Коротке відео з їхнього концерту завірусилось у соцмережах. За кілька днів його переглянуло понад 5 мільйонів людей лише на сторінці Львівського органного залу, до якого входить хор. Хористи в джазовій обробці переспівали пісню Степана Гіги «Цей сон, цей сон» – і понеслося: що це за хор? Хто цей баритон? Де купити квитки на концерт? «Твоє місто» поговорило з диригентом хору «Гомін» Вадимом Яценком та співкерівником Львівського органного залу Тарасом Демком про унікальність українського хорового мистецтва, як через пісню Степана Гіги вони популяризують класичних композиторів, зокрема Миколу Леонтовича та Якова Яциневича, а також про те, чому багато українців не перестають слухати російське і що з цим робити.

Концерти мають продаватися

Вадим Яценко: Це велика проблема. Я знаю, що є колективи, які працюють умовно як дитячі хори. Це коли дітям дають по 20 квитків на продаж для родичів. Це неправильно, ненормально. Колектив як окрема структура має не лише популяризувати мистецтво, а й заробляти гроші. Ми таку структуру випрацювали. Ми думаємо, аналізуємо й запускаємо програми, які матимуть комерційний успіх, як ця програма. Те, що вона вибухнула в соцмережах, це суперкруто! Зараз ми продаємо, можемо виставити 10 концертів на завтра, і я впевнений, що вони продадуться. Але це не випадковість. Ми виконуємо цю програму вже понад рік, вона успішна серед глядачів, які ходять до нас. Зал заповнений.

Ми також мали програми українських партесних концертів (жанр вокально-хорової музики, поширений в Україні у XVII–XVIII століттях, характеризується багатоголоссям та використанням сольних партій. – Ред.). Це український жанр, унікальний у всьому світі. Ми зробили два концерти партесів, бо мій знайомий музикознавець і диригент, який ще до війни виїхав до Австрії, знайшов ноти. Ми організували світову премʼєру. Але це набагато важче продавати, і це проблема.

На концерт “Цей хор, цей хор мені щоночі сниться” прийшли люди, побачили, хто на сцені, що в нашому Органному залі відбувається, почитали нашу газету, побачили анонси наступних концертів у соцмережах, і хтось із них знову прийде.

Так само до мене звернулася знайома з Києва, яка знайшла ноти, що ще не виконувалися. Це ноти Якова Яциневича – композитора періоду Української народної республіки. Він жив і творив у той самий період, що й Леонтович, Кошиць, Стеценко. Можливо, він не такий популярний, але в музичних колах є дуже вагомою постаттю. У нього прекрасна, чудова літургія – напевно, найгарніша в українській музиці. І ось моя знайома запитує, чи беремося. Звичайно, беремося. Ми всіма руками за, хоч і розуміємо, що вкладемо багато сил, а воно може не мати широкого вихлопу. Це проєкт передусім для наших колег музикантів. Але це важливо – ці ноти знайшли вперше за сто років. Це унікальне явище для української культури.

 Але такі концерти, як “Цей хор, цей хор…”, організовують для того, щоб люди розуміли, хто ми такі. Вони нам дуже допомагають просувати партеси, Яциневича, Леонтовича. Зараз ми запускаємо великий проєкт щодо Леонтовича – цикл концертів, на початку яких виконуватимемо його літургію. Перший концерт запланований на 31 серпня – і квитків уже нема. Можливо, люди навіть не розуміють, на що взяли квитки, в контексті того, що бачать у ТікТок та Instagram. Але вони прийдуть, послухають – і це їх зачепить. Хтось зрозуміє, що в нас є й така українська культура.

«Записали відео, щоби привернути увагу»

Тарас Демко: Львівський органний зал – це концертна організація, в якій є солісти, хор. Це дуже приємно казати, ми намагаємося планувати на місяці наперед. Це досить складно в Україні, рідко можна побачити анонсовані проєкти на місяці наперед в українських концертних закладах. Але ми намагаємося налагодити процес, який дає результат. Налагоджуємо комунікацію з командою, зовнішніми партнерами і, звичайно, організовуємо внутрішній процес: рекламу, маркетинг, піар. Ми дуже активно працюємо в соцмережах, присутні всюди, де є наші цільові аудиторії, маємо план контенту.

Штат Органного залу налічує 70 людей, майже половина з них – це наш чудовий хор “Гомін”, а також інші солісти, адміністративна команда, з них близько 10 людей у маркетингу. Хор “Гомін” дуже багато, інтенсивно та важко пропрацював цілий концертний сезон із серпня до липня. В липні у нього відпустка. Ми запланували зробити подарунок нашим підписникам у соцмережах – показати їм цей концерт. Насправді ми дуже відкриті. Ми єдиний концертний простір, який має відкриті репетиції. Ви можете прийти до Органного залу щодня з 13:00 до 16:00 і насолодитися будь-якою репетицією, зокрема й хору “Гомін”, Луганської філармонії. Приходьте, у нас влітку прохолодно, а взимку дуже тепло! В нас можна записувати сторіз на концертах, але на цей ми зробили маркетинговий хід – обмежили зйомку. Ми знали, що ці пісні дуже запальні, класні, що всім захочеться записати відео. Ця маркетингова стратегія вийшла з берегів звичних KPI-показників, і нам це дуже приємно.

Хто такий Вадим Яценко?

Тарас Демко: Річ у тім, що окремі пабліки в соцмережах перезаливали відео, не вказуючи, чиє воно. Навіть не згадували, що це львівський хор, Органний зал, і це неприємно. Саме тому й виникло стільки запитань, хто це співає.

Вадим Яценко: Хто я такий? Я Вадим, стараюся бути хорошим татом. У мене крутий малий. До Львова я переїхав у 2018 році, одразу після закінчення Київської консерваторії, якщо одним словом, то я диригент, не співак. Головний хормейстер Львівського оперного театру, художній керівник хору “Гомін”, якому понад 30 років, хоч в оновленому складі він виступає близько двох років. У березні 2023-го це ще був чоловічий хор. Тоді мене запросили як диригента зробити програму. Було прохання від керівників Львівського органного залу трішки “розкачати” хор. Тарас Демко та Іван Остапович запрошували різних диригентів. Наша співпраця розпочалась у березні, а вже у серпні мене неофіційно представили як художнього керівника.

Тарас Демко: І жодного дня про це не пошкодували.

Вадим Яценко: Оскільки це був чоловічий хор, я зрозумів, що нам забракне творів. Як не крути, у чоловічих хорів обмежений репертуар, хоча ще мій шеф із Київської консерваторії Євген Ставчук, художній керівник капели “Думка”, народний артист, Герой України, завжди казав, що, напевно, немає нічого красивішого в мистецтві, ніж чоловічий хор, де є обертони. Можливо, у  цьому частка правди. він керував чоловічою хоровою капелою імені Ревуцького, знав, про що каже.

Ми зрозуміли, що не зможемо робити всі програми, які хочемо, і у листопаді провели конкурс, запросили до співпраці десять дівчат, після чого почали складати програми для змішаного хору. Зараз у хорі 12 дівчат і 13 хлопців, майже гендерна рівність. Так і має бути, так зазначено в хоровій літературі.

Я розумів, що нова програма може добре «вистрілити». Ми довго все планували, це ж не просто так виходиш і співаєш. Контактували з музикантами щодо аранжування. Маємо два аранжування пісні Степана Гіги “Цей сон, цей сон”. Деякі обробки купували, дещо я писав сам. У нас суперталановитий музикант у хорі, наша гордість – Ігор Гуцалюк. Він дуже багато пише, робить аранжування, і не тільки хорове. В нас є аранжування Павла Табакова “Червоної троянди”, яку ми теж співаємо. Тобто ми багато працювали і в один момент дійшли до того, що готові показати це людям.

Тарас Демко: Вадим також зробив унікальну сценографію, щоразу це щось інше. Наша сцена дуже класична, академічна, а він перетворює її на театр, хор виходить до концертного залу. Вони хитаються, як сосни в лісі, і це дуже атмосферно, красиво.

Вадим Яценко: Я не присвоюватиму собі лаври сценографа чи режисера. Але ми точно знали що робимо. Все, що відбувається на сцені, кожен клац чи рух учасників відрепетирувані. В мене є “мулька”, що картинка на сцені має виглядати дуже гарно, що вона так само важлива. Навіть кожен поклон має бути відрепетируваний, це обов'язково.

Тарас, наприклад, часто каже: «Хто я? Деспот, тиран». Про диригентів так часом говорять.

Тарас Демко: Говорять з любов'ю, Вадима обожнюють всі.

Вадим Яценко: Є різні моменти, як усе відбувається, але хто я такий, щоб карати? Я не Господь Бог, це робоча атмосфера, я стараюсь її підтримувати у всіх колективах, з якими працюю, все має відбуватися з повагою та любов'ю, без цієї домінанти “я вам дам!”. Але іноді доводиться кричати.

Тарас Демко: Деколи він так кричить, що чути навіть у нас в офісі.

Вадим Яценко: Доводиться, але люди не дурні, вони все розуміють. Це ж золоте правило – кричи, коли є за що. Якщо є за що, то інколи тільки так і доходить. Іноді це прискорює процес. Я ставлюся до всіх з повагою, знаю, що вони професіонали. Багатьом здається, що відео залетіло і все, що такого – вийшли, поспівали?

Перепрошую, я вчився 11 років на це все, і це тільки з моменту вступу до консерваторії: бакалаврат, магістратура, докторантура, до того ще 10 років у музичній школі. І люди, які зі мною працюють, так само пройшли цей шлях. Можливо, хтось без докторантури, але це багато років навчання. До речі, коли ми проводили конкурс, до нас подалися дві співачки з Києва, які переїхали до Львова. Хор – це тяжка праця.

А нову пісню наш хор вчить швидко тільки тому, що це професіонали, які мають відповідну освіту. Це ж не випити чарку і сісти співати, розкласти на два голоси. Це теж круто! Але коли ти співаєш 16-голосовий партесний концерт, то мусиш бути музикантом найвищого рівня. Музикант – це теж професія, як і юрист, адвокат, прокурор, прости Господи. На музиканта так само вчаться дуже довго.

 

Про Гігу та серйозність хорового мистецтва

Тарас Демко: Ми говоримо про різні виміри академічності й класичності в музиці, ця тема дуже відкрита зараз. Тобто коли ми говоримо про класичну музику, то що маємо на увазі: це музика класицистична, тобто періоду класицизму, історичного періоду, чи це музика класична, тому що її виконують музиканти? Чи ця музика класична тому, що вона вистояна, вбирає у себе канонічні риси? Класична музика також часто називається академічною. Академічна музика здебільшого виконується музикантами, які вчилися у відповідних музичних школах, академіях, вони вишколені, навчені, а академічність проявляється в їхній манері співу або виконанні на інструментах симфонічного оркестру.

Ще часто кажуть «мистецька музика». Дуже важко знайти межу між класичною, академічною та мистецькою музикою. І мені здається, що ми живемо в епоху, коли немає чітких меж. Може бути популярна музика, написана в добу Бароко, вона збирає мільйони переглядів і прослуховувань на стримінгових платформах.

Ми намагаємося збалансувати наш репертуар, що він був цікавий нашій аудиторії. Це має бути мистецька музика.

Вадим Яценко: Українське хорове мистецтво дійсно унікальне. Немає більше ніде у світі, наприклад, музики епохи Бароко тільки акапельної. Це перекликається з нашою церковною традицією.

Але є такий момент: коли люди чують про хор, у них на підкірці закладено, що це занадто серйозно, академічно. А хто це сказав?

Люди часто сприймають хор так, що стоять п’ятдесят людей в однакових костюмах і не рухаються. А хто таке хоче піти послухати? І неважливо, чи це буде шановний пан Степан Гіга, чи Максим Созонтович Березовський. Люди цього не захочуть, тому треба балансувати, щоб їх зацікавити.

Ми даємо нове звучання хіту Степана Гіги, щоби потім зацікавити людей традицією, культурою, історією українського мистецтва. І якщо це треба зробити, ми готові бути першопрохідцями. Бажаю всім так само заохочувати свою аудиторію в своїх містах, селах.

У розвинутих країнах є така традиція. Ми нещодавно були в Швеції. Це країна, яка не воювала вже 300 років, і це дуже видно. У них зовсім інші проблеми. Ми думаємо про різне, усе по-іншому на ментальному рівні. У них наповненість залів на Ларса-Еріка Ларсона на рік-два наперед. І це тільки на класичну музику. У нас нема такої традиції, і це проблема. Зрозуміло, ми країна, яка перебуває в стані війни. На нашій території постійно щось відбувається, гине цвіт нації через абсолютно божевільного сусіда.

Українських композиторів винищували

Вадим Яценко: Якщо говорити про українську культуру, то вона розвивалася кардіограмними стрибками. Щось нове могло визріти досить несподівано, коли ніхто про це не думав.

Миколу Лисенка вважають батьком української класичної музики, до нього не було взагалі нічого, тому що в часи імперії все було заборонене. Яка доля спіткала композиторів часів УНР? Яциневич закінчив сторожем на складі в Сибіру, Леонтовича вбив чекіст, Кошиць помер на еміграції. І якщо їхню творчість треба популяризувати через інших, то ми будемо це робити.

Ми запускаємо проєкт щодо Леонтовича, збираємося записати близько 20 годин його музики. І якщо успіх нашого концерту, цього одного тіктоку, який залетів, допоможе людям дізнатися про Леонтовича, це буде прекрасно.

Чому багато українців не перестають слухати російську музику

Вадим Яценко: Я виховувався на різній музиці. У мене цікава історія. Я ріс у селі Потік Миронівського району Київської області. Ми з пацанами грали у футбол і я з восьми років постійно вмикав “Океан Ельзи”. Пам'ятаю, як купував їхні альбоми “Суперсиметрія”, “Глорія” на касетах на базарі, а всі мені казали, що я дурний, бо в них на телефонах були “Фактор-2” і “Рукі ввєрх”. Мені казали, що це класний музон. Звідки вони це брали? Початок двохтисячних, кінець дев’яностих, інтернету не було, усе з телевізора.

Не думаю, що зараз багато людей слухають російське. Так, ці люди є, але на це впливає історичний контекст, середовище, в якому вони росли.

Я сам ріс у зросійщеному середовищі, це абсолютно точно, мільйон відсотків. Я приїхав до Києва, коли мені було дев'ять, і там не було модно говорити українською. Хоч я завжди був українськомовним, у мене українськомовна сім'я. Але українськомовній сім'ї в селі Потік Миронівського району Київської області чорно-білий телевізор показував Філіпа Кіркорова як головного артиста.

Мої батьки не мають стосунку до музики. Хіба що бабця співала  “Чорнобривці” у хорі в Миронівці. До речі, зараз там є ансамбль “Потічанка”, який співає пісні про село. Нещодавно вони випустили дуже гарне відео, моя мама солювала… Як виявилося, я таки з музичної родини, ви вивели мене на чисту воду (Сміється).

Моя дружина – співачка. Ми знайомі з восьмого класу, рано побралися, в  серпні буде 10 років. Ми всюди навчалися разом, закінчили консерваторію, диригентсько-хоровий відділ. Тепер вона співає в проєктах, де я диригую. Виступає на концертах у Митрополичих садах.

Коли мені виповнилося 21 чи 23 роки, я брав участь у “Голосі країни”. Серед журі був Потап. Не будемо тягнути інтригу, я вже не дуже пам'ятаю, як усе відбувалося, але пам'ятаю, що промо записували перед виступом і що було побажання, щоб я все-таки говорив російською. Тоді я ще був занадто малий і дурний, щоби відстояти, як це має бути. Не було тоді ще того розуміння.

Мій син живе в бульбашці, яку творять музиканти, росте на тих піснях, які ми виконуємо, які співає моя дружина Настя. Вона з Маріуполя. У неї також був переломний момент, коли вона перейшла на українську. Але найбільший перелом стався в її родині на початку повномасштабної війни.

У мене є три мої міста – Київ, Львів і Маріуполь. Ми туди їздили щороку з 2016-го. Маріуполь був дуже красивим, став центром того регіону. Сім'я дружини була повністю російськомовною до початку повномасштабного вторгнення. Бабуся дружини потрапила в окупацію у Маріуполі. Вона жила майже за містом, вісім кілометрів до центру. Вона досі згадує, як ішла ті вісім кілометрів додому, бо в підвалі, у якому вони сиділи два  тижні, не було води, їжі. Вона йшла вулицею, а довкола трупи, над головою ракети. Її вдалося вивезти до Львова на третьому тижні. І жінка, якій за 70 років, яка все життя спілкувалася російською в Маріуполі, перестала говорити цією мовою. Тому я не розумію, коли кажуть, що важко або що «челюсть» не така. Я маю приклад, як людина, яка 76 років говорила російською, вже її не знає.

Мій син, звичайно, розуміє російську, але набагато менше, ніж я в його віці. Я розумів, бо ганяв на вигоні м’яча, а мене кликали дивитися виступ Ніколая Баскова. А мій малий співає “Червону калину” і “Цей сон, цей сон”.

Це дуже складна тема. Але я впевнений, що мають бути відповідні програми для популяризації українського мистецтва, що вони мають іти згори. Мені колись розповідали, що за часів Ющенка вчителів української мови відправляли на схід України, щоб вони там викладали. Це виглядає як конкретна програма.

Тарас Демко: У нас багато людей досі слухають російську, тому що росія дуже багато грошей вкладала і вкладає в промоцію своєї культури, насаджує свою мову.

У дуже різних країнах по всьому світу переважно є представництва, які спеціалізуються на тому, щоби формувати їхню культуру, мову. Навіть конкурувати з місцевою мовою.

У нас досі поширене постколоніальне минуле, коли багато століть цю культуру та мову насаджували. В західній частині України це відгукується менше, ніж у центрі та на сході, бо тут була дуже велика мішанина, синергія культур Австро-Угорщини, Польщі.

Що можна зробити? Змінити централізовану політику країни. Якщо ми в Європі, то синхронізуватись із європейськими тенденціями. А також проводити внутрішню роботу, робити те, що кожен може на своєму місці. Українська мова, музика, культура мають розвиватися в Україні, бо іншого простору в цьому світі для нашої культури немає. Але ми також повинні бути в здоровому балансі між іншими культурами, розуміти, що наша культура для нас важлива, що вона є прекрасною частинкою загальносвітового пазла.

Ми в Органному залі не чекаємо вказівки згори, наша місія – дарувати людям натхнення, щоб допомогти їм прийти на концерт і впродовж години заспокоїтися, зарядитися. Останніми роками в нас на 5–10% щомісяця зростає аудиторія. Наша особливість у тому, що ми ніколи не завершуємо сезон, працюємо ціле літо без вихідних.

Мені здається, що українська культура переживає дуже велике відродження. Наприклад, у нашій інституції є стратегія промоції української культури Ukrainian Live. У нас є додаток з українською музикою, щосуботи ми робимо реліз нової музики українських композиторів. Це проєкт із англомовним перекладом та українською версією, щоби показувати українську музику за межами України і самим українцям.

Нам дуже важливо бодай трішки нейтралізувати ті величезні вкладення нашого ворога в промоцію та нейтралізацію нашої мови й на нашій території. І для цього ми творимо контент – якісний та запальний. Намагаємося робити більше, ніж можемо.

Однак має бути підтримка. Нам дуже допомогло те, що ми здобули статус академічного. Це дозволило збільшити коефіцієнти зарплат і навіть у найскрутніші часи зберегти команду.

Вадим Яценко: Мистецтво треба фінансувати. У нас цього мало, особливо якщо взяти до уваги, скільки ворог вкладає у культуру. В цьому він не тупий. Він абсолютно точно розуміє що робить. Якщо йому не вдається щось зробити на полі бою, він вкладає євро з газу в оперні театри, стипендії, програми і просувається щораз далі. Вже у Латинській Америці активно виконують твори Чайковського. Чому? Бо туди пішли страшенні гроші.

Ми ж маємо дуже талановитих людей, у нас доступна музична освіта. Але насправді митцям від початку повномасштабної війни, якщо говорити прямо, важко. Зарплати впали, митці, музиканти, актори отримують копійки. Тому стикаємося з тим, що люди йдуть. Проблема в тому, що після закінчення музичної школи, училища і консерваторії, якщо в людини хороший рівень, 99%, що вона поїде. В Органному залі стараємося зробити так, щоб люди почувалися гідно, бо дійсно багато працюють.

Твори, написані під звуки вибухів

Тарас Демко: Наш концертний зал має стратегію замовлення нової музики. Ми вже замовили шість симфоній у відомих українських композиторів. Серед них композитор із Києва Золтан Алмаші. В його доробку символічна симфонія, присвячена темі української перемоги. Її виконав луганський філармонійний оркестр, який виступає у нас. “Симфонія незламності”, яку написав неймовірний композитор Олег Безбородько, а ще твори нашого Івана Остаповича, Олександра Родіна. Деякі з них написані під звуки вибухів, і це дуже символічна музика.

Ми б також дуже хотіли продовжувати цю стратегію – замовляти музику для хору. Це безпрецедентно, дуже мало українських концертних організацій замовляють музику в композиторів з дотриманням юридичної та правової процедур. Я впевнений, що наші гості також зможуть за деякий час почути музику, замовлену Львівським органним залом для хору “Гомін”.

Вадим Яценко: Ми маємо великий людський потенціал. Знаю, про що кажу, бо варюся в цьому. І дуже важливо, щоби всі ці люди працювали на одну конкретну мету, щоби була спільна стратегія розвитку української культури, Можливо, було б навіть добре зібратися за великим круглим столом і це обговорити.

У нас справді класні музиканти. Зараз по всьому світу в найкрутіших оркестрах грають, диригують, співають українці. Це справді крутий потенціал.

Світлана Жаб'юк

Фото зі сторінки хору «Гомін» 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.