Фото: Фотографії Старого Львова
Як у Львові вперше підняли синьо-жовтий прапор. Розмова з істориком
Документ української ідентичності
Львівський історик Андрій Гречило був обраний депутатом 1-го скликання Львівської міської ради 1990-1994 років. Саме він став автором ухвали про підняття синьо-жовтого прапора над міською Ратушею. Пригадує, як важливо було скласти документ, щоб його не завернула тодішня комуністична влада.
«Не можна було механічно писати, що ми піднімаємо прапор і все. Керівні радянські органи могли відмінити рішення. Зокрема, прокуратура могла би подати протест, якщо б документ не відповідав чинному законодавству. Не можна було допустити, щоб комуністи визнали нашу символіку нелегальною та змусили з ганьбою скасувати рішення. У тексті ухвали я вказав, що український національний прапор має підніматися над міською радою у певні дні разом з державним прапором УРСР», – розповідає історик.
Особливої уваги вартував останній пункт, адже, окрім підняття, національний прапор мав бути захищений від плюндрувань сторонників комунізму: «Звернутися до Верховної УРСР з пропозицією розглянути питання про статус і порядок використання української національної символіки та встановлення відповідальності за глумління над нею».
На той час більшість у Львівській міській раді була демократичною. Тож усі розуміли, що проблем з голосуванням і підтримкою ухвали не мало б виникнути. Урочисту сесію планували провести 2 квітня, однак, аби дотриматися процедури та не зірвати процес, тодішній голова міськвиконкому Богдан Котик запропонував перенести її на 3 квітня.
«2 квітня ми відкрили сесію, на якій доручили комісії з депутатської етики перевірити повноваження 150 депутатів, чи всі можуть голосувати та приймати рішення. Після того Богдан Котик оголосив перерву до наступного дня», – каже Андрій Гречило.
Такий хід був страховкою у разі звинувачень радянською владою у незаконних діях та порушенні процедури регламенту. Однак для багатьох, хто прийшов до міської ради 2 квітня, в тому числі депутатів, це було не зовсім зрозуміло.
«Я сказав, що немає жодних проблем, і завтра (ред. – 3 квітня) все пройде за планом. Ми тоді прогнозували близько 100 голосів «за». Оскільки, окрім демократичної більшості, невелика частина депутатів представляла різні комуністичні структури», – розповідає автор ухвали.
День в історії
3 квітня на початку урочистої сесії Андрій Гречило як автор зачитав текст ухвали. Після того у залі виникла дискусія про те, що рішення варто приймати не тільки на території Львова, а й всієї України. Між присутніми міськими та народними депутатами зав’язалася дискусія.
«Обраний до Верховної Ради Степан Хмара почав говорити, що це ганьба, і синьо-жовтий прапор не можна використовувати з червоною шматою радянської України. Але він не до кінця розумів ситуацію. Так само це збурило людей, які зібралися під стінами міської ради на вулиці», – пригадує історик.
Натомість депутат від КДБ запропонував розширити вписаний в ухвалу перелік днів, в які мали б піднімати синьо-жовтий стяг, додавши до нього всі тодішні державні свята. З якою метою прозвучала така пропозиція, Андрій Гречило не може пояснити.
«На репліку Хмари дуже добре відповів вже покійний депутат Володимир Комар, сказавши, що це питання ми вирішуємо в межах наших повноважень, і мусимо рахуватися з тим, що є визнаний державний прапор УРСР. А вас (ред. – звернувся до Хмари) ми обрали до Верховної Ради, аби цей прапор змінили, і щоб національний український прапор став державним», – розповідає історик Гречило.
Згодом дискусія завершилася, адже усі розуміли, що червоний прапор все ще залишається державним, і унеможливити його використання не вдасться.
Тоді Богдан Котик розпочав голосування. Ухвалу про підняття синьо-жовтого стягу над львівською Ратушею підтримала більшість присутніх в залі. Лише 6 чи то 7 депутатів проголосували «проти». Відтак, національний прапор був визнаний правомірним у використанні нарівні з існуючими державними. Як зауважує Андрій Гречило, прапор радянської України залишався на львівській Ратуші допоки національний стяг остаточно не визнали державним на всій території нашої країни.
Крім рішення про підняття, на сесії також підтримали ініціативу доручити трьом депутатам вивісити прапор над міською радою.
Депутати почесної місії
Кандидатури тих, хто підніме національний стяг над Львовом, обирали у переддень сесії на засіданні робочої комісії.
«Були різні пропозиції – пропонували мою кандидатуру, і Юрка Волощака, але ми відмовилися. Юрко запропонував, аби це зробив хтось зі старших депутатів і запропонував кандидатуру пані Стефи Шабатури, яка була політув’язненою, дисиденткою і шістдесятницею», – каже Андрій Гречило.
Водночас, аби додати символічності, історик порадив, щоб почесну місію виконали троє депутатів. Тож до компанії Стефанії Шабатурі обрали ще двох – найстаршого депутата Євгена Шморгуна та наймолодшого Ігоря Шкарпинця. Однак у підсумку замість Шкарпинця призначили депутата, який на той час представляв робітничий клас. Ним став Зиновій Саляк. Як зауважує історик, тоді були певні пережитки щодо класового підходу.
Сам Зеновій Саляк пригадуючи події 3 квітня, каже, що на вежу він не йшов, а біг, настільки великим було бажання підняти національний прапор.
«Тоді у Львові політичний настрій був піднесений. Крім того, ми, як депутати, відчували відповідальність перед своїми виборцями. Площа Ринок в цей день була переповнена – близько 30 тисяч людей. І всі скандували «Слава Україні!». Коли ми спустилися вниз, я бачив, що багато жінок навіть плакали від цієї події», – розповідає він.
Синьо-жовтий стяг над Львовом
«Це була важлива подія. 3 квітня вся площа Ринок і всі сусідні квартали були залиті людьми. Після мого виступу на сесії, коли депутати пішли на вежу, решта депутатського корпусу вийшли на вулицю. Але ми навіть не могли протиснутися крізь натовп, щоб побачити, як цей прапор піднімають – стільки людей стояли і чекали на це. Коли його підняли, вся площа аж зітхнула від захоплення», – пригадує цей момент Андрій Гречило.
Це була надзвичайна подія для Львова, і для всієї України. Згодом такі ж рішення почали приймати інші місцеві ради на Львівщині та в Галичині.
«У Львові це був дуже важливий політичний крок. Всі чекали, чим це завершиться. Якщо би вдалося тоді комуністичним силам переламати ситуацію і змусити зняти прапор, це би завдало відчутної невдачі для національного відродження, що відбувалося в Україні», – зауважує історик.
Натомість обласна рада, до складу якої входили так само більшість демократичних структур, ухвалила підняття національного синьо-жовтого прапора на території Львівщини через три тижні.
Як аналізує Андрій Гречило, найцікавішим є факт, що навіть після цього в області все ще залишалися «заповідники», де місцева влада була в руках голів колгоспів, або ж партійної номенклатури, тому процес подекуди затягувався до травня-червня.
Найпершими на Львівщині синьо-жовтий прапор підняли у Стрию. Однак рішення там схвалили на рівні виконавчого комітету, а не ради. Ухвалу про використання національного стягу на території Львівщини обласна рада проголосувала 28 квітня.
Експонат в музеї
Насправді 3 квітня 1990-го року у Львівській міській раді було два синьо-жовтих прапори. Один з них, меншого розміру, депутати внесли до сесійної зали та встановили біля президії. А більший стяг підняли над вежею Ратуші.
«Менший прапор до зали приніс один з наших депутатів Ярослав Лемик, який навіть подбав, щоб на ньому поставили спеціальну печатку, аби не поплутати. У нас кожного року відбуваються урочисті сесії, на які запрошують депутатів першого скликання 1990-1994 років, і символічно вносять до зали цей малий прапор», – каже Андрій Гречило.
На сьогодні обидва національні стяги зберігаються у Львівському історичному музеї.
Зазначимо, що легалізація синьо-жовтого прапора відбулася лише в кінці 1991 року. Тоді у вересні Верховна Рада прийняла постанову, яка узаконювала використання синьо-жовтого прапора, фактично, прапор УРСР вже виходив з державного вжитку. Остаточно постанова була ухвалена 8 січня 1992 року.
Історик зауважує, що як вписано у Конституції 1994 року, національна символіка має бути затверджена законом. На жаль, до сих пір у нас цього закону не прийняли, бо схвалити його повинна конституційна більшість ВР.
«Це трохи дивна справа. Після затвердження Конституції було сформовано робочу групу з написання законопроєктів при Міністерстві юстиції, я теж входив в цю групу. Тоді була дискусія – я пропонував зробити три окремі законопроєкти про державний герб, прапор і гімн. Дехто з юристів чіплявся, що це має затверджуватися одним законом. Хоча можна було прийняти окремі постанови. Зрештою, навіть про гімн вже прийнято окремий закон, підтриманий понад 300 депутатами. Чому питання про прапор «зависло»? Тому, що зв’язали в один спільний законопроєкт, де йдеться і про великий державний герб. Але герба, як знаємо, досі в нас немає», – пояснює Андрій Гречило.
Як жив Львів до Незалежності
Після підняття синьо-жовтого прапора над Ратушею до Львова була прикута особлива увага. Центральна влада очікувала, чи втримають львів’яни прапор, чи не знімуть його.
Як відомо, 12 квітня у Львові національним стягом накрили бюст Леніна. А через кілька днів замість радянського вождя встановили погруддя Тараса Шевченка.
25 вересня у Львові відбувся багатолюдний мітинг. Хоча віча проводились у місті з кінця 1980-х.
Зауважимо, що 1989-1991 роки історичними для Галичини та Західної України, адже думки місцевих лідерів були важливими для керівництва у Києві. 22 січня 1991 року відбувся символічний «ланцюг злуки» між Львовом і Києвом.
30 березня до Львова приїхав глава УГКЦ кардинал Мирослав-Іван Любачівський.
Особливо ж активним був серпень 1991-го. Тоді, 18 серпня, в СРСР створили державний комітет з надзвичайних питань – самопроголошений орган, який хотів зберегти союз, усунувши Михайла Горбачова. У Москві розпочався путч, а влада у Києві зайняла вичікувальну позицію. 20 серпня у Львові провели мітинг на площі перед пам’ятником Франкові, щоб заспокоїти людей. Люди все ще були налякані.
23 серпня голова Львівської обласної ради В’ячеслав Чорновіл видав розпорядження про припинення діяльності Компартії на території області. Того ж дня біля Оперного театру відбулося багатотисячне віче.
24 серпня у Верховній Раді в Києві депутати проголосували за Акт про проголошення Незалежності України. Вже наступного дня, 25 серпня, біля Оперного театру у Львові знову відбулося віче, присвячене проголошенню Незалежності.
Читайте також: Спогади 95-річного Ігоря Юхновського, почесного львів’янина, який розповідає про те, як готувалася постанова
Юлія Осим
Фото з архіву та Анни Чистякової
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав..
Герої Незалежності
- «Це диво, що вона збереглася». Олександра Сербенська про те, як нищили українську мову
- Тризуб Незалежності. Історія Герба, який називають «тризубом Чорновола», та що він означає
- «Не ми їх боялися, а вони нас». Історія отця УГКЦ, який пройшов випробування підпіллям
- «Ви виходите, а на вас дивляться тисячі». Як в Україні проголошували Незалежність
- П'ять років на війні. Історія ветеранів, кафе яких у Львові здивувало всіх
- «Черкаси будуть чинити опір». Як Львів зустрів прем’єру екшну
- Ми у в'язниці маніпуляцій. Родини загиблих про беркутівців та обмін полонених