«Мої бабуся та дідусь у Донецькій області говорили українською». Історія волонтерки у Польщі

1295 0
Аліна Голуб народилася на Донеччині, проживала в Харкові та Сумах, наразі вона у Варшаві, збирає гроші на потреби військових. Тvoemisto.tv поговорило з Аліною про волонтерство інтровертів, важливість маленьких кроків, дружньої підтримки та креатив.

Окупувавши Донецьку область, вороги вкрали частину мене

Я приїхала у Варшаву в 2016 році. Це не було пов’язане з навчанням, тоді я навчалася в українському виші і мені хотілося спробувати щось нове, бо  замислилася над тим, чи правильний обрала шлях. Здобувала фах учителя англійської та німецької мов. Мені важко сказати, чому в підсумку я обрала Варшаву, так уже сталося.

Переїзд у інше місто не став для мене чимось новим. Я народилася в Донецькій області, проживала в Харківській і в самому Харкові.    Університетські роки провела в Сумах. Чи вплинула війна в Україні на моє рішення? Радше так. Окупувавши Донецьку область, росіяни вкрали частину мене, моє дитинство. Незважаючи на те, що Харків не був окупований, можна було очікувати будь-чого. Були ситуації, коли сепаратисти організували теракт під час Маршу єдності в Харкові, вбивали людей, дітей, стріляли по будинках з українськими прапорами.

Читайте також: Як киянка заснувала Український дім в польському Ольштині

Коли я переїхала до Варшави, почала все з нуля. Працювала у рецепції, добре знала англійську і планувала таким чином підтягнути свою польську. Але приїжджали люди з таких країн, де не говорять англійською, і мені з ними доводилося домовлятися з допомогою жестів. Важко було підтримувати той самий рівень володіння мовою, не кажучи вже про якийсь розвиток. Загалом було багато стресу, бо до рецепції гості приходили зазвичай в “бойовому” настрої, з проблемами і скаргами. Також завжди підкидає дров до вогню, коли ти говориш польською з акцентом. Деякі гості були справді доброзичливими, привітними, а від деяких можна було почути образливі слова, навіть погрози, від чого я довго не могла оговтатися. Iноді після кількох таких напружених днів на роботі я навіть боялася виходити у кав'ярню, щоб замовити собі кави, здавалося, що якщо знову заговорю, то мене накриє хвиля ненависті. Але потім були вихідні, які дозволяли відпочити і знову стати до роботи.

Тому я вирішила, що не хочу працювати з людьми, краще матиму справу з комп’ютерами, і пішла здобувати фах айтівиці.

Попри велику кількість українців у Варшаві, ніколи не намагалася оточувати себе тільки співвітчизниками. Однак зараз відчуваю потребу виходити на протести, організовані Євромайданом-Варшава, щоби відчути єдність.

На мітингу протесту проти російської агресії в Україну

Упродовж року я була на благодійному жіночому стендапі, організованому Українським домом; благодійному показі української стрічки «Тіні забутих предків», який організували «Pogovorymo». Українські митці також приїжджають до Варшави з виставками, концертами.

Найнезабутнішим став благодійний концерт гурту «ТНМК», організований Євромайданом-Варшава. Тоді я збирала гроші на безпілотник для 92-ї бригади. Хлопці надіслали мені мерч бригади, щоб швидше зібрати кошти. Я написала менеджеру гурту «ТНМК», щоби запропонувати цей мерч на їхньому аукціоні під час концерту, і пообіцяла, що якщо ми щось продамо, то я віддам половину на їхній збір. I, знаєте, це дало результат: менеджер погодився, щоб ми разом провели аукціон. Це неймовірно, коли такий легендарний гурт допомагає і тобі, і військовим!

Аукціон мерчу на концерті ТНМК

Я почала волонтерити, тому що просто не розумію, як можна нічого не робити. В більшості з нас є люди, які залишилися в містах, де небезпечно, або знайомі, рідні, які зараз у війську. Я не можу про це не думати, мене це завжди бентежить. Мені важко просто насолоджуватися життям, знаючи, що близькі мені люди в небезпеці, зокрема чоловіки, які залишилися в Україні, пішли її захищати. Я, зокрема, підтримую 92-у бригаду з Харкова, оскільки там служать мої знайомі та друзі. Те, що я особисто знаю хлопців, полегшує мені роботу. На початку війни я була розгублена, коли хотіла допомагати, не розуміла, що саме маю робити, куди нести, кому довіряти. Тепер уже знаю, що потрібно, кому і де, і вже не можу не діяти. 

Моя команда – це мої друзі

Для закриття збору я проводжу переважно розіграші в соціальних мережах. Безперечно, ті, що воліють донатити, зроблять це без можливості виграти якийсь приз. Але завжди класно щось дати людям, додатково заохотити їх. Я вже зібрала більшу частину суми на дрон. Думаю, донатили переважно люди з України, принаймні в інстаграмі робили репости мого допису. Певну частину суми вдалося одержати завдяки колегам по роботі. Несподівано для мене донатів побільшало після допису у фейсбуці. Скажу відверто, я не очікувала цього, тому що на мою сторінку у ФБ підписане переважно старше покоління – знайомі вчителі, бабусі.

Читайте також: Як львівська художниця допомогає Україні в Польщі

Коли тривав Майдан, мені виповнилося 18-ть. Я, з одного боку, мала ентузіазм і хотіла туди поїхати, а з другого – була залежна від батьків, які ніколи не відпустили б мене туди, де «Беркут» б'є студентів. І я їх цілком розумію.

Проте моє українство, на противагу стереотипам, не суперечило моєму походженню. Моя бабуся та дідусь у Донецькій області розмовляли українською. Так сталося, що ще школяркою я встигла повчитися у кількох школах, серед яких були і харківська, і школа під Донецьком. Учителі української мови не переходили на російську навіть на перервах. І тому, коли я побачила заголовки, що буцімто люди з Донецької області вважають себе росіянами, це мене шокувало: хто всі ці люди, звідки вони?! Люди, яких я знала, моє оточення, учні моєї школи завжди були проукраїнські. Так, безперечно, в Донецькій області панувала «Партія регіонів», роздавала, наприклад, дітям у школах подарунки зі своєю символікою. Але це не мало того ефекту, про який я потім читала в коментарях у соцмережах: мовляв, якщо ти з Донбасу, ти автоматично проросійський. Мої батьки на моєму боці, вони дуже патріотичні і все розуміють. Чоловіки не лише з моєї родини, а й усі, яких я знала, залишилися в Україні. І я, з одного боку, відчуваю гордість, а з другого – страх за них.

У своєму волонтерстві я самостійна одиниця, не належу до жодної організації. Я інтроверт, мені комфортно працювати самій. Моя команда – це мої друзі, які роблять репости в соціальних мережах і регулярно на них донатять. І не просто репостять, а розміщують рекламу мого збору під якимись дописами в твіттері. Або якщо ведуть пабліки з мемами, то постять у своїх пабліках.

Виставка опозиційного китайського митця у вигнанні Badiucao, де деякі роботи присвячені війні в Україні

Крім того, я намагаюся часом використовувати офлайни: є один заклад за кордоном, власниця якого – моя знайома. Вона пообіцяла розмістити рекламу збору в своєму закладі. Минулого разу це допомогло зібрати кошти на генератор. Також одного разу мені допомогла польська волонтерка, яка знає, що я організовую такі розіграші, і передала дуже гарний набір із польських пасік на розіграш зі збору коштів для військових. До того, як відкрити цей збір, я проводила розіграші, щоб допомогти знайомим мені харківським волонтерам купити щось велике – автомобілі чи дрон. Для одного з таких розіграшів я придбала шотландський шарф. Річ у тім, що в Шотландії кожна картата тканина має свою назву та історію. Наприклад, якщо клітинки на ній сині із зеленим, то в неї є конкретна назва, є конкретний клан, який носив кілти з такої тканини. Кожна комбінація кольорів внесена у національний реєстр клітинок кілтів. І ось у реєстрі з’явилося жовто-блакитне поєднання кольорів під назвою «Ukraine forever». Тому я замовила шарф із цим тартаном (орнаментом) для розіграшу. Завдяки цьому мені вдалося зібрати необхідну суму. 

Варто зробити донати частиною рутини

Донатять мені переважно українці, які живуть в Україні та за кордоном. У мене є кілька знайомих іноземців, які підтримують кожен мій збір. Проте більшість дивиться на збори підозріло, кажучи: «Ми чули, що Америка передала Україні мільярд доларів. Чому ви збираєте гроші?» Для них цей мільярд – ніби подарункова карта, за яку можна купити те, те і те, залишивши частину суми собі.

Читайте також: Як кримська татарка допомогає українським дітям у Кельце

Ще один аспект – пацифізм, тобто люди можуть підтримувати Україну, навіть їздити туди, але при цьому погодяться на допомогу, тільки якщо вона не стосуватиметься армії безпосередньо (воліють допомагати цивільним). Пригадую випадок, коли знайомий експат, який тримає заклад у Варшаві, відмовив мені в проведенні заходу на території його кафе через те, що зібрані гроші мали бути використані на потреби військових. Він був би радий допомогти, якби ми збирали на іграшки дітям, а так я почула принципову відмову.

Що мені допомагає не вигоріти? Злість. Страх за близьких на фронті підсилює мою тривожність, а та, натомість, підживлює відчуття ненависті до ворога, бажання його нищити. Тому коли моя злість доходить до максимуму, у мене виникають певні ідеї.

Фото Maрека Антонія Iванчука

Загалом, поекспериментувавши в соціальних мережах, я тепер знаю, що відкриття своєї «мінібанки» для підтримки більших зборів –  найефективніший метод. Що більше даєш інформації людям, то ближче до них той, кому вони донатять, то більше донатів. Коли ти відкриваєш свою «банку» і кажеш: “Донатьте мені, я відзвітую», тоді активності більше, особливо коли діяти, робити розіграші, «двіжуху».

Речі для розіграшів купую не під сам збір, а тоді, коли бачу щось, що мені самій подобається, щось пов’язане з Україною, цікаве.

Мені здається, що варто зробити донати частиною рутини свого життя. Зробити з цього собі ритуал. Наприклад, маєш 200 гривень, але не знаєш, кому їх задонатити? Задонать по 10 гривень на кожен збір, який бачиш у своїх друзів чи знайомих. Допомога починається з маленьких кроків. Шлях до перемоги – це командна робота, тільки разом ми можемо робити щось суттєве. 

Ліана Абрамова

Фото надала Аліна Голуб

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!