Фото умовне

Фото умовне

«Мене вразило, що пасажири змовчали». Андрій Жолоб про фронт і тил

7660 0
Андрій Жолоб у довоєнному житті був лікарем-травматологом і лідером панк-рок-гурту. Але від початку повномасштабного вторгнення йому, як і багатьом українцям, довелося змінити заняття. Тепер він парамедик із позивним «Бетон», рятує життя побратимів і розповідає, як потрібно комунікувати з людьми, котрі мають військовий досвід. Психотерапевтка Мар’яна Франко в межах проєкту «СЕНС» поспілкувалася з військовим лікарем Андрієм Жолобом про те, чи дратують гучні святкування тих, що в окопах, про що краще не запитувати у військових та як подолати прірву між ними та цивільними.

Чи думав ти, що станеш військовим? 

Ніколи в житті не думав, що стану військовим, заперечував це повністю. Мушу визнати, що моя тривала участь в скаутській організації «Пласт» все-таки зробила своє. Можна сказати, я пройшов мілітарну підготовку. Війна однозначно мене змінила. Ще не знаю як, але точно змінила. 

Часто люди не розуміють, як комунікувати з військовими. Які запитання цивільних тебе дратують?

Дуже дратує питання «що там». Хочеться нецензурно відповісти. Також не треба питати, чи багато загиблих і поранених. Я просто не можу цього сказати. Найбільше виводить із терпцю, чому я не міг «відмазатись». Я є медійна особа, напевно, міг би «відмазатися», але це самозневаження. Для мене це дуже принизливо. І перед собою, і перед дітьми.

А хто тебе найбільше підтримує зараз?

У мене є друзі, яких я в цивільному житті так би не назвав. Вони були для мене просто знайомими. Однак від початку війни ці люди постійно допомагають, самі проявляють таку ініціативу. Мене це вражає й розчулює. Я міг бачити цих людей востаннє років десять тому, але вони підтримують мене. Війна стала для мене маркером міжособистісних стосунків. Чимало людей відсіялося, однак стали важливі ті, що не забувають і регулярно підтримують.  

Кажуть, у темні часи краще видно світлих людей. Війна – полярна історія, яка чітко показує, хто до якого полюса тягнеться. Є люди забезпечені, які можуть і вантажівку за потреби відправити, а є ті, що хотіли б допомогти, але вважають, що їхні 50 гривень нічого не варті. Але ж це теж важливо?

У мене є друг, який періодично надсилає ящик фісташок і на кожному упакованні пише теплі слова. Мій полеглий друг Андрій Гудима, працюючи в Open, надсилав приправи, соуси та ламінований аркуш А4, на якому розписане їх призначення. Це і є турбота, яка часто корелює з фінансовою допомогою. 

Тобто ти розумієш, що людина приділяє увагу? 

Є вислови на кшталт «ти ходив у свої гори з «Пластом» і звик до таких умов». Ні, не звик. Ніхто не звик до таких умов і ніколи в житті не звикне. Мені теж страшно насправді, але я маю почуття відповідальності перед собою та своїми дітьми. 

Кожна людина шукає пояснення своєї поведінки. Їй важко зрозуміти, що на ситуацію можна дивитися з різних боків. Чи часто ти чуєш слова вдячності від цивільних?

Завжди прошу не телефонувати мені, бо не щоразу можу відповісти. Але страшно люблю ввечері, коли вже лягаю спати, читати в повідомленнях приємні слова. Часто дякують. Звичка дякувати насправді дуже важлива. Якщо ми перенесемо її зі співпраці цивільних та військових у звичайний, мирний світ, то щось-таки зміниться. 

Я живу далеко від «нуля» і не зможу зрозуміти твого досвіду. І це часто зупиняє в розмові з військовими, адже ти просто не знаєш, як говорити. В нашому ментальному просторі розділилася комунікація з військовими та цивільними. Як говорити з військовими, чи має бути це розмежування?

Має бути. Військові вже давно не дядьки, які можуть підкинути дітям кілька гільз для гри. Військовими зараз є всі – артисти, клоуни, акробати, кінні каскадери, вчителі, фермери, кухарі. Не раз був свідком того, як навесні відбувалася посівна через телефон. Військові тепер усюди, вони серед нас. Це наші брати і сестри. Маємо жити разом із ними. 

Із 2014 року війна була більш локальною історією для проактивного населення. Скажімо відверто, більшість українців не були в цій історії. Багато хто не мав досвіду комунікації з військовими. Однак зараз це питання стосується кожного. Рано чи пізно в Україні не буде такої сім’ї, яка не матиме військового. Тому доведеться обговорювати, як відбудовувати теперішнє суспільство, котре змінилося.

Починають з’являтися повідомлення, що якийсь водій не взяв військового з протезом, бо не хотів довго чекати на зупинці. Мене вразило навіть не це, а те, що пасажири автобуса змовчали. Якщо ми не навчимося заступатися за тих, що нас захищають, це тоді буде велика образа, і військові перетворяться на якусь окрему секту. Ми житимемо в окремому замкнутому колі і будемо дуже агресивно реагувати на такі випадки.

Не думаю, що так станеться. Адже направду скоро майже кожна українська сім’я матиме стосунок до військового. Я бачила допис бійця про прірву між військовими та цивільними, яка тільки поглиблюватиметься. І вже укотре задумалась, як поводитися з військовими, в який спосіб це має відбуватися? Чи зауважуєш ти, що оця прірва поглиблюється? Що ми можемо такого зробити, що вона стане ще глибшою?

Цю прірву можуть поглибити передусім здорові, гарні, молоді чоловіки, які відпочивають і публікують це в соціальних мережах. Вони ходять у брендовому одязі, не шкодують грошей на спортзал і все це висвітлюють. До таких справді прокидається злість. Ми розуміємо, що вони не просто так не потрапили на передову, що використали свої важелі. Але якщо й надалі буде оце хизування уникненням військової служби, то це роз’єднає чоловіків. 

Тобто цивільним варто контактувати з реальністю? Навіть якщо людина з якоїсь причини не перебуває на фронті, вона може бути залучена до війни в інший спосіб?

Я не кажу про такі зрадницькі штуки, як масштабні святкування під час війни. Та святкуйте на здоров’я, просто я про це не хочу знати!

Читайте також: Чи варто робити весілля та планувати відпустки у час війни

Ти ж не смієшся біля того, в кого горе… Що ми можемо зробити, щоб такого не було?

Не варто провокувати. Оце хизування є провокацією військових.

Не треба показувати ваші пишні весілля з двометровим тортом та поважними гостями, поки ми сидимо в окопах. Це образливо! Очі не бачать – душа не болить.

Люди ображаються, коли ми виставляємо фото, на яких багато крові та кишок, в соціальні мережі, а це наша реальність. 

Мусимо поважати цю реальність, мати внутрішню культурну цензуру. 

Це психологічна взаємодопомога на побутовому рівні. Наше ментальне здоров’я потребує розуміння, підтримки цивільних. На війні немає індивідуальності, тут не можна побути самому. Впродовж півтора року ти не можеш на це сподіватися. Це дуже тисне морально. Тут хлопці ходять на риболовлю, я їм цього не забороняю. Просто щоб посидіти наодинці. Важливо мати особистий простір, щоби просто поговорити зі собою. 

Для військових дуже важливе своє «плем’я». Вони чітко обирають, кому довіряти. Саме тому після війни військові ходитимуть до військових лікарів. 

Насправді люди, які пережили один досвід, можуть розуміти один одного без слів. Психологи радять цивільним ніколи не говорити, що вони розуміють військових. Ми не розуміємо, і військові це знають.

Наприклад, щовечора переді мною звітують мої госпітальні та евакуаційні відділення. Нещодавно керівник одного з них записав мені голосове повідомлення про те, що в них усе добре, щоправда, снаряд прилетів за два метри від реанімобіля, але все добре. Я розумію, що в мирному житті був би шокований цим. Однак сприйняв це спокійно, бо це нормальна ситуація. Головне, що хлопці живі. 

Тоді чи можна говорити військовому про якісь дрібнички з цивільного життя? 

Нам це цікаво. Ми з жінкою щовечора обговорюємо новини, в онлайні з дітьми я роблю уроки, граю на гітарі. Розумію, що не можу від цього відгородитися. Мушу навіть тут бути нормальним татом. І всі мої побратими це розуміють. У нас немає відмежування від цивільних проблем і новин, ми не знецінюємо проблеми цивільних. Ну як я можу знецінювати свою дружину, яка зараз сама дбає про дітей?

Насправді ми тут страшенно тішимося, коли нема роботи, коли можемо просто випити чаю чи пограти на гітарі. Цивільні мають уявлення, що тут постійні обстріли, що ми постійно в окопі, але, на щастя, це не так. Ми теж стараємося влаштувати тут нормальне життя. Для прикладу, на нашій базі є кавоварки, пральки, ігрова приставка і корт для гри в бадмінтон. Ми створили собі ці приємні моменти, щоб хоч трохи відпочити після зміни. 

Ти писав, що не варто засуджувати людей, які сидять у кав’ярнях, бо військові у відпустці теж можуть там сидіти. Це моменти звичайного життя, у яких ми однакові. 

Поділюся з вами секретом: ми тут навіть суші купуємо. Час від часу маємо можливість виїхати до прифронтового містечка, де купуємо різні смаколики. Інколи маю відчуття, що війна – це мій великий пластовий табір, який дещо затягнувся. 

Ти згадав про дружину, тому хочу порушити тему, яка нібито зараз не на часі. Жінки взяли на себе роль мами і тата ще й мусять усіляко підтримувати своїх чоловіків на передовій. А як підтримати дружин військових?

Скажу зі свого досвіду та розповідей побратимів, що дружини військових глибоко ображені на дружин тих, що залишилися у Львові. Звичайно, ця образа не так явно проявляється, але вона жевріє. Тому вони спілкуються з жінками, які чекають на чоловіків. Це закрите коло спілкування. Цивільним важливо не говорити з такими жінками як із хворими – їм не потрібне надмірне співчуття. Їм справді дуже важко, але вони чекають на своїх чоловіків. Дуже тригерить і те, коли з військовими та їхніми дружинами говорять не так, як зі звичайними людьми, уникають їх. 

Читайте також: «Ось вам рецепт, коли закінчиться війна»

Це пов’язане з тим, як саме говорить людина, виявляє, наприклад, співчуття, жалість?

Так, це дуже дратує, коли з тобою починають занадто обережно говорити. Мене можна гепнути по плечу і сміливо пожартувати. Ніхто не хоче, щоб із ним панькалися. За півтора року на війні я так і не став військовим. Тобто я просто людина, яка має досвід війни, але аж ніяк не «зубатий Рекс». Я просто намагаюся пережити це, залишитися нормальною людиною і повернутися до цивільного життя. 

Ніхто не народився для війни. Зараз люди з різним досвідом через почуття патріотизму пішли воювати. Під час розмов із ними варто пам’ятати, що це звичайні люди. Маю ще одне важливе запитання: ти перший, хто зустрічає поранених військових. Люди залишаються без кінцівок… Яким чином такій людині запропонувати свою допомогу, щоб не образити?

Мені важко сказати, як у такому випадку поводитися цивільному. Нещодавно я став свідком того, як військовому на милицях було важко зійти східцями автобуса, і поставився до цього дуже просто, кажучи: «Падай на мене, я зловлю». Він усміхнувся і довірився мені як військовому. Якщо ж ти цивільний, то, мені здається, варто запитати дозволу допомогти. Коли людина з ампутацією не може знести торбу зі сходів, не треба одразу хапатися за неї. Інколи нав’язлива допомога є гіршою за її відсутність. Просто треба запитати. Тут є інший аспект: військовим варто навчитися приймати цю допомогу, а цивільним не сприймати їх за хворих чи неповносправних. Вони зубами землю гризли, щоб захистити вас, тому й себе зможуть. 

У людей, які пережили кризову ситуацію, завжди треба спитати, чи потрібна їм допомога. Це є проявом турботи та ввічливості, навіть якщо почуєте негативну відповідь. 

Якось до мене з побратимами підійшов на вокзалі цивільний і запропонував купити кави. Для мене це не приниження, а приємний вияв уваги. Я в цивільному житті залюбки купував комусь каву і, навпаки, хтось купував мені. Це ж нормально – прийняти подарунок і вдячність. Нам треба цього вчитися! 

Дякую за розмову!

Дякую тобі, що цікавишся цією темою! Я не раз наголошував на тому, що держава вже мусить дбати про те, як у цивільному житті поводитися з військовими, котрі мають свої проблеми.

Розмовляла Мар’яна Франко

Текст: Наталія Вареник

Фото умовні

Колаж: Ірина Давосир  


Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

____________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

Люди Твого Міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!