Андрій Каспшишак був керівником Організації української молоді «Спадщина» (2016 – 2020 рр.), працював у відомій міжнародній компанії PwC Lviv SDC, навчався в аспірантурі та планував весілля, але пішов добровольцем на фронт. Про те, як почав служити, як сів писати книгу в госпіталі, у чому бачить несправедливість, він розповів у інтерв'ю Тvoemisto.tv.

Розкажи, чим ти займався до війни і як опинився у війську.

Стосунку до армії не мав жодного. У мене був «білий» квиток, який я отримав у восьмому класі через проблеми з зором та нирками. З 2019 року працював у великій міжнародній аудиторській компанії PwC Lviv SDC, яка налічує понад 250 тисяч працівників по всьому світу. Якраз у 2022-му мав перейти на рівень сеньйора, але 24 лютого, коли росія відкрито напала на нашу державу, пішов у військкомат. Мені пощастило: потрапив у першу десятку тих, кого взяли на службу. А ви пам’ятаєте, що спершу брали тих, що мали військовий досвід, переважно з 80-ки і 24-ї бригади. Ночував уже у військовій частині. До речі, в грудні 2021 року я освідчився своїй дівчині, планували весілля в 2022-му, але його не було, тільки скромна розписка.

Тобі знадобилися навички з вишколу в «Спадщині»?

Ця організація мені багато дала. Щонайменше я мав своє елементарне спорядження – каремат, спальник, хороше взуття і дуже теплу «фліску». Це банальні речі, яких на початку бракувало. «Фліску» подарувала мені сестра, але вона згоріла в Білогорівці, коли нам «прилетіло» в хату. Мені її досі шкода… 

Також «Спадщина» дала мені розуміння самозарадності. Умовно кажучи, спати в лісі я уже вмів, як і швидко зробити накриття, бо мав свою плащ-палатку. 

Нам пощастило з керівником, який утримував лідерство в нашій роті, усіх навчав, бо сам був професійним військовим, брав участь в АТО. На початках міг усе організувати. Навіть коли був ризик оточення, ми вистояли.

Розкажи про бої на сході.

У Луганську область, в Білогорівку, ми поїхали в квітні. До 9 травня росіяни хотіли форсувати Сіверський Донець біля селищ Дронівка, Серебрянка та Білогорівка. Тоді це була одна з найгарячіших точок. Понад 70 одиниць ворожої техніки вдалося накрити. Це одна з найбільших операцій на той час.

Луганська область, на жаль, уже фактично вся втрачена, але тоді позиції, де стояла наша рота, ворогу не вдалося захопити, зокрема, через те, що було важко форсувати річку. Згодом наша бригада долучилася до штурму Лиману, Ямполя, після чого нас перекинули під Сватове, поміж Ізюмом та Куп’янськом.

Спочатку я служив у піхоті – в 62-му батальйоні. Відтак мене перевели в окрему роту розвідки для керування безпілотниками. На той час були популярні «мавіки», FPV-дронів ще не було. Ми мали «крила» різної дальності, могли залітати на 50 кілометрів углиб.

Звісно, в роті розвідки щодо дронів моя ефективність збільшилася в рази. Я почувався корисним. А піхоті треба дякувати, вона виконує найважчу роботу! Пам’ятаю, як ми з 92-ю бригадою були на Сватівському напрямку, то хлопець лягав у трупний мішок, бо окоп був майже весь у воді, і так спав.

Війна змінилася. Якби я нині потрапив туди, то мені довелося б наново вчитися. FPV-дрони все змінили, тепер зовсім інша тактика. У нашій 103-й бригаді загинув полковник, начальник зв'язку бригади, саме через FPV-дрон. Їхав на позицію, дрон побачив машину – і все… 

А як тобі вдалося демобілізуватися?

На сході я пробув рік, демобілізувався в травні 2023-го. Моя мама – інвалід другої групи, їй мали робити операцію, але наразі відмовилися через загрозу життю: в неї хворі нирки, грижа і ще низка супутніх хвороб. 

Що для тебе було найважчим на війні?

Найважчими були перші два тижні, коли ми потрапили на схід, у Білогорівку. Можливо, в мене була захисна реакція організму, бо я намагався не брати все близько до серця. Коли вперше пішли на завдання, зі мною два тижні не було зв'язку. Дружина не мала жодної звістки. Наступ тривав годинами, ширилися чутки, що нас усіх перебили, що мене вже нема серед живих…

Важко було й наприкінці, а є люди, які з 2014-го воюють! Мої знайомі, хлопці з націоналістичними поглядами, надзвичайно втомлені, їм потрібен відпочинок. Найважчим є довготривале чи навіть періодичне виснаження. Не уявляю, як зараз хлопцям, які там уже три роки… Є відчуття несправедливості, що певна частина суспільства зробила собі «бронь», а тих, що вже роками воюють, не відпускають додому.

Мене запрошували у фокус-групу щодо реінтеграції ветеранів, але насправді, на мою думку, військовим насамперед потрібна демобілізація. Розумію, що з погляду держави це надто складне рішення, але воно необхідне.

У мене є багато знайомих, яким десятки разів щастило. Мій близький товариш по «Спадщині» Ярослав Матвіїв розповідав, як улітку 2022 року, коли ми втрачали Сіверськодонецьк і Лисичанськ, його відправили назустріч колоні військових, що були в нашій формі. Він під'їхав, а вони всі з червоними пов’язками – рота росіян, переодягнена в українську форму, зі словами «Сдавайся бистро в плєн!». Ярослав почав утікати, по ньому стріляли, машина перекинулася, він виліз через вікно, куля зачепила йому руку, він дивом лишився живий. Однак потім все одно загинув – 26 серпня 2022 року. Тобто скільки разів хлопцям не щастило б, фарт колись закінчується. Нам здавалося, що він завжди знайде вихід, викрутиться. Ми товаришували з ним десять років.

Представники патріотичних організацій першими влилися в добровольчий рух і стали на захист держави. 

Майже всі хлопці зі «Спадщини», кого я знаю, або пішли на фронт, або волонтерять. Було багато патріотично налаштованих людей, які хотіли йти на війну, а зараз не хочуть. Чинників є багато: як внутрішніх, які росіяни вдало масштабують, так і зовнішніх. Звісно, серед них питання демобілізації, яке демотивує, мабуть, найбільше. Якщо йдеш на невизначений строк, то багато втрачаєш у житті, як-от, скажімо, я свою роботою. Міг же тоді стати «сеньйором», натомість довелося ще півтора року працювати, щоби здобути це звання.

Ти почав писати книгу на війні?

Так. Саме війна багатьох змусила переосмислити своє життя і цінності, особливо коли сидиш в окопі і біля тебе постійно «прилітає». Найдовша перерва між обстрілами спочатку була 30 хвилин, і ти в цей час чекаєш, «ловиш» міни і маєш час подумати: а що буде, якщо я зараз загину? Що я залишу по собі в світі? Що скажуть про мене люди? Чи зробив я щось корисне і чи жив те життя, яке хотів? Чи пішов на компроміс і заплутався? Я зрозумів, що в житті займаюся не тим, чим хочу. Так, у мене є престижна робота, але якщо я зараз помру, то, крім купки грошей, не дуже багато залишу по собі. Довго ходив із цією думкою, і коли на Харківщині були дуже сильні морози, в мене почалися серйозні проблеми зі здоров'ям – запалення нирок. Я потрапив у військовий госпіталь у Харкові. В новорічну ніч відкрив комп'ютер і набрав перші речення своєї книги. 

Моя «Легенда про вільних» вийшла друком місяць тому. Знадобився рік, щоб її написати, і рік, щоби видати. Книга містить 80 тисяч слів. Трохи більше за першу частину «Гаррі Поттера», але трохи менше за «Гобіта». 

Ми вирішили з дружиною заснувати власне видавництво – «Майстерню історій «Мрієлов» і видати книгу самі. Ще в дитинстві я дуже любив писати, дивився серіали, вигадував історії і записував їх у зошит. Хотів бути письменником. 

На цій війні я втратив багатьох друзів. Сьогодні на Марсовому полі близько двадцяти могил побратимів. Багатьох я знав із дитинства, з багатьма познайомився на фронті, тому й хотів залишити пам'ять про них у своїй книзі, де мої друзі стали прототипами персонажів.

Наша книга – це фентезі для дітей старшого шкільного віку. Для прикладу, Юрій Руф – це величезний напіввелетень, який молотом трощить ворогів. А ще у нас є найкращий лучник, знаменоносець, найкращий лицар. Своїх персонажів я брав з української міфології. В основі книги лежить одна легенда, яку я почув ще змалку завдяки «Спадщині».

Дуже давно існував могутній край, у якому жили розумні й справедливі королі, багаті торговці, талановиті митці, було найкраще військо. Сила того війська в тому, що всі воїни були єдині. Коли на них нападав ворог, вони виступали єдиною скелею, яку ніхто не міг пройти. Але з’явився злий чорнокнижник, і коли військо шикувалося вранці, він посіяв поміж нього зілля розбрату, через що лицарі перестали один в одному впізнавати друзів, перестали один одному довіряти і воювати пліч-о-пліч. Покидали свої мечі й розбрелися по всьому світу. Це легенда ще з вісімдесятих-дев’яностих років. Вона мені так запам’яталася, що лягла в основу моєї книги. Але в своїй книзі я даю надію. Князь, намагаючись зібрати своє військо, запечатав останнє слово і заховав через мольфара в чарівному всесвіті «Вирій». Якщо його відшукати, то можна повернути єдність державі.

Юні серця дуже легко вразити. Коли ти, десятирічний, сидиш у горах біля ватри і тобі розповідають легенду, ти можеш запам’ятати її на все життя. 

Метою «Спадщини» завжди була самостійна, незалежна, суверенна держава, яку можна побудувати лише завдяки вихованню свідомих українців. А без історії України, пізнання наших традицій, культури це неможливо.

На чому спеціалізується ваше видавництво? Чи важко було започаткувати власну справу?

Ми отримали грант від міської ради – близько 300 тисяч гривень і змогли купити техніку для малювання та анімації. У своїй «Майстерні історій» хочемо спиратися на книги, які надихатимуть і вражатимуть. Наша велика мрія – створити анімацію, повнометражний мультфільм за мотивами української міфології. 

До речі, ми самі малювали буктрейлер до книги. Дружина в дитинстві закінчила художню школу, дуже мріяла малювати і стати архітекторкою. Свого часу її відмовили, тож тепер вона надолужує втрачене, проходячи відповідні курси.

Твоя «Легенда» дуже перегукується з нашою історією, бо ще з часів Київської Русі панує оцей внутрішній розбрат. 

Це і був мій перший посил читачам. Коли Володимир Великий хрестив Київську Русь, то, як сказано в легенді, волхви його прокляли. Відтоді й пропала єдність. Другий посил – це пам’ять про моїх друзів, які полягли на цій війні за Україну.

А якою, на твою думку, має бути Україна, щоби бути гідною пам’яті Героїв, які віддали за неї життя?

Це точно не швидкий процес. Потрібен час, тому що українців століттями ламали, нищили. Наприклад, дідусь і бабуся моєї мами були в УПА. Моя мама досі боїться про це розповідати, а якщо й розповідає, то тільки пошепки і дуже коротко. Бабусина сестра в дев’ять років була вже у Сибіру. В нас травмовані цілі покоління, нас стільки років ґвалтувала радянська держава…

Найбільшою проблемою, на мій погляд, є корупція, яка породжує несправедливість. Якби не вона, у нас було б краще забезпечення армії. Її не можна викорінити моментально, мають бути інституційні зміни. Але бачимо, що дуже багато українців відчули відповідальність за свою державу й активно включаються в те, щоби змінити її. 

Всі хочуть, щоб Україна була успішною, вільною, демократичною та самобутньою. У нас є все, що потрібно, тільки залишається великий запит суспільства на справедливість. Це стосується і демобілізації, і подолання корупції, і справедливої судової реформи.

Коли ти повернувся з війни, чи виникали ситуації, в яких тебе переповнювала злість?

Я дуже хотів повернутися і чітко бачив мету. Слухав багато історій бійців, дивився відео, як вони повертаються в цивільне життя. Тому не брав жодної паузи й одразу поринув у роботу, почав займатися книжкою, повернувся на навчання в аспірантуру, бо брав академвідпустку, щоби йти воювати.

Я пішов до психолога, і він мені дуже допоміг. Звернувся в Центр надання послуг учасникам бойових дій. Було страшно, я навіть хотів скасувати запис, коли підійшов до дверей, але таки переступив поріг. Звісно, щоразу мав певний стрес, однак після кожної зустрічі відчував прогрес. Так, був дискомфорт, коли порушував неприємні теми. Це були радше особисті проблеми, ще з дитинства, не пов’язані з війною. Мене підштовхнуло те, що варто поспішати жити, насолоджуватися життям. 

Ти згадував, що тебе залучали до фокус-групи щодо реінтеграції ветеранів. Як найкраще підтримати захисників, котрі повернулися з війни?

Потрібно не просто розробляти ветеранську політику, а безпосередньо залучати до цього процесу ветеранів війни, питати їхньої думки. Зараз чимало грантів надають громадським організаціям, які проводять для хлопців різні навчання, але інколи на цих навчаннях нема нічого корисного для них. Тому дуже важливо, щоб ветерани були задіяні.

Добре, коли для них створюють можливості, а не просто дають пільги, бо пільги демотивують. Добре, коли мовиться про соціальні виплати для хлопців і дівчат, які втратили кінцівки, бо їм важче та складніше, але краще створити для них умови для гідного життя, реалізації. Є круті гранти під бізнес, і це можливість, а не просто фінансова голка, на яку тебе підсаджують, дають тобі кілька тисяч на місяць… і живи на них. Рано чи пізно гроші закінчаться, а як далі жити, якщо не вмієш, не пристосований?

Над чим ви зараз працюєте з дружиною?

Робимо абетку для дітей. Ми не хочемо видавати по 500 книжок на рік. Наша мета – створювати п’ять надзвичайних історій за рік і розповідати їх світові. До кожної підходимо дуже ґрунтовно. «Легенду про вільних», для прикладу, читала дитяча психологиня, всі ілюстрації створила моя дружина. У кожній книжці є подарунок – магічний квиток.

Щоби скласти абетку, зустрічалися з етнографами, які вивчають українську міфологію. З'ясувалося, що вона наполовину вигадана російськими вченими,  щоб нівелювати нашу українську ідентичність.

Тому ми з науковцями створили перелік духів і понять із нашої міфології. Наприклад, на літеру Б у нас є Блуд – дух, що збиває подорожніх зі шляху; на літеру И – Ирій, де живуть душі ще не народжених і вже померлих людей; на літеру Ш маємо Шубіна – духа шахт, відомого лише на Донбасі, і так далі. Ми намагалися глибоко зазирнути в цей світ і вже наступного року плануємо видати цю абетку. В майстерні, де можна ловити мрії.

Розмовляла Христина Гоголь

Фото надав Андрій Каспшишак

Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. 

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.