Думала про самогубство і вагітною потрапила в полон. Про медикиню Мар'яну Мамонову

1855 0
«Люди, які пережили полон, насправді зламані люди. У них криється багато болю, образи і знищеності. Саме над цим я зараз працюю», – каже військова медикиня Мар’яна Мамонова, яка захищала Маріуполь, вагітною потрапила в полон у Оленівку, і її обміняли на зрадника Віктора Медведчука. Попри все, вона не лише щасливо народила доньку, а й заснувала благодійний фонд, який допомагатиме жінкам, котрі пережили російський полон, працює як психотерапевтка з ветеранами, які зазнали поранень і ампутацій.

Про те, як вдалося пережити місяці полону, що давало силу жінці триматися, чому варто за потреби звертатися до психотерапевтів і чому ми в жодному разі не маємо права віддати ворогам навіть клаптика української землі, Тvoemisto.tv розповіла начальниця медслужби 501-го окремого батальйону морської піхоти Мар’яна Мамонова.

Як ви, молода дівчина, опинились у війську і стали бойовою медикинею?

Працювати лікаркою я мріяла змалечку. І моя мрія здійснилася – я стала військовою лікаркою. До війська приєдналася в 2018 році. Після закінчення медичного університету, а згодом Української військово-медичної академії під час розподілу мене, 26-річну дівчину, відправили у морську піхоту в Бердянськ. Я була молода, незаміжня, без дітей, тож можна було їхати (Сміється).

Добиралася довго. Пригадую, як нарешті вийшла одна на автобусній зупинці в селі Азовське, що біля Бердянська, і заплакала. Із військової частини по мене прийшли двоє військовослужбовців, допомогли з валізою, яка майже розвалилась, і ми ще кілометри два йшли пішки.

Чи пригадуєте свій перший бойовий виїзд?

У той самий день, коли я добралася до військової частини, прийшов заступник начальника штабу і наказав збиратися, бо треба їхати в зону АТО надавати допомогу бійцям. Це була моя перша бойова ротація в село Павлопіль, яка тривала чотири місяці. Всі інші ротації відбувались у населеному пункті Широкине і селі Бердянське.

Війна з росією заскочила мене на «нулі» в Маріуполі. Разом із бригадою ми рятували військових і цивільних від обстрілів росіян. І якщо в першій бойовій ротації в мене було п’ятеро поранених, то під час повномасштабного вторгнення я прийняла найбільше втрат: 130 поранених і 42 загиблих.

Тоді й тепер бракує лікарів на фронті?

У 2018 році бойових медиків не вистачало, та все одно в команду я брала лише тих, що мали медичну освіту. З ними було легше, простіше працювати. Станом на лютий 2022 року бойовими медиками в мене були укомплектовані всі підрозділи. Зокрема, в кожній роті по двоє-четверо. Але знайти їх було нелегко, бо лікарі зі стажем практично не долучались, були здебільшого молоді хлопці з медичних коледжів. Як мені тепер відомо, медперсоналу явно бракувало.

Що стосується медичного забезпечення, то до повномасштабного вторгнення воно було хорошим. Ми подавали потреби, а госпіталі, особливо дніпровський і запорізький, нас забезпечували. Навіть мали про запас, через що мене жартома називали «господарочка». Я дбала, щоб у мене було все і навіть більше. Не вистачало хіба що санітарних автомобілів, але з цим допомагали волонтери.

За тиждень до 24 лютого 2022 року, готуючись до наступної ротації, я отримала все необхідне медичне забезпечення з запасом на кілька місяців. Але коли 1 березня ми були змушені відступати із Широкиного до Маріуполя, то змогли забрати лише його частину. Лікарні й медпункти розбивали, ліків ставало все менше. Дійшло до того, що самі військові частини починали допомагати госпіталям. 

Знаю, що у вас був страх потрапити в полон. Що відчували, коли це сталося?

Так, полону я боялася найбільше. Як би страшно це не звучало, навіть втрати побратимів були не такі страшні, як полон. На війні звикаєш до всього, кожну втрату я старалася прийняти, згадувала щось приємне про людину, якої вже не було серед живих, і відпускала. Розуміла, що завтра буде новий день, можливо, нові втрати, що мені від цього нікуди не дітися.

Ще з перших днів повномасштабного вторгнення я доручила своїм хлопцям, щоби, коли потраплю в полон, вони мене вбили. Звісно, з того всі жартували, мовляв, цього ніколи не буде, але ця думка мене переслідувала.

І коли на Донеччині стало зовсім гаряче, ми з військовими й цивільними переховувалися на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Тоді я також не переставала думати про полон, особливо на тлі подій і новин про те, що робили окупанти з місцевими жінками. У різних кишенях сховала два невеликі ножі: в разі чого планувала перерізати собі сонну артерію.

На жаль, на початку квітня 2022 року наш виїзд став фатальним – нас узяли в полон. І оскільки після обшуку в мене все позабирали, план із самогубством провалився.

У полон ви потрапили вагітною. Що найперше виринало в думках?

Колонія, в яку нас привезли, була в Оленівці. Хвилини там здавалися вічністю. Найскладніше було емоційно, адже дівчат ображали, а проти хлопців застосовували фізичну силу. Мене ж “тримала” моя дитинка. Про те, що я вагітна, відразу всім розповіла, але росіяни не вірили. Казали, що вигадую, бо хочу швидкого обміну. Тому до шести місяців до мене ставилися так, як до всіх інших полонених. Тільки коли животик став помітний, почали виводити на свіже повітря.

Під час теракту в Оленівці 28 липня я теж була в колонії. Після страшних вибухів деяких українських хлопців привели в наш слідчий ізолятор. Ми їх там доглядали й лікували. Ця подія відразу була підозрілою, ми розуміли, що все підлаштоване. Реальну інформацію про події дізнавалися від тих, кому було дозволено телефонувати рідним. А так щодня 24/7 нас зомбувало ввімкнене на повний голос російське радіо. Воно шипіло, в’їдалося у вуха і постійно повторювало, що українська армія розпочала війну, обстрілює території, вбиває невинних дітей, жінок і стареньких, а росіяни прийшли нас визволяти. У такі моменти на мене нападав сміх. Звісно, це нікому з конвоїрів не подобалося. Згодом я зрозуміла, що починати з кимось дискусії не варто, бо так можна собі нашкодити.

Рідні про мій полон дізналися з відео, яке прибічники путіна виклали в інтернет. Із чоловіком спілкувалася тричі, приблизно раз на два місяці.

До речі, як ви познайомилися зі своїм чоловіком?

Мій чоловік із Маріуполя. Познайомилися ми в 2020-му. Через два роки у Бердянську розписалися, згодом на Рівненщині, звідки я родом, обвінчалися.

Знайомство відбулося під час однієї з ротацій. Ми заїхали в пансіонат, де дислокувалися медики, і виявилось, що він належав тітці мого теперішнього чоловіка, який був військовим і також їздив на бойові позиції. Через свою відсутність тітка попросила його нас зустріти. Перша зустріч була не надто приємною, бо цей чоловік зверхньо поводився, почав натякати, щоби ми нічого не крали, і так далі. Потім почав приходити до нас частіше: то оцет позичити, то спитати, яку книжку я читаю. А одного разу я побачила на столі квіти, які він залишив для мене.

Тепер мій чоловік звільнений з армії, бо був поранений і має інвалідність.

Повернімося до полону й обміну: був випадок, коли вас хотіли обміняти, вже навіть мали садити в автобус, але передумали. Що тоді сталося?

Мене мали обміняти не раз, та завжди щось траплялося, і передумували. Але все одно я вірила, що народжуватиму вдома.

Наприкінці квітня був випадок, коли мене і ще 86 дівчат вивели з колонії в Оленівці. Тих, чиї прізвища зачитувати, садили в автобус. Казали, що везтимуть на обмін, тож я втішилася, що нарешті поїду додому. Моє прізвище назвали також, але сказали, що повертаюся назад. Я впала в істерику, плакала, голосила, що не мають права мене більше тримати. Звісно, ніхто на це не зважав. Ми думали, що дівчат повезли додому, однак з’ясувалося, що їх довезли в Таганрог. Декого залишили там і знущалися, а решту розподілили між колоніями, зокрема у Валуйках, що в Бєлгородській області росії.

Одного разу під час допиту й можливого обміну мені порадили, щоби, виходячи з автобуса, я голосно кричала, що вагітна. Спочатку я не розуміла, навіщо це робити, згодом до мене дійшло: щоб не били, як це робили з усіма під час «прийому».

Що додавало вам сил у полоні?

Ми не переставали мріяти, думати про приємне. Я з багатьма подружилася. В нашій камері було більше жінок, аніж чоловіків, ми з ними виробили певні звички й ритуали. Наприклад, коли комусь приходила посилка, він ділився хлібом, іншими харчами, бо нас годували погано й нерегулярно. Були навіть дні, що нічого не перепадало. Якось одна маріупольська прокурорка, яку забирали на обмін, принесла мені пакет із їжею. Ще одна дівчина залишила светр і штани з пандами. Бувало, що і ми віддавали останній окраєць тим, кого забирали на обмін. Просто виймали з кишень і давали, щоб вони мали можливість у дорозі перекусити, бо хтозна-коли й куди потраплять. Ми прощалися, плескали в долоні й бажали, щоби вони більше сюди не поверталися.

Рідко, але деякі конвоїри ділилися своєю їжею. Був навіть випадок, що, йдучи на допит, я помітила на дереві стиглі черешні. Один із конвоїрів побачив мій погляд і дозволив їх нарвати. Я відмовилась, аргументуючи тим, що не хочу, як інші, хто сам зривав черешні, отримати 50 палиць. Тоді він нарвав сам і дав мені кілька ягідок.

Як загалом до вас вагітної ставилися в полоні, чи надавали якусь медичну допомогу?

Майже ніякої медичної допомоги я не отримувала. Перший раз мене в камері оглянули на сьомому місяці вагітності. Побачивши сильні набряки, лікар порадив виводити мене на свіже повітря. Згодом мене забрали в донецьку лікарню, де я мала народжувати. Ось там лікарі були досить хороші. Принаймні я могла спати на ліжку і споживати хоч якусь їжу.

До речі, коли мене наприкінці серпня забирали з колонії в донецьку лікарню, в Оленівці ще перебували 104 жінки. Частину їх згодом обміняли.

Як і коли вас обміняли? Що ви відчували, коли ступили на рідну землю?

У вересні в донецьку лікарню, де я перебувала під охороною двох конвоїрів, зателефонував начальник колонії і спитав, чи я транспортабельна, бо очікується черговий обмін. Йому відповіли, що є лише два-три дні, інакше народжу тут. 20 вересня мене підписали на обмін.

Дорога була довгою. З лікарні мене спочатку завезли назад в Оленівку, де відбулося «завантаження» з іншими полоненими. В кареті «швидкої» завезли в аеропорт Таганрогу, серед ночі посадили на чартерний рейс до Москви, звідти ми вилетіли в Білорусь і лише потім автобусами нас привезли до Чернігова. Видихнула я лише тоді, коли побачила вивіску «Україна» і жовто-блакитний прапор. У той час хотіла впасти на землю й поцілувати її, але жінка і військовий, які були поруч, мене підхопили, бо думали, що я непритомнію (Сміється).

Чи знаєте ви, що то був за обмін?

Звісно. Мене разом з іще 214 українцями, які боронили Маріуполь, обміняли на Віктора Медведчука (колишнього нардепа від партії ОПЗЖ, якого звинувачують у державній зраді. – Ред.) і ще кількох росіян.

Мені якось сказали, що я мала честь бути обміненою на кума Путіна. Я ж кажу, що це для Медведчука честь. Можна було більше українців випустити…

Можливо, знаєте, чи в керівництва держави, Червоного Хреста, інших  організацій, громадськості були якісь перемовини щодо вашого швидшого звільнення?

Ні! Організації, які роками говорять про права людей, просять фінансування, просто мовчали або були «схвильовані».

Біля людей, які повертаються з полону, я не бачила жодного закордонного представника бодай якоїсь інституції, що обстоює права людини. В кращому випадку вони можуть зустрітися з людиною через два-три місяці після звільнення та ще й зробити закид на кшталт «а ви непогано виглядаєте». Звісно, були люди, які про мене дбали, але це точно не вони.

Вважаю, що повномасштабне вторгнення всіх оголило, показало реальний стан речей: хто є хто, що в нас є, а чого немає, на кого можна покластися, а на кого не варто сподіватися. Маріуполь, який опинився в ізоляції, кричав про допомогу, але всі тільки руками розводили , кажучи «тримайтеся»...

Ви народили буквально через кілька днів після звільнення з полону.

Через чотири дні. За цей час з Чернігівського військового госпіталю мене перевезли в місцевий перинатальний центр, згодом – у луцький, де я й народила. До речі, в Чернігові мені довелося чути звуки повітряної тривоги і сидіти в укритті. Були трохи дивні відчуття, бо в Маріуполі тривог не було. Але це не був страх, радше злість: я щойно вийшла з полону, ще не нажилася на волі, не зробила гарних фото, а тут може прилетіти і зруйнувати всі плани (Сміється).

У неділю, 25 вересня, о 4:18 в Луцькому перинатальному центрі завдяки кесаревому розтину я народила дівчинку. Притім до останнього була впевнена, що в мене буде хлопчик.

Чи залишилися у вас страхи після російського полону?

Я була в полоні, тому мені нічого не страшно. Теперішні страхи стосуються хіба що сім’ї, дитини. В часі війни я переживаю, як там в укритті моя донька, чи її ніхто не ображає в дитсадку.

Попри все, моя сім’я залишається в Україні, у Львові, і виїжджати за кордон не збирається. Хто ж тоді залишиться і працюватиме тут?

Тепер ви самі допомагаєте жінкам після полону, заснували благодійний фонд. Чим саме він буде корисний?

Благодійний фонд вже має напрацьовану програму, але я ще шукаю фінансової підтримки, щоб реалізувати задумане. У жінок, які повернулися з полону, дуже багато проблем: нерозуміння оточення, негаразди в сім’ї, депресивні стани. Те, що жінка вийшла з полону, не означає, що вона повністю звільнилася. Спогади й переживання залишаються надовго, часто назавжди. Тому реабілітаційна програма фонду допомагатиме в їх обстеженні, лікуванні, надаватиме консультації психолога й психотерапевта, забезпечуватиме відпочинком. Будемо намагатися повернути жінці те, що в неї забрав полон. Насамперед жіночність і внутрішній ресурс. Якщо щаслива мама, то щаслива вся сім’я.

Крім того, є ще один проєкт, у межах якого допомагатимемо пакунками для малюків дружинам військових.

Ви також працюєте в Центрі ментального здоров’я «Незламні». Чим допомагаєте, що найбільше зараз цікавить ветеранів?

Після народження дитини я відходила довго й доволі важко. Спочатку повністю поринула в материнство. Найперше, щоб заглушити інші емоції. Але коли доньці виповнилося 10 місяців, зрозуміла, що емоційно мені стає дедалі важче: була апатія, роздратування, навіть агресія. Тому коли дитині виповнилося півтора року, я почала ходити на курси психіатрії й психотерапії.

Центр ментального здоров’я – моя любов. Мені тут комфортно, бо я в колі своїх, можу стати корисною для інших. Зокрема, працюю там психотерапевткою, а бойовий і лікарський досвід мені лише допомагає в налагодженні контактів із пораненими військовими та ветеранами.

Як вдається поєднувати роботу, материнство і благодійність?

Інколи я думаю, що не встигаю нічого, а інколи переконуюся, що все йде своїм шляхом. Зокрема, зауважила таке: що більше завантажена, то більше встигаю.

У благодійному фонді в мене все налагоджене, кожен в команді має свою зону відповідальності. В психології ще простіше. Я сама відвідую психотерапевта і водночас працюю зі своїми пацієнтами. Розумію й наголошую, що ми всі повинні бути реалістами, тобто коли бачимо, що не справляємося, мусимо звертатися до психотерапевтів. Затяжна депресія може захлиснути, і вибратися буде набагато складніше. 

На вашу думку, чому ми досі не перемогли у війні?

Це складне й водночас риторичне запитання. В житті нам варто надіятися лише на себе, А ще не переставати працювати на військову економіку. Україна повинна мати своє озброєння! Тому кожен із нас мусить допомагати, вкладати, донатити. Якщо тил не працюватиме на фронт, то фронт може опинитися там, де тил. Копійка до копійки, і назбираємо на дрон, авто.

Усередині країни ми роз’єднані. Кожен наче й працює на щось, але не всі на те, що треба. І що довше триває війна, то більше показує слабкі місця в країні.

Як нам пережити цю спільну трагедію?

Потрібен час. Тільки не треба себе чи когось звинувачувати у війні. Треба об’єднатись і працювати на благо держави.

На жаль, щоб збудувати, треба спершу зруйнувати. Звучить страшно, але я оптимістка і вірю, що після руйнації міст, окупації виросте інша країна, яка трансформується в кращий бік.

Реальний стан речей у країні побачимо після війни. Буде величезна катастрофа і біль у тих матерів, чиї сини не повернуться. Країна може знову збунтуватися й агресувати. Це також доведеться пережити. Лише після цього прийде розуміння і прийняття.

Чи можемо ми пожертвувати певними територіями заради миру?

Ні! Україна вже заплатила надто високу ціну. Я впевнена, що зараз за нами пильно «стежать» ті військові, які загинули за Україну. Не уявляю, як я прийду на цвинтар і скажу на могилі котрогось із побратимів: «Ти знаєш, ми Донецьк, за який ти воював і загинув, віддали». Ну як так?! Людина, яка в труні, залишила сім’ю і пішла на смерть заради того, щоб цього не сталося, а ми віддали… Ні, цього не має бути!

Ольга Шведа

Реалізовується в межах проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. 

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

______________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

Війна і наступ Росії

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!