Думала про самогубство і вагітною потрапила в полон. Про медикиню Мар'яну Мамонову
Про те, як вдалося пережити місяці полону, що давало силу жінці триматися, чому варто за потреби звертатися до психотерапевтів і чому ми в жодному разі не маємо права віддати ворогам навіть клаптика української землі, Тvoemisto.tv розповіла начальниця медслужби 501-го окремого батальйону морської піхоти Мар’яна Мамонова.
Як ви, молода дівчина, опинились у війську і стали бойовою медикинею?
Працювати лікаркою я мріяла змалечку. І моя мрія здійснилася – я стала військовою лікаркою. До війська приєдналася в 2018 році. Після закінчення медичного університету, а згодом Української військово-медичної академії під час розподілу мене, 26-річну дівчину, відправили у морську піхоту в Бердянськ. Я була молода, незаміжня, без дітей, тож можна було їхати (Сміється).
Добиралася довго. Пригадую, як нарешті вийшла одна на автобусній зупинці в селі Азовське, що біля Бердянська, і заплакала. Із військової частини по мене прийшли двоє військовослужбовців, допомогли з валізою, яка майже розвалилась, і ми ще кілометри два йшли пішки.
Чи пригадуєте свій перший бойовий виїзд?
У той самий день, коли я добралася до військової частини, прийшов заступник начальника штабу і наказав збиратися, бо треба їхати в зону АТО надавати допомогу бійцям. Це була моя перша бойова ротація в село Павлопіль, яка тривала чотири місяці. Всі інші ротації відбувались у населеному пункті Широкине і селі Бердянське.
Війна з росією заскочила мене на «нулі» в Маріуполі. Разом із бригадою ми рятували військових і цивільних від обстрілів росіян. І якщо в першій бойовій ротації в мене було п’ятеро поранених, то під час повномасштабного вторгнення я прийняла найбільше втрат: 130 поранених і 42 загиблих.
Тоді й тепер бракує лікарів на фронті?
У 2018 році бойових медиків не вистачало, та все одно в команду я брала лише тих, що мали медичну освіту. З ними було легше, простіше працювати. Станом на лютий 2022 року бойовими медиками в мене були укомплектовані всі підрозділи. Зокрема, в кожній роті по двоє-четверо. Але знайти їх було нелегко, бо лікарі зі стажем практично не долучались, були здебільшого молоді хлопці з медичних коледжів. Як мені тепер відомо, медперсоналу явно бракувало.
Що стосується медичного забезпечення, то до повномасштабного вторгнення воно було хорошим. Ми подавали потреби, а госпіталі, особливо дніпровський і запорізький, нас забезпечували. Навіть мали про запас, через що мене жартома називали «господарочка». Я дбала, щоб у мене було все і навіть більше. Не вистачало хіба що санітарних автомобілів, але з цим допомагали волонтери.
За тиждень до 24 лютого 2022 року, готуючись до наступної ротації, я отримала все необхідне медичне забезпечення з запасом на кілька місяців. Але коли 1 березня ми були змушені відступати із Широкиного до Маріуполя, то змогли забрати лише його частину. Лікарні й медпункти розбивали, ліків ставало все менше. Дійшло до того, що самі військові частини починали допомагати госпіталям.
Знаю, що у вас був страх потрапити в полон. Що відчували, коли це сталося?
Так, полону я боялася найбільше. Як би страшно це не звучало, навіть втрати побратимів були не такі страшні, як полон. На війні звикаєш до всього, кожну втрату я старалася прийняти, згадувала щось приємне про людину, якої вже не було серед живих, і відпускала. Розуміла, що завтра буде новий день, можливо, нові втрати, що мені від цього нікуди не дітися.
Ще з перших днів повномасштабного вторгнення я доручила своїм хлопцям, щоби, коли потраплю в полон, вони мене вбили. Звісно, з того всі жартували, мовляв, цього ніколи не буде, але ця думка мене переслідувала.
І коли на Донеччині стало зовсім гаряче, ми з військовими й цивільними переховувалися на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Тоді я також не переставала думати про полон, особливо на тлі подій і новин про те, що робили окупанти з місцевими жінками. У різних кишенях сховала два невеликі ножі: в разі чого планувала перерізати собі сонну артерію.
На жаль, на початку квітня 2022 року наш виїзд став фатальним – нас узяли в полон. І оскільки після обшуку в мене все позабирали, план із самогубством провалився.
У полон ви потрапили вагітною. Що найперше виринало в думках?
Колонія, в яку нас привезли, була в Оленівці. Хвилини там здавалися вічністю. Найскладніше було емоційно, адже дівчат ображали, а проти хлопців застосовували фізичну силу. Мене ж “тримала” моя дитинка. Про те, що я вагітна, відразу всім розповіла, але росіяни не вірили. Казали, що вигадую, бо хочу швидкого обміну. Тому до шести місяців до мене ставилися так, як до всіх інших полонених. Тільки коли животик став помітний, почали виводити на свіже повітря.
Під час теракту в Оленівці 28 липня я теж була в колонії. Після страшних вибухів деяких українських хлопців привели в наш слідчий ізолятор. Ми їх там доглядали й лікували. Ця подія відразу була підозрілою, ми розуміли, що все підлаштоване. Реальну інформацію про події дізнавалися від тих, кому було дозволено телефонувати рідним. А так щодня 24/7 нас зомбувало ввімкнене на повний голос російське радіо. Воно шипіло, в’їдалося у вуха і постійно повторювало, що українська армія розпочала війну, обстрілює території, вбиває невинних дітей, жінок і стареньких, а росіяни прийшли нас визволяти. У такі моменти на мене нападав сміх. Звісно, це нікому з конвоїрів не подобалося. Згодом я зрозуміла, що починати з кимось дискусії не варто, бо так можна собі нашкодити.
Рідні про мій полон дізналися з відео, яке прибічники путіна виклали в інтернет. Із чоловіком спілкувалася тричі, приблизно раз на два місяці.
До речі, як ви познайомилися зі своїм чоловіком?
Мій чоловік із Маріуполя. Познайомилися ми в 2020-му. Через два роки у Бердянську розписалися, згодом на Рівненщині, звідки я родом, обвінчалися.
Знайомство відбулося під час однієї з ротацій. Ми заїхали в пансіонат, де дислокувалися медики, і виявилось, що він належав тітці мого теперішнього чоловіка, який був військовим і також їздив на бойові позиції. Через свою відсутність тітка попросила його нас зустріти. Перша зустріч була не надто приємною, бо цей чоловік зверхньо поводився, почав натякати, щоби ми нічого не крали, і так далі. Потім почав приходити до нас частіше: то оцет позичити, то спитати, яку книжку я читаю. А одного разу я побачила на столі квіти, які він залишив для мене.
Тепер мій чоловік звільнений з армії, бо був поранений і має інвалідність.
Повернімося до полону й обміну: був випадок, коли вас хотіли обміняти, вже навіть мали садити в автобус, але передумали. Що тоді сталося?
Мене мали обміняти не раз, та завжди щось траплялося, і передумували. Але все одно я вірила, що народжуватиму вдома.
Наприкінці квітня був випадок, коли мене і ще 86 дівчат вивели з колонії в Оленівці. Тих, чиї прізвища зачитувати, садили в автобус. Казали, що везтимуть на обмін, тож я втішилася, що нарешті поїду додому. Моє прізвище назвали також, але сказали, що повертаюся назад. Я впала в істерику, плакала, голосила, що не мають права мене більше тримати. Звісно, ніхто на це не зважав. Ми думали, що дівчат повезли додому, однак з’ясувалося, що їх довезли в Таганрог. Декого залишили там і знущалися, а решту розподілили між колоніями, зокрема у Валуйках, що в Бєлгородській області росії.
Одного разу під час допиту й можливого обміну мені порадили, щоби, виходячи з автобуса, я голосно кричала, що вагітна. Спочатку я не розуміла, навіщо це робити, згодом до мене дійшло: щоб не били, як це робили з усіма під час «прийому».
Що додавало вам сил у полоні?
Ми не переставали мріяти, думати про приємне. Я з багатьма подружилася. В нашій камері було більше жінок, аніж чоловіків, ми з ними виробили певні звички й ритуали. Наприклад, коли комусь приходила посилка, він ділився хлібом, іншими харчами, бо нас годували погано й нерегулярно. Були навіть дні, що нічого не перепадало. Якось одна маріупольська прокурорка, яку забирали на обмін, принесла мені пакет із їжею. Ще одна дівчина залишила светр і штани з пандами. Бувало, що і ми віддавали останній окраєць тим, кого забирали на обмін. Просто виймали з кишень і давали, щоб вони мали можливість у дорозі перекусити, бо хтозна-коли й куди потраплять. Ми прощалися, плескали в долоні й бажали, щоби вони більше сюди не поверталися.
Рідко, але деякі конвоїри ділилися своєю їжею. Був навіть випадок, що, йдучи на допит, я помітила на дереві стиглі черешні. Один із конвоїрів побачив мій погляд і дозволив їх нарвати. Я відмовилась, аргументуючи тим, що не хочу, як інші, хто сам зривав черешні, отримати 50 палиць. Тоді він нарвав сам і дав мені кілька ягідок.
Як загалом до вас вагітної ставилися в полоні, чи надавали якусь медичну допомогу?
Майже ніякої медичної допомоги я не отримувала. Перший раз мене в камері оглянули на сьомому місяці вагітності. Побачивши сильні набряки, лікар порадив виводити мене на свіже повітря. Згодом мене забрали в донецьку лікарню, де я мала народжувати. Ось там лікарі були досить хороші. Принаймні я могла спати на ліжку і споживати хоч якусь їжу.
До речі, коли мене наприкінці серпня забирали з колонії в донецьку лікарню, в Оленівці ще перебували 104 жінки. Частину їх згодом обміняли.
Як і коли вас обміняли? Що ви відчували, коли ступили на рідну землю?
У вересні в донецьку лікарню, де я перебувала під охороною двох конвоїрів, зателефонував начальник колонії і спитав, чи я транспортабельна, бо очікується черговий обмін. Йому відповіли, що є лише два-три дні, інакше народжу тут. 20 вересня мене підписали на обмін.
Дорога була довгою. З лікарні мене спочатку завезли назад в Оленівку, де відбулося «завантаження» з іншими полоненими. В кареті «швидкої» завезли в аеропорт Таганрогу, серед ночі посадили на чартерний рейс до Москви, звідти ми вилетіли в Білорусь і лише потім автобусами нас привезли до Чернігова. Видихнула я лише тоді, коли побачила вивіску «Україна» і жовто-блакитний прапор. У той час хотіла впасти на землю й поцілувати її, але жінка і військовий, які були поруч, мене підхопили, бо думали, що я непритомнію (Сміється).
Чи знаєте ви, що то був за обмін?
Звісно. Мене разом з іще 214 українцями, які боронили Маріуполь, обміняли на Віктора Медведчука (колишнього нардепа від партії ОПЗЖ, якого звинувачують у державній зраді. – Ред.) і ще кількох росіян.
Мені якось сказали, що я мала честь бути обміненою на кума Путіна. Я ж кажу, що це для Медведчука честь. Можна було більше українців випустити…
Можливо, знаєте, чи в керівництва держави, Червоного Хреста, інших організацій, громадськості були якісь перемовини щодо вашого швидшого звільнення?
Ні! Організації, які роками говорять про права людей, просять фінансування, просто мовчали або були «схвильовані».
Біля людей, які повертаються з полону, я не бачила жодного закордонного представника бодай якоїсь інституції, що обстоює права людини. В кращому випадку вони можуть зустрітися з людиною через два-три місяці після звільнення та ще й зробити закид на кшталт «а ви непогано виглядаєте». Звісно, були люди, які про мене дбали, але це точно не вони.
Вважаю, що повномасштабне вторгнення всіх оголило, показало реальний стан речей: хто є хто, що в нас є, а чого немає, на кого можна покластися, а на кого не варто сподіватися. Маріуполь, який опинився в ізоляції, кричав про допомогу, але всі тільки руками розводили , кажучи «тримайтеся»...
Ви народили буквально через кілька днів після звільнення з полону.
Через чотири дні. За цей час з Чернігівського військового госпіталю мене перевезли в місцевий перинатальний центр, згодом – у луцький, де я й народила. До речі, в Чернігові мені довелося чути звуки повітряної тривоги і сидіти в укритті. Були трохи дивні відчуття, бо в Маріуполі тривог не було. Але це не був страх, радше злість: я щойно вийшла з полону, ще не нажилася на волі, не зробила гарних фото, а тут може прилетіти і зруйнувати всі плани (Сміється).
У неділю, 25 вересня, о 4:18 в Луцькому перинатальному центрі завдяки кесаревому розтину я народила дівчинку. Притім до останнього була впевнена, що в мене буде хлопчик.
Чи залишилися у вас страхи після російського полону?
Я була в полоні, тому мені нічого не страшно. Теперішні страхи стосуються хіба що сім’ї, дитини. В часі війни я переживаю, як там в укритті моя донька, чи її ніхто не ображає в дитсадку.
Попри все, моя сім’я залишається в Україні, у Львові, і виїжджати за кордон не збирається. Хто ж тоді залишиться і працюватиме тут?
Тепер ви самі допомагаєте жінкам після полону, заснували благодійний фонд. Чим саме він буде корисний?
Благодійний фонд вже має напрацьовану програму, але я ще шукаю фінансової підтримки, щоб реалізувати задумане. У жінок, які повернулися з полону, дуже багато проблем: нерозуміння оточення, негаразди в сім’ї, депресивні стани. Те, що жінка вийшла з полону, не означає, що вона повністю звільнилася. Спогади й переживання залишаються надовго, часто назавжди. Тому реабілітаційна програма фонду допомагатиме в їх обстеженні, лікуванні, надаватиме консультації психолога й психотерапевта, забезпечуватиме відпочинком. Будемо намагатися повернути жінці те, що в неї забрав полон. Насамперед жіночність і внутрішній ресурс. Якщо щаслива мама, то щаслива вся сім’я.
Крім того, є ще один проєкт, у межах якого допомагатимемо пакунками для малюків дружинам військових.
Ви також працюєте в Центрі ментального здоров’я «Незламні». Чим допомагаєте, що найбільше зараз цікавить ветеранів?
Після народження дитини я відходила довго й доволі важко. Спочатку повністю поринула в материнство. Найперше, щоб заглушити інші емоції. Але коли доньці виповнилося 10 місяців, зрозуміла, що емоційно мені стає дедалі важче: була апатія, роздратування, навіть агресія. Тому коли дитині виповнилося півтора року, я почала ходити на курси психіатрії й психотерапії.
Центр ментального здоров’я – моя любов. Мені тут комфортно, бо я в колі своїх, можу стати корисною для інших. Зокрема, працюю там психотерапевткою, а бойовий і лікарський досвід мені лише допомагає в налагодженні контактів із пораненими військовими та ветеранами.
Як вдається поєднувати роботу, материнство і благодійність?
Інколи я думаю, що не встигаю нічого, а інколи переконуюся, що все йде своїм шляхом. Зокрема, зауважила таке: що більше завантажена, то більше встигаю.
У благодійному фонді в мене все налагоджене, кожен в команді має свою зону відповідальності. В психології ще простіше. Я сама відвідую психотерапевта і водночас працюю зі своїми пацієнтами. Розумію й наголошую, що ми всі повинні бути реалістами, тобто коли бачимо, що не справляємося, мусимо звертатися до психотерапевтів. Затяжна депресія може захлиснути, і вибратися буде набагато складніше.
На вашу думку, чому ми досі не перемогли у війні?
Це складне й водночас риторичне запитання. В житті нам варто надіятися лише на себе, А ще не переставати працювати на військову економіку. Україна повинна мати своє озброєння! Тому кожен із нас мусить допомагати, вкладати, донатити. Якщо тил не працюватиме на фронт, то фронт може опинитися там, де тил. Копійка до копійки, і назбираємо на дрон, авто.
Усередині країни ми роз’єднані. Кожен наче й працює на щось, але не всі на те, що треба. І що довше триває війна, то більше показує слабкі місця в країні.
Як нам пережити цю спільну трагедію?
Потрібен час. Тільки не треба себе чи когось звинувачувати у війні. Треба об’єднатись і працювати на благо держави.
На жаль, щоб збудувати, треба спершу зруйнувати. Звучить страшно, але я оптимістка і вірю, що після руйнації міст, окупації виросте інша країна, яка трансформується в кращий бік.
Реальний стан речей у країні побачимо після війни. Буде величезна катастрофа і біль у тих матерів, чиї сини не повернуться. Країна може знову збунтуватися й агресувати. Це також доведеться пережити. Лише після цього прийде розуміння і прийняття.
Чи можемо ми пожертвувати певними територіями заради миру?
Ні! Україна вже заплатила надто високу ціну. Я впевнена, що зараз за нами пильно «стежать» ті військові, які загинули за Україну. Не уявляю, як я прийду на цвинтар і скажу на могилі котрогось із побратимів: «Ти знаєш, ми Донецьк, за який ти воював і загинув, віддали». Ну як так?! Людина, яка в труні, залишила сім’ю і пішла на смерть заради того, щоб цього не сталося, а ми віддали… Ні, цього не має бути!
Ольга Шведа
Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні.
Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine.
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
______________________________________________________________________________________________________
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
Війна і наступ Росії
- «Потрібні можливості, а не пільги», – ветеран-«мрієлов» Андрій Каспшишак
- Якою буде нова Україна. Розмова з Віталієм Портниковим і Ярославом Грицаком
- Як росіяни захопили Вугледар і що буде далі
- «У нас немає культури роботи з ментальним здоров'ям»
- «Важкий день для Львова». Репортаж з вулиці, де загинуло семеро людей
- «Цивільним треба включатися у війну», – Павло Коваль про війну та ветеранів
- «Завтра може все змінитись і кожному доведеться хапати зброю»
- Повістки, відстрочка, штрафи й ТЦК. Усе про зміни в мобілізації в Україні
- «Я дуже не хотів би, щоб це перейшло на рівень «не воював – не мужик»
- «Я хотів повіситись, але вдома чекали діти», – ветеран, що пережив полон
- Зібрав 7 мільйонів і пішов воювати. Історія добровольця
- Два роки тому на Львівщині загинуло щонайменше 60 військових. Кого за це судять
- «Повернути своє життя». Як відновлюють будинки на Стрийській після прильоту ракет
- Як Львів пережив масовану повітряну атаку. Деталі і коментарі
- «Казав, що має кілька патронів». Мати полоненого «азовця» чекає на його повернення
- Друга зима в окопах. Чи можлива ротація бійців, які давно воюють
- Новий етап війни, Або що відбувається на фронті
- Удар «шахедів» по Львову. Що летіло на Львівщину та куди влучили
- Віталій Портников: «Вагнер» у білорусі не для того, щоби бавитися в пасочки
- «Я пів року не бачив сонця і неба». «Азовець» Святослав Сірий про війну і полон
- «Я пішла шукати кицю – так і зберегла своє життя»
- «Я міг залишатися дома, але я тут», – викладач УКУ, який пішов на фронт
- «Хто я в цій війні». Волонтерка військового госпіталю Наталія Арестова
- «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра
- Як минув рік повномашстабної війни для Львова: спогади, цифри, фото
- «За рік бійці втомилися, але в них є місія». Інтерв’ю з військовим психологом
- «Я тут заради сім’ї та країни». Історія бійця з книжкою Тімоті Снайдера
- «Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки
- Віталій Портников: «Українці завжди робили свій вибір»
- Без світла, але без вас. Як львів'яни рятуються у випадках знеструмлення
- «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук
- Як бізнес у Львові готується до блекауту та кому потрібні генератори
- Танкіст, який звільняв Ізюм: «Ми знаємо наші танчики до кожного гвинтика»
- Що означають масові ракетні обстріли та до чого готуватись. Прогноз експерта
- «Чоловік багато зробив, аби Маріуполь був українським», – дружина «азовця»
- Віталій Портников: «Формула перемоги у цій війні очевидна»
- «Ядерний удар, обмін полонених та мобілізація – це політична гра путіна», – експерт
- «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону
- «Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя
- Влада з волонтерами не конкуренти. Яким є рішення для порозуміння
- Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»
- На чий бік стане світ? Аналіз промов Зеленського та путіна з початку великої війни
- «День Незалежності для росії – як кістка в горлі, треба бути готовим до всього», – експерт
- Двоє навіть поплили через річку. Як на кордоні ловлять ухилянтів та що на них чекає
- «Ми намацали больові точки противника». Військовий експерт про зміну стратегії на війні
- Переродження. Історія львівського панк-рокера, який вчиться бути військовим лікарем
- Наш прапор – мирний, але з кров’ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип’якевич-Димид про сина-героя
- «Уявіть, що війна буде тривати десять років». Микола Савельєв про передову і тероборону
- Воїн світла. Спогади про героя Тараса Жеребецького
- «Я божеволію». Як рідні шукають зниклих безвісти військових і куди їм звертатися
- «Кожен чимось жертвував, щоб вивезти поранених за кордон». Історія фельдшерки
- «Потрібно бути готовими». Військовий експерт про наступ білорусі і ескалацію на сході
- Яку зброю Україні передають союзники та що потрібно ще для перемоги
- «Треба йти до кінця» – львів’янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на cході України
- «Він був таким крутим чуваком». Сестри Артемія Димида про Героя і війну
- «Той, хто вмів літати». Спогади про Героя Артемія Димида
- Як у Львові оцифровують підбиту російську техніку. Репортаж із 3D-студії
- Острівець освіти. Як українські вчителі відкрили у Румунії школу для біженців
- 100 днів опору. Історії захисників, які наближають нашу перемогу
- «Коли є питання життя і смерті, то є бажання продовжити рід». Як війна впливає на стосунки
- «Все дуже складно». Олексій Францкевич про можливе вторгнення Білорусі
- Шок пройшов. Як нам спільно відбудовувати Україну
- «Україна знову має годувати світ». Що може змінитися для нашої держави у червні
- «Цінності важливіші за інтереси». Валерій Пекар про те, як Україна змінює світ
- Броня перемоги. Хто виготовляє бронежилети для військових і як їх перевіряють
- «Британці пишаються Україною». Найстаріший волонтер світу у Львові підтримав українців
- Які ракети запускає росія на Львівщину і чому не всі вдається збити
- «Це нова піхота, за якою – життя». Як зберегти тероборону і що треба у ній змінити
- Я не знав, чи у мене залишилися очі. Історія львівського розвідника
- Це вже не війна, а полювання. Мама пораненого азовця зі Львова про бій за «місто Марії»
- Є дві речі, на які ти маєш вплив під обстрілами. Історія «джавелінщика»
- «Зарубати слона кинджалом». Чому бійців з тероборони відправили у «гарячі точки»
- «Ми опинилися в 1944-му році». Віталій Портніков про уроки Другої світової війни
- «Наше головне завдання – вижити». Директорка «Території терору» про історію опору
- «Хочу дихати своїм повітрям і допомагати вдома». Історія біженки, яка повернулася додому
- Російський фарфор і раритетні ікони. Що знайшли в будинку «імператора» Козака у Львові
- (Не) їдуть без екіпіровки. Чи забезпечує держава військового всім необхідним
- Що зміниться для України, якщо путін офіційно оголосить війну. Прогноз експерта
- 1 травня: чи варто його святкувати, а чи скасувати як елемент радянщини
- Слава Україні! Історія прикордонника, який підірвав себе заради побратимів
- «У Бога закінчилося терпіння». Психолог про «затяжну» війну і як вона змінить українців
- «Ці рани надто глибокі». Як у село біля Маріуполя прийшли окупанти
- «Щоби забрати поранених вночі, ми їдемо навпомацки». Як воює парамедик із «Госпітальєрів»
- Взяти Одесу вони точно не зможуть. Політолог про ймовірне вторгнення з Придністров’я
- Гроші, робота, освіта. На що можуть розраховувати біженці з України за кордоном
- «Найгірше було при москалях». Як українці святкували Великдень під час воєн
- Будуть масивніші бомбардування. Експерт про 9 травня, цілі росії і новий виток війни
- «У концтаборі ми знали, що союз розпадеться. З росією буде те саме», – Мирослав Маринович
- Чому у XXI столітті люди здатні на таке насильство? Військовий капелан про путіна, росіян та Європу
- «Захищав людей у маршрутці й на вулиці». Спогади про оператора і воїна Юрія Олійника
- Чи вигідна Україні мирова з росією. Реакція експертів
- «Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку», – Святослав Вакарчук
- Леви охороняють Львів, або Як місто рятує свої пам’ятки
- 12 днів у підвалі. Історія маріупольця, якому вдалося евакуюватися до Львова
- «Кожен позов, кожне невиконане росією рішення, є ще одним доказом для всіх», – правник
- Гуманітарка має стати на рейки. Як і хто координує допомогу на Львівщині
- «Фото та відео руйнувань дуже важливі для міжнародного суду над Росією», – юрист
- «Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові
- Це мільйон доларів на день. Андрій Садовий про переселенців та життя у час війни
- Чи можна буде засудити Росію в Гаазі. Політолог-міжнародник про російсько-українську війну