Звідки взялась Щекавиця. Історія одного старокиївського простору

3643 0
Про київську гору Щекавицю українці несподівано заговорили минулого року. Пригадуєте, як путін погрожував застосувати проти України ядерну зброю? У відповідь дотепники запропонували провести прощальну оргію на Щекавиці. Ідея щодо оргії сподобалась українцям, її обговорювали у соцмережах, висміюючи у такий спосіб погрози російського диктатора. Але сьогодні пропонуємо поглянути на Щекавицю та вулиці прилеглі до неї очима фахівця. Історик, перший заступник голови Ветеранського об’єднання Українська Гельсінська спілка Олександр Ткачук розкриває значення цього простору для України, утвердження національної самосвідомоті.
Вид з вулиці Олегівської, кінець 19 ст

Вид з вулиці Олегівської, кінець 19 ст

Олегівська ‒ давня історична вулиця Києва

Сьогодні цей старокиївський історичний простір охоплює територію на плато Щекавиці ліворуч від вулиці Олегівська, якщо підійматися нею знизу. Мешканці Стародавнього Подолу везли цим шляхом в останню путь своїх померлих родичів.

Іншим призначенням цієї дороги був різноманітний господарський зв'язок з центром Подолу зафіксованого археологами Щекавицького поселення, що розташовувалося далі за церквою і, імовірно, простягалося до тієї частини гори, де сьогодні пролягає вулиця Лук’янівська.

До речі, у кінці 80-х років ХХ-го століття Олександром Кутовим і Віктором Розенбергом була здійснена спроба проєктної реконструкції Щекавицької церкви за малюнком А. ван Вестерфельда (1651 р.). Автори вважали,  ‒ очевидно, спираючись на ідеї дослідника творчості художника Я. І. Смирнова, ‒ що на малюнку придворного художника Литовського гетьмана «впізнаються сусідні з Щекавицею Андріївська гора і Михайлівський Золотоверхий собор ‒ і це дозволяє ототожнити зображену на малюнку церкву  із залишками Щекавицького храму» 

Звісно, якщо допустити, що на малюнку А. ван Вестерфельда дійсно зображені руїни Щекавицької церкви, ‒ зруйнованої у часи монгольського нашестя, ‒ то вона в середині ХVІІ століття мала приблизно такий вигляд.

На початку 90-х років минулого століття з південного боку Щекавиці українськими археологами (Т. Бобровський) були виявлені залишки печерного монастиря, подібного за своїми зовнішніми ознаками, як зауважують науковці, до Києво-Печерського або Звіринецького монастирів. 

Навіть ця невеличка частина доступних сьогодні даних дозволяє стверджувати, що описаний нами район гори Щекавиці був щільно інтегрований в духовно-культурне і мирське життя київського суспільства періоду Княжої України. Того культурного типу киян, які залишили нам на стінах Святої Софії графіті  українською мовою.

По правий бік від Олегівської

Праворуч від місця старокиївської локації Щекавиці, буквально з іншого боку Олегівської вулиці, простягається історичний простір, що хронологічно належить до кінця ХVІІІ-го і першої половини ХХ-го століть.

Переходячи до нової історичної епохи, необхідно розуміти, що Київ періоду польської і російської окупації ‒ це цивілізаційно змарнований час. Якщо в часи Княжої України наше місто за своїми розмірами, значимістю перевищувало більшість західноєвропейських столиць, ‒ то після монгольського нашестя і окупації українських земель чужинцями воно перетворилося у невелике містечко. Для прикладу, коли російська імперська влада з метою русифікації бунтівної польської правобережної шляхти розпочала будівництво Київського університету (30-ті роки ХІХ-го століття), ‒ навколо нього було одне голе поле; київська забудова закінчувалася десь біля Золотих воріт.

Дещо краща ситуація склалась на Подолі, який продовжував залишатися значним торгівельним центром тогочасної України. На Подолі (з XV ст. і по 1811 рік) розміщувався центр міського самоврядування ‒ Київський магістрат, згідно з наданими місту польською владою привілеями магдебурзького права.

Саме Київський магістрат 1772 року прийняв ухвалу про заснування нового Щекавицького цвинтаря. Одним із мотивів подібного рішення була моровиця (епідемія чуми) 1770 року. Вона забрала життя 6-ти тисяч киян, фактично кожного третього, бо на ту пору у місті мешкало усього 20 тисяч осіб. Через десять років (1782р.) біля цвинтаря спорудили невеличку церкву «Усіх Святих» («Всіхсвятську»).

У той історичний період вулиця, що поєднувала центр Подолу з частиною Щекавиці, яку ми описуємо, називалася Погребальною. 1869 року за ініціативою місцевої влади її перейменували в Олегівську. Сьогодні, завдяки панорамним світлинам  київського фотографа Франца де Мезера, ми можемо достатньо предметно уявити собі, як виглядала вулиця Олегівська на межі дев’ятнадцятого-двадцятого століть.

Щекавицький цвинтар офіційно проіснував до 1900 року, хоч, як стверджують дослідники, поодинокі випадки поховання тривали аж до 1928 р. Знищили його разом із храмом у 1935 році комуністи.

Сьогодні на місці цвинтаря стоїть невеличкий хрест і відкритий археологічний розкоп, а на храмовому місці і решті поховань ведеться інтенсивна приватна незаконна забудова. Незаконна, бо цей район впритул підходить до меж ландшафтного  заповідника «Гора Щекавиця».

Необхідно зазначити, що на Щекавицькому цвинтарі протягом півтора століття упокоїлося багато видатних киян ‒ архітектори Андрій Меленський та Михайло Іконніков, історики Володимир Іконніков та Петро Лебединцев, викладач духовної  академії Володимир Завітневич та інші представники із відомих українських родів Григоровичів-Барських, Максимовичів, Балабухів. Це був справжній національний меморіал.

14 (26) липня 1808 року провели в останню дорогу на Щекавицький цвинтар музичного генія, одного із найвидатніших українців ‒ Артема Веделя (1767-1808рр.). 

Російська імперська влада звинуватила Веделя  у написанні пророцтва про майбутню смерть чинного імператора Павла I. На підставі доносу Веделя арештували й відправили до кирилівського каземату (божевільні). Там він і відбув нестерпних дев’ять років ув’язнення. Артема Веделя можна вважати першим українцем, який став жертвою російської каральної психіатрії.

Що імперцям примарилось у тому пророцтві? Може, не смерть імператора, а крах імперії? Відчувалась природна ненависть українців до російської деспотії?

Ставлення А.Веделя до «сакральної» імперської влади Росії чимось нагадує ставлення Тараса Шевченка. Той ніби теж до «гробової дошки» мав бути вдячний цареві за опосередковану участь у викупі його з кріпацтва,  у яке російська держава, доречно буде зауважити, вільний козацький народ перед тим і загнала.

Олегівська, 10

Третя історична локація на Олегівській стосується періоду здобуття державної незалежності Україною. Щоб добратися до неї, нам доведеться зійти з плато гори Щекавиця до самого низу вулиці Олегівської. Там, з лівого боку, якщо сходити з гори, буквально нависаючи над Нижнім Валом, знаходиться садиба № 10. За цією адресою вже у 1987 році збиралися члени Українського культурологічного Клубу (УКК). Хата стала штабом, осідком першого в новітній історії організованого спротиву окупаційній радянській владі в Києві.

УКК провів низку програмних заходів, що безпосередньо вплинули на формування нової  культурної і політичної атмосфери в місті. Особливо помітним, вдалим вийшло засідання, присвячене 50-літтю з дня народження геніального українського поета Василя Стуса ‒ безжально закатованого в радянському концтаборі. Його вірші звучали як новітні псальми, підносячи душі слухачів до небес.

Варто зазначити, що на Олегівській,10 побували практично усі видатні діячі національно-визвольного руху (60-90-х років)  ‒ В’ячеслав Чорновіл, Михайло і Богдан Горині, Левко Лук’яненко, Євген Сверстюк, Олесь Шевченко, Микола Горбаль, Василь Овсієнко і багато інших.

З усіх заходів, проведених УКК, особливо виокремлюється відзначення 2-ї річниці катастрофи на Чорнобильській АЕС. 28 квітня 1988 року близько ста протестувальників вийшли на перший несанкціонований політичний мітинг в Україні на площі Жовтневої революції. Вони були миттєво заарештовані і доставлені в різні райвідділи МВС міста Києва.

Зі символічного погляду, Чорнобильська маніфестація стала початком низки визначних подій ‒ Революції на граніті, Помаранчевої Революції і, власне, Революції гідності, що відбувалися у цьому закритому міському просторі. Чорнобильський мітинг запустив процес символічної трансформації центральної площі УРСР у те, що ми сьогодні сприймаємо як «Майдан».

Завершальним акордом діяльності УКК став перехід його повним складом до новостворюваної київської філії Української Гельсінської спілки ‒ першої загальноукраїнської опозиційної політичної організації в новітній історії України.  

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.
+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!