Олег Романчук: «Українцям потрібна стратегія невтомності»

1927 0
Десять років від початку російської агресії та два роки від часу повномасштабного вторгнення не могли не вплинути на психічне здоров’я українців, які щодня стикаються зі стресами та викликами, пов’язаними з подіями війни. За таких умов спільнота фахівців, державні інституції та, зрештою, все суспільство мусять постійно трансформуватися й думати, як допомогти українській нації зберегти психічне здоров’я, щоденно відновлювати стійкість. Про вплив війни на психічне здоров’я українців, роботу з різними середовищами, плекання стійкості та подолання стигми, а також особистий досвід роботи в часі війни розповідає Олег Романчук – лікар-психотерапевт, дитячий психіатр, директор Інституту психічного здоров'я Українського католицького університету.

Який вплив має російсько-українська війна на психічне здоров’я українців тепер і які можуть бути наслідки в майбутньому? 

Ми свідомі того, що війна є великим викликом та стресом. Вона несе страждання, тривогу, біль втрат, тому, безумовно, має потенціал негативного впливу на психічне здоров’я. Згідно з експертними прогнозами ми матимемо зростання відсотка людей з психічними розладами, як-от, для прикладу, посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), тривожні розлади, депресія та інші. Про це свідчать численні дослідження, які проводили в країнах, що теж переживали досвід війни. Наприклад, частота ПТСР як серед військових, так і серед цивільного населення, що перебувало в зоні бойових дій, зростає вдвічі-втричі.

Тому, з одного боку, нам дуже важливо бути свідомими цих викликів і робити все, щоб могти ефективно відповідати на них, а з другого – не катастрофізувати, мовляв, українці будуть психічно хворою, скаліченою на століття нацією. Так, війна негативно впливає на психічне здоровʼя людини, і про це важливо говорити, але те, якими будуть її наслідки, залежить від того, наскільки ми можемо захистити й мобілізувати наші ресурси стійкості та вчасно надавати якісну допомогу тим, що її потребують.

Читайте також: Як розпізнати ПТСР та до чого тут біль у попереку або в спині

Чи стали українці психологічно стійкішими?

Стійкість – це свого роду імунна система психіки, так би мовити, протиповітряна система оборони організму при зіткненні з життєвими викликами. Як країна ми бачимо, що в нас потужно діє військова система ППО, яка збиває значну частину ракет. Коли ж людина має міцну психологічну стійкість, вона, попри випробування, здатна зберігати й відновлювати психічне здоров’я. Тож саме формування стійкості на всіх рівнях є нашим національним пріоритетом з погляду турботи про психічне здоровʼя. І тому ще одним із наших головних просвітницьких проєктів цього часу є «Академія стійкості».

Думаю, недарма світ захоплюється незламністю українців. Ми загалом дуже добре тримаємося, об’єднані цінностями та бажанням протистояти злу, перемогти, захистити нашу свободу і наше майбутнє. Притім так часто чуємо, якою цінністю для нас є збереження людяності, щоб не уподібнитися ворогу. Вести війну, але залишатися вірними правді, бути воїнами світла.

Щоби подолати пандемію ковіду, найважливішим було мати ефективний колективний імунітет, а тому головним завданням була вакцинація. Так ось, зараз цим завданням є плекання стійкості, і то системне, бо стійкість – це не просто “тримаймося”,  а дуже конкретні практики, які допомагають відновлювати сили і дбати про психічне здоров’я. Нам справді потрібно багато системної, індивідуальної та колективної роботи. Кожен має  розвивати свою стійкість у сім’ї, колективі, школі, університеті, церкві…

Чим особлива стійкість українців? 

Працюючи з людьми і просто перебуваючи в різних середовищах, я запитую себе, що є нашою формулою незламності. Всі люди, які мене вразили силою своєї стійкості в ці часи, це люди, які світяться силою любові. Військові в найважчих обставинах кажуть, що ними рухає любов до своїх дітей, до країни і розуміння сенсу боротьби. Не бажання нищити, а бажання звільняти, захищати і мати вільну країну, в якій люди зможуть жити вільно та гідно.

Науковці в своїх дослідженнях наголошують, що в основі стійкості лежать цінності. Німецький філософ Ніцше писав, що коли людина розуміє, заради чого вона щось робить, то готова пройти крізь будь-що. Австрійський психіатр Віктор Франкл у своїх роздумах про досвід концтабору зробив висновок, що виживали і були витривалішими ті, що мали відчуття сенсу. Зараз щось подібне переживаємо і ми, зосереджуючись на своїх цінностях, діємо разом, тримаємо стрій.

Ще одне джерело сили – це зв’язок поколінь. Зараз як ніколи звучить Шевченкове “І мертвим, і живим, і ненародженим…” Бачимо єдиний стрій тих, які мріяли про свободу і віддали за неї життя, які тепер виборюють її для себе і для тих, що будуть після нас.  Ми відчуваємо зв’язок із тими, що були до нас, адже коріння – це теж джерело сили. Саме тому ворог так хоче обірвати цю тяглість, він робив це завжди впродовж історії. Попри це, ми повертаємося до свого коріння. І це не шароварне, атрибутивне повернення, а справжнє – до енергії, до правди, до суті.

Як не переплутати звикання до травми із власне стійкістю розумінням того, як треба жити ефективно і щасливо в країні, де   триває війна?

У справжній стійкості є цінності. Звикання, яке є проявом виснаження, звучить, натомість, як “я втомився, мені вже усе байдуже”. Це не життєствердна позиція, а позиція втоми, пасивного підкорення обставинам. У справжній стійкості є сила життя і надія. Це вибір жити змістовно, якими не були б труднощі. Не впасти під тягарем страждань, а знайти силу підвестися з любов’ю, продовжувати боротьбу і, попри всі виклики, святкувати життя: радіти всьому гарному та світлому, що є в ньому, творити його тут і тепер, а не відкладати на невизначене “коли закінчиться війна”.

Як наш минулий досвід, зокрема тоталітарний, впливає на колективне психічне здоровʼя, на те, хто ми є, на важливість колективного зцілення не лише від ран цієї війни, а й ран минулого? Як має відбуватися колективне зцілення від колективних/трансгенераційних травм української нації?

Коли люди спільно переживають якийсь досвід, це позначається не лише на кожній людині, а й на наших стосунках, на моделях організації суспільства, які неодмінно формують ментальність народу. Комуністичний терор, Голодомор, репресії мали на меті зламати нашу людяність, гідність, ідентичність, забрати свободу мислення і мужність боротися, зруйнувати відчуття спільноти й солідарності. Для того, щоб керувати людиною, тоталітарній системі дуже потрібен страх, тому вона завжди використовує методи терору й розділення. Цей колективний досвід позначився на цілих поколіннях. Хтось обирав шлях спротиву, як-от Василь Стус, а хтось ішов на співпрацю з режимом. Попри різний досвід, ми все одно говоримо про колективну травму, яка стала причиною нестачі довіри в суспільстві, втрати здатності вільно і критично мислити, мужності чинити спротив, діяти згідно з правдою, натомість сприяла поширенню позиції пасивності – “аби не гірше, нічого не зміниш” чи “моя хата скраю”.

Разом із цими колективними травмами українське суспільство має не лише трансгенераційну травму, але й спадщину трансгенераційної стійкості, і завдяки їй, зокрема, ми зробили великий поступ на шляху до спільного зцілення. Наші революції – один із його проявів. Під час останньої – Революції Гідності – наша колективна свідомість відчула потребу повернення до поняття людини як цінності та безумовної її гідності. Тому тоді і тепер, під час повномасштабної війни, ми бачимо не тільки травми і рани, а й їх загоєння, посттравматичне зростання і визначаємо наше майбутнє як майбутнє народу, де люди є людьми – вільними, гідними.

Читайте також: Чого потребують військові під час реабілітації. У Львові проведуть дискусію 

Із погляду психології, чому українська нація наважилася на Революцію Гідності?

Усе починається з усвідомлення, пробудження. Українці зрозуміли, що не хочуть за ініціативи президента-зрадника прийняти хибний історичний вибір, який зробить нас схожими на росію – країну темряви, «мордору», де немає цінності свободи, гідності людини, а тільки шовінізм і бажання поневолювати інші країни. Тобто або ми боремося, або в нас заберуть ще на покоління наше майбутнє. Так українці об’єдналися, почали діяти, виходити на Майдан. Дія – це те, що трансформує, через що наростає сила. Ти робиш маленький крок мужності і стаєш готовим до ще більшого кроку. Ти робиш маленьку перемогу над егоцентричними бажаннями і відчуваєш, як росте сила любові. Тоді починають відбуватися кумулятивні процеси: подвиг одних надихає інших, волонтерство одних запалює інших, світло одних починає відбиватися в інших, і народ, весь народ починає сяяти в своїй силі, правді, єдності та спроможності боротися.

Психічне здоровʼя людей у суспільстві – це стратегічно важлива категорія. Чи помічаєте ви, що на рівні держави як інституції відбувається переосмислення психічного здоровʼя, цінності людського ментального ресурсу?

Війна каталізувала та прискорила дуже багато процесів, і в сфері охорони психічного здоровʼя також. Я бачу, що зараз у державі відбувається переосмислення важливості психічного здоровʼя на різних рівнях. Віддзеркаленням цього є, наприклад, Всеукраїнська програма ментального здоровʼя «Ти як» за ініціативи Олени Зеленської. Також уперше за часи незалежності створений Координаційний центр психічного здоров’я при Кабінеті міністрів України, який координує розвиток послуг у сфері психічного здоровʼя і є над міністерствами. Це абсолютно правильно, бо турбота про психічне здоров’я потребує міжсекторальної взаємодії, це не лише справа МОЗ. 

На Львівщині затвердили регіональну програму турботи про психічне здоровʼя – теж уперше. Є велика кількість ініціатив, що постали в часі війни: різного роду навчальні програми для фахівців, розвиток у громадах центрів психічного здоровʼя, спільноти взаємопідтримки, зокрема для ветеранів, і так далі. Є великі програми, які реалізують за міжнародної підтримки, як-от проєкт “Психічне здоров’я для України”. Робиться багато, але, звісно, треба робити ще більше – з доброю координацією та системністю.

Мабуть, не менш важливо долати стигму, адже наше суспільство досі доволі закрите в контексті визнання психологічних травм…

Так, досі дуже часто людей із психологічними проблемами сприймають як таких, з якими небезпечно мати справу, або як “неповноцінних”. Це дуже стійка стигма, і наше завдання подолати її. Адже гідність і цінність людини безумовні. А психічні розлади доволі поширені. Згідно з дослідженнями за життя кожна четверта людина має той чи той розлад. Нам теж треба «декатастрофізувати» певні міфи про психічні розлади, зокрема про те, що це невиліковно, на все життя. Насправді велика частина психічних розладів не призводить до інвалідизації, а ефективно лікується за умови своєчасного звернення по належну допомогу.

Як правильно обрати фахівця?

Подібно до того, як у місті є дорожні вказівники, потрібні локальні маршрути, карти допомоги в сфері охорони психічного здоров’я. Нам важлива широка просвіта й освіта, розвиток суспільної грамотності в цій сфері.

Освіченість також допоможе вберегтися від недобросовісних психотерапевтів. На жаль, буває так, що людина може пройти короткотерміновий тренінг і назвати себе психотерапевтом, братися за лікування складних розладів, не маючи ні належної освіти, ні компетенцій, ні акредитації. Через те, що в цій сфері є проблема якості та доступності послуг, пацієнти стикаються з неякісною допомогою. І після одного прикрого випадку зʼявляється недовіра до психотерапевтичної допомоги загалом. Тому одним із наших національних завдань є розвиток належної регуляції освіти та практики психотерапії.

Читайте також: «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН 

Зараз, мабуть, уже ніхто не має ілюзій, що війна не закінчиться так швидко, як би нам хотілося. Експертні середовища постійно наголошують на тому, що у війні на виснаження ресурсів потрібно налаштуватися на марафон. А щоби пробігти цей марафон, потрібне тренування. Наскільки людська психіка може стати натренованою, щоб витримати, не зламатися?

З одного боку, нам дуже важливо розуміти, що в кожного є межа і треба старатися її не переходити, відповідально ставитися до свого психічного, фізичного, стосункового здоровʼя, а з другого боку – я дуже вірю в силу людської стійкості. Весь мій професійний і особистий досвід підтверджує, наскільки сильними є ті люди, що живуть цінностями і діють згуртовано. На те саме вказують наукові дослідження феномену психологічної стійкості.

Очевидно, в цьому допомагає й природа людського мозку. З погляду науки наш мозок – це орган адаптації до середовища, яким би несприятливим воно не було. Так, не можна адаптуватися до болю втрати рідної людини. Цей біль – ознака психічного здоровʼя, бо він є проявом любові. Але в інших випадках ми часто ловимо себе на думці, що вміємо спокійніше реагувати на те, що ще вчора викликало в нас потрясіння. Людський мозок разом із внутрішньою волею та силою людини здатен вчитися витривалості.

Митрополит Андрей Шептицький, звертаючись до слів Івана Франка, казав: “Тихою невтомною працею любіть Україну”. Для мене ключове слово в цій фразі – «невтомною». Адже зараз українцям як відповідь на стратегію ворога – виснаження – потрібна стратегія невтомності. Щоби пробігти марафон на виснаження, потрібно тренувати стійкість, іншого виходу немає. Ми можемо вигоріти, зламатися в будь-якій сфері, якщо не контролюватимемо енергію. Власне невтомність – це про вміння не розпорошувати ресурси, розуміти, що енергія має бути витрачена на найголовніше, а безліч другорядних речей можна спростити або ж відкинути.

Також не менш важливим є щоденний ритм відновлення. Це не про відпустку раз на рік – з людською психікою це не працює. Нам треба щоденно відновлюватися: мати речі, ритуали, які повертають фізичні, психічні, духовні сили, надихають нас і налагоджують зв’язок із нашими цінностями.

Війна рано чи пізно закінчиться, і тоді постануть нові виклики. Нам важливо будувати міцні інституції та партнерства в сфері психічного здоров’я, бо роботи чимало. Потрібен системний підхід до справи. Не варто думати, що один центр реабілітації – це розв’язання всіх проблем. Має бути розбудована ціла мережа ініціатив, яка включатиме профілактику, спеціалізовану допомогу, систему освіти, медицину, соціальний захист тощо. І між ними має бути добре партнерство, співпраця. Для того, щоб реалізувати ці простори зцілення, потрібно мати людські ресурси та лідерів.

Як це бути психотерапевтом у часі війни? Який ваш особистий досвід як людини і фахівця?

Це, мабуть, найбільш болісний і водночас безцінний період мого життя. Болісний, тому що в ньому багато втрат дорогих людей, страждань моєї країни і дуже багато роботи. Часом емоційно важко слухати в такому обсязі, так докладно все те, що пережили люди в окупації, полоні, на війні. Однак я усвідомлюю, що переживаю особливий досвід, бо знаю не лише біль, який переживають мої пацієнти через втрату рідних, а й у дуже особистих подробицях те, ким були загиблі Герої.

Для мене це ще й дуже глибокий досвід зростання. Ми знаємо, що зіткнення з травмою веде не лише до посттравматичного розладу, але й до посттравматичного зростання. Думаю, всі це досвідчуємо. Як не дивно, в часі війни я найбільше думаю про силу любові та красу людяності. Бо коли фоном стає нелюдяність, то так глибоко відчуваєш оте Шевченкове “І будуть люде на землі”.

 

Текст: Оксана Левантович

Фото: Лесик Урбан

 

_____________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!