Українська кухня – це не лише страви, це наша пам'ять, історія та культура. Через їжу ми можемо зрозуміти себе: ким були наші предки, де ми є і куди рухаємось. Євген Клопотенко, шеф-кухар, креативний підприємець, громадський активіст і дослідник української кухні, на запрошення «Клубу експертів та експерток» розповів, як віднайти свою ідентичність через їжу та чому українці мало знають про національну кухню.

На запит моєї громадської організації та фонду «Відродження» професори з Університету Шевченка написали величезну роботу про ідентичність. Є вісім ознак. Особиста ідентичність дає відповіді на запитання: хто я, хто я в родині, районі, місті, державі, на планеті? Ідентичність – це те, з чим людина себе пов'язує, але вона різна на різних рівнях. Якщо говорити про державу, то це про те, як людина пов'язує себе з іншими, що живуть на цій території. І це те, як людина себе описує. 

Читайте також: Клопотенко: Житній ринок може стати серцем Подолу. Як втілити амбітні плани

Існують маркери ідентичності. Ось, наприклад, раніше я спілкувався російською мовою. І тоді відчував себе українцем, і зараз. Але раніше я не знав багатьох моментів з нашої історії. А те, що знав, виявилось неправдивим. Я не розумів, хто і чому в минулому був важливий для України. Наприклад, що Терещенки були такими, як у наш час Білл Гейтс. І такого багато. 

Я ніколи не порівнював українців минулого з людьми цього часу. Не знав історії Русі. Не міг пояснити, під чим ми сформувалися, що зараз маємо, чому і чим ми відрізняємося, не знав, що таке верещака, гамула, шпундра. Я навіть не розумів, що це важливо. Знав, що «Еней був парубок моторний. І хлопець хоть куди козак…» і більше нічого з цієї книжки. А потім вона стала для мене одним із дороговказів, куди рухатися, щоби зрозуміти себе глибше. 

До 2014 року в мене були зовсім інші маркери, хоч відчуття були такі, як і зараз. Я завжди ідентифікував себе як українець. Чому не киянин? Я Київ донині пізнаю. В моєму дитинстві це було холодне сіре місто з «волгами», з бідною їжею. Коли мене тепер запитують: «Ти киянин?», я відповідаю: «Я киянин, але Київ – не те місто, в якому я хотів би бути». Я згадую Київ у часи свого дитинства, і це ще гірше.

У 93-му я поїхав в Англію, де жила бабуся. Нашаї діаспора весь час повторювала «Україна, Україна, Україна». Там я вивчив українську мову. Мабуть, тоді й почалося формування мене як особистості. 

Мене дивує, що люди ностальгують за минулим у Радянському Союзі. За чим? Згадую, як перед сном мама мене запитує, чого я б хотів. «Солоденького», – кажу. Вона брала шматок хліба-цеглинки, вмочала у воду й посипала цукром. Досі пам’ятаю мішок цукру в бабусі. І це приємні спогади, бо це про любов. Але ж це бідність! Це наче стоїть бідна родина, доїдає те, що вже пропадає… Добре, що ми родина, але чи можна прибрати цю бідність? Ну що це за жахіття? 

Мене багато хто не розуміє, я нікому не нав'язую свою думку, але завжди шукаю справжність. І коли приїжджаю до бабусі, яка готує капусняк за рецептом, якому двісті років, а я це знаю, бо досліджую, то для мене це і є справжність. І коли я їм цей капусняк чи коли сам його готую, то це справжнє «вау». А не ця сіра «волга» біля болота. 

А ще є люди, які кажуть: «Ми в третьому поколінні кияни, тому ми будемо розмовляти російською». Що це таке?! Чому? Я згадую киян, які до приходу Союзу стояли в чергах на ринках за певним видом поросят. А було таке в Києві, навіть у газетах писали, що скоро поросят привезуть. Вони ходили на Сінний ринок по продути, тоді багато що було, ті самі мандарини. Оце гарний спогад. Люди готували, робили вечірки, спілкувалися, це була наша культура. А я народився в Радянському Союзі. За чим у мене має бути ностальгія?

Київ був зрусифікованим. Чи почерпнув я українство за кордоном? Не знаю, мені важко це пояснити. Мої батьки теж мали на мене вплив. Нещодавно я був на Черкащині, звідки мій тато. Півтора року дослідники писали книжку, досліджували, звідки походить мій рід. Ми знайшли місто Шпола, за 30 кілометрів від нього село Скаливатка, а там – козацькі хрести X– XV століть. На порталі Terra Incognita я прочитав про ці хрести, про те, як люди, які там жили, їздили в експедиції, що там були козаки. Вони були вільними навіть тоді, коли вже прибрали козацтво. Їх не чіпали, вони робили що хотіли. Я приїхав, а там ціле село Клопотенків. І на кладовищі теж поховані Клопотенки. Я дослідив, що всього у світі десь близько сотні Клопотенків, 70-80%, думаю, у цьому селі. Я туди приїхав, відчув зв'язок. Етнографи з цього села розповіли мені, що був, мабуть, дід Клопіт, від якого й пішли Клопотенки. А Клопіт – це той, хто багато всього робив, був швидким та ще й іншим створював проблеми. Ось таке моє коріння. Українськість у мене була закладена з діда-прадіда, просто я не міг цього зрозуміти, не міг описати, допоки в один момент вона не вирвалася і я став тим, ким є. 

Їжа – наш культурний код.

До Англії, куди я поїхав до бабусі, мігранти привезли свої рецепти. Багато з них було із заходу України, часто змішаних з іншими культурами, польською зокрема. Готували борщ, запікали полядвицю, вареники називали пирогами. Тобто це не була тільки українська культура, багато що змішалося, але це все одно краще, ніж якби цього не було. 

Там я бачив іншу їжу, інші продукти, товари – банани, жуйки, а в Києві такого не було. А потім я вчив батьків, як поводитись у супермаркеті, де брати пакети і таке інше.

Яку кухню полюбляють українці?

У світі найбільше італійських ресторанів, в Україні теж. Далі йдуть суші та бургери. Суші, піци та бургери – це просто величезна робота країн, які зробили це популярним усюди. 

Ми хочемо, щоб українці споживали в ресторанах українську їжу? Але ж німці не їдять страв німецької кухні в ресторанах, поляки також. І це нормально! Українці ходять до ресторану як на подію. Так було й до повномасштабного вторгнення. Якщо вони двічі на тиждень готують борщ удома, то в ресторані його не замовляють. Тому що багатші ми будемо, то іншими будуть наші замовлення в ресторанах. 

Ресторани – це завжди про кількість надлишкових грошей у суспільстві. Коли вже є квартира, одяг, безпека, тоді можна й по ресторанах ходити. А зараз між піцою, яку вдома не всі роблять, і борщем із котлетою, які однаково коштують, оберуть піцу. Якщо до обговорень не залучати кухарів та експертів, то це звучить жахливо, а якщо реально розібратися, проаналізувати різні країни, то це абсолютно нормальний процес. А ми завжди були частиною європейського процесу.  

Проблема в тому, що раніше було мало українських ресторанів, але за останні чотири роки їх дуже багато відкрилося. Люди зрозуміли їхню цінність. Це процес, який ми маємо пройти, і потім українська кухня може стати конкурентною італійській. Але не всюди це працює, бо що таке німецький ресторан у Німеччині, австрійський у Австрії чи норвезький у Норвегії? Ми думаємо, що у всіх країнах так є. Ні, не так. Хіба що Італія і Франція навчилися любити своє, популяризувати й цінувати більше, ніж інше. Ще питання: чи нам вдасться закріпити українську кухню після війни? Припустимо, що завтра закінчиться війна, зникне росія, всі повернуться, немає небезпеки. Чи залишаться українські ресторани? Чи матимемо ми відкат у культурі на українське? Зараз ми це любимо, бо це про наше виживання. Але як тільки мине загроза, чи будемо ми це любити, чи збережемо? Має бути загальноукраїнська відповідь, яка вплине на те, яке місце займе українська кухня серед інших у нашій державі. 

Для українського суспільства це важливий процес. Ми зараз вивчаємо те, що втратили, починаємо любити себе і своє, розуміти, що нам реально подобається. А з часом стане зрозуміло, чи нам реально це подобається. Я перейшов на українську до повномасштабного вторгнення, бо це моє і це зі мною залишиться. 

А чи захочуть українці купувати, їсти, слухати українське? Бо може закінчитися війна, і хтось скаже: «Та я ж купував чотири роки українські товари, може, тепер я хочу чогось іншого».

Кухня – це звичка?

У нас популярні ресторани, де подають суші. Українці точно не звикли до них змалечку. Суші стали модні й конкурентні. Це утопічна історія, що нас у всьому формує звичка. Є ще досвід. Наприклад, я люблю їсти котлету, їм її все життя, а потім з'являється хтось, хто додає до котлети авокадо. Спершу лише один відсоток людей спробують таку котлету, потім 5%, потім 15% . І так люди змінюють свою звичку. Якщо зреагувала меншість, це стало дешевим, доступним, тоді більше людей долучаться, це стане популярним, і хід гри вже змінений. Тому я не розглядаю їжу як звичку. Бо завжди виникає глибше запитання: як вона сформована? 

Закохати іноземців в українську їжу

Я пригощаю іноземні делегації борщем з копченою грушею. Може, вони й не люблять супів, але мені не цікаво, що вони їдять. Я змушую їх споживати нашу культуру. Якщо чесно, я їх не питаю, що вони люблять. Ми створили спеціальне меню для таких випадків і не відходимо від нього. Ми їх пригощаємо борщем, верещакою (тушковане м’ясо в квасі. – Ред.), качаною кашею, нашою гірською фореллю, кулешем і сирниками. Ідея в тому, щоб вони закохалися в нашу їжу. Будь-яка країна ідентифікується за однією стравою. Я хочу, щоб усі знали, що борщ – це Україна. У Японії їдять рамен, в Італії – пасту, в Україні – борщ. Якщо в них у голові це складеться, буде супер. Далі: чи зможемо ми зробити так, щоб борщ був на столах іноземців щодня? Це складне завдання, я за нього не берусь. Це не те, що нам потрібно. Головне, щоб вони запам’ятали, що борщ – це Україна, тоді нас сприйматимуть у світі не тільки «як Україна – це війна», а й «Україна – це борщ». І тоді воно запрацює, ми займемо своє місце в гастрономії світу. А далі рішення за кухарями: якщо захочуть, нехай відкривають ресторани української кухні в світі, роблять інновації, бо вже всі знатимуть, що якщо є борщ, значить, є українська гастрономія. Я через їжу хочу утворити зв'язок з Україною в побутовому спілкуванні людей у світі. 

Чому я вирішив популяризувати українську кухню

Я став відомим після перемоги в шоу «МастерШеф». Дивлюсь, а в нас усі кулінарні сайти російською. І це все наче якась брехня. А тоді кожен другий почав мене питати, де твій ресторан. Мене це так бісило, що я вирішив відкрити ресторан. Уявив, як отримуватиму нагороду «Найкращий кухар світу», і подумав, а яка це має бути кухня. В той момент у мене все змінилося. Я роззирнувся і побачив, що таке українська кухня. Мені тижня не вистачить, щоб розповісти все, що я про неї знаю. Я довго вивчав світову кухню, а тепер можу брати будь-який український продукт і ставити його на рівень будь-якої страви в світі. Я знаходжу технологію, я знаю, як розвивалася континентальна європейська кухня, і щоразу помічаю, що там є наше. Не просто відкриваю смак, а й наш зв'язок у минулому. Я не популяризую, просто кажу: «Ви це бачили? Ви знаєте, що у нас є наша паста. На Волині, наприклад, є технологія сушіння домашньої ковбаси на повітрі, і це так, як у Норвегії сушать рибу, хіба що в них морське повітря». І ця сушена риба в них супердорога, а в нас про ту ковбасу ніхто навіть не знає… В нас багато чого є. Або ж продукти, які є тільки в нас: гречка, про яку в світі мало хто знає, або сметана, або копчена груша. Це взагалі унікально, бо «смак» печі можна перенести в будь-яку частину світу. Всі знають про карі, а в нас є копчена паприка. Це ж геніально! Я про це розповідаю, бо хочу донести людям, що ми не просто частина чиєїсь культури, в нас є багато всього, чого немає ніде в світі. І ніхто цього не розуміє! Я постійно, наприклад, наголошую, що сирники в світі ніхто не їсть. Ніхто в світі не робить такі котлети з сиру. В Греції смажать сир, у Грузії також, але це не те саме. А ми сирники ледь не щодня їмо, але ніхто про це в світі не знає. 

Чому ми так мало знаємо про свої страви? 

Професія дослідника гастрономії не вважалася серйозною. Їжа не була навіть частиною культури. Міністерство культури не вважало її культурою і досі не вважає. До 2020 року їжу не можна було вносити в нематеріальний список цінностей України. Ми це змінили, коли подавали борщ. У Міністерстві культури є багато напрямків, але їжі там немає. П'ять років тому в МЗС створили клуб шеф-кухарів-дипломатів, а до того ніхто не вважав лобіювання через їжу важливим. 

У нас мало дослідників кухні, так було й під час Союзу. В різні періоди були Лідія Артюх, Дарія Цвєк, Ольга Франко і все. Тому ми нічого про це не знаємо. Лідія Артюх багато зберегла, але замало було популяризації. 

Проблема в тому, що раніше немодно було писати про їжу, нецікаво. От візьмімо Мазепу. Про його битви є, а про те, що він їв, ніхто ніколи не писав і не знає. І в Європі, і в цілому світі писати про їжу було нецікаво, вважалося, що це щось буденне. А якби історики писали: ось є спогад про буряк, який появився в нас у X сторіччі, варили його ось так, були ось такі духовки. Або ж не варили, а томили, й тоді утворювався інший колір. І на основі цих історичних даних можна було б відтворювати рецепти. А якщо вони просто писали інгредієнти, то це вже складніше. Бо є, наприклад, французька кухня, там усе записано, в них багато інформації про те, з чого і як готували. Коли кухарі це читають, додають щось своє, то стають потужнішими. Історично так склалося, що їжу почали досліджувати не так давно, років 50 тому. І ми, як завжди, це наздоганяємо. 

Чи українська кухня близька до європейської?

Якщо досліджувати східні народи чи росію, то там і культури немає. Вони ж монгольські спадкоємці. До речі, чому ми їх називаємо «кацапи», бо «кацап» – це слово тюркського походження і означає «м’ясник». Ми ж ніби живемо на перетині Сходу і Заходу. Якщо подивитися на русню, то там усе вкрадене:  пельмені – в китайців, багет – у французів, самовар – у японців (це був їхній спосіб нагрівання води), шоколадна ковбаса – це італійська солодка салямі. Вони все вкрали, у них був величезний степ, болото і ніякої культури. Тому зі східної культури нам близька лише турецька, ми трішки звідти запозичили. Вони приходили до нас, завойовували нас і залишали нам трішки своєї культури. Але за технологією обробки продуктів і зберігання ми належимо до європейських культур. Тут навіть нема про що говорити. Квас приготований за технологією пива. Наші консервації – уся північ Європи теж їх робить. На півдні все сушать, ми теж сушимо гриби, овочі, варимо, ліпимо з тіста. Ось назва «вареники» від слова «варити», сушня – від «сушити», солонина – від «солити», крученик – від «крутити». Це такі питомо українські слова. 

У Львові презентували десерт «Каринська»

Про «Каринську» я дізнався п'ять місяців тому. Раніше я не знав, що це українка родом з Харкова, яка втекла від радянської влади і згодом отримала «Оскара» за те, що створила балетну пачку. Коли ми написали, що будемо презентувати десерт, то дослідники пообіцяли підготувати лекції про неї. На виставці Ukrainе WOW серед наших найкращих цінностей є її оригінальна пачка. Десерт на честь російської балерини Павлової придумали десь у Австралії. Він відомий у всьому світі. Ми не зможемо прибрати його з ресторанів. Почнемо куштувати нашу «Каринську». Якщо десерт стане конкурентним, то кількість однодумців збільшиться і один відсоток зможе перерости в 15%. Тоді «Павлова» почне потихеньку зникати. Але чи це станеться, залежить від того, наскільки всі ресторатори будуть готові це зробити. 

Ще раніше у Львові деякі ресторатори замінили «Павлову» на «Приму Богачевську». Десерт названий на честь балерини зі Львова, яка здобула світову славу в Штатах, створила ансамбль народних танців. «Прима Богачевська» – це фактично перейменований десерт «Павлова». 

«Каринська» має інший смак, це теж десерт з безе, але змінений: ми зробили його у формі балетної пачки, додали гречки, трішки вишень і сметани. Наша головна ідея – щоб люди почали читати про Каринську, дивитися. А далі вже питання до бізнесу і споживачів: чи готовий бізнес це робити, чи готові люди це купувати? Ми створили альтернативу, тепер можна обирати. Так само, як те, що ти їси на Новий рік. Продовжуєш готувати олів'є чи ставиш на стіл шпундру (давня українська страва, яку традиційно готують зі свинини, тушкованої з буряками в буряковому квасі. – Ред.). Це вже і є оця лагідна українізація, що хтось готовий відмовитись, готовий їсти українське. Я готовий, мені не цікаво їсти хліб з цукром, бо це спогади з дитинства. Але буває складно відірвати людину від спогадів. Тоді умовно біля хліба з цукром на стіл треба ставити «Каринську». Ось скуштувала людина хліба з цукром, спробувала новий десерт і вже сумнівається, що краще. А потім у неї народжується дитина, і та вже ласує «Каринською», а не хлібом з цукром. У неї вже свої спогади. Так це працює. І якщо ми будемо так рухатися, то через 20 років зможемо трішки змінити ставлення українців і українок до «Павлової» і «Каринської».

А зараз буде багато гейту: не забирайте в нас того, до чого ми звикли, не забирайте в нас цей хліб з цукром! Бо всі будуть думати, що ми забираємо «Павлову». Це наш спогад з минулого. І в той момент люди не думають, що Павлова популяризує Російську імперію. 

Бізнес змінив назви, наприклад, ковбасу «Московську» перейменували на «Бандерівську», бо інакше як могли її продавати.  Але ті, що хочуть відчути смак «Московської», купуватимуть «Бандерівську». Смак той самий. І вже на Новий рік вони покладуть на стіл «Бандерівську» і через якийсь час почнуть її так називати. Це як із перейменуваннями вулиць – була вулиця Перемоги, стала Бандерівською. Через 10 років люди вже й забудуть, як ця вулиця називалася. 

Цибулька, бурячок, сальце…

Євгенія Кузнєцова, письменниця і авторка Радіодиктанту-2025, у своїй новій книзі англійською мовою пише про те, що через їжу українці висловлюють свою любов, що українці не завжди вміють сказати «вибач», «дякую», «я тебе люблю», але завжди приготують і нагодують. 

Я з цим погоджуюся. Як ми називаємо наші звичні продукти? Морквинка, бурячок, яблучко, цибулька. Ніхто в світі не каже: «Подай цибульки, бурячка», «Хлібчика з сальцем будеш?». Лише в нас така зменшено-пестлива форма. Може, в когось і є, але скільки не запитую в іноземців, вони цього не знають. Ніхто не називає продукти такими ніжними словами. Навіть цікаво, як це перекласти іншими мовами. І ці слова теж про любов. Насправді у нас є все, просто треба почати це любити. 

Мода на вегетаріанську їжу та глобалізація

Наведу приклад: Богдан Логвиненко, засновник Ukrainer, нещодавно приєднався до війська. Ми з ним списалися, Каже, що почав їсти м’ясо, бо знав, куди йде. А до того довго був вегетаріанцем. Я про те, що під час війни питання вегетаріанства важливі, але в нас не збільшується кількість вегетаріанців, а навпаки, зменшується. Зараз у нас не такий час, коли сидиш і думаєш, чим би зайнятися, може, поекспериментувати з їжею та відчуттями. Коли читаєш, що на тебе летить п’ять ракет, то одразу думаєш: пізніше поекспериментую. В умовах війни важко переходити на вегетаріанство. Ті, що почали, мабуть, продовжують. Те саме з лактозою, глютеном: хто справді має непереносимість, мусить дотримуватися дієти. Але часто вогонь підтримують тренди. 

Глобалізація нас ще не накрила. Тим, що починають у нас випускати органічні продукти, скажу, що не вірю в це. Хіба якщо продавати на експорт, бо в світі вже всі наїлися неорганічного. А ми ще не встигли, ми ж іще не перейшли на їхні стандарти. Ми й так їли органічне, потім мали почати їсти фігню, як зробив світ, а потім повернутися до органічного. Але ми ще до цього не дійшли. 

Ми мало знаємо про те, що у нас є. Але навіть коли не вживаємо м’яса, можемо їсти овочі, ферментовані продукти. Багато страв можна знайти. Один ботанік мені розповів, що в нас росте амарант, щириця по-нашому, ягоди годжі в нас теж ростуть, це наша дереза. Я кажу: «Точно коза-дереза». Або ж ягода сумах, з якої роблять спеції. Ці кущі теж у нас ростуть. У нас є все, в нас дуже щедра, родюча земля. 

Маємо навчитися любити своє

Уже третій рік ми активно обговорюємо ідентичність. Кожен із нас має зрозуміти, хто ми, яким було наше минуле. Це не відбувається за день чи за рік. У нас зараз активна стадія процесів. Ці процеси треба якнайшвидше опрацювати, зберегти і визначити, що подобається. Насправді все дуже просто – треба почати любити своє. А що таке своє? Нехай кожен визначить свою ідентичність, що таке своє і хто він. Треба починати любити борщ, сирники, нашу музику, митців, воїнів, любити, шанувати і захищати в світі наші символи –  герб, прапор. А для того, щоб це все любити, треба, щоб хтось показав, що в нас є, скажімо, 100 страв, 100 пісень, 100 орнаментів. Тоді люди в це закохаються. Чи не всі українці за кордоном знають «Океан Ельзи» й «ДахуБраху». Це чудово, а як же інші наші гурти? Я мрію, щоб українці почали любити своє. А щоб полюбити, треба почати шукати. У нас така ситуація, що треба трішки напрягтися, дослідити. Ми знаємо про херсонський кавун, мелітопольську черешню, карпатську бриндзю. У Львові намагаються відродити клепарівську череху (гібрид вишні й черешні). Якщо говорити мовою економіки, то треба створювати продуктові бренди України. Цим хтось має займатися. В нас створили Державну агенцію туризму, але ковід, війна, з фінансуванням не все гаразд… Треба, щоб одна агенція зібрала виробників та кухарів, щоб вони проаналізували сотню наших продуктів, вибрали 20-30 і зробили піар-кампанію. Звідки ми знаємо про мелітопольську черешню чи херсонський кавун? Бо хтось над цим попрацював. А чому ми не говоримо про копчену грушу, опішнянську гнічену сливу? Бо ніхто цього не зробив. Треба, щоб хтось популяризував, і тоді хтось це полюбить. Інакше не буде. 

Мало хто його пробував, але всі знають

Дитяча письменниця Уляна Чуба в своїй книжці «Мед і Паштет» розповідає про кролика-француза і ведмедя-українця. Вони познайомилися на кухні у Франції, куди українець поїхав на заробітки. Потім разом мандрували Україною, пізнавали її, готували різні страви, купували на базарі сирного коника.

Через такі творчі проєкти дуже добре популяризувати нашу кухню. Фільми, музика, аудіо, все аудіовізуальне мистецтво на це працює. Ось ми всі: «Танцювала риба з раком, а петрушка з пастернаком…». Завдяки цій пісні ми знаємо про пастернак, цікаво, що мало хто його пробував, але всі знають. Важливо, щоб хтось досліджував, хтось популяризував. 

Які страви, окрім борщу, презентують Україну? 

Борщ, сирники, а ще чібереки (вони говорять про кримськотатарський народ в Україні). Це ті три страви, через які можна закохатися в Україну. Я б іще додав качану кашу, бо вона суперунікальна, схожа на пасту, і галушки. Ось ці п'ять страв, які розкажуть про наше тісто, пшоно, продукти і про нашу народну різноманітність. На десерт – ламанці, коржі з маком і молоком. До речі, на моєму сайті є розділ «Гастроспадок». Там автентичні страви, бо інші рецепти я міг змінювати, щось додавати. Там є оригінальні рецепти для тих, що шукають, як було колись. 

Світлана Жаб'юк

Фото: Твоє місто

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_______________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.