«Ми думали, що війна – це ненадовго»

Яна Степаненко жила у селищі Нью-Йорк Краматорського району на Донеччині. Саме в тому, де в 2021 році літературний фестиваль заснувала письменниця Вікторія Амеліна, яка загинула від травм, отриманих внаслідок ракетного удару по Краматорську. Зараз Нью-Йорк окупований росіянами.

Вікторія Амеліна

«До війни в мене було прекрасне життя. Я ходила до школи, після неї постійно бавилась з друзями. Кожен день в нас була велика компанія, – розповідає дівчинка. – Перший гучний вибух ми з мамою почули, коли повертались з магазину додому. Це було дуже страшно. Щодня були сильні вибухи, почали літати літаки. Ми думали, що все заспокоїться, що все буде добре. Що війна – це ненадовго і ми знову житимемо своє спокійне життя».

Через постійні обстріли міста родина Степаненків вирішила виїхати у більш безпечне місце – на Івано-Франківщину, куди їх покликали родичі. Вітчим Яни воював на фронті. Мама Наталія із двійнятами Яною і Ярославом зібрали речі та приїхали на Краматорський вокзал 8 квітня 2022 року на евакуаційний потяг.  

«Ми прокинулися рано, о 7 годині вже були на вокзалі. Останнє, що я почула – дуже страшний і гучний шум в небі. Всі люди просто присіли, я теж. Різко потемніло в очах. Коли відкрила їх, то лежала на землі, як і багато інших людей. Була паніка, я взагалі не розуміла, що відбувається. Відчула, що ноги дуже сильно печуть. Підняла їх догори і побачила тільки кров. Ніг я вже не побачила», – згадує Яна.

Читайте також: «Діти на канікули, а я на фронт». Історія отця, який ризикує життям

По залізничному вокзалу Краматорська, де відбувалася евакуація мирних жителів, росіяни вдарили керованою ракетою «Точка-У» з касетними боєприпасами. Внаслідок цього теракту загинула 61 людина, 121 отримала поранення. Мама Яни втратила ногу, Яна – обидві ноги, бабуся загинула на місці. І лише Ярославу вдалось уникнути травм. 

Дівчинку забрали військові і відвезли до лікарні в Дніпрі. Перші два дні вона не знала, що з рідними. Згодом її знайшла знайома сім’ї і дала телефон, щоб Яна зв'язалася з мамою, бо дівчинка лежала в дитячій лікарні, а мама в дорослій. 

«Ми з мамою говорили по телефону кожен день, а побачились вже у потягу, коли їхали у Львів. А Ярослав приїжджав до мене в лікарню. Чесно, я не знаю, що з ним було на вокзалі. Думаю, що він сильно перелякався, бо там було дуже страшно, –  говорить співрозмовниця. – Зараз я стараюся потрохи забувати про це. Згадувати неприємно, бо там був просто жах. Перші дні були дуже страшні для мене. Я плакала щодня, як я зможу без ніг. А лікарі заспокоювали – казали, що все добре, що у мене будуть протези і зможу знову почати ходити, бігати, навіть танцювати». 

«Я дуже раділа, що можу стояти»

До Львова Степаненків доправили евакуаційним потягом на 10 добу після обстрілу. Світлина, де Яну на руках несе хірург дитячої лікарні святого Миколая Першого медичного об’єднання Львова, облетіла весь світ. Яна із мамою лежали в одній палаті, окрім медиків доглядав за ними лише Ярослав. Після місяця лікування у нашому місті Степаненки поїхали у США для протезування і реабілітації. 

«На жаль, на той момент ми не були спроможними надати увесь обсяг допомоги, тому вирішили, що вона поїде в США. До цього процесу підключилося наше посольство в США, перша леді Олена Зеленськай. Дев'ять місяців Степаненки були в Сан-Дієго в компанії найкращих лікарів США – протезиста Пітера Харша та команди реабілітологів, які навчили Яну і її маму ходити», – пояснює виконавчий директор благодійного фонду Unbroken Олександр Кобзарєв.

Першою протез отримала мама, Яна адаптувалась і звикала до своїх близько двох місяців. Дівчинка раділа, що вже може стояти, робити перші кроки, бо до цього пересувалась на колісному кріслі. Було важко, але з часом дівчинка звикла до протезів і почала ходити, а потім навіть їздити на велосипеді, самокаті. Каже, що отримала багато підтримки як від сім’ї, так і від протезиста, який радів за її успіхи. 

Саме Пітер Харш у США подарував Яні перші бігові протези. «Встати на них вперше було незвично, страшно, боялась, щоб не впасти. На них навіть стояти важко, але я вже звикла – зараз бігаю набагато легше», – розповідає дівчина. Бігові протези значно важчі за звичайні та менш зручні при ходьбі, проте дозволяють людині із ампутацією вести активний спосіб життя та займатися спортом. 

Бостонський марафон і збір для військового

Після відновлення за кордоном сім’я Степаненків повернулася до України. Восени 2023 року Яна вже брала участь у львівському півмарафоні. Тоді вона тільки вчилася користуватися біговими протезами і разом з іншими пацієнтами центру Unbroken, українськими воїнами, здолала символічну дистанцію завдовжки 70 метрів. 

Благодійний фонд Unbroken та американська фундація One World Strong, яка допомагає ветеранам і цивільним, постраждалим внаслідок терактів та військових дій,  запросили Яну до участі в Бостонському марафоні. Це один з найпрестижніших у світі щорічних забігів. Впродовж двох місяців дівчинка посилено готувалася до марафону. Мала щотижня по два заняття в центрі Unbroken з фізіотерапевтом і в спортклубі «Пробіг». Спершу з командою тренерів розраховували на тре, що Яна пробіжить двокілометрову дистанцію, проте під час забігу в квітні 2024 року їй вдалося пробігти п’ять кілометрів.

Читайте також. «Лікуємо за 5 км від фронту». Історія стоматологині зі Львова

«Спочатку хотіла показати собі, що я зможу пробігти через все, що пережила, через складні моменти в своєму житті. І я це зробила. Ще більше змотивувало пробігти ці п’ять кілометрів те, що треба було зібрати 615 тисяч на протез для Олександра Рясного (військовослужбовця, який втратив ногу на війні). Ми познайомилися вже коли я готувалася до Бостона. Він прийшов до мене на тренування, побачив, як я бігаю і надихнувся», – переконана юна співрозмовниця. 

Мрії про мир і повернення до Нью-Йорка

Яна теж має людей, які її надихають. Зокрема подругу Лорен з США, яка попри втрату обох ніг здобула кар'єру моделі, будучи на протезах. Тому в майбутньому дівчинка теж хоче бути прикладом, ділитися власним досвідом, підтримувати інших дітей. 

«В майбутньому планую продовжувати бігати, займатися спортом і допомагати людям реабілітуватись чи з проблемами, які я знаю. Перш за все важлива реабілітація в перші тижні, місяць і підтримка близьких людей, – впевнена вона. – В Америці пересуватися на колісному кріслі було набагато легше, ніж у Львові. Тут не пристосовано для цього, дуже багато бордюрів. Важливо, щоб люди на візочках відчували себе повноцінними, могли пересуватися містом, вулицями».

Питання доступності сьогодні дуже на часі. За різними оцінками, в найближчі роки в Україні буде від 35 до 50 тисяч військових і цивільних, які потребуватимуть протезування. Дівчинка каже, що помічає позитивні зміни у доступності українських міст. Але ще є багато що покращувати.

30 січня цього року Яна разом з Героєм України Юрієм Жуковцем і поетом та військовослужбовцем Артуром Дронем отримала ключ Молодіжної столиці Європи 2025 від Посла Бельгії в Україні Люка Якобса. 

Та дівчина дуже сумує за рідним Нью-Йорком, де провела своє дитинство і де були найближчі друзі. І хоч повертатися в окуповане селище на Донеччині вже нема куди, Яна все ж не покладає надій: «Для мене справедливим миром буде можливість вільно та без страху приїхати у рідний Нью-Йорк на Донеччині. Піти до свого будинку, відвідати рідну школу, відчути усі ті приємні емоції від повернення додому. Мир – це можливість не прокидатися кожної ночі від тривоги, не боятися звуків вибухів за вікном, щоразу ближчих до тебе. Справедливий мир – це коли всі мої друзі та знайомі зможуть повернутися до своїх домівок. Коли пацієнти з Unbroken зможуть обійняти своїх рідних та побратимів. Коли ми всі почнемо жити без страху, знову мріяти та будувати своє майбутнє. Мені дуже хочеться, щоб ці мрії нарешті стали реальністю».

Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.