відчувають душею і серцем, що повинні бути там – і тоді стає не так страшно.

Тобі туди не страшно було їздити?

Ні. Можливо, першого разу. Але коли ти знаєш, що ти тут робиш і як, враховуєш ризики, безпеку, то розумієш, що без твоєї участі це неможливо. Покращити щось, допомогти зі Львова чи Києва неможливо – тільки повне залучення. Це важливо і для команди. Основа команди Краматорська – це сім’я: Катя, Сергій та їхня донька Софія, які від початку першої фази війни жили в тих умовах. Коли я приїжджала, їх це надихало, ми спілкувалися, тепер уже як друзі. Ще в серпні ми розробили план евакуації «Парашут», бо відчували, що щось погане може статися в Краматорську. Щоранку набирала їх, питала, чи сьогодні «Парашут», вони казали, що ще ні, хоча були обстріли, прилітали С300, бомбили школи. Схід і південь втрачає шкільні будівлі, окрім енергетичних об’єктів, у них росіяни ціляться найчастіше, тож відбудовувати це доведеться не один рік.

Ти постійно зустрічаєшся з українськими військовими, більшість з яких ще півтора року тому були цивільними. За покликом серця вони взяли зброю і пішли боронити державу, розуміючи ризики.

Ми більше орієнтовані на допомогу цивільним, але працювали близько лінії фронту, спілкувалися з військовими. Серед них багато тих, що мали власний бізнес. Перші два місяці їм було нелегко, бо солдатами, рядовими приходили служити представники менеджменту компаній. Вони не звикли виконувати накази, тому побудова чіткої вертикалі та вміння робити, а не обговорювати, вимагали ламання характерів. Я була в різних бригадах, спілкувалася з артилеристами, розвідниками – всі вони дуже розвинуті інтелектуально, націлені не просто на перемогу, а ще й, як у бізнесі, прораховують KPI: зброї, наступу, мають свідомий підхід до ведення бойових дій.

Потреба мирних людей допомогти тим, що пішли боронити країну, це й усвідомлення, що ми всі велика сімя, повинні допомогти одне одному.

Треба готуватися до важкого посттравматичного військового періоду, коли наші хлопці й дівчата повертатимуться з війни не тільки з фізичними, а й психологічними травмами. Ми повинні вчитися підтримувати їх у госпіталях, підтримувати сім’ї людей, які втратили кінцівки. У Львові будуть два центри протезування за підтримки західних інвесторів, ми налаштовуємося.

Також на нас чекає неймовірно тривалий процес розмінування територій. Фермери в Харківській, Чернігівській, Сумській областях втрачають поля, які на 50-60% заміновані, не вистачає ресурсу, є втрати серед цивільних.

Розуміючи наслідки війни, пройшовши період важких випробувань, ми здатні й далі перемагати це зло, віримо в це. Розкажи про новий проєкт, який ви запустили.

!FEST мав маленький туристичний проєкт, пов’язаний із дегідрованою їжею, який давав можливість дуже швидко приготувати грибну юшку, борщ, картоплю з м’ясом. І він переріс у величезну Food mission, маємо багато продуктів, корисних для цивільних та військових. Заливаєте продукт окропом і маєте повноцінну страву. Спільно з фондом RAZOM почали готувати набори, які складаються з різних комбінацій дегідрованої їжі, енергетичних батончиків, які дають можливість військовим завжди мати зі собою запас харчів на декілька днів. Часу на запуск не було, обсяги зросли в 10 разів за два-три місяці. Закупили обладнання, працювали навіть по ночах, щоби сформувати новий продукт. У мирний час на це знадобився б щонайменше рік.

Ти спілкуєшся з Бренсоном і Баффеттом. Яким є їхнє бачення потреб України, на чому доцільно фокусуватися?

Я відчуваю їхню підтримку. Завжди лякало те, щоб Україну не штурхали в переговорний процес, але я ні від кого не почула «давайте домовлятися». Люди приїжджають з однією думкою, що Україна має перемогти – іншого не дано.

Є різні проблеми в допомозі зброєю, нюанси з її ефективністю, розуміння, що ресурси вичерпуються. Скільки триватиме війна, ніхто не знає. Краще мати приємний сюрприз у вигляді швидшої перемоги, аніж налаштовуватись, що вона має прийти ось-ось. Якщо подивитися на історію відносин України та росії, то війна триває вже тисячу років.

За останні 500 років це перший епізод, коли ми можемо перемогти, може відбутися «тектонічний злам» у наших відносинах.

Мені здається, це можливо завдяки сильній позиції українців і допомозі інших країн. Такого об’єднання не було ніколи. За це треба дякувати й нашій владі, яка змогла привернути увагу, та небайдужості лідерів інших країн.

Ми змогли сформувати таку довіру, яка викликає бажання допомогти. А ваші іноземці поїхали на свята?

Свої свята вони провели тут. Планую кожному з них подарувати паску, щоби вони привезли її до себе з України і там скуштували. Вони кажуть, що наш хліб найсмачніший.

А сало?

Сало не всі куштують, бо ж дієти, веганство, вегетаріанство. Але наші хліб, борщ, вареники дуже полюбляють. Бограч став унікальною стравою для World Central Kitchen. Готували його на львівському вокзалі, починаючи з 300 волонтерських порцій до 3 тисяч на день. Перестали готувати у вересні, бо вже не було потреби. Але порахували, що зготували до мільйона порцій бограчу.

Це якісь аномальні цифри.

За кількостями наших порцій можна було вести статистику переміщення українців, чітко бачити хвилю, яка пройшла через Львів і яка залишилася. На жаль, не всі з них мають можливість повернутися, не всім є куди…

Війна триває і далі ставить перед нами багато викликів. Однак людям треба створювати якісь умови, бо довго жити в гуртожитку по 10 осіб в одній кімнаті неможливо.

Я маю хороші стосунки з «Укрзалізницею», яка допомогла евакуйовувати людей, доправляти зброю і продукти. Буквально вчора познайомилася з керівником «Укрпошти» Ігорем Смілянським. Бачу, скільки в них ідей щодо відбудови. Сама мала багато питань, як відбудувати Лиман, який колись був залізничним вузлом, постачав у росію й на схід. Заводи зруйновані, з росією ми вже постачання не налагоджуватимемо. Що там робитимуть люди? Здавалося, чіткого плану немає, бо ще війна. Зазвичай країну не відбудовують під час війни. Там ще постійні обстріли. Але є чітке розуміння, що Україна відмовлятиметься від малих населених пунктів, багато з яких зруйновані, піде на укрупнення.

Тобто будуть асимілювати середні й великі міста.

Так, бо нема інфраструктури. Звідки відбудовувати? «Укрпошта» має концепцію мобільних відділень, вони чітко розуміють свою місію. Приходять після військових на визволені території, дають можливість отримати кошти, пенсії. Планують робити мінімагазини. Підприємливість та креативність наших людей дивує.

Взагалі гості дивуються, як українці намагаються всіх нагодувати. Це в нашій традиції смачно готувати, в нас якісні продукти, зокрема овочі. Нам із WCK доводилося привозили на Херсонщину овочі, що дуже дивувало. Але люди під час окупації не мали як їх садити. Їм не дозволяли цього робити, розстрілювали, заміновували городи та поля, як під час Голодомору, виморювали їх.

Це дуже страшні історії, трагедії сімей, які довелося пережити в окупації. Добре, що є соцмережі, які дають можливість швидко ділитися інформацією зі світом.

Разом із командою з Краматорська та з американською командою маю фонд «Хатіко», який займається допомогою тваринам на деокупованих територіях: встановлюємо годівнички для песиків та котиків. У кожному домі в селах вони є, господарі швидко повиїжджали, але одна-дві сім’ї залишилися і намагаються їх годувати, а ми їм у цьому допомагаємо.

Яким ти бачиш найближчий рік, переживши всі ці виклики? Яким буде твоє життя?

Був час, коли хотілося відпочити, бо працювала як для спринту, а це був марафон. Знаходила можливості якось відволіктися – гори, діти. Почала плавати.

Розумію, що далі потрібно боротися, працювати, підтримувати проєкти, які дадуть результат у майбутньому. Зимою ми створювали центри обігрівання. Бог нас помилував, зима не була холодною, але ми працювали на випередження. Зараз працюємо з центрами, які дадуть змогу дітям навчатися онлайн, бо не всюди є інтернет. Працюємо за підтримки фонду Баффетта над створенням потяга, який прибуватиме на визволені території та годуватиме там людей. Вчора була зустріч із «Укрпоштою» стосовно мобільних поштових відділень.

Тобто є наполеглива і послідовна динаміка у процесі відновлення.

Так, і темп не сповільнюється. Багато хто розуміє, що треба працювати зараз, в умовах війни, думаючи над тим, як буде після перемоги.

Отже, поради від Андрія Худо: давати можливість людям реалізовувати свої ідеї, втілювати їх у життя; вибудовувати довіру між партнерами і колективом; апробувати й акселерувати. Під час війни важливо адаптуватися, бути відкритим до допомоги, ставити реалістичні завдання і багато працювати, допомагати й рухатися вперед, поєднувати волонтерство та бізнес.

 

Розмовляв Володимир Глащенков

Текст: Марічка Ільїна

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!