
Воскресіння – про те, що в смерті вирвали жало, а не про паски-ковбаски
Слава Ісусу Христу!
Слава навіки!
Не знаю, чи частіше бачу вас у джинсах, а чи в сутані. Це для вас звично?
Сутана дорога, матеріал дорогий, треба берегти (Усміхається).
Видання New voice запитало у відомих українців, чи вже варто святкувати Великдень із католиками, за григоріанським календарем, тобто пересунути це свято. Що ви про це думаєте?
Ми з 1 вересня перейдемо на новий церковний календар, який буде більше подібний до загальносвітового. Але наша Пасха буде за новоюліанським календарем, тобто дата святкування збережеться відповідно до місячної фази.
Нещодавно один із львівських закладів, який продає лікеро-горілчані вироби, вирішив «пожартувати», використавши слоган…
…«Все для причастя». І через це здійнявся несамовитий крик. Хоча формально це було на межі фолу, але фолу не було.
Однак вони не зупинилися на тій межі, мені здається. Потім оприлюднили фото якогось розіпнутого Бетмена. Що ви про це думаєте? Чи це хороший жарт?
Я не впевнений, що це жарт. Можливо, це провокація з метою привернути до себе увагу. Повторюю, крик здійнявся несамовитий, але їх можна було б у чомусь звинувачувати, якби вони написали «Все для Святого причастя». Тоді це була б образа почуттів віруючих за статтею (стаття 161 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за порушення рівноправності громадян залежно від їхньої расової, національної належності, релігійних переконань. Такі дії караються штрафом до 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого – Ред.). А з юридичного огляду «Все для причастя»… Слово «причастя» в нашій мові нечасто використовують, але...
... причаститися, взяти участь у чомусь.
Причаститися чогось, наприклад мистецтва. Казати «зрозуміло, куди хилив автор цього слогана» я б не став. А те фото з пластиковим Бетменом відгонить вульгарщиною. Вчасно зупинитися – добре. З того неможливо щось довести, якби за це взявся суд. Однак це несмак.
Просто несмак?
Думаю, більше цьому не варто приділяти увагу.
Але коли мовиться про почуття віруючих, чи це важливо? Може бути багато гейту, коли порушують права або почуття різних меншин. Однак це, виявляється, не працює в протилежний бік.
Скажімо так, я дуже спокійно ставлюся до критики. Наприклад, декілька разів дискутував з людьми стосовно висловів Папи. Це була нормальна критика, без якоїсь піни, істерії. Розумію, коли до певних речей ставляться з іронією. Мене найбільше коробить зверхньо-поблажливе ставлення: «Ну, ми суто умовно з вами говоримо, але ви завідомо неправі, «темні». До речі, мені дуже подобається слово «фундаменталіст», нічого поганого в ньому нема, якщо його розуміти правильно. Воно не має якогось негативного забарвлення, але в певних випадках виходить за межі здорового глузду. Я не відчуваю гострої потреби захищати Церкву чи клир – цього не потрібно робити. Але часом є враження, що гра однобока. Якщо ти вже такий «широкий» хлопець, то вмій не тільки роздавати, але й отримувати. Та коли починається конкретніша розмова, одразу чую про толерантність, терпимість: «Як ви можете так говорити? Як отець ви ж маєте сіяти, чинити добро, нести благо» і так далі. Трошки воно не те.
Зараз відбуваються яскраві події, як-от нещодавня – з головним храмом РПЦ у Львові на колишній вулиці Короленка. До слова, в нього цікава історія.
Грушевський був церковним старостою в цьому храмі.
Він завжди був православним?
Так, завжди.
Але тепер він належить Православній церкві України, ПЦУ. Критики переходу до неї громад РПЦ кажуть, що у віруючих силоміць забирають храми. Що ви про це думаєте?
Думаю, в будь-яких ситуаціях має бути збережена буква закону, як би комусь не хотілося відійти від неї. Тому що це палиця з двома кінцями. Звичайно, я не є прихильником московського патріархату, як би вони себе не назвали – УПЦ чи ще якось. Є момент, щоб у тому процесі не почав проявляти себе натовп. Не віруючі, а саме натовп. Є обґрунтована критика стосовно цієї деномінації. Але коли все зводиться до образ, які принижують людську гідність чи гідність священнослужителя, це вже говорить натовп. Люди, які декларують себе як віруючі, на мою думку, не мали б до такого опускатися.
Я дивився, що відбувається в Києві, в лаврі, і мене неприємно дивує пасивність поліцейських.
Вони не зупинили попів, які спокійно дійшли до Офісу президента. Я не думаю, що це може зробити хтось інший, але якщо ти Онуфрій, то виходить так, що поліція розступається перед тобою.
Треба розуміти, що поліція не впала з неба, що це звичайні хлопці з районів, не всі кияни. Тут вступає в гру традиційна українська чеснота – забобонність. Цей пан митрополит погрожував: «Прокляну! Помреш!» Про християнський зміст тих висловів я вже мовчу. Але якщо в тебе чиста совість, чого тобі боятися? Що якийсь бородатий дядько тебе прокляне? Ти віриш у прокльони? Це вже припущення, але виходить, що ті поліцейські думають так: «Ліпше цих товаришів не чіпати, бо ж ударить блискавка, шкварне, і буде біда».
Там, здається, кожен другий у натовпі, який зібрався підтримати цього митрополита Павла, згадував, що буде потоп, якщо виведуть монахів із лаври…
Слава Богу, Київська гребля захищена. Тому побачимо.
Знаєте, якби в 1989 – 1990 роках усе відповідало букві закону, то не знати, чи всі повернулися б до Греко-католицької церкви.
Борючись із драконом, важливо самому не стати драконом. Я був тоді 20-річним хлопцем і пам’ятаю, як ті храми забирали, зокрема силою, бо люди не хотіли добровільно віддавати ключі від них, хоча були рішення судів. Доходило до сутичок і до того, що лилася кров. Я це пам’ятаю, бачив це на власні очі, був свідком цього. Ну але якщо ми переберемо їхні методи...
У цілому, коли дивитися на того ж Павла, людей, які мають російські паспорти...
Це ще не доведено (Усміхається).
Не доведено? Здається, сам Онуфрій уже признався. Але коли після путіна вже і російський патріарх кіріл повторює, що вони ближчі до ісламу, до мусульманства, аніж до католицизму, коли в них самих є це визнання, чи вони все ще християнська церква? Як думаєте?
Напевно, митрополит погано вчив богослов’я. Ми вже входимо в оціночні судження. Я би радше хотів почути думку мусульман про те, чи такий близький до них московський патріархат. Думаю, кіріл був би неприємно вражений. Чи це церква? Ми маємо документи, маємо історію. Скажімо так, я вважаю, що це релігійна організація, а чи церква – питання.
Стосовно Папи Франциска. Інколи здається, що це перший папа-марксист. Він дуже не любить американців, і це проглядається в його поведінці.
Це ж Аргентина.
Але він дуже добре знайомий із Блаженнішим Святославом. І дуже дивно, що Святослав перший із цілої шереги очільників Української греко-католицької церкви не став кардиналом. Як це можна пояснити?
Не знаю. Треба питати Папу, чому Святослав не став кардиналом. А що стосується поведінки Франциска, то, знаєте, це занадто високі сфери. Моє діло робити те, що я роблю. Де мені про кардиналів говорити! Але так, у нашого теперішнього Папи час від часу проявляються такі марксистські нотки, це правда.
Після чергових ескапад Франциска мої друзі з Києва – люди, далекі від релігії, якось запитали мене: «Навіщо греко-католикам узагалі триматися цієї унії з Римом? Треба створювати помісну Православну церкву. Є ПЦУ, відмовляйтеся від своєї греко-католицької історії і станьте частиною ПЦУ».
Я так не думаю. Папи приходять і йдуть, а я вважаю, що історія Католицької церкви, до котрої ми належимо, надто багата, древня, щоби її просто так залишити. Ми маємо Папу, який, мені здається, до кінця не розуміє нас. Але ми мали Івана Павла ІІ, який нас добре розумів. І заради того я не відчуваю нагальної потреби «піднімати хвіст пістолетом» і кудись бігти. Ми є помісною Церквою, навіщо творити ще щось? Наша історія достатньо довга, сповнена свідоцтв, щоби тепер розмінюватися на дрібниці.
Чи за останні 30 років у вас виникало відчуття, що до Греко-католицької церкви було упереджене ставлення? У тому ж Києві, на рівні влади. Що в нас основною таки була УПЦ МП. Були невеличкі перерви за Ющенка, за Порошенка та й зараз, напевне, якась інша сторінка відкривається. Однак греко-католики були, скажімо так, небажаними гостями в столиці, в просуванні на схід України.
Я це відчув на собі, тому що реєстрував громаду в Голосіївському районі. Можу засвідчити, що ставлення, м’яко кажучи, було не надто прихильним, деколи навіть відверто ворожим. На Прорізній це час від часу відчувалося. Зрештою, ми ж є не для того, щоб нас усі любили.
Мені довелося служити декілька років при Патріаршому соборі. Спочатку люди дивились не те що з підозрою, а з обережністю, тому що такого там ще не було. Хоча, якщо поглянути на історію Києва, то греко-католики там були. Тобто ми не прийшли – ми повернулися. Однак думаю, що це питання не на роки, а на десятиліття. Це питання свідомого вибору, а не «бо мене бабушка за руку завела, колись там похрестила».
Напевне, нас очікує щось таке, що зараз є на Заході: потроху забуваються традиції, щораз менше молоді ходить до церкви. Кажуть, що ХХ століття було століттям ідеологій. Дехто вважає, що ХХІ століття може бути століттям відродження релігії. А як воно буде насправді? Молодь, здається, не хоче ходити до церкви.
Чи молодь не хоче? Думаю, це не так питання до молоді, як до нас. Ми шукаємо якісь доступніші, простіші форми катехизації тієї ж молоді, але треба пам’ятати, що не всі прості дороги є добрими. Я б не cказав, що молодь не ходить до церкви. Можливо, молоді там не так багато, як ми, отці, хотіли б, але хто сказав, що її мають бути повні храми?
Стосовно відродження. Релігійність і віра не є тотожними поняттями. Я завжди кажу: те, що в нас у Галичині стоїть по дві-три церкви в селі, не означає, що у нас багато віруючих. Подивіться на рівень забобонності. Мене просто «виносить» той Медовий або Яблучний спас – є ж Преображення! Або коли вітають із Вербною неділею. Нема Вербної неділі – є Вхід Господній в Єрусалим! Не розумію ось цих флористичних забаганок.
Але ж це частина нашої ідентичності, ми ж за неї воюємо.
Я не знаю, якою частиною ідентичності є Медовий спас (Сміється).
Ось ви будете освячувати кошики цієї суботи. Чи почуватиметеся в цей час людиною, яка поступається якимось язичницьким вимогам?
Річ не в язичництві. Я не збираюся воювати з ним, але треба розуміти, про що воно. Ось, наприклад, є Вербна неділя. То що, є дубова, калинова, грушева? Це, повторюю, Вхід Господній в Єрусалим. Звичайно, що «не я б’ю – верба б’є», ця вся наша локальна лірика… Але якщо сама назва подана недобре, то людина зосередиться на вербі. А та неділя – не про вербу, а про Христа, котрий входить у Єрусалим. Те саме зі Спасом: якщо це свято зводиться до освячення яблук, а не до Христа, який преобразився і ми вслід за ним маємо преобразити своє життя, змінювати, то все зведеться до свяченого меду і яблук. А це вже дієта, не більше.
Коли ми говоримо про Великдень, про Пасху, який її теперішній сенс? Я цього тижня поховав друга… Очевидно, цей сенс полягає у тому, що тоді ми думаємо про воскресіння, про вічне життя, і це допомагає нам боротися з втратами.
Це часто вживані фрази. Свято Воскресіння – про те, що смерть більше, ніж життя в нашому вимірі. Чи це правда? Ні. Життя перемагає смерть! Зараз є так, що ти сподіваєшся чогось, а прилітає «кусок заліза», бах – і тебе нема. В цей Страсний тиждень, у тій темряві в людини виникає спокуса думати, що смерть сильніша за життя. Ми маємо досвід смерті, когось хоронимо, з кимось прощаємося. Ми знаємо, як виглядає смерть, мертве тіло, і досвіду воскресіння в нас нема.
Мовиться не про якийсь відчай чи про якусь відчайдушну віру. Як на мене, шукати аргументів для воскресіння не потрібно, бо хтось каже: «Я відмовляюся вірити, що цим усе закінчується». Ти можеш відмовлятися, можеш не відмовлятися, але сам досвід людського життя показує, шо життя пробивається, проростає там, де, здавалось би, уже немає місця для надії.
Малювати зараз якісь романтичні картинки, казати жінці того чоловіка чи матері: «Ваш син у небесній славі тішиться» – прекрасно, але її зараз болить, тому робити цього я б не радив. Пасха, Воскресіння Господнє – про те, що життя сильніше за смерть. Навіть якщо інколи виглядає не зовсім так. Основний вимір цього свята – «смертю смерть подолав». Парадокс у тому, що в смерті була переможена смерть. Бачите, я уже входжу в богословствування, але по-іншому ніяк. Серед темряви, серед відчаю все одно може пробитися життя. А якщо цього нема, то...
В мене були такі товариші, які казали: «Все пропало, треба здаватися. Що ми можемо? Зброї нема». А я відповідав: «Як ви можете так говорити! Знаєте, можна дати людині найсильнішу зброю, але якщо в неї руки трясуться від страху, що вона з нею зробить?» Будемо читати Івана Золотоустого: «Де твоє, смерте, жало?» Тобто: смерте, ти ж так жалила всіх, де твоє жало? Вирвали. В цьому вся суть свята Воскресіння, а не в пасках-ковбасках!
Дякую за розмову! Думаю, нам точно треба продовжити її.
Вже після свят (Сміється).
Розмовляв Андрій Сайчук
Текст: Марічка Ільїна
Фото: Твоє місто/Іван Станіславський
Акценти твого міста
- Андрій Содомора: «Ми втрачаємо свою територію в мові»
- Мало хто знає, чому саме 24 серпня, або Як Україна проголошувала Незалежність
- Євген Клопотенко: Ми маємо три страви, якими здивуємо світ, і це не вареники та сало
- Марія Бурмака: претендую на зовсім інше місце, аніж ті люди, які швидко «перевзулися»
- Олександра Матвійчук: «Ми не можемо собі дозволити песимізм – це розкіш»
- Роман Кечур: «Ми тримаємось ліпше, ніж я думав»
- «Усі знають суддю-хабарника, але біля церкви цілуються в щічку», – Юрко Назарук
- «Без російських ракет до багатьох не доходило, що Бандера позитивний герой»
- «Вони досі бояться Шухевича». Розмова з донькою та племінником Командувача УПА
- Євген Глібовицький: «Припинення війни за будь-яку ціну – це смерть»
- Євгенія Кузнєцова: «Російськомовним не хочеться втрачати статус привілейованої касти»
- Чому ми чекаємо, що буде, коли хлопці повернуться? – командир взводу
- Ірма Вітовська: Ракети повбивали мастурбацію на «великую русскую культуру»
- На УКУ дивилися з недовірою, «як на мале пиво». Розмова з новим ректором
- «НАТО має сказати, що ми вас приймаємо і дати проміжний час», – Мирослав Чех
- «Я мрію, щоб українці жили нудним прогнозованим життям», - Роман Кечур
- «Ми вийдемо з цієї війни переможцями, але це буде дуже знекровлена країна»
- Чому не варто порівнювати росіян із нацистами. Розмова з істориком
- «Ми їх недооцінюємо». Радомир Мокрик про шістдесятників та кризу цінностей
- Ярина Ключковська: «Висловлюватися ми навчилися, а слухати з повагою – ні»
- «А що ми зробили, щоб цього не було». Експертка про історію дівчинки з Закарпаття
- Оксана Кісь: Чоловік та жінка – не «половинки», а партнери
- Володимир В'ятрович: ця війна – столітня
- Ростислав Держипільський: Ворог працював на те, що ми «промахали» після 2014-го
- Олег Скрипка: «Якщо ми змінили мову, чи зник російський вплив?»
- Ми зачитаємо ваше ім’я на виступі у Луганську і Севастополі. Роман Гапачило про «Наші без Раші»
- Олександр Алфьоров: «Ні щорсів, ні ватутіних у Києві не може бути!»
- Соломія Чубай: «Мій брат пам’ятає обшуки з дитинства. Тепер рятує своїх дітей»
- Це не лише 12 страв та коляда. Отець Василь Рудейко про Різдво, церкву і календар
- Богдан Шумилович: Потрібна молодь, яка не дивилась «С льогкім паром» і не їла олівʼє
- Йосиф та Марія теж були далеко від дому. Роман Зілінко про наше непросте Різдво
- Галичина була травмована російською імперією, тому вона – надто вимоглива і однозначна
- Завжди мріяв про незалежність України. Спомини про Юрія Шухевича
- Роман Ващук: «Україну бачать жертвою, але вона бореться і розвивається»
- Якщо вам вимкнули світло, а Петру – ні, то жаба давить двічі, – Садовий
- «Це плювок у душу», – Оксана Муха про Козловського, мову та пісню
- «Від лівої західної інтелігенції чув, що російська культура має врятувати світ», – Сливинський
- Довіра поступово змінює українців, – соціолог Данило Судин
- На ринок хліба на Львівщині чекають зміни. Що відбувається
- «Якщо хейт зникне, станемо байдужі, як росіяни», – Наталія Пилат
- Сергій Притула: «Уранці встали – запитайте, що зробили для армії»
- «За Булгакова вчепилися, бо не знають Хвильового», – Катерина Сліпченко
- «Ми перші з країн Союзу зняли пам'ятник Леніну», – Степан Давимука про нашу незалежність
- «Війна – це катастрофа, але мусимо користати з неї сповна», – Ярослав Грицак
- «Світ прийшов до України вчитися, що таке модерна країна», – Олександр Фільц
- Владика Борис Ґудзяк: Українцям випала доля лікувати росію від патології
- «Українець ніколи не стане німцем чи поляком». Як війна змінила наш портрет
- Нам треба заново створити нову версію нашої країни. Павло Шеремета про реформи
- «Росія діє як релігійна секта», або Чому ми не маємо думати про «хороших росіян»