Навіть під час війни ми розуміємо: майбутнє сильної та розвиненої нації залежить від того, наскільки добре ми можемо навчити наших дітей. Тому для цієї розмови, після звернень наших читачів, в «Клуб експертів та експерток» до Дня вчителя 3 жовтня ми запросили директора департаменту освіти та культури Львівської міської ради Андрія Закалюка.

Яка зараз ситуація у школах, чи зменшилась кількість учнів у Львові?

Якщо порівнювати цифри з минулими роками, то загалом по місту трішки впала кількість учнів. До повномасштабного вторгнення ми мали орієнтовно 89 тисяч учнів у школах, зараз – 87 тисяч. Але найбільше показовою є статистика щодо першокласників: у 2021 році у перший клас пішло близько 8,5 тисяч дітей, у цьому – 7 тисяч. Це ніби не критично, але насправді півтори тисячі дітей – це або одна дуже велика, або дві менші школи, які у Львові мали б закрити.  

Тут треба врахувати ще один момент: у перший клас ще не пішли діти, народжені після 2022 року. Саме тоді сильно впала народжуваність і ми матимемо провальний рік. 

Тобто ви вже ці цифри співставляли і аналізували?

У 2022-2023 роках до Львова приїхало чимало родин з дітьми. Зараз близько 3 тисяч дітей з внутрішньо переміщених сімей навчаються у наших школах. І ми так само аналізували, що близько 3-3,5 тисяч дітей зі Львова виїхали за кордон – це школярі, які тут вчилися. Тому кількість учнів мала б зрівнятись, якщо б не зменшилась кількість першокласників. 

Чи продовжують діти, які поїхали за кордон, вчитись дистанційно у наших школах?

Ми навіть рекомендували на другому році повномасштабної війни не завантажувати дітей двома школами. Вони мають можливість, є законний шлях, повернутися і отримати український диплом. Але вчитися в двох школах – важко,  тому дитині, якщо вона підівчила мову, краще йти у школу там, де вона перебуває. У школі діти не лише здобувають знання, є дуже багато інших факторів, пов'язаних із соціалізацією. 

Звичайно, є різні форми навчання, сімейна, екстернатна, і багато хто їх використовує, щоб отримати український диплом. 

Чи не втрачається таким чином зв'язок з Україною, мовою?

Ми не могли забезпечити живе онлайн-навчання для дітей, які за кордоном, насамперед, через різницю у часовому поясі. І це виглядало так: вчитель дає домашнє, дитина робить і надсилає. Наші діти за кордоном, і ми це спостерігали,  підтримують контакт між собою, спілкуються. 

Оксен Лісовий в коментарі «Твоєму місту» раніше говорив про те, що з цієї осені діти, які переїхали в інші міста, матимуть обов'язок йти в школу офлайн. Чи так є? 

Ні, це не так. Немає жодного документу, який зобов’язує всіх, хто приїхав із дітьми, віддавати їх до шкіл офлайн. Ми точно знаємо, що внутрішньо переміщених дітей, які навчаються у Львові, менше, ніж тих, які цього не роблять. Часто вони продовжують вчитись онлайн у своїх закладах. Ми розуміємо, з чим це пов’язано. Насамперед з тим, що таким непростим і не дуже ефективним для дітей способом зберігаються робочі місця вчителів, а фактично – й сама школа. Якщо в прифронтовій чи на окупованій території ще є діти, які навчаються дистанційно, то школа існує. Якщо ж їх повністю забрати, школи не стане. 

Тому справа не в тому, що вони обов’язково мали б іти до наших шкіл, а в тому, що там досі функціонує дистанційне навчання, і багато дітей залишаються у тих закладах, де вони починали навчання.

Це непогане рішення, щоб зберегти робочі місця для вчителів, але як щодо соціалізації школярів: чи не краще йти у школи на місцях, шукати нових друзів?

Для мене особисто першим і найважливішим фактором завжди є якість освіти. Школа чи садочок – це передусім про знання, адже дитина рано чи пізно стане повнолітньою і з тим багажем, який мала б отримати протягом 11 років, піде далі в життя. Онлайн-навчання негативно впливає на якість. Це доведений факт!

Другим фактором є соціалізація та комунікація з дітьми. Вона надзвичайно важлива, а діти її втрачають. Так, вони спілкуються у телефонах чи соцмережах, але це ніколи не замінить живого контакту.

Третє – це занурення в контекст міста. Люди, які вже 2-3 роки живуть у Львові, мали б відчувати цей простір, а зробити це без навчання у місцевих школах складно.

Загалом одне з найважчих питань в українській освіті – рівний доступ до навчання. Його зараз немає. Проблеми, з якими стикається освіта у Львові, і проблеми, що є у Харкові, абсолютно різні. 

У Львові дуже часто відбуваються потужні освітні форуми, на які з'їжджають освітяни з цілої країни. Чому це питання не вирішується, адже усі бачать цю проблему і хто б її мав вирішити? 

Я вважаю, що багато питань освіти часто не вирішуються на професійному чи експертному рівнях, а стають надмірно політизованими. Це стосується й збереження шкіл на деокупованих, прифронтових чи навіть окупованих територіях. Я розумію аргументи на користь цього, але не бачу перспективи. Адже клас із трьома, чотирма чи п’ятьма учнями, де один учитель змушений викладати декілька предметів, апріорі не може забезпечити якісну освіту.

Це легко підтверджується статистикою та результатами НМТ: у класах із невеликою кількістю дітей рівень знань не вищий. Навпаки – у класах із понад 20 учнями якість освіти значно краща. Там і вчитель активніший, і діти більш залучені, є конкуренція, формується культура навчання.

Не може існувати школа на 15 дітей, на фінансування якої йдуть десятки чи сотні тисяч гривень. Але ці кроки не робляться, бо є політична мапа, є депутати по округах, які відстоюють своїх виборців. Дуже часто люди мислять категоріями, що школа – це майбутнє села, ніби, якщо не буде школи, не буде села. Але це не так, будьмо відвертими, сотні шкіл пустує через брак дітей. Коли я їду Тернопільщиною, де виріс, бачу величезні школи на тисячі дітей, які стоять пустками. Це виглядає катастрофічно!

Нещодавно 18-річним хлопцям дозволили перетинати кордон. До цього чимало одинадцятикласників не завершували навчання в українських школах і виїжджали за кордон. 

Було таке. Я не можу сказати, що це було масово. Ми не спостерігали, що в одинадцятих класах хлопців масово забирали із шкіл. 

У школах складно зібрати таку статистику, переважно школу закінчують ще до вісімнадцяти років, бо поки що немає дванадцятирічної системи. Така статистика є у профтехосвіті, бо якраз на другому курсі їм виповнюється 18. 

Хлопці переважно так і робили: закінчували школу, а тоді вже вирішували, що далі. Зараз ми теж не помічаємо цієї проблеми. 

З 2027 року відповідно до реформи середньої освіти мали б з'явитися профільні ліцеї. Вже зараз батьки цікавляться, як вони будуть функціонувати, як набиратимуть учнів в академічну та класичну гімназії, що буде з фізматом?

Реформа дуже сильно змінює усю мапу мережі закладів освіти: ми маємо сформувати близько 25-27, ця цифра може коливатися, академічних і наукових ліцеїв, куди діти вступатимуть після дев'ятого класу. І це зачепить і академічну гімназію, і класичну, і фізмат. 

На минулій сесії ми вже прийняли рішення, щоб фізмат став науковим ліцеєм. Так само на цей статус претендують академічна та класична гімназії та гімназія «Євшан». Це чотири заклади, які мають всі підстави, щоб отримати цей статус.

Що для них зміниться? Швидше за все, вони набиратимуть дітей не з п'ятого класу, як зараз, а з сьомого. Зараз ми з ними на цю тему дебатуємо, давайте будемо відверті – в п'ятому-шостому класах зарано говорити про науковість. Також пізніше додасться дванадцятий клас, тобто фактично вони втратять лише один клас. Але насправді зможуть прийняти більшу кількість дітей. 

Усі інші ліцеї матимуть 10 -11-12 класи. Наприклад, таким великим ліцеєм на 1 200 учнів стане 84-школа на Сихові. Там вже цього року не приймали діток у перший клас. Наступного року четвертокласники перейдуть в інші школи і так поступово будемо переводити дітей. Також цього року, наприклад, 23-й ліцей вже не набирав 10-ті класи. За два роки це буде повноцінна гімназія. 

Це досить складний процес, я кажу відверто. Але це стосується якості освіти, ніде у світі насправді немає шкіл з першого до дванадцятого класу в одній будівлі. Я таких шкіл не бачив, хоч багато де бував. Після дев'ятого класу учні мають робити вибір. 

Я завжди повторюю, що реформа старшої профільної школи стосується двох головних аспектів: вибору і якості освіти. Бо це нонсенс, що у одинадцятикласника 18 предметів, з яких чотири вони готують на НМТ. Але всі предмети рівноцінні. Такого ніде немає у світі, особливо, коли йде мова про 17-18-річних дітей. А за реформою вони вчитимуться 12 років, і це вже не діти, а дорослі. 

Розкажіть детальніше про профілі ліцеїв.

Їх передбачено декілька: мовно-літературний, математичний, природничий, спортивний, творчий. У більшості наших ліцеїв, приблизно у 95%, буде філологічний, або ж мовно-літературний профіль. Що стосується математичного профілю, він може бути менш поширеним, бо учні будуть розподілені за рівнями. Так само природничий профіль не буде у всіх ліцеях.

Так само із спортивним та мистецьким профілями, це буде невелика кількість учнів. Наприклад, ліцей «Просвіта» став спортивним, і вже цього року там відкрили спортивні класи. Аналогічно – мистецький профіль: у нас є художній ліцей, де діти можуть навчатися за відповідним напрямом. 

Добре, давайте заспокоїмо батьків: у кожному з цих ліцеїв продовжать викладати математику, адже вона потрібна при вступі.

Математика буде. Перевагою реформи є те, що діти матимуть більше предметів і більше уроків з тих предметів, які вони пізніше зможуть здавати на НМТ. Приблизно 50% предметів будуть профільними, а близько 30% – обов’язковими (зокрема мова, математика, історія).

Якщо учень обирає профіль, наприклад, хімію або біологію, він не матиме одного уроку хімії, як зараз у 11-му класі, а чотири уроки; біології теж буде чотири. Таким чином перелік предметів розширюється, і діти отримують можливість краще підготуватися до вступу.

2020-2021 був оголошений Роком математики, через те, що учні погано знали цей предмет. Чи маєте своє пояснення, чому такі низькі знання з математики?

З цим справді є проблема. Найкраще про неї можуть сказати результати міжнародного дослідження PISA, бо це фактично найповніше дослідження у світі, яке дає зріз знань з різних напрямків. До речі, цього року в Україні вперше тестували англійську мову. 

Я думаю, що проблема пов’язана з кількома чинниками. По-перше, не всі спеціальності, особливо інженерні, де потрібна математика, є популярними серед учнів. По-друге, є величезна проблема з кадрами у школах, бракує вчителів з математики, хімії, фізики. На жаль, ця проблема буде тільки посилюватися. Я працював директором школи і за три роки так і не зміг знайти вчителя фізики.

У нас на інтерв'ю була ректорка Львівської політехніки. Вона каже, що діти не йдуть на технічні спеціальності, бо не знають математики після шкіл. Натомість у школах кажуть, що університет не випускає достатньо математиків та фізиків для шкіл. Це замкнуте коло? 

Дорогою до вас я слухав новини по радіо, де оголосили останню статистику середніх заробітних плат по галузях. Так ось, зарплата вчителя з досвідом – 14 тисяч гривень. А вчитель-початківець отримує значно менше.

Подумайте: який математик, фізик або інформатик погодиться працювати у школі за таку зарплату? Ми не приховуємо цю проблему і відверто про неї говоримо. Щоб зарплата вчителя була конкурентною, її треба підняти щонайменше вчетверо – і це нереально на сьогодні. Ми чудово це розуміємо. Вона хоча б має бути більш-менш достойною, бо зараз справді жалюгідна!

Розв’язати цю проблему на місцевому рівні практично неможливо. Ми пробуємо приймати програми, давати премії, і преміюємо багато людей, особливо в дитячих садочках. Але там ситуація ще гірша: середня зарплата вихователя у дитячому садочку – 8-10 тис. грн (у приватному може бути у два рази вища).

Добрий вчитель підробляє репетиторством. Чи ви бачите ще якісь рішення?

Вирішувати це питання на місцевому рівні складно, особливо коли йдеться про додаткові 100-150 млрд грн. Ми можемо звертатися, писати листи, просити – як, наприклад, із доплатою для вчителів: держава дала їм по 1 300 грн, а тепер –2 600 грн, але вихователям у садочках нічого  не дали. Ми писали листи, але поки що це не дало результату. 

Це складно, бо освіта – найбільша галузь у місті, країні. І всі це добре розуміють. У Львові на освіту припадає близько 33–35% бюджету міста.

Прем'єр-міністерка заявила, що у шкільних їдальнях годуватимуть усіх учнів. Чи ви підтримуєте таку ініціативу?

Зараз держава виділяє кошти на харчування учнів 1-4 класів. Для нас це нічого нового, бо ми вже понад десять років безкоштовно годуємо дітей цих класів. Держава просто частково компенсує ці витрати.

Наразі прогнозують, що з вересня харчування охопить дітей усіх класів, з п’ятого по одинадцятий. Але я не зовсім підтримую таке рішення.

Бо це, знову ж, таки математика. Діти не завжди їдять у школах, але постачальник отримує замовлення, на кожного порахована порція. Куди йде їжа, яку не з'їдають? 

Викидається, бо дитині видають порцію, і якщо вона її не з’їдає – їжа пропадає. Це не так, що дитина підходить і каже: «Ні, я сьогодні не буду їсти, мені не давайте». Зберегти ці продукти практично неможливо. Логіка держави така: дитина має отримати порцію – з’їсть вона її чи ні, байдуже. 

Чи не краще було би роздати дітям кошти, а вони б вирішували, що їм купити у їдальні?

Є ще одне питання, про яке мало хто говорить. Наприклад, у школі навчається 1200 дітей. Як їх усіх прохарчувати в їдальні, яка вміщує лише 150 дітей? І це вже і так велика кількість – 150 дітей одночасно. Скільки тоді потрібно перерв? Потрібно скорочувати уроки, відводити час на харчування, і це стає безперервним процесом.

Є ще одне: не всі школи мають потужності для обслуговування такої кількості дітей. Звісно, є школи з гарним харчуванням, але там ситуація інша: діти самі купують їжу. Це про вибір. 

У Канаді великі школи, і там взагалі немає організованого харчування. Є буфет, де дитина може щось купити, і великий обідній зал зі 20 мікрохвильовками. Дитина підходить із ланчбоксом і сама харчується. У Фінляндії – ситуація інша, там є харчування. У Фінляндії та Швеції я бачив продукти, які в нас заборонені.  Донині не розумію, чому в наших школах на рівні Кабміну заборонено, наприклад, молочні продукти. Чому дитина не може купити йогурт або кефір, якщо вони правильно зберігаються в холодильнику? За кордоном це можливо – це нормальна, здорова їжа. У нас же діють такі правила, і багато чого обмежено без зрозумілої причини.

Тему про харчування у школах наші глядачі підхопили після ефіру з лікаркою-дієтологинею Оксаною Скиталінською. 

По-перше, у всіх школах є гаряче харчування – перша страва, друга. Також є буфетна продукція: булочки, печиво, напої (чай, какао, сік) – все з дозволених продуктів, бо перелік обмежений.

Але тут важливо знаходити мудрість. Харчування дітей – це не просто про те, щоб поїсти, це ж елемент культури. Якщо заборонити все, 99% дітей підуть у найближчий магазин купувати щось інше. Закривати школу «на ключ» – нонсенс. Виховувати дітей через повні заборони не можна.

Я вважаю, що харчування – це про культуру і можливості. Наприклад, з 1 вересня ми разом із нашими постачальниками послуг впровадили у школах продаж овочів, фруктів та смузі – повністю натуральних продуктів. І це класно спрацювало: діти можуть купити яблука, банани чи нарізану моркву.

Звісно, харчування – непросте питання, особливо враховуючи, що на одну порцію виділяють лише 50 грн. У цю суму входять комунальні послуги, зарплата працівників, закупівля продуктів і все інше. Тому складно приготувати хорошу їжу на цю суму. Але зараз ми фактично збільшуємо витрати на харчування ще на 60–70%. Не знаю, можливо, було б доцільніше подумати про те, щоб зробити дітям сучасні кабінети хімії, фізики та біології, а також створити якісь мистецькі лабораторії. 

Чи не краще переглянути харчування у дитсадках, там часто дуже скромні підвечірки, діти під’їдають хлібом. У садку моїх дітей ми пропонували приносити фрукти, але нам заборонили, бо це міський садок, є свої правила. 

Можна робити все, як написано. Я говоритиму чесно, але чи є в цьому здоровий глузд? Наприклад, у початкових класах чи садочках батьки разом із вчителем домовляються про «вітамінні перерви»: вони спільно закуповують фрукти для дітей. Я не бачу в цьому проблеми. Можливо, якесь яблуко не пройшло б перевірку Держпродспоживслужби, але не робити цього – ще гірше.

Харчування в садочках безперечно складніше, і все треба розглядати індивідуально. Навіть у двох школах на тисячу дітей з однаковим обладнанням харчування може бути зовсім різним – багато що залежить від кухарів і постачальників послуг.

У садочках теж є різниця: десь харчування чудове, скарг немає, а десь процес потребує постійного контролю. У нас є 200-280 закладів освіти: 128 шкіл і 120 садочків. Уявіть, скільки часу потрібно, щоб заїхати в кожен хоча б на 10 хвилин.

Ви кажете, що в освіті мало вчителів фізики, англійської мови. Яких фахівців ще бракує?

Бракує дуже багатьох фахівців. У нас є чат із директорами шкіл, де щодня обговорюють вакансії. Щодня п’ять-шість директорів надсилають перелік трьох-чотирьох вакансій. Найкритичніше зараз – вчителі англійської мови та асистенти вчителів, бо зарплата там мізерна. І це дуже сильно впливає на інклюзивну форму навчання. «Мізерна» – це 6-8 тисяч гривень за тридцятигодинний робочий тиждень.

Також потрібні асистенти вчителів, соціальні педагоги, практичні психологи, фізики, хіміки та математики. У дитячих садочках нестача вихователів, помічників вихователів та асистентів вихователів.

І що з цим робити? 

Піднімати зарплату, і навіть не думати! 

Чи можливо підняти зарплату вчителям і вихователям, адже бюджет затверджено?

Жодне місто в Україні не здатне самостійно покрити потребу в зарплаті освітян, бо це надзвичайно велика галузь. Без допомоги держави зробити це практично неможливо: навіть підняття зарплати вихователям на 100 гривень кожному одразу обійдеться в мільйони.

Зараз, у зв’язку з війною, більше чоловіків іде працювати в школи, і це трохи «освіжає» педагогічні колективи.

Це особливо відчутно на вакантних посадах і позитивно вплинуло на інформатику. Можливо, в інших предметах, як історія чи географія, кількість вакансій трохи зменшилася.

Але не варто перебільшувати: школи все одно були укомплектовані приблизно на 80%. Також ви не побачите ситуацію, коли половина вчителів у школі – чоловіки. Гендерний баланс залишається таким, як і раніше: близько 90% жінок і 10% чоловіків. Чоловіки закрили якісь вакансії, але це не критично і не перевернуло систему.

Чи має бути повна ставка, щоб бути заброньованим від арміЇ?

Не менше, ніж 0,75. І це має бути основне місце праці, практично школа стає основною роботою. 

І не з'явилось більше математиків, фізиків?

Якраз тут проблема.

А що робити з вчителями англійської мови, до речі, у них така ж зарплата, як і у інших вчителів?

Зарплата вчителів залежить від кількості годин, стажу та категорії. Це питання без простих рішень.

Наприклад, вчитель англійської може підробляти репетиторством, але вчитель фізики чи зарубіжної літератури майже не має такої можливості – бо мало учнів здають ці предмети, і репетиторство для них не є реальною опцією. Те ж саме стосується вчителів фізкультури. Для багатьох із них зарплата в школі – фактично єдиний дохід.

Вчителі англійської мови часто йдуть працювати у приватний сектор, наприклад перекладачами, бо знання мови дає їм значну перевагу. У Львові, наприклад, минулого року ми вирішили ділити уроки англійської мови у класах, де більше, ніж 28 дітей. Це велика допомога, бо навчати 30 дітей і 15 дітей – велика різниця, і це безперечно впливає на якість освіти.

Але з’явилася інша проблема: потрібно більше ставок, і школи знову шукають вчителів. Тут важлива хороша співпраця з вузами, де готують педагогів. Проте питання заробітної плати все одно залишатиметься ключовим.

Велика частина людей, які працюють в освіті, зважаючи на низьку зарплату, робить це справді через любов до своєї справи. Вони це люблять і отримують від цього задоволення. Я теж так працював. Коли я пішов у школу у 2009-2011 роках, мої друзі працювали операторами в «Київстарі» або «МТС» з гарними зарплатами, а я отримував 800 гривень у школі. Вони казали: «Може вже пора?» Але мені це було близьке і важливе.

Школа – це досить жертовна галузь. Працювати в ній непросто, бо потрібно багато віддавати. Тому важливо підтримувати людей: не лише робити ремонт, а й створювати для них добре робоче середовище.

Чи все у наших школах гаразд із укриттями?

Є заклади, які не мають власних укриттів, бо будівлі побудовані таким чином, що це фізично неможливо. Такі заклади зазвичай укладають угоди з установами поруч, куди діти можуть йти в укриття. У Львові близько п'яти таких закладів.

Українці ще до повномасштабної війни часто на щось скидались в школах: штори, шафи, квіти… Може краще скидатись на премії вчителям?

Це дуже складно, бо почнуться некрасиві історії. 

Я колись аналізував результати. По якості освіти ми на 42-43 місці серед світових країн. А за фінансуванням освіти, ми – на 75-78 місцях. Тобто ми насправді унікальна країна – ми дуже мало вкладаємо в освіту, але маємо добрий результат. І це треба завжди співставляти теж, бо ми завжди можемо говорити, що в нас все погано, але маємо такі дані.  

До цих результатів також долучаються батьки, які мають спроможність залучати репетиторів, не завжди ЗНО залежить від школи.

Я з вами погоджуся частково, це сукупний фактор. Ми ж не можемо сказати, що фізико-математичний ліцей – це тільки репетитори.

Фізматліцей – унікальний. 

Візьмімо дві школи, одна – десята в рейтингу, інша – сімдесята, репетитори були ж там і там. Але чомусь результати різні. І за один рік всього не вивчиш. Можливо, є такі унікальні випадки, коли дитина до 9-10  класу вчилася на 3- 4 бали, нічого не робила, потім їй взяли найкращого у Львові репетитора і вона здала на 198 балів українську мову. Я таких випадків не знаю. Я вважаю, що це комплексний підхід. Так, репетитор підсилює, але його внесок не може перевершити десять років навчання, системної праці, роботи мозку, запам'ятовування, любові до цього предмету. Не можна все перекреслити, сказати: «От є репетитор». Тоді ж нам би не треба було би школи!

Я порівнюю: за офіційним фінансуванням ми на сімдесятих місцях, а за рівнем знань – на сорокових. Здається, тут усе-таки не враховано внесок батьків.  

Я завжди кажу: участь батьків має величезне значення. Вони допомагають і в навчанні, і в організації різних заходів, наприклад, поїздок на екскурсії, на які школа не завжди має ресурси.

Ця допомога дуже цінна і корисна, і ми її активно заохочуємо через проєкти. Коли я був директором, ми теж залучали кошти батьків і проводили ярмарки, але для цього потрібна мудрість.

За кордоном батьки також фінансово залучені, але все прозоро через фонди та піклувальні ради. Наприклад, у Канаді я бачив приватну школу, де кабінет хімії відремонтував батько учня, і на ньому була табличка – школа надала умови, а батько мав бажання допомогти.

Подивіться, скільки ярмарків проводять школи. Минулого року діти разом із батьками та вчителями передали на допомогу армії 52 мільйони гривень. Це велика спільна робота: батьки, діти, школа – усі долучилися.

Приклад ще більш наочний: коли обстріляли школу «Оріяна», батьки допомагали збирати скло і забивати вікна. Це не просто «я плачу податки і нічого не роблю» – це участь і співучасть. Така культура дуже важлива для шкіл.

Чи маєте дослідження, як війна впливає на психоемоційний стан дітей? Чи достатньо у школах психологів? 

Недостатньо, безперечно. Тема ментального здоров’я зараз одна з найкритичніших і стосується всіх. Я завжди моделював таку ситуацію, коли їздив за кордон і пояснював, як відбувається навчання у школах під час війни: уявіть клас із 20 дітей. Серед них – дитина, яка переїхала через зруйнований будинок; хлопчик, чий батько воює; дівчинка, чиї батько загинув; хлопчик, чий тато перетнув кордон, а чоловік вчительки, яка веде урок, уже два дні не виходить на зв’язок. Ось так виглядає ментальний зріз класу, і саме в такій ситуації вчителю треба давати собі раду.

Жодна львівська школа, і ми в тому числі, не змогла б справитися з таким великим обсягом необхідних знань, яких ми на початку війни не мали: як працювати з дітьми під час війни, як працювати з дорослими.

У нас було багато проєктів. Один із найбільших – залучення єврейських спеціалістів, які приїжджали та навчали наших психологів і соціальних педагогів. Щодо практичних психологів у школах: там один психолог на сотні дітей, і фізично не всі можуть отримати допомогу.

Проте за чотири роки ми дуже багато чого навчилися. І важливо пам’ятати, що вчителі теж потребують великої психологічної підтримки.

Шкільні психологи працюють лише з учнями, не з вчителями?

Так, тому тут дуже важливо, щоб вчителя теж підтримати, тому що на вчителя навалилося величезне навантаження, яке не тільки пов'язане з навчанням. Вчителю треба і укриття, особливо в садочках. Вони на руках маленьких дітей ведуть в укриття. Це відповідальність, це додаткова роботи, яка не завжди пов'язана з професійною діяльністю. Тому я вдячний усім нашим вчителям за те, що вони в такий непростий час проводять уроки. 

Куди вчителі можуть звертатись за підтримокю?

У центри ментального здоров'я, створені у  місті. Вони є у багатьох локаціях. Бо вартість години роботи психолога і зарплата вчителя неспівставні. 

Чи є у львівських школах булінг, як даєте раду?

По – перше, дуже важливо правильно класифікувати ситуації. Поділюся своїм досвідом. Існують випадки булінгу, зокрема ті, що підтверджені судом. Перше, на що варто звертати увагу – це своєчасне реагування та інформування. Я завжди кажу директорам і вчителям: ваша перша і найголовніша відповідальність – не бути байдужими. Багато конфліктів можна попередити, якщо уважно стежити за тим, що відбувається між дітьми у класі чи на перерві. Ви це можете помітити і своєчасно відреагувати.

Друге – вміти фахово оцінити ситуацію та правильно її комунікувати. Більшість проблем у школах виникають через брак ефективної комунікації: коли подію неправильно пояснили батькам або дітям, або психолог не втрутився вчасно. Через це накопичуються проблеми, які згодом перетворюються на серйозні конфлікти. Часто до нас доходять випадки, коли школа вже не справляється, про це пишуть медіа та обговорюють у соціальних мережах. Тоді підключаються фахівці, і вже 10 людей працюють над вирішенням проблеми.

Саме тому для нас важливий проект «Говори», який стартує з жовтня спільно з Центром гідності дитини Українського католицького університету. У межах цього проекту діти отримають можливість анонімно звертатися за допомогою через віртуальну кнопку в електронному щоденнику. У кожній школі буде закріплена відповідальна особа, яка розглядатиме ці звернення.

Дуже важливо, щоб у школах були створені інструменти попередження таких випадків. Слово «булінг» сьогодні звучить значно частіше, ніж 10 років тому, і часто його вживають неправильно. Але трапляються й справді критичні ситуації.

Ми детально розбираємо кожен випадок і проводимо регулярні зустрічі з директорами, щоб вони були уважніші та проводили профілактику. Адже конфлікти можуть доходити до небезпечних меж як щодо дітей, так і щодо вчителів.

Приклад у Вінницькій області, де вчитель убив двох підлітків, показує: подібне не стається раптово – це завжди процес, на який хтось не звернув уваги. Тому я завжди наголошую: треба помічати навіть дрібні сигнали й проговорювати їх, щоб зменшити ризики трагедій.

Чи ви співпрацюєте з правоохоронцями, Службою безпеки України? Ворог залучає підлітків до різних терактів.

Так, відомий випадок в Івано – Франківську, де підірвалося двоє школярів, які мали вибухівку. Поліція та Служба безпеки України проводять багато профілактичних заходів. Вони були в нас практично у всіх школах. Вони говорили з дітками, наводили їм приклади. Роздаємо дуже багато різного інтерактивного матеріалу. 

Як нам пояснювали правоохоронці, діти часто не знають, що їм за це може бути кримінальна відповідальність, їх переконують, що їм все зійде з рук. 

Про це й, власне, були ці всі наші уроки і заходи, бо діти справді не завжди розуміють, що за це є велика персональна відповідальність. 

Дітей вербують через телеграм, інші соцмережі. Ви мали ідею заборонити телефони у школах, але вас не підтримали батьки?

Це складне питання, але я повністю підтримую заборону використання гаджетів під час навчання. У багатьох країнах це працює, і результати помітні.

Батьки часто наводять аргумент про війну та необхідність мати зв’язок із дитиною, але, погодьмося, у садочках тисячі дітей без телефонів і це не є проблемою. Складність радше у механіці: де зберігати телефони та хто за них відповідає.

Діти в початкових школах мають телефони?

Четверті класи, треті вже так ходять. І десь тихенько можуть собі дістати. Тому я прихильник невикористання мобільних телефонів. 

Але ви не можете це заборонити. 

Я можу заборонити телефони, але ключове питання – як це реалізувати. Якщо буде чіткий механізм, ми підтримаємо це першими. Адже дослідження і досвід багатьох країн доводять: обмеження гаджетів позитивно впливає на психоемоційний стан, навчання і комунікацію дітей.

Тут важливе законодавче врегулювання. У багатьох країнах чітко прописано: дитина не бере телефон у школу – і крапка. Я впевнений, ми теж до цього прийдемо, створимо відповідні інструменти, і це лише покращить роботу шкіл.

У приватних школах заборонити телефони простіше: це прописано в контракті при вступі – або приймаєш правила, або ні. У комунальних школах складніше: батьки часто вважають, що заборона порушує право власності дитини, і конфліктують з учителями. Це демотивує педагогів, адже вони не мають бути «наглядачами«.

Тому ключове – чіткі правила і домовленості з батьками. Там, де є спільне розуміння, система працює. Але у Львові понад 200 тисяч батьків, і така комунікація вимагає великих зусиль.

Ще була така інновація від міського управління освіти – обов'язкова прогулянка у всіх школах. Чи це реалізовано? 

Ми постійно відстежуємо це і спілкуємося і з дітьми, і з вчителями. І дуже радіємо, що практика працює: що більше діти проводять часу на вулиці, то краще.

Є проблема з курінням вейпів серед школярів. 

Раніше у шкільних туалетах відчувався запах сигарет, тепер цього немає – але проблема не зникла, просто змінилася форма. Ситуація складна, адже знижується віковий поріг: якщо колись діти починали курити приблизно з 15 років, то зараз – уже з 12–13.

Це не може бути лише обов’язком вчителя – школа сама по собі не зможе це вирішити. 

Наприклад, чи може вона штрафувати батьків учнів, які курять на території?

Такі механізми можливі лише на рівні закону. Як і з булінгом: колись не було жодного регулювання, а тепер є судові справи, де батьків штрафують. Але щодо куріння поки такого законодавчого механізму немає.

А який штраф за булінг?

Я не скажу вам, не знаю. За куріння немає. Школа може викликати поліцію, зроблять зауваження, можуть скласти адмінпротокол. Але ж діти й не роблять це в таких місцях, що всі бачать. Воно дуже подібно, як в нашому з вами було в дитинстві, але просто зараз в інших формах. 

Можливо, ви хочете додати щось важливе? Може, якусь цифру ми пропустили або ключовий меседж, який варто озвучити. 

Хочу ще раз подякувати всім освітянам, які від ранку до вечора сумлінно роблять свою роботу. Львівські педагоги справді працюють прекрасно, і це видно з результатів: 25% наших шкіл увійшли до топ – 200 кращих в Україні за підсумками НМТ. Це великий успіх, адже ще до війни таких шкіл було лише 17.

Дякую вам за цю розмову, за те, що ви прийшли до нас в студію. 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_______________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.