«Військовий не має думати про довідки й виплати», – ветеран львівської 80-ки
Про бойовий шлях, мотивацію, проблеми ветеранів у цивільному житті та необхідні зміни він розповів «Твоєму місту».
Розкажіть про своє життя до поранення: ким і де працювали, як почали службу в армії?
До лав ЗСУ я долучився 30 вересня 2013 року. Перед тим займався спортом, працював у службі безпеки одного заводу, був дитячим тренером з карате, але все-таки вирішив випробувати себе у службі за контрактом.
Почав у розвідувальній роті. Перший виїзд зі Львова був у Луганський аеропорт, де я пробув від самого початку аж до штурму. Після повернення залишався у війську: контракт був укладений на п’ять років. Після проходження навчання в одеській академії із сержанта перейшов на посаду офіцера і продовжив службу у 80-й ОДШБр в роті снайперів. Загалом служив вісім років – до липня 2021-го. Коли звільнявся, думав трохи відпочити від армії і знайти себе в цивільному житті. Та через пів року почалася повномасштабна війна…
Для вас повномасштабна війна була очікуваною?
Я знав, що війна розпочнеться, тільки не знав, коли саме це станеться. Морально був до неї готовий і навіть розумів, що доведеться повернутись у частину. За тих пів року, які я був удома, армійське життя все одно не відпускало. Постійно моніторив новини, цікавився справами хлопців, з якими служив, і вже тоді розумів, що йде не до добра.
Коли почалася повномасштабна війна, перебував на Івано-Франківщині, звідки родом, де проживав. 24 лютого 2022 року приїхав до Львова і повернувся в бригаду. Уже з 25-го почав служити. Перебуваючи в роті снайперів, виконував завдання на півдні України. Після короткої відпустки певний час навчав бойового злагодження молоде поповнення, яке мало йти на службу і воювати.
Коли отримали поранення, чи пам’ятаєте свій емоційно-психологічний стан?
Цей день я дуже добре пам’ятаю. Коли виконував бойове завдання поблизу села Кліщіївка на Донеччині, мені подзвонив ротний і сказав, що треба замінити товариша, який веде групу. Мовляв, цей провідник потягнув спину і рухатися далі не зможе. Коли погодився його замінити, мене на квадроциклі висадили біля потрібної групи. Нас було семеро, тому був ризик, що нас можуть помітити, коли ми висуватимемося. Хоч мав зі собою планшетку, нас все одно глушив РЕБ, тому вирішили йти двома групами. Поблизу почались обстріли, я скомандував групі, щоби прийняла укриття, а коли все стихло, ми свій рух продовжили. Раптом нас почав обстрілювати танк. З нашої групи поранило мене, з другої – ще одного побратима. Але мені пошкодило одну ногу, а йому обидві. Пригадую, як відчув сильний біль, впав і відразу доповів про поранення. Надворі був грудень, сиро й холодно. Оскільки я впав на спину, де був мій турнікет, то попросив товариша про допомогу. Той наклав два турнікети.
Група евакуації, яка прибула, спочатку забрала побратима, якому поранило дві ноги. Він вважався важчим, мене ж мали забрати пізніше. Але в ту ніч так ніхто й не прийшов, оскільки обстріли тривали. Пригадую, як увесь час, коли лежав на сирій землі, хотів пити. Вода, яка в мене була, вже почала замерзати, тож доводилося довго тримати її в роті, перш ніж ковтнути. Щоб не замерзнути, використовував грілки: ставив за пазуху, нагрівав ними куртку, грів руки.
На евакуаційну групу чекав майже добу, до трьох днів мені надавали допомогу, а до цього я був із турнікетами. За цей час нога почорніла, і лікарі почали натякати, що її, мабуть, доведеться ампутувати. Та мені страшно не було, радів, що залишився живий.
Розкажіть про реабілітацію і протезування, де ви її проходили, де вам ставили протез?
Лікувався в Дніпрі, Києві та Івано-Франківську. Крім ноги, довелося лікувати пальці рук, які були обморожені, а також нирки, які не працювали після тяжкої травми. Певний час був на діалізі.
У реабілітації дуже мені допоміг тренер-реабілітолог Максим Пащин. Саме він ставив мене на ноги, вчив ходити на милицях. У мене було велике бажання ходити. Навіть увечері, коли всі розходилися, підіймався і ходив коридорами на милицях.
Їхати протезуватися за кордон не хотів. Розумів, що й у нас є кваліфіковані спеціалісти, якісні засоби, що в разі чого мені на місці все зможуть переробити, замінити чи покращити.
Саме протезування було безкоштовним, за державною програмою. Спочатку був тимчасовий протез, на якому я вчився ходити, присідати, пересуватись, а кілька місяців тому поставили постійний.
Щоби повернутися до активного життя, а тим паче спорту, потрібен хороший протез. Який у вас, яка його вартість?
Так, у мене протез, мабуть, доволі дорогий. Це не електронне коліно, а механічний протез із хорошим поворотним механізмом. З ним легко взуватися, керувати автівкою тощо.
Розкажіть, якими були ваші пошуки себе в цивільному житті після поранення? Коли ви подалися в спорт і почали тренуватися?
Оскільки до армії я займався спортом, то навіть уже поранений довго лежати не міг. Мене це гнітило, тому разом із тренером-реабілітологом ходив коридорами, піднімався сходами. Також займався з ним кардіотренуваннями, піднімав штангу, гантелі, віджимався, стояв на одній нозі, щоби тримати рівновагу. Я ще тоді жартував, кажучи, що він займається зі мною так, ніби готує до змагань.
Коли й від кого ви дізналися про існування «Ігор Нескорених». Чи легко вам далося рішення, що варто спробувати?
Спочатку мій тренер-реабілітолог розповів мені про змагання під керівництвом Василя Вірастюка, в яких я взяв участь, а влітку запропонував спробувати себе в “Іграх Нескорених”. Я заповнив Google-форму і поїхав до Києва на відбіркові змагання. Там спробував себе в трьох видах спорту: жимі штанги, штовханні ядра і стрільбі з лука. До речі, в моїй категорії у стрільбі з лука мій результат виявився найкращим. Якщо чесно, не думав, що пройду, але зараз я в збірній України “Ігор Нескорених”.
Скільки часу проводите в спортзалі?
Тренуюся посилено щодня. Самі змагання триватимуть із 8 до 16 лютого 2025 року в двох містах Канади: Вістлері й Ванкувері. Наразі тренування проходять у командних видах спорту, я обрав волейбол. Крім того, маємо заняття з психологом, нам проводять екскурсії, є заняття з англійської мови.
Що порадите тим, хто побував на війні, а тепер демобілізований, пережив ампутацію і не знає, що далі робити? Як не занепасти духом і боротися за своє життя?
Знайти себе і не зневірятися! Я себе знайшов у спорті. Займаюся ним не задля нагород, а заради себе самого. Своїм прикладом хочу показати, що для таких, як я ветеранів, котрі втратили кінцівки, життя триває! Не варто замикатися в собі, опускати рук, а навпаки – спілкуватися, зустрічатися, скеровувати здоров’я в правильне русло і радіти життю. Тоді легше стати в стрій чи просто виконувати буденні справи.
Ті ветерани, які мають можливість, можуть провідувати побратимів у лікарні, розповідати про своє життя, пережиття і так надихати інших. Насправді є багато таких, що замикаються після поранення, особливо якщо біля них немає нікого з рідних. То чому б самим не стати для когось рятівником і прикладом? У колі своїх легше.
Також раджу не боятися психологів, навпаки, звертатися до них. І в жодному разі не заглядати в чарку. Варто усвідомити, що проблема все одно таким чином не вирішиться, тому на ситуацію треба дивитися тверезо.
Вважаю, що якщо Бог дав можливість людині жити, треба цим скористатися, а не сидіти вдома й нарікати.
Інклюзивність в Україні є чи немає?
Не всюди. Коли відвідували з побратимами спортивні зали в різних містах, то не всі вони були для людей з інвалідністю. Зокрема, багато з них розташовані у підвальних приміщеннях, але пандусів чи поручнів не мають.
Не всюди є рівна бруківка на тротуарах, ті самі пандуси. Не так давно не міг, наприклад, потрапити в перукарню.
Те саме з паркувальними місцями. Часто вони незручні, бо далеко до входу, або взагалі зайняті іншими.
Звісно, робота з доступністю триває, багато чого в містах змінюють, але невеликими темпами. Ну і бажано, щоб усе було якісним.
Люди повинні звикати до того, що ще будуть поранені, з ампутованими кінцівками, на милицях, протезах чи колісних кріслах. Тому дуже важливим є толерантне ставлення до таких осіб.
Як гадаєте, чому стільки людей не хочуть іти на війну? Чого найбільше бояться чоловіки та їхні родини?
Напевно, невизначеності, мають страх за власне життя. Суспільство досі не готове брати на себе відповідальність. Ті, що хотіли захищати країну від ворога, пішли воювати ще в 2022 році. Залишилися ті, що бояться, не мають відповідної підготовки тощо. Насправді їх можна зрозуміти. Ніякої озлобленості чи образи ні в мене, ні в моїх побратимів немає. Це їхній вибір.
Як гадаєте, чи є у нас позитивне ставлення суспільства до ветеранів, патріотична підготовка населення, зокрема дітей?
Треба починати зі школи, дому, церкви, більше розповідати дітям про досвід, військову підготовку, поведінку в кризових ситуаціях, стрільбу. А в нас як? Один тир, де можна постріляти, де вхід дорогий, або групами раз на місяць. Таких, куди можна регулярно приходити і вчитися стріляти, немає.
Що потрібно покращити у ветеранській політиці? Чим держава має забезпечувати ветеранів?
У лікарні є незрозумілі для мене моменти. Наприклад, коли поранений проходить лікування, то кожного місяця має подавати документи, що справді лікується, що в нього ампутація. Це добре, що, наприклад, я при тямі, все розумію і можу ходити, а коли це важкі пацієнти, в комі, прикуті до ліжка? Як їм давати раду? То ж не пацієнт має стежити за цим, а інші люди – з ТЦК, соціальних служб.
Буває, що після поранення бійця виводять за штат. Тобто спочатку ця людина дуже потрібна на службі, виконує всі завдання, воює, а коли отримує поранення і потрапляє в лікарню, то стає непотрібною, залишається на маленькому соціальному забезпеченні в кілька сотень гривень. Так не повинно бути! Військовий не має думати ні про довідки, ні про соцвиплати. Він свій обов’язок виконав, то час подбати про нього. Ось цей ланцюжок має бути зрозумілий, налагоджений, автоматизований.
Що, на вашу думку, потрібно українській армії для перемоги? Чого нам не вистачає?
Терпіння й сили духу. Вони в нас є, але що довше триває війна, то їх стає щораз менше…
Є велика різниця між тими, що пішли у військо добровільно, і тими, кого змусили: зловили представники ТЦК, викрутили руки, силоміць привезли і сказали “мусиш”. Яка тут мотивація? Так робити не можна.
У ТЦК цивільним мали б пояснювати, що війна стосується кожного, тому треба йти служити, розповідати, що він робитиме в армії, де буде, яке матиме забезпечення. Тобто підіймати дух зсередини, тоді й завдання вони виконуватимуть краще. А через те, що панує невизначеність і страх, виникають проблеми. Кожною людиною керує страх, але ним треба вчитися керувати, опановувати себе.
Чи думали ви про те, що найперше зробите після перемоги?
Хотів би побачити своїх побратимів, з якими служив. Прийду у 80-ту штурмову бригаду, обійму хлопців, потисну їм руки. Знаю, що це обов’язково станеться, ми до цього вже йдемо, хоча й дорогою ціною. Перемога буде в наших руках!
Ольга Шведа
Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.
Здійснено в рамках проєкту за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією уряду США.
Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government.
______________________________________________________________________________________________________
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
Вибір Твого міста
- Квартири у Львові подорожчають? Огляд ринку нерухомості під час війни
- Приватизація чи комунальна власність. Що буде з давньою солеварнею в Дрогобичі
- Кошти є, потрібні ментори, або Як ветерану у Львові розпочати власну справу
- Як колишній механік, банкір і кицька Ракета збивають «шахеди» на Львівщині
- Кілька кроків для підтримки свого ментального здоров'я
- Ідея для польотів у космос і подорож з учнями до SpaceX. Історія вчительки із Львівщини
- «Я ненавиджу центр Львова», – ветеран війни про адаптацію військових
- Історії окрилених: жінки, які через війну переїхали до Львова і започаткували власну справу
- Любить творчість Івасюка та Білозіра. Ще раз про Клавдію Петрівну, яка виступить у Львові
- Будівництво може затягнутись? Що знову не так зі сміттєпереробним у Львові
- «Прийду до побратимів на могили, скажу, що перемогли»
- Як підібрати корм для кота і собаки. Про спеціальне харчування для тварин
- «Готові преміювати водіїв, які приведуть жінку-водія», або Що з транспортом у Львові
- «Львів перетворився на мурашник торгівлі». На чому заробляли львів'яни у 90-х
- Віталій Портников: «Я повірив, що українці стануть українцями»
- «Люди на війні роблять дива, приїдуть до Львова, а тут «йой, все пропало»
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До містечка, де вперше підняли український прапор
- Ревматизм, артрит, псоріаз. Які ще ревматичні хвороби загострила війна
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львів 90-х. Чим жило місто, коли Україна проголосила Незалежність
- Мільйон на мрію. Історії львівських учителів, які ввійшли до 50-ти найкращих в Україні
- «На жодних інших вишивках такого немає». Історія віднайденого взору на Львівщині
- Багатоповерхівки чи парк. Що збудують на Сихові
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До Свірзького замку та ренесансного костелу
- Одне на день. Якої шкоди може завдати морозиво і купання у водоймі
- Вбивство Фаріон у Львові. Про затримання підозрюваного, фото та інші деталі
- Чому перейменували Липневу у Львові. Історія площі, якій повернули історичну назву
- Обіцяв сину повернутися. Історія художника-ветерана
- «Ми врізаємось у «стіну» на повній швидкості». Що буде зі світлом
- «Це Юля, а не робот!» Як у Львові працює ветеранська лінія
- У Львові подорожчали квартири. Що потрібно перевіряти при купівлі
- Ростислав Антимис: «Зробіть рік контракту, люди бояться рабства»
- «Хочеться розвінчати міф про митника-хабарника». Інтерв'ю з керівником Львівської митниці
- Замість трамвая велосипедна доріжка та готель. Що обурило мешканців Винників
- «Наша перемога залежить від реформи армії», – Юрко Вовкогон
- Ганьба і упередження. Хто і чому зриває створення Національного військового меморіалу
- Що сталось, коли під час аварії у Львові загинув хлопчик. Розбір
- Діагностичні центри замість поліклінік. Що це означає для пацієнтів Львова
- Із передової в офіс? Що потрібно ветеранам, щоби повернутися до роботи
- Чотирилапий колега. Як найбільший виробник корму заохочує брати собак на роботу
- 9 книжок, які читають герої відомих фільмів, або Що дивитись і читати
- «Можемо бути без світла п'яту частину доби», – експерт про зиму
- Як позбутися черг у львівських ТЦК. Версії працівників та відвідувачів
- Чому черешні по 200 гривень, або Яким буде сезон ягід та фруктів
- Як потрапити в будівлю, або Навіщо реконструюватимуть вокзал у Львові
- Як і хто будуватиме Україну майбутнього. Поради експертів, що варто врахувати
- «Без запису не приходьте». Як оновити дані у львівському ТЦК
- «Все маємо, але бракує місця в домі», – сім'я, де народилась 11-та дитина
- «Мусимо пристосуватися до графіків відключень світла». Інтерв’ю з директором YASNO
- «Таких операцій не роблять у Литві, Латвії, Естонії». Як львівські нейрохірурги рятують дітей
- «Я уявляю, як трава проростає крізь нього». Історія матері зниклого безвісти героя
- «Якщо підемо шляхом конкуренції, то програємо»
- «Не треба вав-ефекту». Як змінився підхід до архітектури Львова
- Резервувати треба лише тих, що платять податки, або Що не так із економічним бронюванням
- Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки
- «На протезі в Антарктиду!», – боєць зі Львівщини, який пережив клінічну смерть
- Чи варто терпіти біль голови. Розмова з неврологом
- «Я доглядаю могили чоловіка, брата і невідомого воїна»
- «Чому я залишаюсь у Харкові?» Розповідь волонтерки з міста, яке постійно атакують
- Чому у Львові не так, як у Відні, або Як урятувати громадський транспорт
- «Яблуко розбрату», або Що сталось у сихівській школі
- «Тут вирує своє життя». Чи потрібні старі ринки в середмісті Львова
- «Заміни, заміни старенький трамвай». Як до Львова їдуть трамваї з Європи
- Чи можуть кияни викупити Житній ринок
- Психлікарню на Кульпарківській кардинально змінять. Інтерв'ю з директором
- «Важливо знати, що в тобі є доброго». Отець про піст, Папу та дофамінове покоління
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська
- На Ринку звучить «Тиша». Як Львів запровадив церемонію прощання з воїнами
- Львову потрібна транспортна революція, щоб стати воротами ЄС в Україну
- Без ботоксу та уколів. Чому тейпування і масаж корисні для краси та здоров’я
- Що треба врахувати у законопроекті про мобілізацію. Розмова з адвокатом
- Мрій, дій, сяй, відпочивай. Що врахувати, щоб обрати дитячий табір
- Здобувачів другої освіти у вишах можуть мобілізувати. Скільки їх на Львівщині
- Листівки та горнятка зі Львова. Як родина з Лисичанська заснувала сувенірну майстерню
- Продавці спадщини, або Як «загубилися» приміщення колишнього Університету у Львові
- «Львів'яни погано сприймають сучасну архітектуру», – Тетяна Балукова
- Мріємо допомагати. Як у Львові сім'я створила крафтову майстерню меблів Holy Wood
- Чому українські школярі відстають від європейських. Розбір результатів PISA
- Зарплата, ціни на квартири та каву. Що змінилось у Львові та ще 4 містах
- «У нас 6 дівчат. В армію їх не заберуть». Як скласти дрон та скільки це коштує
- «Москва» в середмісті Львова. Як ресторани працювали на радянську імперію
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Тут ти або Герой, або - нещасний». Як це повернутись з фронту
- Скільки коштує квартира у Львові, або Детальний огляд ринку нерухомості
- Після метро. Чи вдасться подолати транспортний колапс на Теремках
- «Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця
- Як це – жити тиждень у вантажівці. Репортаж із заблокованого кордону
- «Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг під військкоматами»
- «Іншого такого немає». Чи може Клепарів стати підцентром Львова
- Чому медики «швидкої» не приїжджають на усі виклики мешканців Львова
- «Ми на тебе чекали». Як у Львові допомагають одиноким людям