Юлія загинула за місяць до свого дня народження. У вересні їй мало виповнитися 20 років. Вона не одразу повідомила матері про своє рішення йти на війну. Дівчина, яку побратими називали «Тишею», була маломовною, і, можливо, саме тому їй доручали складні завдання на передовій.

«Твоє місто» розповідає історію Юлії Бояновської, яка повернулася додому на щиті.

Народилася Юлія у селі Кнісело Бібрської громади. У дитинстві дівчина захоплювалась малюванням, відвідувала художню школу, де розвивала свій талант.

«Юлія була мовчазною та заглибленою в себе, завжди про щось розмірковувала, мріяла про перемогу України у війні», – розповідає матір. 

У 2021 році Юлія вступила до Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій на спеціальність «Менеджмент». Там провчилась лише два роки і вступила до лав Збройних Сил України. Матір про це довідалася згодом.

У неї завжди все було «люкс»: спогади матері

Юлія, позивний «Тиша», була старшою гранатометницею-операторкою 3-ї окремої штурмової бригади. Вже у грудні 2023 року дівчина працювала на гарячих точках. 

Матір каже, що донька не попередила, що планує йти на війну, бо знала, що схвалення не буде: «Торік вона повідомила, що виселяється із гуртожитка, бо знайшла роботу у Києві. Там вона бувала періодично, казала, що відвідує гуртки. Я була категорично проти того, щоб дочка покинула навчання, тож вона послухала мене і перевелася на заочне». 

Після переїзду до Києва матір та донька спілкувались усе рідше, Юля часто не брала слухавки, телефонувала зазвичай вечорами. Лише коли пані Галина повідомила, що приїде, Юля зізналася, що вступила у третю штурмову бригаду і йде до війська. Маму попросила не приїжджати, оскільки вирушає в Англію на навчання. 

Юлія в Англії

19-річна Юлія Бояновська вступила в третю штурмову бригаду торік восени. Вона служила за контрактом, була старшою гранатометницею-операторкою. Її відправляли у найгарячіші точки фронту: Авдіївку, на Луганський та Донецький напрямки. Матері натомість казала, що їхня бригада на віддалених позиціях під Харковом.

«Побратими розповідають, що їй подобалося бути стрільчинею: коли вона стріляла, то усміхалася, чулася щасливою. Зі мною вона не завжди ділилася всім до кінця, але тепер я знаю, що вона незмінно була на передовій, завжди у штурмах і завжди в піхоті…», – розповідає мати.

Юля жодного разу не приїжджала додому і не була у відпустці. Її мали відпустити місяць тому, але заміни на бойових позиціях не знайшлось, плани змінились. 

«Вона завжди просила мене не переживати, говорила, що все буде добре. Мені було страшно, але вона заспокоювала, що все гаразд. У неї завжди все було «люкс», вона постійно повторювала це слово. А я не могла спокійно спати, постійно думала про неї, як і мій син, який також  дуже переживав за сестру», – додає мати. 

Галина Бояновська каже, що коли донька працювала на позиціях, зв'язку з нею практично не було. Телефонувала чи писала, що все добре, лише коли змінювали локацію:

«У неділю ввечері була наша остання розмова. Вона попередила, що їх відправляють на позиції на п’ять або навіть більше днів. Я знову запитала, чи все добре, а вона вкотре відповіла, що все «люкс», хоча  в голосі чути було втому. У вівторок вранці я довідалась, що донька загинула. Не повірила, дзвонила її подругам, побратиму, але всі вони були поза зоною доступу. Згодом почула від її подруги знову: «Тиша» загинула..».

Юлія і її мама Галина Бояновська

«Живу своє життя… на війні». Спогади подруг

Подруга Іванна розповідає, що Юлія у серпні-вересні 2022 року приєдналася до «Правого сектору». Активно брала участь у вишколах, мітингах, відвідувала похорони військових – її душа боліла за кожного з цих втрачених життів.    

«Я знала, що вона рано чи пізно піде до війська, адже горіла цим. Юля врешті повідомила мене: їду на війну, підпиши заяву на вступ до війська замість матері, але я відмовилася. Незважаючи на це, вона знайшла спосіб обрати цей шлях..», – пригадує подруга.

«Тиша» розповідала товаришці про те, що їй пощастило з підрозділом: «Юлія була щаслива, що знайшла своє місце у третій штурмовій бригаді, з гордістю говорила про службу та запевняла, що армія її змінила і допомогла знайти справжнє покликання». 

Подруга також пригадує, що Юлія вибрала піхоту, бо вважала, що це основа для усіх солдат:

«Я відмовляла її від цього рішення, адже вона говорила, що служба – це пекельна праця, розповідала, що у всіх військових проблеми зі здоров’ям, якось навіть зізналась, що у неї самої контузії, болять ноги, важко носити спорядження чи довго перебувати на передовій, але попри усе – не здавалась».

Ще одна подруга дитинства, теж Іванка, згадує, що Юлія любила природу. Їй було до вподоби ночувати у наметах, умиватися в річці: це був її спосіб відчути зв'язок із  довкіллям.

Таким був їхній останній спільний вечір: «Я, мій чоловік і Юля засиділися допізна, говорили про війну, про те, коли вона закінчиться, про перемогу. Юля  стверджувала, що війна триватиме довго і після цього нам доведеться з нуля відбудовувати країну. Тоді  подруга зауважила, що зазвичай у товаристві Юлія мовчить, слухає інших, але  того вечора дівчина була багатослівною, відстоювала свою думку».

Подруга дитинства запевняє, що ніхто не вірив, що Юля справді піде у третю штурмову бригаду, проте згадує її рішучість і те, що вона була з тих, хто завжди готовий прийти на поміч: «Коли мій чоловік минулого року пішов на війну, Юля одразу запропонувала допомогу, казала, щоб я зверталась, якщо потрібне спорядження чи ще щось. Вона пропонувала  це, не чекаючи, коли  її попросять», – розповідає вона.

Подруга додає: «Навіть на війні вона говорила, що живе своє життя, що у неї все добре і все буде «люкс». Її  оптимізм і здатність цінувати світлі моменти просто вражали. Вона бачила страшний бік війни, але завжди випромінювала радість і підтримувала інших».  

Юна захисниця, яка вірила у перемогу України, загинула 12 серпня біля населеного пункту Греківка Луганської області. Через три дні її провели в останню путь у рідному селі на Львівщині.

Антоніна Костик