
Фото: Устим Ганик
«Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку», – Святослав Вакарчук
Так буває, що великі справи дуже часто роблять на стику змін цивілізацій. На воєнні або ж повоєнні часи припадало багато змін: утворювалися нові держави, нові нації, нові сенси. Зараз точно не Бог дав нам цю війну, а диявол, у прямому і переносному сенсі. Тому що той, хто розпочав цю війну, його інакше як дияволом не назвеш. Є злий, іронічний жарт, що чорти в пеклі сказали: забирайте путіна, бо ми вже не можемо тут із ним – він занадто токсичний для нас.
Про формування української ідентичності
Ця війна поставила перед нами певні виклики, але й дала можливості, бо це два боки однієї монети, яка називається «українська ідентичність». Сотні років українські інтелектуали мріяли про українську ідентичність, яка була б чітко означена, яку не треба було б довго пояснювати. Щоби просто сказати, що ти українець, і всім би це було зрозуміло.
Це не дуже добре нам вдавалося з різних причин. Від самих початків свого формування наша нація потрапила під коток історії. Спочатку по нас пройшлася монгольська навала і на тривалий час відкинула нас від цивілізаційного поступу. Відтак різні частини нашої держави опинилися в різних імперіях. Ці культурні середовища ми й досі відчуваємо. Та найпотужнішого удару по нашій національній ідентичності завдала росія. Вона швидше змогла сформувати свою державність, але не національну ідентичність. Вона пішла класичним імперським способом – творити форму, наповнюючи її абсолютно різним змістом, бо так було легше. Тож росія швидше змогла досягти успіху в державотворенні військовим, політичним, примусовим та іншими цинічними методами.
Останні 500 років ті чи ті частини нашої держави так чи інакше перебували під впливом московської ідеї, яка насправді зводиться до одного: єдиний спосіб вижити – це воювати і розширюватися. Проте московська держава – це велетень на тонкому весняному льоду, коли крига вже скресає. Єдиний спосіб не впасти у воду – це бігти. І росія упродовж всієї своєї історії біжить. Вона не може зупинитися і зайнятися собою. Як тільки вона зупиниться, то просто розвалиться. Вона велика, і ті принципи, які були покладені в її основу, неприродні для сталого існування нації.
Російська еліта, якщо її можна так назвати, завжди дуже добре це розуміла і завжди примусом, силою, цинізмом, обманом робила так, щоб або існував зовнішній ворог, або існували землі, які треба було б завойовувати.
Українці, на противагу їй, формувалися як нація. Ми зі своїй миролюбним осілим способом життя проривали той монгольський дискурс, який нам нав’язувала москва. З різних причин одна частина України 500 років, а друга 200 – 300 років перебували під впливом москви, за винятком Галичини. Більшість етнічної територіальної України була під впливом їхніх ідей творення держави.
Це великий тягар, який ми несемо багато років. Звідси постійна неможливість домовитися між сходом та заходом, травми, небажання брати на себе відповідальність за державу. Завжди був страх і відчуття, що все, що б ти не зробив, пропаде: тебе завоюють, знищать, виморять голодом і відправлять у Сибір. І коли у 1991 році ми отримали таку омріяну Незалежність, то нація етнічна була до цього готова, а політична – ні.
Ми не розуміли, як їздити на тій «машині». За Радянського Союзу будь-яка національна ідентичність, еліта, все, що пов’язане з українським, винищувалося, висміювалося, асимілювалося. Були патріоти, які дуже добре це все усвідомлювали, які виросли на поколінні шістдесятників, на Іванові Франку, на Січових Стрільцях, на заповітах Шептицького. Проте більшість людей у 1991 році нечітко уявляли собі, що значить бути українцем, крім того що любити вареники, співати «Ой у вишневому саду» і перебувати на цій території.
Коли ми створили «Океан Ельзи» і я переїхав у 1998 році до Києва, мені, львів’янину, було дуже важко, у мене була дихотомія. З одного боку, Київ більш розвинений за Львів. Це столиця держави. З другого боку, я відчував, немовби живу за кордоном. Не міг зрозуміти: чи це моє, чи такий «вінегрет» – це вся Україна? І я поступово навчився сприймати цей «вінегрет» як частину себе.
Однак варто сказати, що Австро-Угорська імперія теж не надто любила українців, просто в ній тоді була інша ситуація. Вона давала і полякам, і українцям розвиватися, аби ніхто з них не створив автономію. І це було вигідно українцям, бо вдалося зберегти мову і культуру, принаймні зачатки нашої національної свідомості.
Якби вся територія України перебувала під російською імперією, то зараз ми жили б, умовно кажучи, у Південній Білорусі. Мова, культура, традиції, греко-католицька Церква – ось те, що вдалося зберегти в Галичині і потім поширити на всю Україну.
Однак харків’янину навіть на початку 90-их було складно зрозуміти, чим він відрізняється від жителя Бєлгорода, який за 100 кілометрів від нього через кордон. Вони говорили однією мовою, ходили до одної Церкви (якщо ходили), дивилися одні фільми, слухали одну музику, у них були одні родичі, яких розділяв кордон. У цій ситуації їм важко було зрозуміти галичан, які за 500 кілометрів, говорять іншою мовою, ходять до іншої Церкви, шанують інші звичаї, мають героїв, які для жителів сходу були злочинцями. Молодь виростала з цими питаннями, бо її батьки стверджували, що росіяни – наші брати, що, можливо, ми – один народ, просто зараз опинилися по різні боки кордону.
Про руйнування ілюзії братніх народів
Першою серйозною «ракетою», яка потрапила у фундамент цих ілюзій, була Помаранчева революція. Тоді багато хто помітив, що східних та західних українців стравлюють свідомо. На Майдані у 2004 році були люди зі сходу та із заходу України. Друга «ракета» – це Революція Гідності, коли вся інтелігенція, і російськомовна, і україномовна, об’єдналася проти тиранії. Тоді ми вперше сформулювали визначення, що таке українці: це східні слов’яни, для яких найвищою цінністю є свобода та гідність. Це не є типовим для інших східних слов’ян, але для більшості з нас це стало очевидним.
Ми спостерігали, як два роки тому білоруси намагалися перейти Рубікон, та до кінця не змогли. Їм чогось не вистачило. А українцям вистачило і у 2004 році, і у 2014-ому. В 2004 році я стояв перед «Беркутом» і бачив, що наші люди були готові боротися до кінця за свободу. Богу дякувати, що Кучмі тоді вистачило політичної мудрості зупинитися. Це була дуже непевна ситуація. Та, розуміючи всі недоліки тієї влади, хочу сказати, що нам пощастило. Це дало нам можливість виграти ще 10 років більш-менш спокійного життя.
Але у 2013 році ілюзії почали розсипатися. Коли ми зрозуміли, що росія не просто не дасть нам бути тим, ким ми є, а, цинічно користуючись нашою слабкістю, розділяє країну, вбиває людей там, де її завжди вважали своєю. Це була ще одна «ракета» у фундамент російського світу в Україні. 24 лютого 2022 року закрило це питання раз і назавжди. Такого єднання і відчуття спільності всієї української нації я ніколи не бачив, хоча багато подорожував і був у різних куточках України. Це сталося буквально на наших очах за декілька днів.
Всі люди усвідомили, що росія прагне тільки одного – щоб України як незалежної держави не існувало взагалі. У той момент, коли вони почали своїми ракетами вбивати наших жінок та дітей, це стало очевидно й для тих, що розмовляли з ними однією мовою, виросли на одних фільмах, слухали одну музику. Що росіяни – вороги. Путін повівся ще зрозуміліше – просто почав вбивати людей. Проте, розуміючи, яку страшну ціну платять українці, ми маємо усвідомлювати, що зараз, можливо, перший раз за 300 років, із часів Богдана Хмельницького, в нас є шанс нарешті стати політично незалежною нацією. Не етнічною, у якої інша мова, а саме політичною, зі своїми цінностями та штибом життя, за який люди готові вмирати.
Мене вражають не тільки подвиги наших солдатів, у яких ми ніколи не сумнівалися. «Азов», який сьогодні стоїть на смерть у Маріуполі, хлопці з острова Зміїний, ті, що стоять зараз на рубежах Києва – я очікував від них цього. Проте коли ми бачимо, що звичайні жінки, діти, підлітки у Бердянську, Маріуполі, Мелітополі стоять із українськими прапорами перед танками, в них стріляють, а вони кричать «пошли вон отсюда!» – це вражає, бо ще 10 років тому вони взагалі не знали, хто вони в цьому світі. Увесь світ буде писати книжки та знімати фільми про це. Ми не маємо права втратити цей момент. Катарсис, який зараз відбувається, заради тих полеглих, яких, на жаль, буде ще більше.
Про «марафонський біг» у війні
Цей перший місяць героїчної оборони України, як не дивно, найлегший морально. Перший удар був найстрашніший з військової точки зору, бо ми не знали, яким він буде. Але наші ЗСУ не просто вистояли, а дали по зубах ворогу так, що він відкотився і тепер не знає, що робити далі.
Проте у перший місяць нас завжди супроводжує адреналін, певна ейфорія. Кожен із нас почувається певним воїном, який стоїть у цій битві за справедливість. Але будь-яка емоція згладжується, і за нею дуже часто приходить втома – фізична та емоційна. Втома від розлуки із сім’єю, втома через постійну небезпеку. Я вже не раз чув, мовляв, скільки можна від цієї сирени ховатися у підвалі? Ми маємо бути готові до втоми, маємо пам’ятати, що це марафонська дистанція, і ми мусимо добігти до фінішу.
Найгірше – зупинитися на півшляху. Це гірше, аніж не починати взагалі. Той, хто пробіг половину дистанції, і результату не досягнув, і сорому набрався, і змучився, і все одно виснажений. Тому ми не маємо права зараз зупинятися і казати, що втомилися воювати, «давайте просто перестанемо стріляти». Це неприпустимо, цього наша нація не має дозволити. Питання компромісів завжди є. Головне, щоб це не були компроміси щодо цінностей. Свободу і гідність не продають – їх виборюють. Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку. Якщо ми сьогодні виберемо безпеку замість свободи, то завтра ми отримаємо і небезпеку, і несвободу.
Про питання компромісів
Я впевнений, що доля, історія сьогодні на нашому боці. росія вже ніколи не буде такою, якою була. Вона вже себе занапастила. Інше питання, яку ціну треба буде заплатити за це Україні. Проте я можу запевнити, що коли ми переможемо в цій війні, то з’явиться черга з тих, що захочуть нам допомагати, бо до сильних горнуться. Ми будемо виглядати як надійні, як ті, на кого можна обпертися. Багато націй люблять таких. Свого часу США стали найбільш потужною державою в світі, тому що відстояли гідність та свободу.
Я не хочу применшувати цінність допомоги, яку надають нам західні партнери, чи їхніх санкцій. Проте ми воюємо за себе самі. І допомогу цю буквально вигризаємо. На Заході можуть сказати, що ми знахабніли, просимо ще і ще. Можливо, однак ми повірили, просто так віддали їм ядерну зброю, і нас обіцяли захищати. Тому ми маємо право бути тепер нахабними і вимагати засоби ППО, літаки, закриття неба.
Не треба тримати образу щодо тієї ситуації. Це політика. Вони взяли все, що хотіли, а нам не дали нічого. Проте це наша проблема. Треба тепер поводитися по-іншому: виривати зубами кожен клаптик допомоги, яка наблизить нашу перемогу. Я впевнений, що ми зараз боремося за майбутнє всього вільного світу. Якщо путін, не дай Боже, переможе, то піде далі.
Про українське питання для путіна
Українське питання для путіна дуже близьке, як і єврейське питання для нацистів. Зрештою, путін та Гітлер дуже схожі. Те, що у головах російської еліти є остаточне вирішення українського питання, у мене немає жодного сумніву. Заборонивши мову і культуру в XIX сторіччі Валуєвським циркуляром і Емським указом, вони не змогли знищити українців. Влаштувавши Голодомор, вони не змогли знищити українців. Асимілювавши південь та схід України, вони не змогли знищити українців. От і вирішили воєнним способом розв’язати питання національної ідентичності, просто знищивши Україну як державу. Ми не маємо права дати їм це зробити. Якщо наше питання буде вирішене, вони захочуть вирішити питання всього вільного світу, інших європейських націй. «Апетит приходить під час їжі» – це ж російська приказка.
Ми дійсно вважаємо, що впораємося самі, проте з допомогою Заходу. Якби в України була перевага в повітрі, ми б уже сьогодні виграли цю війну. Ми не маємо права дивитися, як Захід сидить і спостерігає, переможе Україна чи ні. Щоби, якщо переможе, сказати, що вони завжди були з вами, ось вам мільярди доларів на відновлення. А якщо не вдасться, то сказати: ну, що ж, ми виграли час і будемо готуватися до бою на своїй землі. Ми готові бути авангардом, але точно не готові бути «гарматним м’ясом» для європейської ідеї. Нам треба кричати на весь світ, що Україна – найкрутіша, що вона бореться за весь світ. Нам потрібні найсильніші санкції та найпотужніша зброя.
Прем’єр Британії Невілл Чемберлен у 1938 році казав, що якщо Велика Британія вступиться за Чехословаччину, то спровокує Гітлера і почнеться Друга світова війна. Вона почалася через рік… Немає в історії прикладів, коли з тиранами, які очолюють великі держави та за багато років втрачають відчуття реальності, можна домовитися. Домовитися можна, тільки показавши свою силу.
Не треба думати, що війна закінчиться тотальною перемогою України, де росія буде знищена як держава. Не це сьогодні наша ціль. Ми маємо зробити так, щоби росія зрозуміла, що продовжувати цю війну вона не може. І це нам треба зробити завдяки нашому завзяттю, завдяки усім санкціям. Шанси на це дуже високі. Головне не опускати рук, не втомлюватися, щодень молитися Богу і казати одне одному, що ми сильні, ми переможемо, з нами Бог і справедливість!
Роман Тищенко-Ламанський
Фото: Устим Ганик
Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.
Війна і наступ Росії
- «Ми не можемо просто так загинути», або Три правила Залужного
- «Як можна звикнути до війни?!» – співвласник «Кави Мілітарі» у Львові
- росію лякає не Трамп, а дещо інше. До чого готуватись українцям у 2025 році
- «Я втратила ногу, але є й хороша новина»
- «Війна – це завжди нагода». Якою є Україна майбутнього та чого чекати в наступні роки
- «Мама заховала повістку, а тато сказав». Розвідник, який воює та записує війну на вініли
- Якою буде нова Україна. Розмова з Віталієм Портниковим і Ярославом Грицаком
- Як росіяни захопили Вугледар і що буде далі
- «Важкий день для Львова». Репортаж з вулиці, де загинуло семеро людей
- «Завтра може все змінитись і кожному доведеться хапати зброю»
- Повістки, відстрочка, штрафи й ТЦК. Усе про зміни в мобілізації в Україні
- «Я хотів повіситись, але вдома чекали діти», – ветеран, що пережив полон
- Зібрав 7 мільйонів і пішов воювати. Історія добровольця
- Два роки тому на Львівщині загинуло щонайменше 60 військових. Кого за це судять
- «Повернути своє життя». Як відновлюють будинки на Стрийській після прильоту ракет
- Як Львів пережив масовану повітряну атаку. Деталі і коментарі
- «Казав, що має кілька патронів». Мати полоненого «азовця» чекає на його повернення
- Друга зима в окопах. Чи можлива ротація бійців, які давно воюють
- Новий етап війни, Або що відбувається на фронті
- Удар «шахедів» по Львову. Що летіло на Львівщину та куди влучили
- Віталій Портников: «Вагнер» у білорусі не для того, щоби бавитися в пасочки
- «Я пів року не бачив сонця і неба». «Азовець» Святослав Сірий про війну і полон
- «Я пішла шукати кицю – так і зберегла своє життя»
- «Я міг залишатися дома, але я тут», – викладач УКУ, який пішов на фронт
- «Хто я в цій війні». Волонтерка військового госпіталю Наталія Арестова
- «Хто я в цій війні». Медична кураторка патронатної служби «Азов» Дзвінка Сіра
- Як минув рік повномашстабної війни для Львова: спогади, цифри, фото
- «За рік бійці втомилися, але в них є місія». Інтерв’ю з військовим психологом
- «Я тут заради сім’ї та країни». Історія бійця з книжкою Тімоті Снайдера
- «Бійців з окупованих територій навколішках не проводжають». Історія польської волонтерки
- Віталій Портников: «Українці завжди робили свій вибір»
- Без світла, але без вас. Як львів'яни рятуються у випадках знеструмлення
- «Війна оголила правду про нас», – волонтерка Устя Стефанчук
- Як бізнес у Львові готується до блекауту та кому потрібні генератори
- Танкіст, який звільняв Ізюм: «Ми знаємо наші танчики до кожного гвинтика»
- Що означають масові ракетні обстріли та до чого готуватись. Прогноз експерта
- «Чоловік багато зробив, аби Маріуполь був українським», – дружина «азовця»
- Віталій Портников: «Формула перемоги у цій війні очевидна»
- «Ядерний удар, обмін полонених та мобілізація – це політична гра путіна», – експерт
- «Мамо, хто, як не я?». Історія азовця «Калини» з Львівщини, якого звільнили з полону
- «Моя роль – благословити сина і чекати на нього», – мама героя
- Влада з волонтерами не конкуренти. Яким є рішення для порозуміння
- Мама азовця: «Син просив, щоб ми молилися за них щодня»
- На чий бік стане світ? Аналіз промов Зеленського та путіна з початку великої війни
- «День Незалежності для росії – як кістка в горлі, треба бути готовим до всього», – експерт
- Двоє навіть поплили через річку. Як на кордоні ловлять ухилянтів та що на них чекає
- «Ми намацали больові точки противника». Військовий експерт про зміну стратегії на війні
- Переродження. Історія львівського панк-рокера, який вчиться бути військовим лікарем
- Наш прапор – мирний, але з кров’ю стає червоно-чорним. Історія Іванки Крип’якевич-Димид про сина-героя
- «Уявіть, що війна буде тривати десять років». Микола Савельєв про передову і тероборону
- Воїн світла. Спогади про героя Тараса Жеребецького
- «Я божеволію». Як рідні шукають зниклих безвісти військових і куди їм звертатися
- «Кожен чимось жертвував, щоб вивезти поранених за кордон». Історія фельдшерки
- «Потрібно бути готовими». Військовий експерт про наступ білорусі і ескалацію на сході
- Яку зброю Україні передають союзники та що потрібно ще для перемоги
- «Треба йти до кінця» – львів’янка Оля Біщук, яка воює у складі тероборони на cході України
- «Він був таким крутим чуваком». Сестри Артемія Димида про Героя і війну
- «Той, хто вмів літати». Спогади про Героя Артемія Димида
- Як у Львові оцифровують підбиту російську техніку. Репортаж із 3D-студії
- Острівець освіти. Як українські вчителі відкрили у Румунії школу для біженців
- 100 днів опору. Історії захисників, які наближають нашу перемогу
- «Коли є питання життя і смерті, то є бажання продовжити рід». Як війна впливає на стосунки
- «Все дуже складно». Олексій Францкевич про можливе вторгнення Білорусі
- Шок пройшов. Як нам спільно відбудовувати Україну
- «Україна знову має годувати світ». Що може змінитися для нашої держави у червні
- «Цінності важливіші за інтереси». Валерій Пекар про те, як Україна змінює світ
- Броня перемоги. Хто виготовляє бронежилети для військових і як їх перевіряють
- «Британці пишаються Україною». Найстаріший волонтер світу у Львові підтримав українців
- Які ракети запускає росія на Львівщину і чому не всі вдається збити
- «Це нова піхота, за якою – життя». Як зберегти тероборону і що треба у ній змінити
- Я не знав, чи у мене залишилися очі. Історія львівського розвідника
- Це вже не війна, а полювання. Мама пораненого азовця зі Львова про бій за «місто Марії»
- Є дві речі, на які ти маєш вплив під обстрілами. Історія «джавелінщика»
- «Зарубати слона кинджалом». Чому бійців з тероборони відправили у «гарячі точки»
- «Ми опинилися в 1944-му році». Віталій Портніков про уроки Другої світової війни
- «Наше головне завдання – вижити». Директорка «Території терору» про історію опору
- «Хочу дихати своїм повітрям і допомагати вдома». Історія біженки, яка повернулася додому
- Російський фарфор і раритетні ікони. Що знайшли в будинку «імператора» Козака у Львові
- (Не) їдуть без екіпіровки. Чи забезпечує держава військового всім необхідним
- Що зміниться для України, якщо путін офіційно оголосить війну. Прогноз експерта
- 1 травня: чи варто його святкувати, а чи скасувати як елемент радянщини
- Слава Україні! Історія прикордонника, який підірвав себе заради побратимів
- «У Бога закінчилося терпіння». Психолог про «затяжну» війну і як вона змінить українців
- «Ці рани надто глибокі». Як у село біля Маріуполя прийшли окупанти
- «Щоби забрати поранених вночі, ми їдемо навпомацки». Як воює парамедик із «Госпітальєрів»
- Взяти Одесу вони точно не зможуть. Політолог про ймовірне вторгнення з Придністров’я
- Гроші, робота, освіта. На що можуть розраховувати біженці з України за кордоном
- «Найгірше було при москалях». Як українці святкували Великдень під час воєн
- Будуть масивніші бомбардування. Експерт про 9 травня, цілі росії і новий виток війни
- «У концтаборі ми знали, що союз розпадеться. З росією буде те саме», – Мирослав Маринович
- Чому у XXI столітті люди здатні на таке насильство? Військовий капелан про путіна, росіян та Європу
- «Захищав людей у маршрутці й на вулиці». Спогади про оператора і воїна Юрія Олійника
- Чи вигідна Україні мирова з росією. Реакція експертів
- Леви охороняють Львів, або Як місто рятує свої пам’ятки
- 12 днів у підвалі. Історія маріупольця, якому вдалося евакуюватися до Львова
- «Кожен позов, кожне невиконане росією рішення, є ще одним доказом для всіх», – правник
- Гуманітарка має стати на рейки. Як і хто координує допомогу на Львівщині
- «Фото та відео руйнувань дуже важливі для міжнародного суду над Росією», – юрист
- «Наші діти подорослішали на роки». Репортаж з колишнього дитбудинку у Львові
- Це мільйон доларів на день. Андрій Садовий про переселенців та життя у час війни