Люди Твого міста: Олександр Фільц про сильну і слабку сторони Львова

13002 0
Олександр Фільц, головний лікар Львівської обласної психіатричної лікарні, відомий у Європі фахівець (зокрема він очолював Європейську асоціацію психотерапевтів). Його Львів - це ще трамваї з дерев'яною підлогою, прогулянки Личаківським кладовищем, перемішаний аромат кави з каналізацією, пліснявою мурів і мудра настанова від дідуся - ми всі живемо sub specie aeternitatis.

Про дитинство, відхід старої культури і вічний запах Львова

Загалом, я пам’ятаю Львів як місто ще добрих решток доброї культури, яке поступово відступило. Трамваї, наприклад, у Львові ще пахли терпентиною (рідка речовина, яку отримують із хвойних дерев. Містить смолу та ефірне масло. Нею розбавляють фарби та лаки). У старих трамваях дерев’яна підлога була натерта терпентиною. Точно так, як зараз у Відні, де цей запах є досі. У магазинах були дуже привітні продавці, продавщині, як ми тоді говорили. Була збережена дуже специфічна стилістика стосунків. Не так, як тепер пробують жартувати: «прошу пані», «філіжаночка кави» – то є свого роду шаржований стиль. Тоді це все було натурально. Але воно поступово почало відходити, і в моїй пам’яті – хоч можливо це в мене випрацювався синтетичний образ – воно з часом розчинялося. Львів став переходити у фазу протестного радянського міста, нафаршерованого джинсами, плитами доброї музики і хіппі. Львів у 60-тих роках абсолютно виразно і чітко був містом хіппі. Це було дуже нестандартне місто для Радянського Союзу.

При всіх війнах Львів залишав внутрішнє наповнення, скажімо, у меблях, будинках і так далі. Адже найбільше, що прив’язує людину до відчуттів та відчуття традицій, це запах. Тобто безпосередні відчуття, які важко навіть аналізувати – це безпосередні відчуття міста. Львів у великій мірі зміг це зберегти і навіть, скажімо, у дизайні осучаснених кафе туристичного осередку міста. Я би сказав, що тут стилістика дуже непогано вміє себе зберігати. Це завдяки тому, що люди мають дизайнерський нюх, відчуття на рівні дуже глибинних речей. Свій специфічний запах Львів зберіг – він є стабільним для нього: це перемішані кава з каналізацією і трохи плісняви мурів. Це нормально – це так, як Венеція. І дуже важливо, щоб місто мало свій запах.

Про радянську спадщину

Думаю, що культуру, яку принесли до Львова комуністичні часи, ми ще навіть на сьогодні до кінця не розуміємо. Той відлам культури, який був принесений, перемішався зі старою культурою. А по чисельності напевно ця нова частина і стиль, пов’язаний із Радянським Союзом, навіть переважає той, який ми можемо віднести до аборигенів, яких і так мало залишилося. І тут питання дуже складне: чи традиція зуміє ввібрати в себе й асимілювати нову стилістику, чи нова стилістика внесе свої корективи у ту чітку і ясну традицію. Я би відповів дуже просто: якщо все, що привноситься ззовні до Львова, як до специфічного осередку, зуміє змінити запах і колористику Львова, то будемо мати поступово інше місто. Якщо переможе запах каналізації й кави, і пліснявих будинків, то ми будемо мати збережене місто.

У Львові у старих австрійських будинках, де є чотири поверхи – наприклад, є кілька таких на вулиці Січвих Стрільців – були австрійські ліфти. Я ще пам’ятаю, як ми на тих ліфтах їздили. Їх було дуже багато. Потім, як ми тоді називали, москалі, радянська влада, вивезла всі ліфти. Львів лишився без них. Потім було достатньо системно витіснена сама стилістика магазинів і кафе, які ще залишалися – вони поступово перетворилися на радянські. Тобто із радянським запахом перемішаної риби хека із малоякісними шницлями та квашеною капустою не дуже доброї кондиції. Тобто витісняли запахом, а потім столами, кріслами – це був перший крок.

А потім сталося те, що стається будь-де, коли міняється цивілізаційний смисл. Прийшли християни до Риму – знищили старі пам’ятки, бо вони були невідповідні, бо стара віра мусила бути знищена, і її символи разом з нею. Прийшли римляни до стародавньої Греції – тобто вони майже паралельно розвивалися, але римляни перебрали грецьку культуру, переробили у свою міфологію – а тією дорогою знищили багато справжнього грецького, поставили своє. Прийшли турки до Константинополя у 1453 році, знищили страшно багато, поставили мечеті, переробили Софію на мечеть. Тож це є процес, який не можна поставити тільки у вину радянській владі. Це є загальний процес заміни старих символів на свої. Просто нам не повезло, що комуністична символіка була, як ми колись говорили, до одурі примітивна. Нам просто не повезло. Вони все примітизували у силу совго розуміння культури.

 

 

Про шкільні часи й бунт проти системи

Школа – це було, можливо, одне із найкращих переживань в житті. Мої однокласники – вони мої друзі до тепер. Ми з ними до сьогодні вже 40 років їздимо в одне місце у Карпатах неподалік від гори Піп Іван. І з однокланицями, що з нами разом вчилися, також тримаємося. Не часто бачимося, але до тепер відчуваємо себе класом. Клас, в якому я вчився, був у вищій мірі протестним. Це був такий клас, який зумів силами батьків і нас, учнів, достатньо адекватно протистояти комуністичній системі. Ми її дуже класно ігнорували. У свій спосіб, хоча ми були дітьми. У нас був прекрасний клас по складу – так у сім’ях було зроблено, і так ми між собою зуміли інтегрувати львівськість, що система зовсім на нас не діяла. Це були дуже класні часи.

Восьма школа зараз має інший відтінок, бо не має виразного протестного характеру, який мала колись. Але це був такий осередок дисидентства, що важко собі уявити. Подумати лише: 1968 рік, наша вчителька української мови робить у театрі Заньковецької Шевченківський вечір, а після цього її, а також вчителя, який їй допомагав, звільняють з роботи. Після цього відбувся страшний протест учнів, і її відновили на роботі. Уявляєте собі? Крім того, у 60-ті роки ми ходили босі у витертих джинсах до школи от із таким волоссям (показує нажче плеча). І вчителі нам нічого не могли зробити.

Про студентський час і хіппі на Личаківському цвинтарі

У нас була, я би сказав, дикувата пасія. Особливо коли була добра погода, ми ходили на Личаківський цвинтар і читали там анатомію, фізіологію, мали там улюблене місце. І потім я настльки звик до Личаківського цвинтаря – у мене там і мама та діди поховані – що я не мав ніякого страху. Я часто ходив через цвинтар вночі. Не те, що я там ходив поночі – повертався від колєґи і просто переходив через цвинтар у 2-гій, 3-тій ночі. То було дуже цікаво, тому що в ті часи там у одному місці любили засідати хіпніки. У 2-гій – 3-тій вони собі сиділи, говорили, тоді ще не було магнітофонів, тільки були такі примітивні спідоли. Я часом до них підходив. Вони були різні, бували й антисоціальні, проте любив з ними поговорити. Вони були людьми радше широкого спектру бачення, ніж вузького. Більшість з них були російськомовні – також цікава річ. І там у нас вже тоді були глибокі дискусії під зірками серед руїн. І це для мене вийшов мабуть найцікавіший парк.

Мій дідо по маминій лінії, адвокат Павенцький Олександр сам по собі дуже багато бачив. Він був захисником Катрусі Зарицької на процесі Степана Бандери у Варшаві. Він був адвокат старої традиції, знав греку й латину, так, як тоді і всі. У нього була своя кімната, яка в нього ще по-старому називалася канцелярією. Він любив ходити по канцелярії, щось там собі думав, писав. Він ходив по хаті й так говорив: «Треба пам’ятати один латинський вислів, дуже важливий, без нього взагалі тяжко жити на світі, – казав він. – Пам’ятай, що ти живеш sub specie aeternitatis – під поглядом вічності. Якщо ти будеш пам’ятати, що ти весь час живеш під поглядом вічності, то ти не будеш робити великих дурниць».

І от цвинтар, по суті, для міста, якщо він добрий, є таким нагадуванням, що ми всі живемо sub specie aeternitatis, всі. І кожному прийде момент, коли маємо встати і подивитися вже туди. Весь час вічність на нас дивилася, а тепер ми туди наближаємося. З чим ми туди йдемо? Я думаю, що він був правий.

Про сильну і слабку сторону міста Львова

Львів є сильний побутовою естетикою, естетикою щоденного життя. Може не надто високою, але дуже впливовою на відчуття атмосферою. Ця побутова естетика дуже швидко у Львові оживає. І тоді разом  з нею вилазять вушка і культурної особливості Львова, і політичної, і, я би хотів додати до того філософську. Бо у 20-тих роках Львів був славним своєю філософією на цілий світ.

У Львові бракує естетичного компоненту до інтелектуального оснащення міста. Якби сказати простіше, то: інтелектуали завжди є, вони народжуються, виростаєть і вони є. Але інтелект сам по собі або вміння розумувати, вміння добре щось собі подумати – це ще не все. Бо думка – особливо якщо вона є інтелектуальна або узагальнено-абстрактна – мусить ще якось бути донесена до інших людей. Бо сама по собі вона є пуста, безплідна. Ми можемо думати про високі матерії як завгодно – ну і будем думати. Ну а що іншим людям з того? Адже коли ми говоримо, що місто є метрополійним або місто дає імпульс для інших людей, то воно мусить запліднювати людей ідеєю. Воно мусить давати цей імпульс. Тож для того, щоб думка доходила до інших, і щоб вона була не просто інтелектуальною, а й інтелегентною – вона мусить мати ще естетичний вимір. Тобто треба вміти її оформити і подати так, щоб вона звучала й мала вигляд. Мені здається, що цього у Львові поки що бракує, бракує стилістики. Мудрих людей багато, а стилістика – самі знаєте, якою вона часто буває серед тих, хто вважаються елітою. Ми дуже часто із примруденим оком на ту стилістику дивимося.

Винайдення нафти і створення аптеки-музею у Львові

Мій дідо-адвокат, у зв’язку з тим процесом, мав у Радянському Союзі заборону на професію. Він дістав дозвіл працювати архіваріусом в державному архіві на Підвальній. Він любив працювати у документах – бо що ще мав до роботи? Якось він натрапив на те, що коли винайшли терпентину або керосин, Львів був столицею цього. Ігнацій Лукасевич ратифікував нафту, і тоді у Львові була створена гасова лампа: ми перші освітили світ – модерно, ще не електрикою, а лампами. Потім Ігнацій Лукасевич, якщо не помиляюся, 1873 скликав І світовий конгрес нафти – він був у Львові.

Я все жартую, що якби ОПЕК (англ. абревіатура: організація країн-експортерів нафти) тоді затвердила Львів як свою штаб-квартиру, то у нас би не було проблем з бензином. Але чомусь ОПЕК поїхала до Відня, а не до Львова, хоч перший конгрес був тут.

Тож коли дідусь почав то все витягати, то виявилося, що Лукасевич зробив усе в аптеках. Відтак дідо зацікавився аптеками. А його друга дружина Софія Гургула, яка була довготривалим директором аптеки, почала з ним з’ясовувати, що до чого. Вони відкрили дуже багато документів. Потім зробили невиликий стенд у аптеці, щоб люди могли приходити і читати. І з цього виникла ідея зробити музей. І дідо зробив усе для того музею. Але потім, якщо правильно пригадую, сказали, що дідо не може бути автором ідеї, а там був такий партторг музею Крилов, тож казали і довгий час рахувалося, що то Крилов це зробив. Але тепер вже є портрет діда – він то робив. Робив для себе, щоб робити щось для міста.

Розмовляв Маркіян Прохасько. Фото - автора

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!