Фото ілюстративне
«Боронимо свою землю і чекаємо перемоги». Історії трьох захисниць
Війна – справа молодих
«Пішла на фронт з Майдану, як і більшість моїх побратимів. Внутрішній протест і загострене почуття справедливості завжди спонукали мене боротися за те, що вважала правильним. Тоді здавалося, що на Майдані ми повалимо стару систему, і я зможу вступити у виш без хабарів. Та все затягнулося, і я почала шукати можливості, щоб потрапити на фронт».
У 2014 році львів’янка Юлія Філіпович закінчила школу і хотіла піти навчатися в університет, але при вступі стикнулася з корупційною складовою. Загострене почуття справедливості не дозволяло дівчині миритися з ситуацією. Почався Майдан, і вона їхала туди, просто втікаючи з дому.
На початку війни потрапити на фронт дівчині було не так просто. У військоматі до молодих претенденток на військову службу тоді ставилися трохи скептично. Тож Юля, як і більшість бажаючих захищати Україну на Сході, пішли у добровольчі батальйони.
«Я звернулася в штаб батальйону «Правий сектор». Вони відправили мене на вишкіл, мовляв, якщо все вдасться, підеш далі. Так я пройшла перший вишкіл у «Карпатах», потім ще один – в «Десні». Вже звідти потрапила під Маріуполь, – розповідає дівчина. – Було багато випробувань – фізичних, моральних, психологічних. Цей фронт був довгоочікуваним і бажаним, бо, опинившись там, зрозуміла, що хочу бути саме в цьому місці».
Різдво 2015-го Юля святкувала вже не вдома. Коли почула перші вибухи та обстріли, пригадує, як відчула полегшення. Від початку вишколу і до фронту було багато тих, хто намагався переконати, відмовити, налякати.
«Коли я потрапила на фронт і стався перший артобстріл, зрозуміла, що можу бути тут корисною. Всі страхи, які мені нав’язували, нівелювалися. Звісно, було лячно. Я не вірю людям, яким не страшно на війні. Це базовий інстинкт самозбереження, який мусить бути, щоб вижити. Через юний вік я сприймала війну надто романтично. Але вірила в те, що я роблю, і раділа, що була там, де була і з тими, хто був поряд».
Для дівчини, яка в 17 років пішла захищати свою країну, війна – це справа молодих. Каже, ще від Майдану шукала можливості бути корисною. Саме юнацький максималізм і віра в ідеологію, у можливість щось змінити, допомагали на передовій. Там, на передовій, була гранатометником і сапером.
«Війна була різною. В момент, коли когось ранять чи хтось помирає, ти до кінця не усвідомлюєш, що трапляється біда. Високий вміст адреналіну в крові під час бою не дає можливості думати, аналізувати – почуття приходять пізніше. В той момент немає смутку чи журби. Навпаки, є бажання продовжувати те, що робиш, і боротися за себе і тих, хто вже не поряд з тобою. Це подвійна відповідальність. Також це бажання робити так, щоб про тих людей пам’ятали».
Служба на фронті для Юлі закінчилася восени 2016-го. Тоді почалася так звана окопна війна, були перші заборони відкриття вогню. Дівчина була у групі розвідки, тому сидіти в окопах було морально важко. На відчутті ейфорії і тих змін, які вдалося зробити у війську, було бажання повертатися і продовжувати працювати у цивільному житті.
Тепер львів’янка займається дотичною до війська справою. У громадській організації Veterans Go вони допомагають ветеранам війни та людям з інвалідністю підійматися в гори за допомогою спеціального трекінгового крісла-візка. Також Юля працює у Жіночому ветеранському русі, де допомагають захищати права жінок у війську та влаштовують заходи із вшанування пам’яті про загиблих. Зізнається, що ця діяльність тримає її у формі, близькій до військової. Спокійніше, коли знає про події на фронті.
«Ми з нашими громадськими організаціями робимо корисні програми для ветеранів. Важливо, щоб люди після повернення мали змогу вибирати, що їм робити далі і займатися тим, чим хочуть. Бо у багатьох як раніше вже не вийде. А перший рік після повернення мені бракувало саме цього».
Дівчина – єдина дитина в сім’ї. Коли пішла на передову, батьки знали не про все. Просто не хотіла травмувати. Про те, де була і що робила, її мама дізналася лише у 2019 році під час презентації книги Євгенії Подобної «Дівчата зрізають коси». Тоді всі плакали.
Якби тепер почалося загострення на Донбасі, Юля каже, що і вона, і багато хто з побратимів знову повернулися б на фронт. А поки є можливість творити якісні зміни тут, допомагати військовим, які залишилися на передовій і боронять Україну від ворога, вона буде це робити. Бо визнання участі жінок у захисті країни – справа не лише у фемінітивах.
Позивні поранених і загиблих записувала в зошиті
31 березня 2015 року дрогобичанка Вероніка Арістова потрапила у селище Піски на Луганщині. Тоді дівчина навчалася у медичному коледжі на фельдшерку-акушерку. На запрошення свого друга-військового пішла на війну медиком. Спершу служила в добровольчому батальйоні «Карпатська Січ». Потім, коли вийшов закон про заборону добровольчих формувань і треба було переходити у склад силових структур, пішла в батальйон ОУН, там же стала невдовзі керівницею медичної служби.
Розповідає, як їхала на фронт, збиратися допомагали друзі – хтось дав взуття, хтось свою форму. На початку війни у добровольців не було належного забезпечення. Тривали повномасштабні бої, але людей теж не вистачало.
«Мені довелося бути не тільки медиком, а й звичайним бійцем-стрільцем. Треба було виходити з хлопцями на позиції, чергувати. Було складно. Найважчою була перша ротація, коли було багато загиблих і поранених», – ділиться дівчина.
Через два тижні перебування Вероніки на передовій загинув її командир. Каже, побратими відразу запитали її, чи потрібна зміна, щоб відпочити, але дівчина відмовилася – розуміла, що має відбути ротацію до кінця. Вважала, що це нормально, а сьогодні вже знає, що після кожного загиблого медику потрібно відпочивати одну-дві доби. Тоді часу на відпочинок не було.
«Перша смерть – дуже вагома. Тільки коли тіло командира забрали, в мене почалися сльози, переживання, дуже боліло. Тоді мій побратим Мирослав Мисло, тепер вже теж загиблий Герой України, посадив мене перед собою і сказав: «Загиблих буде ще багато, тому не треба концентруватися на людині, думати про те, що в нього були сім’я, діти. І не через те, щоб стати жорсткішою, а для того, щоб вижити».
Вона записувала в зошиті позивні всіх поранених і загиблих, але тепер, якщо то був не дуже близький побратим, не зможе пригадати його обличчя. Каже, так легше виконувати роботу, коли адреналін в крові просто зашкалює. Медик на передовій постійно стикається з порятунком людських життів, і багато хто засуджує себе за смерть військового, вважаючи, що його можна було врятувати, навіть якщо це не так.
«В мене було п’ятеро дуже близьких побратимів, які загинули. Наразі я ще не готова поїхати до них на могилу. Дехто з їх рідних того не розуміють, вважають, що я про них забула. Я ж досі дуже сильно переживаю їхню смерть».
Служба Вероніки на передовій завершилася на початку 2018 року. З діагнозом посттравматичний стресовий розлад дівчина повернулася додому. Та з військової справи не пішла. Після відновлення вона очолила львівський осередок Жіночого ветеранського руху – разом з захисницями-ветеранками допомагають військовослужбовицям і волонтеркам.
Та найголовніше, каже ветеранка, війна дала їй зрозуміти, що людей не треба ділити на касти. Незважаючи на минуле життя, люди можуть робити речі, яких від них не чекаєш. Оточення людей, з якими спілкувалася, теж дуже змінилося. Тепер у її колі друзів та знайомих всі «свої» – ті, хто дотичний до війни та любить Україну.
Тепер навіть підбори не взуваю
Ольга Вороняк із Золочева до 2015 року виховувала дітей і не припускала, що колись піде на військову службу. На початку війни її чоловіка мобілізували на Схід, а вона стала волонтеркою. Відтоді бажання долучитися до лав військових у жінки ставало все сильнішим, але вдома росли маленькі діти, і їх не могла залишити.
«У 2018 році, коли дитина була останній рік в садочку, я вирішила йти на службу. На той час мій чоловік перевівся з 24-ї бригади в частину А-2562 у Золочеві, тож я пішла до нього. Взимку наші з частини виїжджали на Схід, я стою в наряді і чую, що вони готуються, я ж не їду. Тоді на місці не було командира, тому я пішла до його заступника і кажу: «Я хочу на Схід», на що він відповів, що мене навіть у списках немає. Все ж я наполягла, і вже наступного дня поїхала», – ділиться Ольга.
Спершу було страшно, а потім відбувається такий кайф, що почуваєш себе краще, ніж в цивільному житті. Контракт на службу в ЗСУ жінка підписала у 2018 році. На Сході була на другій лінії, в тиловій частині.
«Ми їхали ешелоном. Коли вийшла з поїзда, в мене аж серце вистрибувало – був реальний страх. Досі перед очима стоїть картина, як їдуть вантажні машини, гудуть танки. Пам’ятаю, була велика калабаня, дощ, бо була осінь, і наші хлопці сиділи, розпалювали вогонь – таке відчуття, ніби в пекло потрапила. А потім ти вліз у це, і тобі настільки в тому круто, що важко повернутися. Я відчуваю, що хочу бути військовою».
Оля каже, там, на війні, люди інші, один одного розуміють з пів слова. Якби діти подорослішали, і їй дали можливість вибору – бути тут чи їхати на Схід, вона би обрала другий варіант. Немає значення, чи ти жінка, якщо маєш непереборне бажання бути у війську.
«Мені це подобається. В останні роки навіть підбори не взуваю. А коли гімн співають, то такий дух піднімається, не передати просто, бракує слів. Хто би що не говорив, військова служба – то круто».
Після завершення контракту в ЗСУ у березні цього року Ольга Вороняк вирішила повернутися до цивільного життя. Подала заявку на участь в гранті від МОМ, і виграла його. Завдяки цьому придбала генератор низького диму для роботи на весіллях і святах. У себе в місті займається аніматорством для дітей. Також є представницею Першого жіночого ветеранського простору «Рехаб» у Золочеві.
«Думала, після звільнення трохи втихомирюся. Виграла бізнес-план від МОМ. Але військо мене не відпускає. От днями пішла у в одну з частин і сказала, що знову хочу служити».
Каже, всі, хто там побував, хочуть повернутися. Ця тяга нікуди не зникає. І страшно тільки, коли вперше. А далі, як можеш, борониш свою землю і чекаєш перемоги.
Юлія Осим
Світлина на головній - ілюстративна
Фото з архіву Юлії Філіпович, Вероніки Арістової та Ольги Вороняк
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Люди Твого Міста
- «Мені 27, мовляв, чого я можу навчити?», або Як кардинально змінити школу у Львові
- «Їй подобалося бути стрільчинею». Історія 19-річної захисниці з Львівщини
- «На похороні йому кидали квіти, як актору на сцену». Історія добровольця
- «Остання лекція» Ірини Фаріон
- Люди Твого міста: Ігор Юхновський
- Урятована з гетто. Історія єврейської дівчинки, яку прихистили львів'яни
- «Перемога - це те, у що ти вкладаєш». Як американці інвестують у наші стартапи
- «Мене вразило, що пасажири змовчали». Андрій Жолоб про фронт і тил
- «Маю підопічну, якій 98 років. Це моя «перлинка», або Чому я стала соцпрацівницею
- Шлях додому, або За яких умов повертатимуться біженці. Дискусія
- «Дзизі» – 30 років. Розмова з Маркіяном Іващишиним про Львів і Полтву
- «Для одних Україна не надто галицька, для других не надто харківська»
- Нашим бійцям потрібне «щеплення стресом». Інтерв’ю з психотерапевтом про ПТСР і відновлення
- Люди Твого міста. Філіп Шухевич про славний рід, який допомагає Україні
- «Я хотів, щоби про Україну з перших уст чув Ілон Маск», – американський журналіст
- «Роблю гімнастику і не нарікаю». Як живе без світла бабуся Мая
- Люди Твого міста. Юрій Шухевич про ідеали батька і Верховну Раду
- Уві сні вона не дихає. Історія Софійки, якій потрібна допомога
- Перше «мама» в три роки. Історія Артемка, який заговорив після унікальної операції
- Геловін – це Голівуд. Отець про те, як насправді варто сприймати мистецтво смерті
- Ми – краплі, які творять океан. Як львівські блогери допомагають ЗСУ
- «На сході спочатку до нас ставилися з недовірою» – Юрко Дідула
- «Будемо з ним до кінця». Хто та чому прийшов на суд до Дзиндри
- «Ціль росії в цій війні – вкрасти наше майбутнє», – отець Михайло Димид
- Десятки автівок і сотні дронів. Як львівські блогери допомагають фронту
- «До війни ніхто у світі по-справжньому не знав, на що здатні українці», – Владика Венедикт
- Вивчив українську з колядника. Історія 95-річного отця, що виріс в Аргентині
- «Ми повинні попрощатися з огидним, смердючим радянським минулим», – історик Андрій Павлишин
- «Зараз немає художників та поетів – зараз усі солдати одного українського фронту», – Іванка Крип’якевич-Димид
- Чого нас вчив Любомир Гузар. Важливі тези Блаженнішого. Відео
- «Імперія розвалиться, а ворог зазнає ганьби». Історія родини Лесі Крип’якевич
- Біль за білими дверима. Репортаж із модульного містечка для переселенців у Львові
- «Для всіх був, як батько». Спомини побратимів про Тараса «Хаммера» Бобанича
- До 50-річчя арештованої коляди. Як у Львові відроджують найдавніший вертеп в Україні
- «Дитяча книжка непереможна». Уляна Чуба – про перемогу у номінації Бі-Бі-Сі та вітрогонів
- Люди «Твого Міста». Галина Крук про Львів, поезію та розмову з Богом
- На передовій науки. Як Оксана Заячківська представляє Львів світу
- «Його світ був великим». Львів'яни прощаються з Іваном Вакарчуком
- Як успішно змінити професію. Розмова із IT-шницею EПAMу
- «Я хотів розірвати шаблон уяви про Шевченка», – режисер про фільм «Тарас. Повернення»
- Люди Твого міста. Роксолана Богуцька про моду, автентику та львів’янок
- Люди Твого міста. Микола Петренко про концтабір, ЛТБ та черги за книжками
- Тілько ві Львові. Віктор Морозов про батярів, Гаррі Поттера та місто як пуп землі
- Люди Твого міста: Вікторія Бриндза про свої досвіди та досліди
- Люди Твого міста. Юрій Кох про Львів, сни та найбільший облом в житті
- Юліан Чаплінський про еміграцію, Львів за 20 років та двори без машин. Частина друга
- Люди Твого Міста: Ярема Возниця про дитячі хвороби, вакцинацію та вибір лікаря
- Люди Твого міста. Тарас Возняк про скандали, «газ щастя» і дух міста
- Магда й барви. Як розмова Ірини Мориквас із сином стала дитячою книжкою
- Акварель не терпить вагань. Люди і квіти художниці Тетяни Гамрищак
- Бути чесним із музикою. Антоній Баришевський зіграє у Львові «Людкейджа»
- Дзвінкі каблуки. Як у Львові навчають ірландських танців
- Бах на Пекарській. Звідки взявся електричний оргáн у львівській квартирі
- Оксана Линів: Українська музична освіта значно краща за західноєвропейську
- Оксана Кісь: Львів завжди мав жіноче обличчя
- Олександра Сербенська: Не достатньо знати, що українська – солов’їна
- Люди Твого міста. Мирослав Скорик: Мій абсолютний слух виявила Крушельницька
- Люди Твого міста. Отець Богдан Прах: Як не боятися бажати великого
- Андрій Павлишин: Львів став культурною столицею не від доброго життя
- Люди Твого міста: Ігор Балинський про Львів медійний і Львів релігійний
- Люди Твого міста: Ігор Копчик про Ван Гога та урвища Львова
- Люди Твого міста: Оксана Муха про зцілення піснею та дух Львова
- Люди Твого міста: Маріанна Кіяновська про мистецтво, що творить Львів
- Люди Твого міста: Марія Музичук про шахи і любов до Львова
- Люди Твого міста: Оксана Караванська про моду та не галицький Львів
- Люди Твого міста: Ярослав Грицак про Львів як Нью-Йорк Східної Європи
- Люди Твого Міста: Батяри Радковці про Львів-Вавилон
- Люди Твого міста: Уляна Явна про старовинні українські строї
- Люди Твого міста. Владика Борис Ґудзяк про Львів та недовіру
- Люди Твого Міста: Олег Цьона про Львів як дім
- Люди Твого міста: Павло Шеремета про Львів як центр ідей
- Люди Твого міста: майстриня етноодягу про тренди серед вишиванок
- Люди Твого міста. Митрополит Мокшицький про відповідальність за Львів
- Як змінити бізнес в Україні? 7 важливих тез Софії Опацької
- Люди Твого Міста: Богдан Новосядлий про Бога, космос та інтернет
- Люди Твого Міста: Влодко Кауфман про місця спокою у Львові
- Люди Твого міста: Ігор Лильо про душу Львова
- Люди Твого міста: Олександр Фільц про сильну і слабку сторони Львова
- Люди Твого міста: Лев Скоп
- Люди Твого міста: Андрій Великий
- Люди Твого міста: Мирослав Маринович
- Люди Твого міста: Олександра Коваль
- Люди Твого міста: Ярослав Рущишин
- Люди Твого міста: Ілько Лемко
- Люди Твого міста: Олеся Саноцька
- Люди Твого міста: Марк Зархін
- Люди Твого міста: Мар'яна Савка