Розкажіть, як почалася ваша історія війни. Маю на увазі 2014 рік та повномасштабне вторгнення?

У складі своєї бригади я повинен був перелетіти на південь нашої країни, але саме в цей час відбулася анексія Криму, почалися перші заворушення на сході, в Донецькій та Луганській областях, тому нас перекинули на цей напрямок.

АТО почалася 13 квітня 2014 року, і наша бригада була однією з перших, які отримали бойовий наказ із позначкою «АТО/ООС». Добре пам’ятаю, як почалася моя перша воєнна ротація, як уночі ми вилетіли на завдання в бік Донецька. Під час другої ротації, виконуючи бойове завдання, ворог поцілив у вертоліт. Він упав з висоти ста метрів і загорівся. На тому моя служба закінчилася. Через проблеми з хребтом мав численні операції, тривалі реабілітації і тепер пересуваюся на колісному кріслі.

Що стосується повномасштабної війни, то зранку, близько шостої години, мені подзвонив побратим і все розповів. Думав, він жартує, бо для мене війна почалась уже давно. Однак він запевнив,що ворог суне на Київ та інші міста.

Хоч я був у Львові, порадили евакуюватися з міста. Ми подалися в село до родичів, де пробули до двох тижнів. Але зрозуміли, що координувати дії друзів і знайомих, яким потрібна допомога, важко, тому повернулися.

Дружина як медсестра чергувала вночі у польовому шпиталі “Сумка Самарянина”, я волонтерив і водночас працював, допомагав у реабілітаційному центрі “Галичина” приймати людей, шукати їм їжу, речі, медикаменти.

Де і як проходила ваша реабілітація? 

У безлічі місць. Первинну операцію мені зробили в Київському військовому шпиталі. Далі майже пів року я просто чекав на основну операцію. Але волонтерам вдалося зібрали кошти, і мене відправили в Німеччину. Там мені поставили металеву конструкцію на пів спини, посадили у колісне крісло. Так я почав свою першу реабілітацію.

Уже в Україні потрапив у реабілітаційне відділення Львівського військового шпиталю, а коли мене виписали, довелося влаштовуватися то в друзів, то в знайомих. Після смерті дружини волонтери допомогли мені потрапити в реабілітаційний центр “Модричі”, згодом майже рік я проходив реабілітацію у США, відтак у Польщі й реабілітаційному центрі “Галичина”.

Чи можете порівняти рівень реабілітації теперішньої та 10-річної давності?

Звісно, з 2014 року багато що змінилося: і обладнання, і навчання реабілітологів, протезистів, самих лікарів. Ми почали розвиватися семимильними кроками, все швидко схоплювали, але в цьому й закладена бомба сповільненої дії. Можливо, зараз чимало протезних і реабілітаційних закладів, але їхня робота не зовсім злагоджена. Наприклад, навколо них створюється штучний ажіотаж, конкуренція, що призводить до розпорошення і бюджету, і самих отримувачів цих послуг. Не раз стикався з тим, що хлопці скаржилися, мовляв, протезне підприємство чи реабілітаційна установа їм пропонували допомогу, але всього спектра послуг так і не надали. Тобто фірми, організації декларують одне, а роблять менше.

Справді, реабілітаційні центри у Львові та області є, деякі розширюються, але, на вашу думку, чи достатньо їх для задоволення потреб ветеранів?

Недостатньо. Якщо ділити Україну на зони безпечності, то Львівщина, весь захід України, є чи не найбезпечнішим регіоном, тому всі реабілітаційно-відновлювальні установи зосереджені саме тут. І це логічно, бо щоб вкладати кошти, потрібна гарантія. Звісно, такі центри є і в Запоріжжі, і в Дніпрі, і під Черніговом, Києвом, але на заході України їх у рази більше. 

На мою думку, вони майже не врегульовані. Законодавство є, однак недосконале, не відповідає всім запитам і нормам. Наприклад, за ТЗР (технічні засоби реабілітації. – Ред.) відповідають різні міністерства, які між собою все довго погоджують. Інший приклад – шлях ветерана. Багато хто про це говорить, чимало всього зроблено, але досі немає конкретного й  зрозумілого ланцюжка, куди йти, що за чим робити.

Нам потрібно більше говорити про болючі наслідки війни, а це нікому не вигідно. У нас досі серед населення нема критичної маси, яка розуміла б національну ідею. Та що там казати, інколи навіть ветерани, коли їх питаєш, за що ти воював, відповідають загальними фразами… Ось коли ми почнемо думати й конкретизувати, тоді й відбудуться зміни й на рівні народу, й на рівні можновладців.

Є інший бік медалі, як-от збір коштів на все поспіль. Звісно, якби не пересічні люди, багато збірок не були б закриті, але часто вони не замислюються, на що скидають і кому. Наведу приклад: хтось закликає долучитися до збору грошей на дуже дорогий протез, бо ж треба. Можливо, він і дорогий, але не факт, що підійде, потрібний ветерану. Ці кошти можна було б використати на щось інше, значно корисніше. Ось такі дії призводять до зневіри як тих, кому потрібні протези, так і тих, які скидають кошти. Натомість в Україні є державні програми, зокрема програма реабілітації, просто треба тим цікавитися.

Те саме з українцями, які не завжди задумуються, на що донатять. Дехто відчуває провину, мовляв, у моїй родині ніхто не воює, то хоч так допоможу. Допомога на армію, реабілітацію не повинна розпорошуватися, а має бути цільова: для конкретної людини, конкретного підрозділу.

Ще є психологічна реабілітація. Тут ми зробили вагомі кроки, адже всі наявні сучасні методики нам вдалося адаптувати до наших викликів та реалій. Вони не до порівняння з іншими.

Які саме виклики маєте на увазі?

По-перше, в жодній країні не було такої масової потреби в реабілітації. По-друге, не було війни на території своєї держави. А це має великий вплив на мотивацію, перебіг реабілітації, підготовку спеціалістів. У нас зараз дуже багато можливостей для того, щоби йти вперед, розвиватися. Знаю випадки, коли західні фахівці приїжджали до нас переймати досвід.

Крім того, ми починаємо розвивати ті галузі, про які раніше навіть не думали, наприклад абілітація. На законодавчому рівні готують законопроєкт, щоб включити абілітацію у шлях ветерана.

Ви є керівником абілітаційного центру, який відкрили у Львові в березні цього року. Чим він займається та які його основні функції, бо досі багато хто не знає, що таке абілітація?

Так, якщо про реабілітацію (відновлення втрачених навичок) люди ще знають, то про абілітацію практично нічого. А це набуття нових навичок в тому стані, в якому перебуває людина. Наприклад, якщо ветеран на колісному кріслі, то мета абілітації – навчити ним користуватися, давати собі раду в побуті, працювати, повертатися до активного громадського життя, ставати членом соціуму.

Цей процес іноді дуже болісний, бо під час реабілітації за пацієнта робить і вирішує хтось інший, а він лише ходить на процедури. Але коли його виписують додому, він не знає, як поводитися, облаштуватися, лягти на ліжко, піти у вбиральню, приготувати їжу. Тож мета абілітації – зробити людину самозарядною. Саме цим ми займаємося в нашому безпечному просторі – абілітаційному центрі.

Розкажіть, як і хто може отримати послуги у вашому центрі, які умови перебування в ньому?

У наш центр можуть звернутися військовослужбовці, ветерани, які отримали поранення або постраждали внаслідок бойових дій, після опрацювання бойової психотравматики, а також цивільні та члени їхніх родин, які постраждали внаслідок бойових дій. Першою нашою резиденткою була цивільна бібліотекарка з Авдіївки, яка через ворожий приліт втратила ногу.

Ми пропонуємо умови підтриманого проживання до 20 людей одночасно: є вісім житлових кімнат, шість із яких повністю підлаштовані під колісні крісла, ще дві – під інші нозології.

Курс розрахований на три тижні, під час яких проводимо різні заходи, семінари, лекції, багато комунікуємо, хлопці й дівчата займаються з реабілітологом, масажистом, тренером. Також вчаться самі перебувати в кімнатах, застеляти ліжка, пересуватися територією, готувати їжу на кухні.

Яка річна спроможність центру і чи покриває вона потреби охочих до вас потрапити?

За рік амбулаторно й стаціонарно плануємо абілітувати 300 резидентів. Це досить багато. Черги до нас немає, але ми працюємо над інформативністю. Хочемо, щоб абілітаційні центри відкривали в різних лікувальних установах, тому вже думаємо про школу підготовки фахівців з абілітаційного процесу. Також намагаємося, щоб абілітацію включили у шлях ветерана в процесі відновлення на державному рівні за ланцюжком: лікування – реабілітація – абілітація – громада.

У США дуже розвинений соціальний захист. Ідучи на війну, ветеран практично ні за що не переживає, бо знає, що коли з ним щось станеться, він чи родина отримають захист соціуму. Хіба так не може бути в Україні?

Щоби потрапити в наш абілітаційний центр, достатньо заповнити коротку форму в інстаграмі чи фейсбуці й залишити заявку.

Із якими проблемами звертаються ветерани, які в них головні запити?

Щодо запитів, то найперше – це комунікативні навички. Більшість проблем у хлопців виникають через те, що вони їх не озвучують. Ми вчимо їх правильно все проговорювати, взаємодіяти між собою і в соціумі. Тобто виходити з власної «бульбашки». Наприклад, у нашій програмі прописані щотижневі виїзди на зовнішні події громадським транспортом або пішки. Вчимо людей розвиватися, пропонуючи курси, як-от вивчення англійської мови, відкриття власної справи.

Часто ветерани просто не знають, що їм потрібно. Коли формуємо запит, то вони не можуть озвучити ні своєї проблеми, ні своїх потреб, ні очікувань. Це, натомість, виливається в проблему – небажання хлопців і дівчат щось робити. Вони приходять, бо, як правило, їх хтось змусив до цього. Ми ж не готель, тому є умовна плата – активна участь в заходах, які ми проводимо.

Візит до психолога – це не вияв слабкості, а сили. Чи розуміють це військові й ветерани, чи досі мають упередження?

На жаль, у нас немає культури роботи над своїм ментальним здоров'ям, є лише культура системності: я гвинтик, від мене нічого не залежить.

Люди, яких скеровують до психолога, досі думають, що вони якісь неповноцінні, дурні або з ними щось не так. Але що молодший контингент, то легше комунікує, з ним цікавіше працювати, у нього цікаві запити, погляди на проблеми.

А що потрібно для того, щоби збільшити довіру до фахівців з ментального здоров'я?

По-перше, більше позитивних відгуків, бо досі працює "сарафанне радіо”. По-друге, популяризація та соціальна реклама: в інтернеті, по радіо, на рекламних щитах. На малюнках може бути зображена людина на протезах чи на колісному кріслі, і відразу правильно підписано “людина на кріслі колісному”, а не «на візку” чи “інвалід”. Бо скільки не говориш, все одно так кажуть.

Дайте кілька порад, як правильно комунікувати з ветеранами чи пораненими військовослужбовцями?

Порада перша: завжди пам’ятати, що перед вами людина. Не розглядати її з позиції людини з інвалідністю чи ветерана, а саме людини, з якою треба поводитись увічливо, притім звертатися на "ви", казати "ветеран російсько-української війни", а не "захисник", "атовець", тим паче "котик".

Порада друга: перш ніж щось зробити, подумайте, чи варто. Якщо є можливість допомогти, дізнайтеся, як це зробити. Зайвий раз торкатися військових, підкрадатися ззаду не варто. І, звісно, зопалу ставити питання щодо його бойового досвіду й того, скількох він убив.

Із якими проблемами та викликами стикаєтеся ви як ветеран у роботі, побуті, лікуванні, реабілітації тощо?

Мій шлях лікування й реабілітації тривалий, тому запити, проблеми і виклики з роками змінилися. Варто пам’ятати, що людина з інвалідністю все робить у два-три рази повільніше, аніж нормотипова.

Особисто я найчастіше стикаюся з нерозумінням того, що можу провадити повноцінний спосіб життя. Я кермую автомобілем і не раз звертаю увагу на неправильно влаштовані стоянки для людей з інвалідністю. Це створює невигоди. Також бачу подив людей, коли вони чують, що я волію здобути ще одну вищу освіту. Мовляв, навіщо, у тебе ж є пенсія, чого напружуватися, вчитися, працювати. 

Від пересічних людей чи людей у кабінетах можна почути, що нам, ветеранам, знову щось треба. Варто розуміти, що наші прохання, як-от понижений пандус, широкі вхідні двері тощо, лише на благо іншим. Наприклад, хтось інший не зашпортається, не впаде! В розвинених країнах ідуть від зворотного: спочатку щось створюють для маломобільних груп, а потім пристосовують для решти. У нас, на жаль, навпаки.

Мабуть, і з працевлаштуванням є проблеми. Дослідження Українського ветеранського фонду Мінветеранів свідчать, що 30% ветеранів не можуть знайти роботу попри те, що ринок праці потребує робітничих кадрів? Як гадаєте, чому?

Бо на це впливає стереотипність. Люди думають так: він ветеран, значить у нього з головою можуть бути проблеми або ж він може вживати алкоголь. Насправді війна впливає на всіх, і ми не знаємо, якими будемо завтра. Нам украй потрібно повертати людяність, а для цього знадобиться ресурс і нецурання ветеранів.

Вважаю великим позитивом те, що абілітаційний центр працює в житловому будинку, навколо ходять мешканці, які зупиняються, комунікують, а одна із сусідок готує нам солодощі. Інші сусіди доєднуються до настільних ігор, коли наші резиденти сидять на терасі. Ось такою має бути долученість. Є ж таке мистецтво десяти кроків: якщо ти зробив п’ять кроків уперед і нікого не зустрів дорогою, то, може, ти не в той бік ідеш?

Чи не перетворюємося ми на країну ветеранів? Як нам зцілювати рани війни?

Як би це сумно не звучало, але так є. За прогнозом Міністерства ветеранів і МОЗ у нас буде до п’яти мільйонів ветеранів. Це притому, що всього населення залишилося до 30 мільйонів. А в кожного ветерана є ще як мінімум один родич, який воює чи воював, який може стати ветераном, та волонтери, які хоч і не мають прямої дотичності до військової справи, але так само можуть зазнати поранення… Виходить, що у нас вся країна ветеранів. Отже, в нас нема іншого виходу, як почати адаптуватися до самих себе.

На вашу думку, в чому сила українців, а в чому слабкість у цій війні?

Сила в тому, що ми як мурашки із пісні Кузьми:

Але українці – як мурашки,

По крупинці будують спільний дім.

Маленькі, сірі – але нас дуже багато,

Ніхто не вижене нас з рідної землі.

Водночас у тому й наша слабкість. Пам’ятаєте вислів “де два українці – там три гетьмани”?

Якщо ця війна не згуртує українців, то більше нічого їх не згуртує. Ми можемо просто зникнути як нація, народ і асимілюватися з кимось іншим.

Чи не може так статися, що чим довше триватиме війна, то менш згуртованими ми будемо?

Тут двозначно: усіх рівняти не можна. У кого в голові й душі була національна свідомість, то вона залишилася, навіть зміцніла. А в кого її не було, то й не з'явиться. Вважаю, що в кожної людини є особливість, яка здатна працювати на благо держави. Якщо її застосувати, це може нас урятувати.

Які з ветеранських пільг вважаєте виправданими з погляду ефективності, а від яких можна відмовитися чи осучаснити? Що, на вашу думку, варто покращити у ветеранській політиці?

Однозначно мають бути пільги на навчання та житло. Я б їх трохи змінив, покращив, розширив. Багатьом сьогодні нема куди повертатись, а жити десь треба. Якщо людина не забезпечена базовою потребою, про який розвиток може мовитися?

Це не завжди мають бути пільги. Достатньо адекватного соціального забезпечення, і потреба пільг відійде. Як варіант їх можна монетизувати.

Ще одна потреба – працевлаштування. Якби кожен знав, що після демобілізації, поранення чи війни знову повернеться до роботи і сім'я нічого не потребуватиме, збурень було б менше.

Зрештою, ті ветерани, які хочуть щось робити, і так роблять. У всьому допомагають ветеранські спільноти, рухи, спілки, але їх знову ж таки недостатньо.

Що потрібно українській армії для перемоги? Чого нам не вистачає і як здобути її?

Потрібно кожному вкласти в голову національну ідею, свою цінність як нації. Багато хто це розуміє, але є великий пласт, який думає, що нехай це зробить хтось інший – ЗСУ, поліція, боячись або не вміючи брати на себе відповідальність. Якби кожен на своєму місці взяв таку відповідальність, у нас не було б цієї проблеми.

Ну і, звісно, розмовляти рідною українською мовою. Це досі болюче питання. Як можна на 11-му році війни не перейти на українську і як ветеран може не говорити українською?! Тоді з ним нема про що говорити. Все інше буде не про Україну.

Ольга Шведа

Фото Сергія Тітаренка, ЛМР

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.

Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.