
Фото: Твоє місто/Іван Станіславський
«Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя
Біля пам’ятника Тарасові Шевченку у суботу, 17 вересня, відбулась чергова мирна акція. Родини полонених з усієї країни знову зібрались, щоб нагадати світові про їх найближчих, долі яких вони не знають ось уже кілька місяців. Це літні жінки, вагітні і військові, слід яких зник на непідконтрольній Україні території.
У полоні досі тримають військових окремого загону спеціального призначення «Азов», який входить до Національної гвардії України. Він був створений на початку війни в 2014 році як добровольчий батальйон. Брав участь у боях під Іловайськом, здійснював наступ на Широкине, обороняв Маріуполь з кінця серпня 2014 року.
Читайте також: У Львові вийшли на мирну акцію, аби підтримати жінок-військовополонених
Саме його бійці здійснили подвиг, до останнього героїчно обороняючи металургійний комбінат «Азовсталь». І лише 20 травня, на 86 день оборони Маріуполя, згідно з наказом керівництва, зупинили спротив, здавшись у полон російським військам. Родичі полонених бійців «Азову» підтримують зв’язок із українською владою, але досі не мають докладної інформації, що з ними. А ті, з ким дивом вдалося зв’язатися, перебували на окупованій території Донеччини.
Зокрема, досі невідома доля «азовця» Святослава Сірого, якому 27 серпня виповнилось 27 років. Його мати, Дана Лабінська, погодилась розповісти нам про своє життя і сина-героя.
Вона викладає математику та інформатику в ліцеї у селі Рясне-Руське з 1996 року, має чотирьох дітей – доньку і трьох синів, дуже патріотичних. Каже, що дуже їх любить, що разом вони – команда. Троє старших уже дорослі, наймолодший син Северин – теж самостійний, хоча між ним і найстаршим Святославом десять років різниці.
«Коли син ішов на фронт, у них вже були свої хлопчачі посиденьки без мене», – починає розповідь жінка.
Початок повномасштабного вторгнення
Для багатьох українців ранок 24 лютого поділив життя на «до» і «після», проте не для цієї родини. Дух війни вони відчули ще на Майдані у 2014 році, а з 2020-го старший син сам узяв до рук зброю, підписавши контракт на три роки.
Святослав Сірий був серед тих студентів, які постраждали від «Беркуту» під час розгону Майдану в ніч з 29 на 30 листопада 2013 р.
«24 лютого не стало для мене якимсь переломним моментом, бо й до цього в нас уже тривала війна, ми «звикли» до АТО, допомагали фронту. Хоча тодішній етап війни був серйозний, зараз вона зовсім інша. Один із ветеранів казав, що АТО – це як пісочниця для дорослих хлопчиків. І ми це напевно відчули всі», – веде далі мама «азовця».
Від початку Революції Гідності пані Дана в’яже теплі речі: спочатку – для учасників Майдану, потім – для воїнів АТО. Це волонтерство та хобі водночас.
«В’яжу різні речі різними техніками. Точно пам’ятаю, що за три зими зв’язала понад 350 пар шкарпеток», – каже вона.
Про початок повномасштабного вторгнення жінка дізналася від доньки Дзвінки, яка зателефонувала їй о п’ятій ранку 24 лютого. І хоч вона ходила на цивільні вишколи, здобувала практичні навички виживання, їй було важко осмислити, що велика війна можлива.
«Ми, звісно, готувалися, але голова, розум не хотіли сприймати цього. Я до кінця не вірила, що можливий такий варіант, як у кіно: мить – і війна. Мозок блокував це», – пояснює Дана Лабінська.
Для сім’ї та її особисто після початку повномасштабного вторгнення майже нічого не змінилося, окрім того, що раптом почала відчувати неймовірну любов до своєї країни.
«Саме після 24 лютого я усвідомила, якою гарною, розвиненою та вільною, попри всі недоліки та виклики, є Україна. Прикро, що ми це усвідомили тільки тоді, коли нас почали нищити, коли ми почали ховатися в підвалах, коли в нас почали зриватися життєві плани», – визнає жінка.
На війні найрідніші
Зараз син Дани Лабінської Святослав, герой «Азовсталі», в російському полоні. До служби у війську закінчив філософський факультет Львівського нацуніверситету імені Івана Франка, має фах психолога. Мама каже, що син хотів служити в «Азові», це було його виважене рішення, бо прагнув долучитися до бойового підрозділу.
«Я ніколи ні від чого не відмовляла своїх дітей, виховувала їх із думкою, що вони мають бути гідними нащадками українських героїв. Святослав зростав активним патріотом, тож не дивуюся його рішенню йти в діючу армію. Чоловіки завжди вибирають. І як би в той момент не було важко, як би не хотілося плакати, я розуміла його, бо ми такі, які є», – пояснює мама героя.
Окрім Святослава, на фронті служать ще троє з родини пані Дани. Зять Олег – у «Азові» з 2015 року, її чоловік Василь і сват, який перебував у АТО в 2014 і 2015 роках, долучилися до лав ЗСУ вранці першого ж дня вторгнення.
Жінка згадує: «Зранку 24 лютого ми всі були розгублені, вирішили йти до сватів, бо в них гарний підвал. Сват прямо з порога сказав: «Василю, треба йти у військкомат». Той їхній діалог був дуже короткий. Ми пішли в підвал, а вони – на мороз, під час повітряної тривоги сіли в машину і поїхали у військкомат, де їх погодилися взяти у 72-гу окрему механізовану Білоцерківську бригаду (імені Чорних Запорожців – Ред.), якщо самі доберуться до Білої Церкви».
Про Святослава
Винятково принциповий, твердий, вольовий – так описує його мати. І додає, що Святослав був таким змалку. Вже у півтора року навчився давати милостиню. То були скрутні 90-ті, тоді навіть копійки рятували, але, йдучи на прогулянку з сином, жінка завжди мусила мати в кишені кілька монет.
«Тоді в місті було дуже багато жебраків. І коли ми зустрічали когось із них, Святослав зупинявся, дивився і відмовлявся йти далі, поки ми не дали милостиню. Його не можна було зрушити з місця. Як можна навчити півторарічну дитину давати милостиню? Його ніхто цього не вчив, він був таким», – каже Дана Лабінська.
Святослав дуже любив співати козацьких пісень, ототожнював себе з героями минулого. З трьох-чотирьох років співав дуже чисто, і хоч ніхто не розумів, про що, за мелодіями впізнавали пісні. Згодом віддали його в «Дударик».
Сім’я багато часу проводила в своїй карпатській садибі. Коли вибиралися в гори, Святослав завжди йшов попереду і співав «Ой на горі та й женці жнуть».
«У певний момент озирався назад, пояснював, що він – Дорошенко, і йшов далі. Якщо в три роки син був Дорошенком, то що я могла зробити, коли йому виповнилося 23 і він заявив, що йде в «Азов»? Я завжди розуміла, що моя роль після дорослішання дітей – поблагословити їх і чекати. Коли мами кажуть «йой, у мене буде тиск, я буду переживати» – це егоїзм. Я або переживу це, або ні. Таке життя», – вважає жінка.
Поки Святослав боронив «Азовсталь», говорила з ним нечасто. Розмови ці були короткими. Досить було повідомлення «все ок, я є». В сім’ї на такі випадки існує неписане правило: той, хто воює, не може зв’язуватися з усіма. Святослав підтримував зв’язок переважно через переписку з нареченою Мар’яною, а вже вона переповідала новини пані Дані.
«Мар’яна, працівниця IT-сфери, змогла відновити його акаунт та ще якісь контакти після того, як у нього в один момент згоріли всі речі. Єдине конкретне повідомлення він прислав нареченій у перші дні повномасштабного вторгнення: «За перші 30 годин війни я спав 50 хвилин у повному спорядженні на ящику з-під снарядів, – каже жінка. – Так виглядав початок війни в Маріуполі».
28 квітня після постійних обстрілів «Азовсталі» обвалився дах підземного укриття, де розмістилися операційна і шпиталь, в якому перебував її поранений син. Мало хто вижив після того, але Святославу з пораненнями середньої важкості та його важко пораненому побратиму вдалося врятуватися. Бійці спали на одному ліжку, бо їх бракувало.
Мама бачилася з сином ще 19 грудня, а читала повідомлення від нього 5 травня. Згодом їхній Starlink забрали для бійців, які не переставали боронити металургійний комбінат.
«Пам’ятаю, написала йому тоді, як він. Відписав, що в оточенні, в шпиталі, поранений. Запитала, чи хоч має що їсти-пити. Про їжу не відповів нічого, а про воду – що її немає вже добу, проте хлопці обіцяли це питання «порішати», – згадує мама «азовця».
Умови життя в тунелях і бункерах металургійного заводу. Фото: Дмитро Козацький
Після евакуації
Про те, що синові вдалося евакуюватися з комбінату, жінка дізналася після перегляду відео одного з каналів «ДНР», яке знайшла наречена Святослава Мар’яна. На цьому ролику вони впізнали свого бійця та його побратима зі Львова. Тоді Дана бачила Святослава крайній раз:
«Коли ми побачили, що він ішов своїми ногами, навіть не могли зрозуміти, як таке можливо, в нього ж осколок у нозі. Тоді Мар’яна сказала: «Нічого, це Славка «нашаманив», і ми дуже тішилися з цього. Дивно, але така вже природа людини – тішитися в найгірших, безвихідних ситуаціях».
Читайте також: Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»
Відомо, що частину евакуйованих бійців тримали в тюрмі Оленівки. Після обстрілу тюремної казарми 29 липня, де загинуло багато оборонців «Азовсталі», серед них були 53 українські військовополонені. Російська сторона заявляє, що обстріл здійснили ЗСУ. Україна ці звинувачення відкидає, стверджуючи, що це теракт, який влаштувала Росія. Де перебуває Святослав тепер, ніхто не знає.
«Після тої «евакуації» з комбінату до мене доходили чутки, хтось комусь щось писав з якихось незрозумілих номерів. Ми не знаємо, як влаштоване це «сарафанне радіо», але чутки про те, що певна людина існує, долинали. Однак після публічної страти «азовців» у Оленівці про Святослава більше ніхто нічого не чув», – каже пані Дана.
Бійці вийшли з «Азовсталі» під гарантії багатьох міжнародних організацій та голів держав, хоча варіант здачі в полон не розглядали в принципі, бо оборонці комбінату були готові до останнього смертельного бою.
«Росія називає їх терористами, але це офіційні підрозділи Нацгвардії, ЗСУ держави, яку визнає цілий світ. Будучи військовими, вони мусили виконати наказ. Та навіть хлопці, яких обміняли, стверджували, що були готові йти в останній бій, що для них це було б набагато легше, аніж усе пережите згодом», – каже мама «азовця».
На підтримку оборонців «Азовсталі»
Наприкінці травня, вже після виходу військових із території комбінату «Азовсталь», їхні сім’ї з усіх куточків України приїхали до Києва та створили «Асоціацію родин захисників «Азовсталі». Як офіційна юридична особа вона може апелювати до міжнародних організацій, лідерів інших країн та української влади. Родини бійців організовують різні акції у Львові та в столиці, щоб нагадати про полонених «азовців».
«Ті бійці, яких вдалося обміняти, кажуть, що полонених тримають у повній інформаційній блокаді. Вони не знають, яка ситуація в Україні, що у нас діється на лінії фронту і в їхніх сім’ях. Їм кажуть, що про них забули, що вони нікому не потрібні, бо зганьбилися, – пояснює пані Дана. – Тож ми все фіксуємо, щоби після повернення наші рідні бачили, що й ми не сиділи склавши руки і пам’ятали про них щомиті. Не тільки найближчі, а всі. Хлопці знають, що ми їх любимо і вже готуємося до їхньої реабілітації».
Донька Дани Дзвінка – активна учасниця Асоціації родин захисників «Азовсталі». Її чоловік також зараз воює
Жінка сама дивується, як їй вдається розповідати про сина. Вважає, що багато людей бояться говорити, думаючи, що це може нашкодити рідним, не знаходять потрібних слів, не можуть стримати сліз.
«Я вже виплакала своє за холодильником, коли на «Азовсталь» падали трьохтонні бомби. Діти засинали в кутку, а я плакала на кухні, молилася, вже й не пам’ятаю, про що. Але нічого, ми це пережили, бо ніхто не знає меж свого страждання», – каже пані Дана.
Після того, як Святослав повернеться, слова будуть не головними, вважає вона: «Я нічого не зможу сказати. Буду довго дивитися на сина, доторкнуся до нього, огорну ковдрою, вив’язаною спеціально для нього, м’якою та білою, як крила ангела, і не рухатиму його – нехай відпочиває стільки, скільки захоче».
Стабільне майбутнє України мама «азовця» бачить у сильній армії, а перемогу – лише зі встановленням контролю над міжнародно визнаними кордонами нашої держави. Тоді можна буде жити у відносно безпечній країні.
Розмовляла Марта Байдака
Текст: Роман Тищенко-Ламанський
Відео: Володимир Панчук
Фото: Іван Станіславський
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Війна і наступ Росії
- «Усіх не беремо». Усе про контракт «18-24» та кому можуть відмовити
- «Ми не можемо просто так загинути», або Три правила Залужного
- «Як можна звикнути до війни?!» – співвласник «Кави Мілітарі» у Львові
- росію лякає не Трамп, а дещо інше. До чого готуватись українцям у 2025 році
- «Я втратила ногу, але є й хороша новина»
- «Війна – це завжди нагода». Якою є Україна майбутнього та чого чекати в наступні роки
- «Мама заховала повістку, а тато сказав». Розвідник, який воює та записує війну на вініли
- Якою буде нова Україна. Розмова з Віталієм Портниковим і Ярославом Грицаком
- Як росіяни захопили Вугледар і що буде далі
- «Важкий день для Львова». Репортаж з вулиці, де загинуло семеро людей
- «Завтра може все змінитись і кожному доведеться хапати зброю»
- Повістки, відстрочка, штрафи й ТЦК. Усе про зміни в мобілізації в Україні
- «Я хотів повіситись, але вдома чекали діти», – ветеран, що пережив полон
- Зібрав 7 мільйонів і пішов воювати. Історія добровольця
- Два роки тому на Львівщині загинуло щонайменше 60 військових. Кого за це судять
- «Повернути своє життя». Як відновлюють будинки на Стрийській після прильоту ракет
- Як Львів пережив масовану повітряну атаку. Деталі і коментарі
- «Казав, що має кілька патронів». Мати полоненого «азовця» чекає на його повернення
- Друга зима в окопах. Чи можлива ротація бійців, які давно воюють
- Новий етап війни, Або що відбувається на фронті
- Удар «шахедів» по Львову. Що летіло на Львівщину та куди влучили
- Віталій Портников: «Вагнер» у білорусі не для того, щоби бавитися в пасочки
- «Я пів року не бачив сонця і неба». «Азовець» Святослав Сірий про війну і полон
- «Я пішла шукати кицю – так і зберегла своє життя»
- «Я міг залишатися дома, але я тут», – викладач УКУ, який пішов на фронт
- «Хто я в цій війні». Волонтерка військового госпіталю Наталія Арестова
- «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра
- Як минув рік повномашстабної війни для Львова: спогади, цифри, фото
- «За рік бійці втомилися, але в них є місія». Інтерв’ю з військовим психологом
- «Я тут заради сім’ї та країни». Історія бійця з книжкою Тімоті Снайдера
- «Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки
- Віталій Портников: «Українці завжди робили свій вибір»
- Без світла, але без вас. Як львів'яни рятуються у випадках знеструмлення
- «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук
- Як бізнес у Львові готується до блекауту та кому потрібні генератори
- Танкіст, який звільняв Ізюм: «Ми знаємо наші танчики до кожного гвинтика»
- Що означають масові ракетні обстріли та до чого готуватись. Прогноз експерта
- «Чоловік багато зробив, аби Маріуполь був українським», – дружина «азовця»
- Віталій Портников: «Формула перемоги у цій війні очевидна»
- «Ядерний удар, обмін полонених та мобілізація – це політична гра путіна», – експерт
- «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону
- Влада з волонтерами не конкуренти. Яким є рішення для порозуміння
- Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»
- На чий бік стане світ? Аналіз промов Зеленського та путіна з початку великої війни
- «День Незалежності для росії – як кістка в горлі, треба бути готовим до всього», – експерт
- Двоє навіть поплили через річку. Як на кордоні ловлять ухилянтів та що на них чекає
- «Ми намацали больові точки противника». Військовий експерт про зміну стратегії на війні
- Переродження. Історія львівського панк-рокера, який вчиться бути військовим лікарем
- Наш прапор – мирний, але з кров’ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип’якевич-Димид про сина-героя
- «Уявіть, що війна буде тривати десять років». Микола Савельєв про передову і тероборону
- Воїн світла. Спогади про героя Тараса Жеребецького
- «Я божеволію». Як рідні шукають зниклих безвісти військових і куди їм звертатися
- «Кожен чимось жертвував, щоб вивезти поранених за кордон». Історія фельдшерки
- «Потрібно бути готовими». Військовий експерт про наступ білорусі і ескалацію на сході
- Яку зброю Україні передають союзники та що потрібно ще для перемоги
- «Треба йти до кінця» – львів’янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на cході України
- «Він був таким крутим чуваком». Сестри Артемія Димида про Героя і війну
- «Той, хто вмів літати». Спогади про Героя Артемія Димида
- Як у Львові оцифровують підбиту російську техніку. Репортаж із 3D-студії
- Острівець освіти. Як українські вчителі відкрили у Румунії школу для біженців
- 100 днів опору. Історії захисників, які наближають нашу перемогу
- «Коли є питання життя і смерті, то є бажання продовжити рід». Як війна впливає на стосунки
- «Все дуже складно». Олексій Францкевич про можливе вторгнення Білорусі
- Шок пройшов. Як нам спільно відбудовувати Україну
- «Україна знову має годувати світ». Що може змінитися для нашої держави у червні
- «Цінності важливіші за інтереси». Валерій Пекар про те, як Україна змінює світ
- Броня перемоги. Хто виготовляє бронежилети для військових і як їх перевіряють
- «Британці пишаються Україною». Найстаріший волонтер світу у Львові підтримав українців
- Які ракети запускає росія на Львівщину і чому не всі вдається збити
- «Це нова піхота, за якою – життя». Як зберегти тероборону і що треба у ній змінити
- Я не знав, чи у мене залишилися очі. Історія львівського розвідника
- Це вже не війна, а полювання. Мама пораненого азовця зі Львова про бій за «місто Марії»
- Є дві речі, на які ти маєш вплив під обстрілами. Історія «джавелінщика»
- «Зарубати слона кинджалом». Чому бійців з тероборони відправили у «гарячі точки»
- «Ми опинилися в 1944-му році». Віталій Портніков про уроки Другої світової війни
- «Наше головне завдання – вижити». Директорка «Території терору» про історію опору
- «Хочу дихати своїм повітрям і допомагати вдома». Історія біженки, яка повернулася додому
- Російський фарфор і раритетні ікони. Що знайшли в будинку «імператора» Козака у Львові
- (Не) їдуть без екіпіровки. Чи забезпечує держава військового всім необхідним
- Що зміниться для України, якщо путін офіційно оголосить війну. Прогноз експерта
- 1 травня: чи варто його святкувати, а чи скасувати як елемент радянщини
- Слава Україні! Історія прикордонника, який підірвав себе заради побратимів
- «У Бога закінчилося терпіння». Психолог про «затяжну» війну і як вона змінить українців
- «Ці рани надто глибокі». Як у село біля Маріуполя прийшли окупанти
- «Щоби забрати поранених вночі, ми їдемо навпомацки». Як воює парамедик із «Госпітальєрів»
- Взяти Одесу вони точно не зможуть. Політолог про ймовірне вторгнення з Придністров’я
- Гроші, робота, освіта. На що можуть розраховувати біженці з України за кордоном
- Будуть масивніші бомбардування. Експерт про 9 травня, цілі росії і новий виток війни
- «У концтаборі ми знали, що союз розпадеться. З росією буде те саме», – Мирослав Маринович
- Чому у XXI столітті люди здатні на таке насильство? Військовий капелан про путіна, росіян та Європу
- «Захищав людей у маршрутці й на вулиці». Спогади про оператора і воїна Юрія Олійника
- Чи вигідна Україні мирова з росією. Реакція експертів
- «Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку», – Святослав Вакарчук
- Леви охороняють Львів, або Як місто рятує свої пам’ятки
- 12 днів у підвалі. Історія маріупольця, якому вдалося евакуюватися до Львова
- «Кожен позов, кожне невиконане росією рішення, є ще одним доказом для всіх», – правник
- Гуманітарка має стати на рейки. Як і хто координує допомогу на Львівщині
- «Фото та відео руйнувань дуже важливі для міжнародного суду над Росією», – юрист
- «Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові
- Це мільйон доларів на день. Андрій Садовий про переселенців та життя у час війни