Після фази героїзму українці перейшли у фазу розчарування та виснаження. Тvoemisto.tv розпитало у психолога-психотерапевта, засновника Центру психічного здоров’я «Лабораторія змін» Володимира Станчишина, як не зірватися і жити далі.

Які зараз настрої побутують у суспільстві? Я так розумію, що ми перебуваємо у фазі розчарування. 

Ми перебуваємо у фазі втоми та виснаження. Коли є виснаження, то може бути і розчарування. Нам дуже хочеться повернутися до нормального життя, наша психіка витратила багато сил, зупинилася активність, у всіх нас зменшилися ресурси. Тому ми всі намагаємось повернутись до звичного життя. 

Ми усвідомлюємо, що попереду довга війна і ми більше не можемо розпоряджатися своїми ресурсами так, як це було у березні-квітні. У нас просто немає більше цих ресурсів. Тому потрібно думати, де ми отримуємо той ресурс, який ми потім конвертуємо у боротьбу.

Суспільство відчуває сьогодні смуток. І цей смуток ми бачимо навіть, коли ходимо у кафе і сміємося. Бо за всім цим є нагадування, що навколо війна, що ми більше не живемо у нормальному світі, що він поламався. 

Ми думаємо про загиблих, про тих, хто ще може загинути, що війна буде довга і холодна, і невідомо, скільки вона триватиме. Все це викликає дуже багато смутку. Тепер він постійно з нами, бо ми живемо у країні, де йде повномасштабна війна.

Але ми все ж ходимо у кафе, зустрічаємось з друзями, бо усвідомлюємо, що мусимо десь брати позитивні емоції, які, власне, і є нашим ресурсом.

Що ще відчувають сьогодні українці? Можливо, агресію?

Люди проявляють себе по-різному, хтось відчуває злість, хтось апатію, комусь нічого не хочеться… Хтось відчуває розпач, що все втратив, хтось – спокій, бо він нарешті зміг адаптуватися до нових обставин, не забуваймо, що мільйони наших людей покинули домівки, переїхали в інші міста. Хтось може просто економити ресурси. 

Агресія тепер постійно з нами, коли ми думаємо про те, що відбувається з нашою країною. Ми не можемо не відчувати смутку і злості одночасно. Смутку, що це так жахливо, і злості, бо ми здаємось собі безпорадними, аби щось змінити. Злість була однією з перших емоцій після вторгнення росії, тепер ми її часто відчуваємо, але жити однією злістю – неможливо, бо це дуже енергозатратно. Тому сьогодні розділяємо злість разом із смутком, із прагненням радості, з пошуком спокою. Злість, звісно, залишається, проте вона обрамлена також іншими емоціями, які на сьогодні є для нас не менш важливими.

Скільки може тривати ця фаза виснаження і як із нею жити?

Це неможливо передбачити. Якщо завтра прилетить ракета у центр Львова чи нам нададуть якусь додаткову важку зброю, наші емоції зміняться. Обставини будуть змінювати наші настрої. 

Війна стає затяжною і одноманітною, але якщо щось зміниться в якусь сторону, то зміняться і наші переживання, і ми будемо вже по-іншому реагувати на цю війну. 

Зараз ми перебуваємо у фазі, коли набираємося сил. Тому складно сказати, скільки вона буде тривати, це «унікальний» досвід – перебувати у цій війні. 

Але точно ця фаза зміниться, коли почнеться контрнаступ ЗСУ – і для військових, і для тих, хто перебуває в тилу.

Зараз чимало говорять про численні повістки, можливий наступ з білорусі. Як нам не зірватися?

Треба перевіряти інформацію, думати, наскільки вона є правдивою. Ми хвилюємося, але хвилювання є абсолютно нормальним. Водночас ми повинні ставити собі запитання: наскільки корисною є ця тривога, що я переживаю, чи допомагає вона мені. Корисна тривога – та, яка допомагає щось змінювати, коли я можу на щось впливати, а не корисна – та, коли я не можу вплинути на неї. Адже я не можу ніяк вплинути на те, чи прилетять ракети з білорусі, чи будуть роздавати повістки. Корисна тривога допомагає нам справитися. 

Коли почалася війна і українці збиралися за кордон, то ця тривога була корисна, вона допомагала їм зібрати речі і виїхати у безпечне місце. Корисною буде тривога, коли я чую сирени, спускаюся в укриття і, таким чином, захищаю себе. 

В інших випадках моя тривога доброго мені не додає, тож я відпускаю її, переключаюся на буденні справи – роботу, прибирання, отримання ресурсів – на ті речі, які дають мені силу.

Чи можна одружуватися у час війни, планувати відпустки, відпочинок на морі чи в горах, коли в країні війна? Чи доцільно це в такий складний час?

Не тільки доцільно, але й необхідно.

Ми не маємо права зупинити наше життя, бо ворог якраз цього і хоче. Щоб ми відчували себе нещасними. Наше життя відбувається, поруч із жахами війни відбуваються перемоги, речі які нас надихають, і вони є необхідними.

Якщо сама війна, злість, смуток, переживання забирають нашу енергію, то нам треба її поновлювати. Для цього ми зустрічаємося з друзями, плануємо відпустки і їдемо кудись. Для цього ходимо у кафе, читаємо книжки, робимо речі, які приносять нам задоволення, налагоджуємо звичний ритм життя, бо ми – тил. У тилу ми мусимо підтримувати норму життя, щоб зберегти життя як таке, бо коли хлопці повернуться сюди, вони мають повернутися у здорове середовище. 

Тому я за те, щоб ми одружувалися, святкували. Вочевидь, це буде інше святкування. Бо ми все одно будемо відчувати смуток, але не потрібно позбавляти себе істинної радості.

Сьогодні також є психологічний бар’єр: чи можу я собі дозволити купити якусь дорогу річ, адже війна…

Якщо можу купити, то можу. Так працює економіка. Ми купуємо речі, їмо, і забезпечуємо цей економічний коловорот грошей. Ми продовжуємо жити. Інколи я купую те, що мені додає сили.

Тому я за те, щоб ми купували собі речі, які нам подобаються. Хоча, звісно, завжди з думкою про війну, що є обмеження. Я наповнюю бюджет і це теж важливо для моєї країни. 

Здається, ніби ми вже звикли до війни, особливо там, де не відбуваються активні бойові дії. Чи справді це так? І що робити, аби більшість людей зовсім не змирилася з цим?

Ми до всього звикаємо. Наша психіка схильна звикати до воєн, до катаклізмів і небезпечних ситуацій. Вона не може тримати нас у постійній напрузі. Навіть під час війни ми вирівнюємося у своєму сприйнятті, звикаємо і продовжуємо усміхатися, бо це запорука виживання людства як такого. Якщо б ми були весь час на тому етапі, що у березні, ми просто поламалися би і «померли».

Звикання є нормою війни і воно не означає, що ми перестали розуміти війну чи цікавитися нею. Ми просто сповільнюємо обороти, аби, крім війни, наповнювати своє життя іншими елементами життя. Це закономірний механізм нашої психіки – могти переживати війну довгий час, а вона має всі ознаки “довгої війни”.

Треба розуміти, що будь-яка війна – це криза і вона провокує кризу всередині кожного з нас. І кожен під час переживань цих драматичних подій ставить собі питання: для чого ця війна, для чого моє життя, чи правильно я жив/жила, куди я рухаюся. Це можливість побачити своє життя з іншої сторони, відкрити себе по-новому, побачити інший шлях. 

Розмовляла Христина Гоголь

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.