Які зміни спричинила війна в нашому суспільстві? Що об’єднує і роз’єднує українців в умовах повномасштабного вторгнення? На ці та інші питання професор Євген Головаха, директор Інституту соціології Національної академії наук України, член-кореспондент НАН України, дав відповіді в гостьовій лекції у Львівському національному університеті імені Івана Франка. «Твоє місто» підготувало її текстову версію.

Професор Головаха зауважив, що лекція побудована на результатах досліджень, проведених останніми роками. Ці дані і висновки доповідача залежать від того, як і з якої позиції – функціоналістської чи конфліктологічної – розглядати соціально-політичні зміни від початку війни в українському суспільстві. Одні кажуть, що збої функціональної системи призводять до погіршення стану і поступової деградації, другі вважають, що якби не було конфлікту, напруженості, змін, то не було б і прогресу. Звісно, є і фрейдистські та дарвіністські погляди.

Позиція професора помірковано-конфліктологічна. Він згоден з функціоналістами: на певний час війна – це велика трагедія, особливо для тих, що живуть у страшні часи. Але завдяки тому, що ми переживаємо, цим важким ситуаціям суспільний прогрес починає прискорюватися.

До яких принципових суспільно-політичних змін у суспільстві привела нинішня російсько-українська війна?

Ще 12 років тому я сформулював визначення стану нашого суспільства. Це стан хаотичної соціально-політичної трансформації з невиразним геополітичним вектором розвитку та відкладеним пострадянським транзитом. Нині вже чітко визначилися – вектор на користь європейського цивілізаційного курсу. Він не змінюється вже кілька років і не змінюватиметься ще довго.

Ми подолали переважну амбівалентність суспільно-політичних напрямів. Українське суспільство вже не нагадує казкового тягништовхая, проєвропейська і проросійська голови якого тягнуть в протилежні напрямки. Ми подолали це навіть у тих регіонах, де друга голова була визначальною.

Зникли принципові регіональні відмінності. Хоча деякі відмінності залишилися, це зрозуміло. Звісно, Галичина і Донбас, південь і схід України неоднакові, але вони вибирають той самий цивілізаційний курс.

Відбулася остаточна делегітимізація радянської спадщини. В Києві вже нічого не залишилося від радянських часів. І це дуже важливо. Ми принципово змінили свій простір. Зникла інфраструктура, яка постійно нагадувала, що ми радянські або пострадянські люди. В Києві це все зникло. І як результат цих змін у Києві, для прикладу, з’явилася вулиця імені Ірини Бекешкіної. В Харкові – вулиця Олени Якуби. В Одесі провулок пропонують перейменувати на честь Ірини Попової.

За найновішими даними 73% громадян ідентифікують себе передусім як громадяни України, а не як жителі певних регіонів, поселень і громадяни колишнього Союзу (таких у 1990-ті в нас було 15%). І близько 80% опитаних декларують українську мову як мову повсякденного спілкування (раніше таких було 50–55%). Вони вважають її своєю або говорять нею вповні, не лише в публічному просторі.

Ось вам дуже показова картина динаміки зміни ставлення до путіна. До слова, колись він в уяві українців значно випереджав усіх наших президентів. Так ось, за результатами всіх опитувань на 2008 рік понад 50% ставилися до путіна позитивно, на кінець 2013-го – понад 40%, тепер – 1,5%. Ця картина віддзеркалює зміни, які в нас сталися.

Ми подолали безсуб'єктність України, і це неймовірно. Я розробив тест на суб’єктність України в уявленні українців. І ми сприймали цю суб’єктність дуже. А зараз населення сприймає Україну не просто суб'єктно, а як країну, яка посідає значне місце в світовому полі. І від цього ми нікуди не дінемося. Не тільки я, а й багато хто каже, що ми захисники сучасної світової цивілізації. І на Заході це чудово розуміють.

Важливо, що ми подолали так звану східнослов’янську відокремленість. За дослідженнями Наталії Паніної, Володимира Паніотта, найближчими до українців за шкалою соціальної дистанції Еморі Богардуса були росіяни, потім білоруси, а громадяни західних країн доволі далеко. Зараз усе принципово змінилося: громадяни росії на останньому місці за цією шкалою, а на перших місцях західні сусіди – найближчі поляки, далі німці, американці. З поляками можуть бути свої проблеми, подивимося, як буде далі.

У 2014-році за моєї редакції вийшла книга «Суспільство без довіри» Наталії Костенко і Сергія Макєєва. У ній ми показали, як суспільство жило без довіри до своїх визначальних політичних і загалом соціальних інститутів. Тепер же багато інститутів мають дуже високий рівень довіри. Це армія і волонтери, президент, Церква, СБУ. А також інституції, до яких довіра переважає недовіру. Це важливо, бо суспільство, яке живе без довіри, не має шансів на прогрес і покращення умов життя всіх людей у громаді.

Бачимо суттєві позитивні зрушення в уявленнях українців про рушійні сили, які визначали суспільне життя.. За результатами опитувань з 1994 по 2014 рік у відповідях на питання «Які соціальні групи є найвпливовішими в суспільстві?» найвищу сходинку займала мафія, злочинний світ, далі йшли лідери політичних партій і держслужбовці. Після Євромайдану мафія дещо втратила позиції, але до 2021 року лідери залишалися незмінними.

Однак з початком широкомасштабного вторгнення сталася дивовижна зміна. Тепер на перших місцях військові, підприємці. Українці високо оцінили роль підприємців, вважають, що вони витягують економіку. Ми опитували підприємців після початку війни, і лише 12% з них відповіли, що їхній бізнес ніяк не постраждав, що вони й надалі виконують свою функцію. Про військових все зрозуміло. Наступними визначальними групами, які є рушійними силами суспільства, українці назвали робітників, селян, інтелігенцію. Тобто нарешті з'явилось уявлення про суспільство, яке має нормальну соціальну структуру.

Принципові зміни в політичних уявленнях українців

В останньому моніторингу ми вивчали, які принципові зміни сталися у політичних уявленнях населення України. Колись у моніторинги ми закладали три ключові моменти. Вважали, що їх треба постійно відстежувати, щоб зрозуміти, що українці думають про свою політичну систему. Це належність громадян України до певних ідеологічних течій, які визначають позицію в політичній системі, оцінка ефективності держави на даному етапі її функціонування та уявлення про її майбутнє, а також уявлення громадян про те, чи є в Україні політичні лідери і партії, які можуть провадити ефективне керівництво.

Які зміни відбулися за останні два роки? У нас суттєво змінилися політичні погляди. Тепер в Україні головним ідеологічним напрямком є націоналістичний, а ще до 2021-го таким завжди був національно-демократичний. Цікава зміна. Хоча мені не дуже подобається, що саме націоналісти випередили націонал-демократів, не кажу вже про лібералів. Але це абсолютно природне явище в умовах війни. Бо націоналізм – це гуртування навколо прапора, проголошення єдності нації. Сподіваюся, це явище в Україні буде тимчасовим, але маємо розуміти нахил сучасних реалій. Зараз у нас суцільний правий фланг, лівого стало значно менше (колись майже чверть суспільства, тепер 13%).

Щодо оцінки ефективності держави. За даними 2021 року 5% опитаних вважали, що центральні органи влади справляються майже зі всіма своїми обов'язками. За даними 2022-го – 41%. Я це назвав шоковою ейфорією. Дивовижний феномен: найкращі настрої, оцінки й уявлення населення про Україну були в 2022 році – найгіршому і найстрашнішому для України. Далі настало погіршення: у 2023-му – 20%, у 2024-му – 7%. Здавалося, ми летимо в прірву. Мене це вже почало жахати. Але в 2025-му вже маємо 15%. Те саме й щодо думок про майбутнє України: в 2021-му лише 13% опитаних думали, що, найімовірніше, ситуація покращуватиметься. В 2022 році – дивовижний сплеск до 76%, у 2023-му – 66%, у 2024-му – понад 24%, у 2025-му – понад 47%.

Головне, що ми нарешті маємо стабілізацію і навіть покращення з 2024 на 2025 рік. Це результат адаптації до війни, не її нормалізації. Я проти такого визначення, це оксюморон. Якщо людина намагається нормалізувати ненормальність, вона втрачає зв'язок з реальністю. Це те, що зараз роблять росіяни. Ми ж маємо розуміти, в якому світі живемо, адаптувати й мобілізувати свої ресурси стійкості.

У наші часи мало підстав для оптимізму. Я намагаюсь їх знайти усюди – в побуті, у стосунках із людьми, в результатах досліджень. Але треба визнавати, в якому світі ми живемо. Тому наводжу цей жахливий приклад: у 2024-му ми запитали людей «Що з переліченого сталося з вами чи членами вашої сім’ї в зв’язку бойовими діями в Україні?». У когось рідні стали вимушеними переселенцями, у когось рідні або друзі були поранені чи загинули на війні. Лише 20% зазначили, що в їхньому житті не було трагічних подій.

У такій ситуації можемо мати проблеми. Люди набули дуже тяжкого досвіду за ці роки війни. З'явилися нові групи, які можуть мати різні уявлення про свій стан і майбутнє. Мене питають, до чого це може призвести. Соціологам важко прогнозувати. Та поки війна не закінчиться і не почнеться повоєнне відновлення, це точно не призведе до принципових конфліктів між новими соціальними групами: тими, що були на фронті або не були, і тими, що втратили житло, роботу, гроші, близьких або не втратили.

У моніторингу за 2024 рік ми питали: «Як ви вважаєте, що насамперед створює конфлікти між звичайними людьми в українському суспільстві?». Зрозуміло, що на першому місці проблеми та соціальні суперечності процесу мобілізації. Далі – політичні та військові рішення української влади і діяльність політиків загальнодержавного рівня: Зеленського, Порошенка і так далі. Однак лише 7% українців бачать можливу конфліктну ситуацію в поверненні та інтеграції в суспільство ветеранів війни. Лише 14%  – у перебуванні за кордоном громадян України, які виїхали через війну. А в прибутті переселенців у нові місця проживання в Україні конфліктного потенціалу не бачать майже 90% українців.

І останнє, що ми відстежуємо, це ставлення громадян до спроможності політичних лідерів і партій керувати країною. Щодо політичних лідерів українці майже завжди відповідали ближче до «ні» або «важко сказати». В 1994-му «так» відповіли 19% громадян, у 2021-му – 26%, у 2022-му – вже 60%. Відтак зниження: у 2023-му – 43%, у 2024-му – 25% і цього року – 30%. Це знову ж таки свідчення адаптації. Приблизно така сама ситуація щодо партій і рухів. Маємо й оцінку президента: за 10-бальною шкалою Зеленський мав у 2022-му дуже високу – 7,8. Потім почалося падіння, і в 2024-му вона вже становила 5,5. Але тепер піднялася до 6,2.

Вважаю, що українська партійна система, на відміну від усього іншого в країні, деградувала ще до війни. Деградувала з 1990-х років. Тоді я теж був активним діячем, ми з Кучеревим створювали «Демократичні ініціативи». Я бачив, які сили тоді мав Народний Рух України. Ідеологічні партії існували, дійсно мали значення. Потужними була Соціалістична і навіть Комуністична партія. В Україні були спроби створити ідеологічну партійну систему, та це закінчилося крахом, причини якого – окрема розмова.

Натомість виникли лише персоналістські партії. Знаєте, як Володін казав: «Есть Путин – есть Россия, нет Путина – нет России». У нас ще не так, але близько до цього. Є партія Порошенка, партія Зеленського, партія Тимошенко і партія міфологічної фігури Вакарчука. Яка в них ідеологічна позиція? Тих, що її мали хоч трохи, знищили. Починаючи від «Свободи» і закінчуючи Соціалістичною. В нас персоналістська партійна система, і з цього треба буде виходити після війни, щоб відбудовувати ідеологічно-партійну систему. А під час війни взагалі не можна нічого робити!

Перспектива змін масової свідомості в умовах продовження війни

Усіх хвилює питання, чи готові українці терпіти. На грудень 2022 року 69% були готові терпіти теперішні та майбутні проблеми стільки, скільки буде потрібно, до перемоги України у війні. На червень 2024-го – вже 42,9%, тепер – 47%. У людей виникли сумніви, сили в них не безмежні. Але понад дві третини людей таки готові терпіти. Не готових у 2022-му було 4,6%, тепер – 16,2%.

Терпіння обумовлене факторами стійкості та готовності до спротиву. Це матеріальні ресурси – зброя, фінанси, можливості й відновлення інфраструктури та пов’язані з психологією людей фактори – оптимізм (позитивне бачення власної та загальнодержавної перспективи), солідарність (те, що об’єднує людей), стресостійкість (можливості подолання стресів війни) і готовність до мобілізації. Щодо останнього, то наші дослідження показують, що третина чоловіків призовного віку готові. Пам’ятаєте, як були побоювання, що після дозволу виїжджати молодим чоловікам з України мало не всі виїдуть одразу. За даними прикордонників у перший місяць виїхало 40 000, а в’їхало 12 000. Та сама третина. Тому не варто боятися. Це найсильніша частина суспільства, вони не бояться нічого.

Щодо стресостійкості,то раджу книгу «Стресові стани населення України в контексті війни». Там є все про ресурси українців у зв'язку з воєнними стресами. Оптимізм в українців досі є. В серпні 2025-го Київський міжнародний інститут соціології провів громадське опитування. Зокрема, спитав, чи ймовірно, що за 10 років Україна буде квітучою країною, членом ЄС у регіональному вимірі. За його результатами в це вірять 57% на заході, 55% у центрі, 51% на півдні і 44% на сході України.

Головними чинниками солідарності та об'єднання люди називають віру в краще майбутнє, відчуття втрати нормального життя, патріотичне почуття громадян України і прагнення спільно долати труднощі. Порівняно з 2021 роком ці чинники змінилися, а національна ідея побудови Української держави зросла на 25%. На другий день вторгнення в інтерв’ю я сказав: «Як би там не було – це початок побудови єдиної української нації». Люди це чудово розуміють. Ця ідея – головне, що додалося до чинників об'єднання. Також серед них віра в краще майбутнє і патріотичні почуття громадян.

Більшість впевнена у перемозі – це теж оптимізм. Правда, її розуміють вже не так, як у 2022-му, коли ми все повертали. Зараз вже більше реалізму і скепсису повернути все воєнним шляхом. Тепер перемогу розуміють як збереження держави і приєднання до цивілізованого світу.

Щодо людських ресурсів, то в нас небагато проблем із горизонтальною солідаризацією – там, де люди одного рівня допомагають одні одним і підтримують одні одних. Це стосується і пересічних громадян, і еліт. Щоправда, не без конфліктів, яких цього року доста. Але має бути й вертикальна солідаризація. Щоб громадяни України відчули себе з владою єдиним цілим, яким вони йдуть до перемоги, нисхідну вертикальну солідарність мають проявити елітарні прошарки населення – ті, що визначають політику, державні структури. Головне наше завдання – стимулювати її. Бо в масовій свідомості є уявлення, що одні верстви населення паразитують на жертовності других, менш забезпечених і захищених.

Якщо цього не станеться і властиве українському суспільству перших десятиліть незалежності явище елітарного егоїзму відтворюватиметься й надалі, зберігатимуться корупційні схеми минулого, у повоєнний період (і навіть зараз) важко буде розраховувати на збереження і розвиток змістовних солідарних відносин. Насамперед висхідних вертикальних, які виникали або посилювалися в часи війни.

Питання до професора Головахи

Наталія Черниш: Пйотр Штомпка, почесний професор Ягеллонського університету Польської академії наук, у статті «Світлий бік трагедії: про ненавмисні та непередбачені наслідки варварської агресії» пише про яскраве світло в трагедії, яке він бачить. 10 наслідків, які він викладає, протилежні тому, що задумав путін. На першому місці у нього закінчення фактично процесу формування української громадянської ідентичності. «У вас – формування України як суб'єкта». Це одна думка, але різними словами?

Штомпка входить до першої п'ятірки сучасних соціологів. Вони проштовхують кілька категорій, які починають займати визначальне місце. Серед них ідентичність, довіра, тому це стає мейнстримом. Я з ним згоден. Але вважаю дуже важливою категорією суб’єктність, яка не в мейнстримі. Як психолог я розумію: якщо людина не вважає себе суб'єктом, то вона не поважає саму себе. Якщо не вважає суб'єктом країну, в якій живе, то не поважає її. Тоді ця  ідентичність нічого не варта. Тому в українців до війни було таке скептичне ставлення до України і багато в чому до самих себе.

От навіть тепер я, спілкуючись з представниками інших країн, почуваюся не другорядним науковцем. Вони це не підкреслюють. Раніше було: «Ви українці всім потрібні», а дивляться на тебе, так дивляться, мовляв, хто ви такі. Зараз зовсім інша позиція. Бо суб'єктність значить, що ти займаєш місце як рівний серед рівних, і ви встановлюєте рівноправні відносини. І це абсолютно необхідна річ для повнокровного життя людини й держави. Ідентичність теж важлива, але це суто ментальна характеристика. А суб'єктність – це глибше. Вважаєш ти себе людиною чи країною дії, яка може бути на рівних з іншими, чи ні.

Андрій Дахній: Ви говорили про ті разючі зміни, які відбулися після 2014 року, зокрема про ситуацію з мафіозною державою, олігархією. Як ви зараз оцінюєте ідентичність України? Прозвучала теза, що ми є авангардом демократичного світу, а росія – авторитарного. Але  наскільки сучасні умови створюють можливості для входження нас у повноцінний демократичний світ з тією партійною системою, з якою маємо проблеми? І як щодо виклику перед сучасною демократією, який постає у зв'язку з подіями в США?

У нас ще не змістовна, а формальна або електоральна демократія. В нас є вибори і змінність влади. Це важлива, але недостатня умова, щоб говорити про повноцінну демократію. Змістовних характеристик у нас небагато. Тому я дещо скептично дивлюся на віру людей, що через 10 років Україна буде квітучою країною в лавах ЄС. Із такою політичною системою, яка буде в нас у повоєнні роки, нам буде дуже важко навіть потрапити в ЄС. Хіба вони захочуть нас просто взяти, як іноді беруть країни, як-от Болгарію.

У європейському рамковому соціологічному дослідженні є п'ять хвиль. Раніше я займався цим, тепер цим переймається колишній співробітник мого відділу Тимофій Брік. У цьому дослідженні за всіма показниками були дві найгірші країни – Україна і Болгарія. Вони всюди були разом. Хоча в ті часи, на початку 2000-х, у Болгарії ще була криза, вони її взяли, щоб дати їй можливість. Хай нас візьмуть з цією формальною демократією. Ми там набагато швидше побудуємо нормальну партійно-політичну систему, аніж якщо будемо копирсатися в цьому самі.

Наталія Черниш: Останнім часом виринув термін «інклюзивна демократія». Чи це оксюморон? Бо демократія – це влада більшості, а «інклюзив» означає, що все включено.

Ні, зараз на Заході це головний термін. Це про те, щоб люди включались. Інклюзивна, тобто та, яка надає можливість кожному від найнижчого. Трохи жартома скажу, що це про те, щоб всі ми – люди з обмеженими політичними можливостями – теж включалися в політичне життя. Я плачу, коли бачу всі ці статті про інклюзивну демократію, насамперед у північних країнах Європи. Всі мають всім займатися. Це чудово, геніально, тільки підтримую. Це просто спроба якимись термінами передати оцей дух людської рівності та безбар'єрності.

Любомир Скочиляс: Чи є в соціології термін «соціальний оптимізм» і чи можна на основі ваших досліджень зробити висновок про соціальний оптимізм українців?

Так, це нормальний термін. Це оптимізм з приводу суспільства і соціальних груп. У людини може бути й оптимізм щодо себе. У психології навіть є нереалістичний оптимізм, коли люди свої шанси в житті оцінюють вище, ніж в середньому шанси кожного, хто з ними поруч. Так ось, соціальний може бути саме таким. Я вам навів його приклад: те, що переважна більшість громадян України вважає, що через 10 років Україна буде квітучою країною в складі ЄС.

Соціальний оптимізм суттєво зріс після лютого 2022 року. Потім був певний спад, але все одно оптимістичні погляди на майбутнє України переважають.

Олена Квас: У нас доволі часто роблять акцент на гендерних політиках, студіях, питаннях. Чи передбачаєте ви зміни в процесах маскулінізації або фемінізації в суспільстві, пов'язаних із війною та повоєнним часом?

Феміністки визнали мене лауреатом премії за «Альтернативний гендерний словник». Маю нести відповідальність за це. Правда, потім справжні феміністки сказали, що я найбільший шовініст, просто хитрий і приховав усе за визначеннями. Я не фемініст, бо виріс у системі, де фемінізм був абсолютно прийнятним. Вважаю, що перспектива України за порушенням гендерного балансу на користь жінок. Наведу вам приклад нашого інституту. В ньому дев'ять підрозділів, вісім із них очолюють жінки. І мені працювати з ними дуже легко.

У цьому я бачу велику перспективу. Це абсолютно нормально, не вважатиму це жіночим шовінізмом. У таких умовах жінки поступово мають перехоплювати важелі керівництва, бо вони кращі керівники. Чоловіки переважно пов'язують керівну посаду з особистим кар'єрним зростанням, це мільйони років еволюції. А жінки – ні, для них відповідальність за місце, де вони перебувають, важливіша, ніж кар'єра. Так історично склалося. Бачу в цьому не тільки українську, а й загальнолюдську еволюцію. Колись я навіть писав, як суспільство змінюватиметься через століття. І описав цей феномен зміни гендерних пріоритетів у сфері управління.

Андрій Чарнило, студент: Який вплив на сучасне українське суспільство має українська олігархія?

Ой, вони всі сильно постраждали. Олігархи наробили дурниць. Як я розумію, Ахметов шкодував страшно про те, що наробив. Вже не кажу про тих, що були пов'язані з Януковичем безпосередньо і не кинули його. В оці соціально-політичні зміни ми не вписали умовну групу олігархів. Це найбагатші люди в Україні, в них до війни дійсно була влада. Та як українці сказали, що мафія тепер уже не визначальна рушійна сила, так і олігархи такою силою не будуть. Хоча своє добре місце вони знайдуть, адаптуються, пристосуються, зрозуміють, що тепер їм не все дозволено. Але Україну вже не можна буде віднести до олігархії як політичної системи.

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні новини Києва, підписуйтеся на наш Facebook.

«Твоє місто. Київ» – сучасне незалежне медіа європейської столиці. Ми пишемо про міську культуру, урбаністику, інфраструктуру, бізнес та людей, які змінюють місто на краще.