Йому всього 26 років, а він уже був заступником директора громадської організації «Українська волонтерська служба», тепер командує взводом безпілотних авіаційних комплексів 183 окремого батальйону 122 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

З «Пророком», такий у нього позивний, розмову записуємо у Покровську, за 30 км від лінії фронту. Про те, чому не варто очікувати перемоги, про три причини, які заважають Україні ефективно воювати, хитрощі ворога та комунікацію між бійцями, суспільством та державою – читайте в інтервʼю з Іллею Полтавцем. 

Звідки в тебе любов до української землі, відчуття патріотизму, належності до нації? 

Я закінчив школу в Одеській області. Зараз, мабуть, уже такого стереотипу немає, але раніше всі думали, що Одеська область – це якийсь проросійський анклав. Насправді в моєму містечку розмовляли українською. Моя українськість сформувалася під впливом сім'ї та школи. На уроках історії в нас заклали правильні цінності. Я вважаю, що освіта надзвичайно важлива, вона сформувала мене. Національну ідентичність більше можна відчути в малих містечках і селах, а не у великих містах, там важлива освіта. 

Ти вчився у Львові, обрав Український католицький університет, розкажи чому? 

В УКУ була і є єдина в Україні магістерська програма з управління неприбутковими організаціями. А ще мені близькі цінності спільноти УКУ. Навіть якщо я не згоден у чомусь з університетом, завжди його підтримую, тому що тут різним людям дають можливість зростати. Після закінчення навчання випускники УКУ йдуть у свої громади, де  можуть щось змінити. 

Гасло університету – «Свідчити. Служити. Спілкуватись». Що це для тебе означає в контексті війни? 

Це гасло мені близьке. Зараз я розумію його трохи по-іншому, аніж до війни.

Свідчити – означає не замовчувати й говорити правду про те, що відбувається навколо мене в цій війні. Бути не просто свідком, а й активним учасником цієї історії, робити все можливе. 

Служити – це віддаватися своїй справі. 

Спілкуватись – насправді найскладніша для мене частина, над якою я ще працюю.

Військовий досвід робить тебе закритим і максимально зосередженим на чомусь, тому дуже важко говорити поза межами військової спільноти.

Складно навіть щось опублікувати, бо є невидимий тиск: ти думаєш, чи можна про це сказати, як і на що вплинуть твої слова, чи сприймуть інші люди те, що сприймають твої побратими. 

Вважаю, що спілкуватись – це поширювати свій досвід, просити й надавати допомогу. Важливо не просто щось робити, а й говорити про це своїй спільноті, своїм друзям, просити в них допомоги, щоб ще краще виконувати завдання. 

Повернімося у 2022 рік. Розкажи, як ти потрапив у Збройні сили України? 

Це було 24 лютого 2022 року. Памʼятаю, що перші пів дня я витратив на те, щоб упорядкувати особисті справи, а по обіді вже був у військкоматі.

Я з Одеси. В перший день повномасштабного вторгнення там був справжній хаос, ніхто не розумів, що робити, куди йти. 25 лютого вже дали скерування у військову частину, в Сили територіальної оборони, де я служу донині. Тепер ми виконуємо завдання на одній лінії фронту разом із сухопутними лінійними військами. Але на початку війни ми були на Придністровському напрямку, очікували наступу з моря. Тоді багато говорили про можливий десант росіян на Одеське узбережжя. 

Розкажи докладніше, що відбувалося на початку повномасштабного вторгнення на Одеському напрямку? 

Перші місяці війни ми перебували на кордоні з Придністровською Молдавською Республікою. Більшість часу зводили фортифікаційні споруди, патрулювали кордон. Звісно, прилітали ворожі «шахеди» й ракети, але активних бойових дій не було, все було більш-менш спокійно. Пізніше через те, що росіяни не змогли підійти до Миколаєва, Придністров'я вже не становило загрози. 

Одеса вціліла завдяки тому, що вдалося зупинити наступ росіян на Миколаїв. 

Наш батальйон певний час перебував поблизу Очакова. Через протоку, буквально за 10 кілометрів, розташована Кінбурнська коса. Ця частина Миколаївської області досі окупована. Я якраз почав займатися безпілотною авіацією, і ми трохи попсували росіянам життя: наші позиції були на 40 метрів вищі за ворожі, тому росіяни для нас були легкою ціллю. 

Зараз воюємо на Донбасі, і тут у нас вже нема переваги. Бракує сил, засобів, людей. Але ми не перестаємо працювати на нашу перемогу.

Розкажи про злагодження роботи в Силах територіальної оборони. Як добровольці, люди без військового досвіду, які, напевно, не вміли тримати зброї в руках, стали військовим підрозділом на початку війни? 

Однозначно, що ця структура була створена нашвидкуруч і не була готова до бойового зіткнення. В перші дні війни взагалі не було жодного відбору людей – брали всіх. Це вже потім ця система почала налагоджуватися. 

На щастя, якихось питань щодо базового речового забезпечення чи інших необхідних засобів у нас не було і немає. Але ця структура потребує переосмислення. Вже зараз бригади ТрО стають окремими механізованими лінійними бригадами. Думаю, на нас усіх чекає перехід у лінійні війська.

Як я розумію, в Силах тероборони більшістю є добровольці. На твою думку, чим відрізняються добровольці від мобілізованих? 

Я би не розмежовував ці поняття. Ми не змогли б виграти цю війну контрактною армією і не зможемо виграти її лише добровольцями. Ми зможемо перемогти лише як нація, бо кожен має можливість і мусить долучитися до нашої перемоги. 

Я не проводжу лінію між тією людиною, яка прийшла в перший місяць війни і яка прийшла через пів року-рік або зараз. Кожен важливий. 

Ми маємо бути єдиним кулаком, як у перші місяці повномасштабного вторгнення. Цей кулак – Збройні сили України, укомплектовані та навчені бити ворога.

Розкажи про своїх побратимів: хто вони, звідки, що це за люди?

Українська армія – це максимальний зріз суспільства. Я служу у військовій частині, де є люди з різних галузей. Хтось працював у порту Одеси, хтось був учителем, хтось – громадським активістом, хтось мав власний бізнес. 

Серед нас багато підприємців, які гармонійно імплементують професійний досвід в армію, де система не передбачає вдосконалення. 

Люди з цивільного життя можуть принести у військо те, що робить нас українцями: певну демократичність, ініціативність і волелюбність, підкорення лише тим правилам, які нам подобаються і які нас усіх влаштовують. Військова частина в один момент зробила нас рівними. Ми опинилися в одному колективі, в однакових умовах. І це круто. 

Ти досить молодий командир відділення. Чи важко брати на себе таку велику відповідальність?

Найскладніше відправити людину на складне завдання. Мені завжди легше зробити щось небезпечне самому, аніж віддати наказ і контролювати його виконання. Але якщо вже так сталося, що я командую відділенням, то в цілому маю брати на себе відповідальність, більше працювати, випромінювати певний оптимізм навіть у складних ситуаціях, а не думати тільки про себе. 

Хтось має залишатися максимально спокійним. Я молодший сержант, але маю задавати певний ритм своєму підрозділу, маю показати, що я спокійний і впевнений. Тоді інші люди, навіть дуже нервові, також заспокоюються. Думаю, це можна назвати маленьким лідерством нижнього рівня, але дуже важливого.

Звісно, що в армії багато чого ще залишається від радянщини, зокрема поважне ставлення до військових чинів. Але оскільки наша структура добровольча, то тут більшу повагу мають ті люди, які можуть показати, ким вони є і на що спроможні, аніж ті, які мають лише певну кількість років вислуги в армії і звання.

Чи можеш пригадати найнебезпечнішу операцію, у якій тобі довелося брати участь. Чи було розуміння, що треба робити?

На другий день, як ми приїхали в Донецьку область, була битва за населений пункт Нетайлове. Ми брали в ній участь як аеророзвідники. Було складно. З другого поверху будинку було видно Донецьк, до ворога було дуже близько. Ми стикнулися з багатьма викликами: не було зв'язку, треба було налагодити комунікацію з іншими підрозділами, над головою літали ворожі авіабомби і fpv-дрони. Все це було новим для нас, особливо те, що ми були впритул до противника. Але ми це пройшли й набули колективного досвіду. Завдяки цьому залишаємося на Донбасі виконувати наші завдання. 

Що допомагає тобі розосередитися, відволіктися, щоб відпочити?

Недавно я прочитав книгу Валер'яна Підмогильного «Місто». Тепер вона одна з моїх улюблених. Я рідко маю вільний час, але дуже люблю читати. Книга допомагає повністю зануритися в зовсім іншу історію. Вона потребує максимальної зосередженості, не так, як фільми, які можна перемотати. 

А ще я люблю слухати музику, особливо Pink Floyd.

Розумію, що маю зробити максимум, щоб відновитися за короткий проміжок часу, щоби бути ефективним наступні чотири години чи наступний тиждень, коли не буде вихідних. 

Чи доводилося тобі взаємодіяти з капеланами або психологами?

Із капеланами не зустрічався, але мав можливість спілкуватися з психологом. Також мій побратим звертався по допомогу, коли потрапив під скиди з ворожих дронів і був у шоковому стані. 

На мою думку, ця сфера дуже важлива, але в нас вона лише  починає розвиватися. Потрібно розуміти, як працювати з ветеранами і військовими з ПТСР. Боєць має продовжувати виконувати бойове завдання, а в нього може бути якась невирішена психологічна проблема. Тому поблизу мусить бути людина, яка знає і вміє спілкуватися в такій ситуації. В моєму підрозділі командир досить  ефективно виконує цю роль, постійно комунікує з людьми, цікавиться їхніми потребами, інтересами й переживаннями. 

Як розвиваються стосунки з рідними й друзями, які залишаються в цивільному житті?

Я з повагою ставлюся до тих, що залишаються в цивільному житті. Ці люди також занурені у цю війну, є її акторами на своєму рівні через волонтерство, або роботу. Але в цілому мені складно, як і кожному військовому. Виїжджаючи за межі тої чи іншої області, в якій тривають бойові дії, дуже часто стикаюся з тим, що в мене не сходиться картинка реальності. Я не маю нічого проти того, щоб люди розважалися, відпочивали, але я проти того, щоб вони забували, що триває війна. У мене і в моїх побратимів виникає враження, що поза зоною активних бойових дій люди забувають про війну. Здається, що вони знову обʼєднуються лише після чергової ракетної атаки. Так не має бути! Ми маємо постійно працювати на перемогу і знати, хто наш ворог. Тому з цивільним життям я не спалюю мости, але інколи складно знайти той зв'язок, який був раніше, бо я перебуваю в зовсім іншій екосистемі. 

Що впливає на мотивацію твоїх побратимів і тебе особисто? 

Дуже важливою мотивацією та підтримкою для бійців є їхні сім'ї. Не всі розуміють досвід, якого ми тут набуваємо. А коли є негаразди в сім'ї, то бійцю складно виконувати завдання. Я бачу, що зараз є багато проєктів, які працюють саме з сім'ями військових, котрі воюють, і ветеранів, котрі вже повернулися з війни. І це добре. 

Сім'я – дуже важливий фактор мотивації бійця. Якщо рідні підтримують, ставляться з розумінням, використовують правильні слова, це допомагає військовим. Також для бійців дуже важливо мати свій простір – як релігійний, так і для відпочинку. 

Демотивують непідготовлені завдання, відсутність забезпечення на найгарячішому напрямку і рішення певних командирів, для яких військові – лише ресурс. Є дуже багато проблем у армії, які ми замовчуємо, і це також демотивує людей. Однак є й суспільний розголос та висвітлення в медіа таких ситуацій. Думаю, це нас і відрізняє від ворога: ми виносимо в цілому наші проблеми, які є на цьому напрямку, і про них знає вся країна. 

Демотивує й те, що ми перебуваємо в обороні, а деякі командири не встигають за трендами війни, не ухвалюють дієвих рішень. Якщо вчора дрон був цікавинкою, то сьогодні це те, що приховує найбільшу небезпеку для бійця. Є підрозділи, які не вступають у прямий стрілецький бій із противником, але мають суттєві втрати, тому що до них дістають ворожі дрони. Ситуація загалом дуже важка…

У чому полягають труднощі війни дронів? Ми фактично перебуваємо в паритеті, все, що нове придумуємо ми, придумує й ворог або копіює нас. Якщо ми починали впроваджувати якісь новинки, яких у нього не було, то зараз ми вже майже на рівних позиціях. Як бачиш цю ситуацію?

Я бачу цю ситуацію з двох проєкцій. Перша – якщо говорити від імені льотчиків безпілотної авіації, то ворог має перевагу в силах і засобах дальньої розвідки. Мовиться про великі крила, які залітають до нас далеко в тил, а ми не маємо такої переваги. Що стосується ударних fpv-дронів, думаю, що ми перебуваємо приблизно на одному рівні. Але що мене турбує як льотчика, це те, що війна змінилася і дрони несуть дуже велику загрозу нашій піхоті. Тому потрібно переосмислити те, як має працювати піхотне відділення. 

Дуже важливо, щоби піхота мала РЕБи. На жаль, ворожий дрон може наробити більше шкоди, аніж штурмова група. Тому я би сказав, що цей паритет у дронах несе дуже сильну загрозу саме для нашої піхоти. Тож працюємо передусім заради безпеки піхотних військ. Але дуже важливо забезпечити піхоту саме антидроновими засобами, тому що як легко ми можемо уражати ворожу піхоту, так само легко нашу піхоту можуть уражати росіяни. 

Перед нашим інтервʼю ти сказав, що побачив нові ворожі засоби – наземні дрони. Як це може вплинути на бойові дії? 

Насправді всі ці розробки виходять із якогось моделювання, яким займалися раніше задля забави та розвитку. А зараз вже є наземні дрони, які доставляють продукти та патрони на позиції, і дрони-камікадзе, які несуть вибухову загрозу. Я був свідком ситуації, коли наземний дрон гнався за нашою броньованою технікою, але, на щастя, не здетонував. Війна розвивається, ще буде багато всіляких новинок. Уже через пів року війна не буде такою, як зараз. Але передусім має бути навчена людина, а вже потім ми можемо вигадати найкраще технічне рішення, як і наш ворог. Люди мають бути нашим пріоритетом, тому що у ворога є перевага в кількості, а ми маємо переважати в якості. 

Яким є наш ворог сьогодні? Чи можеш скласти його комплексний образ? 

Це однозначно не той ворог, образ якого сформований у суспільстві. І це вже не той ворог, який був у перші місяці повномасштабки. Це все ще той ворог, який готовий відправляти своїх людей на «м'ясні» штурми, але який уже вивчив свої помилки і активно рухається в тому напрямку, щоби переважати нас у роботі малих груп і дронів. І це все ще той самий підступний ворог, готовий застосовувати будь-які засоби та методи по цивільному населенню, наших містах та селах. Його тактика штурмів не змінилася. Щоб захопити чергове місто, росіяни готові стерти його на порох, як це сталося з населеним пунктом Нетайлове.

Де росіяни потім закріплюються, якщо після їхнього наступу замість населених пунктів залишається лише випалена земля?

Думаю, їхня тактика розрахована лише на те, щоб відтіснити нас. Росіяни прагнуть завдати нам військової поразки і для цього використовують усі сили та засоби. Ми перебуваємо в Покровську (інтервʼю записане в липні 2024 року. – Ред.), сюди вони не можуть дістати ствольною артилерією, тому прицільно знищують його авіабомбами. Вони не шкодують авіабомби навіть на піхотну позицію. Зараз фронт рухається в Донецькій області, ворог відтісняє мирне населення, обстрілюючи населені пункти на лінії бойового зіткнення. Не має значення, за яку ціну це відбувається.

А що ми можемо йому протиставити? В чому наші сильні сторони у цій війні? 

Ми маємо однозначно сильні сторони, тому що також навчаємося, виносимо певні уроки, хоча дуже болючі. Той кістяк, який залишається в збройних силах, який пройшов етап 2,5 або навіть більш ніж 10 років війни, це бійці, командири, сержанти, яких не має жодна армія світу, бо ні в кого нема такого досвіду. Ми переважаємо ворога, тому що в нас є цей досвід, і в технічних рішеннях зокрема. Українці перші почали застосовувати комерційні дрони, які знімали весілля, як зброю, наздогнали противника щодо ударних дронів-камікадзе. Наша перевага в тому, що ми на своїй землі, а за свою землю простіше воювати. 

Як ти бачиш цю війну в історичному контексті? 

Думаю, це продовження нашої боротьби, яка триває не один рік. Скажемо так: мені особисто дуже боляче, що ми нецивілізовано боремося, не юридичними чи політичними методами, а таким способом, коли руйнуються цілі міста і життя людей. Але якщо до нас прийшов терорист, то маємо його вигнати зі свого дому, а не домовлятися з ним, тому що з терористами і бандитами неможливо домовитися. росія як держава, де тероризм – національна ідеологія, існує дуже довго. Думаю, що ми та нація, яка нарешті завдасть їй поразки на такому рівні, що росія більше не зможе так поводитися.

Чого нам не вистачає, щоб завдати ворогові нищівної поразки?

Я би сказав, що є три основні фактори. Перший – допомога наших партнерів. Ми дуже сильно залежимо від неї. Ми бачимо перевагу противника в різних засобах: у авіації та артилерії в класичній війні, в безпілотних системах у новітній війні. 

Друге – ми маємо швидше вчитися, аніж наш противник, щоб його обігнати. Є багато ситуацій, де ми могли бути сильнішими, а стали слабшими. Це стосується навчання й мобілізації. Вважаю, що кампанія щодо ухилянства, яка зараз триває в соціальних мережах, є найуспішнішою ІПСО (інформаційно-психологічна спеціальна операція. – Ред.) росіян. 

Третє – ми маємо переосмислити ставлення до солдата. Для нас людське життя має бути найціннішим, на відміну від ставлення противника до своїх військових. Ми виграли в нього битви у перший рік війни і мусимо повернутися до цього темпу. Життя нашого бійця, його навчання, інвестиція в його вміння мають бути найціннішими. Зараз не всюди так є.

Якою має бути комунікація між державою та суспільством, щоб ми поповнювали цей резерв так, як нам необхідно?

Думаю, передусім нам потрібно не замовчувати, а вирішувати ті проблеми, які є в Збройних силах України. Не жити за принципом «не виносити сміття з хати», тому що сміття надто багато. Знаємо безліч таких прикладів. 

Мусимо показувати те, що для держави найціннішим є боєць, його навчання, розвиток, забезпечення і завдання, яке він має виконати. Важливо змінити комунікацію – не жити перемогою, а працювати задля неї.  Не варто створювати інформаційну бульбашку, що ми вже на підступах до Кремля. Ми маємо бути на підступах до наших кордонів!

Які уроки ти виніс із цієї війни за ці 2,5 року?

Перше, що я зрозумів, це те, що ми маємо готуватися і завжди бути готовими до військового зіткнення. Ми до нього не були готові як держава. Ми, українці, знову і знову збираємося в один кулак перед загрозою і розслабляємося, коли вона відходить. Наша оборона не повинна бути імпульсом, який має з'являтися за потреби. Вона має бути системою і будуватися, наприклад, за ізраїльською моделлю. Ми маємо завжди бути готові до того, щоб відтіснити ворога з нашої землі.  

Другий урок, який я засвоїв особисто для себе, – треба більше працювати над своєю спиною, тому що будь-яке завдання вимагає певної фізичної активності.

І третій урок – це те, що для мене як бійця дуже важлива моя спільнота. Моє навчання в Українському католицькому університеті, а відтак громадська діяльність, якою я займався, звели мене з людьми, які дали мені велику підтримку. Це, зокрема, дозволило забезпечувати необхідними речами мій підрозділ. Для мене війна стала індикатором того, що ми є взаємозалежними. Якщо маємо сильні соціальні зв'язки, то можемо перемогти разом, а не наодинці.

Якою ти бачиш перемогу України? 

Для мене перемога України – це поразка росії як держави. Якщо в росії залишиться правлячий режим, він завжди буде для нас загрозою, навіть якщо ми зможемо цілком відтіснити ворога від наших кордонів. Тому, думаю, військова поразка росії стане її цивілізаційною поразкою. Якщо імперії зламати зуби, вона більше ніколи не зможе напасти на своїх сусідів, на слабших. 

Розмова записана в межах проєкту «Малі історії Великої війни» Українського католицького університету. 

Леся Владимиренко

Фото Петро Дідула і з Фейсбук-сторінки

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.