Лідер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук записався у тероборону та тепер їздить містами, надихає воїнів своїми виступами, відвідує госпіталі. Під час зустрічі в укритті у Львові, в УКУ, він розповів про історичне формування української ідентичності, «марафонський біг» у війні, про компроміси щодо її закінчення та про українське питання для путіна.

Так буває, що великі справи дуже часто роблять на стику змін цивілізацій. На воєнні або ж повоєнні часи припадало багато змін: утворювалися нові держави, нові нації, нові сенси. Зараз точно не Бог дав нам цю війну, а диявол, у прямому і переносному сенсі. Тому що той, хто розпочав цю війну, його інакше як дияволом не назвеш. Є злий, іронічний жарт, що чорти в пеклі сказали: забирайте путіна, бо ми вже не можемо тут із ним – він занадто токсичний для нас. 

Про формування української ідентичності

Ця війна поставила перед нами певні виклики, але й дала можливості, бо це два боки однієї монети, яка називається «українська ідентичність». Сотні років українські інтелектуали мріяли про українську ідентичність, яка була б чітко означена, яку не треба було б довго пояснювати. Щоби просто сказати, що ти українець, і всім би це було зрозуміло. 

Це не дуже добре нам вдавалося з різних причин. Від самих початків свого формування наша нація потрапила під коток історії. Спочатку по нас пройшлася монгольська навала і на тривалий час відкинула нас від цивілізаційного поступу. Відтак різні частини нашої держави опинилися в різних імперіях. Ці культурні середовища ми й досі відчуваємо. Та найпотужнішого удару по нашій національній ідентичності завдала росія. Вона швидше змогла сформувати свою державність, але не національну ідентичність. Вона пішла класичним імперським способом – творити форму, наповнюючи її абсолютно різним змістом, бо так було легше. Тож росія швидше змогла досягти успіху в державотворенні військовим, політичним, примусовим та іншими цинічними методами.

Останні 500 років ті чи ті частини нашої держави так чи інакше перебували під впливом московської ідеї, яка насправді зводиться до одного: єдиний спосіб вижити – це воювати і розширюватися. Проте московська держава – це велетень на тонкому весняному льоду, коли крига вже скресає. Єдиний спосіб не впасти у воду – це бігти. І росія упродовж всієї своєї історії біжить. Вона не може зупинитися і зайнятися собою. Як тільки вона зупиниться, то просто розвалиться. Вона велика, і ті принципи, які були покладені в її основу, неприродні для сталого існування нації. 

Російська еліта, якщо її можна так назвати, завжди дуже добре це розуміла і завжди примусом, силою, цинізмом, обманом робила так, щоб або існував зовнішній ворог, або існували землі, які треба було б завойовувати. 

Українці, на противагу їй, формувалися як нація. Ми зі своїй миролюбним осілим способом життя проривали той монгольський дискурс, який нам нав’язувала москва. З різних причин одна частина України 500 років, а друга  200 – 300 років перебували під впливом москви, за винятком Галичини. Більшість етнічної територіальної України була під впливом їхніх ідей творення держави. 

Це великий тягар, який ми несемо багато років. Звідси постійна неможливість домовитися між сходом та заходом, травми, небажання брати на себе відповідальність за державу. Завжди був страх і відчуття, що все, що б ти не зробив, пропаде: тебе завоюють, знищать, виморять голодом і відправлять у Сибір. І коли у 1991 році ми отримали таку омріяну Незалежність, то нація етнічна була до цього готова, а політична – ні. 

Ми не розуміли, як їздити на тій «машині». За Радянського Союзу будь-яка національна ідентичність, еліта, все, що пов’язане з українським, винищувалося, висміювалося, асимілювалося. Були патріоти, які дуже добре це все усвідомлювали, які виросли на поколінні шістдесятників, на Іванові Франку, на Січових Стрільцях, на заповітах Шептицького. Проте більшість людей у 1991 році нечітко уявляли собі, що значить бути українцем, крім того що любити вареники, співати «Ой у вишневому саду» і перебувати на цій території. 

Коли ми створили «Океан Ельзи» і я переїхав у 1998 році до Києва, мені, львів’янину, було дуже важко, у мене була дихотомія. З одного боку, Київ більш розвинений за Львів. Це столиця держави. З другого боку, я відчував, немовби живу за кордоном. Не міг зрозуміти: чи це моє, чи такий «вінегрет» – це вся Україна? І я поступово навчився сприймати цей «вінегрет» як частину себе.

Однак варто сказати, що Австро-Угорська імперія теж не надто любила українців, просто в ній тоді була інша ситуація. Вона давала і полякам, і українцям розвиватися, аби ніхто з них не створив автономію. І це було вигідно українцям, бо вдалося зберегти мову і культуру, принаймні зачатки нашої національної свідомості.

Якби вся територія України перебувала під російською імперією, то зараз ми жили б, умовно кажучи, у Південній Білорусі. Мова, культура, традиції, греко-католицька Церква – ось те, що вдалося зберегти в Галичині і потім поширити на всю Україну. 

Однак харків’янину навіть на початку 90-их було складно зрозуміти, чим він відрізняється від жителя Бєлгорода, який за 100 кілометрів від нього через кордон. Вони говорили однією мовою, ходили до одної Церкви (якщо ходили), дивилися одні фільми, слухали одну музику, у них були одні родичі, яких розділяв кордон. У цій ситуації їм важко було зрозуміти галичан, які за 500 кілометрів, говорять іншою мовою, ходять до іншої Церкви, шанують інші звичаї, мають героїв, які для жителів сходу були злочинцями. Молодь виростала з цими питаннями, бо її батьки стверджували, що росіяни – наші брати, що, можливо, ми – один народ, просто зараз опинилися по різні боки кордону. 

Про руйнування ілюзії братніх народів

Першою серйозною «ракетою», яка потрапила у фундамент цих ілюзій, була Помаранчева революція. Тоді багато хто помітив, що східних та західних українців стравлюють свідомо. На Майдані у 2004 році були люди зі сходу та із заходу України. Друга «ракета» – це Революція Гідності, коли вся інтелігенція, і російськомовна, і україномовна, об’єдналася проти тиранії. Тоді ми вперше сформулювали визначення, що таке українці: це східні слов’яни, для яких найвищою цінністю є свобода та гідність. Це не є типовим для інших східних слов’ян, але для більшості з нас це стало очевидним.

Ми спостерігали, як два роки тому білоруси намагалися перейти Рубікон, та до кінця не змогли. Їм чогось не вистачило. А українцям вистачило і у 2004 році, і у 2014-ому. В 2004 році я стояв перед «Беркутом» і бачив, що наші люди були готові боротися до кінця за свободу. Богу дякувати, що Кучмі тоді вистачило політичної мудрості зупинитися. Це була дуже непевна ситуація. Та, розуміючи всі недоліки тієї влади, хочу сказати, що нам пощастило. Це дало нам можливість виграти ще 10 років більш-менш спокійного життя. 

Але у 2013 році ілюзії почали розсипатися. Коли ми зрозуміли, що росія не просто не дасть нам бути тим, ким ми є, а, цинічно користуючись нашою слабкістю, розділяє країну, вбиває людей там, де її завжди вважали своєю. Це була ще одна «ракета» у фундамент російського світу в Україні. 24 лютого 2022 року закрило це питання раз і назавжди. Такого єднання і відчуття спільності всієї української нації я ніколи не бачив, хоча багато подорожував і був у різних куточках України. Це сталося буквально на наших очах за декілька днів. 

Всі люди усвідомили, що росія прагне тільки одного – щоб України як незалежної держави не існувало взагалі. У той момент, коли вони почали своїми ракетами вбивати наших жінок та дітей, це стало очевидно й для тих, що розмовляли з ними однією мовою, виросли на одних фільмах, слухали одну музику. Що росіяни – вороги. Путін повівся ще зрозуміліше – просто почав вбивати людей. Проте, розуміючи, яку страшну ціну платять українці, ми маємо усвідомлювати, що зараз, можливо, перший раз за 300 років, із часів Богдана Хмельницького, в нас є шанс нарешті стати політично незалежною нацією. Не етнічною, у якої інша мова, а саме політичною, зі своїми цінностями та штибом життя, за який люди готові вмирати. 

Мене вражають не тільки подвиги наших солдатів, у яких ми ніколи не сумнівалися. «Азов», який сьогодні стоїть на смерть у Маріуполі, хлопці з острова Зміїний, ті, що стоять зараз на рубежах Києва – я очікував від них цього. Проте коли ми бачимо, що звичайні жінки, діти, підлітки у Бердянську, Маріуполі, Мелітополі стоять із українськими прапорами перед танками, в них стріляють, а вони кричать  «пошли вон отсюда!» – це вражає, бо ще 10 років тому вони взагалі не знали, хто вони в цьому світі. Увесь світ буде писати книжки та знімати фільми про це. Ми не маємо права втратити цей момент. Катарсис, який зараз відбувається, заради тих полеглих, яких, на жаль, буде ще більше. 

Про «марафонський біг» у війні

Цей перший місяць героїчної оборони України, як не дивно, найлегший морально. Перший удар був найстрашніший з військової точки зору, бо ми не знали, яким він буде. Але наші ЗСУ не просто вистояли, а дали по зубах ворогу так, що він відкотився і тепер не знає, що робити далі. 

Проте у перший місяць нас завжди супроводжує адреналін, певна ейфорія. Кожен із нас почувається певним воїном, який стоїть у цій битві за справедливість. Але будь-яка емоція згладжується, і за нею дуже часто приходить втома – фізична та емоційна. Втома від розлуки із сім’єю, втома через постійну небезпеку. Я вже не раз чув, мовляв, скільки можна від цієї сирени ховатися у підвалі? Ми маємо бути готові до втоми, маємо пам’ятати, що це марафонська дистанція, і ми мусимо добігти до фінішу. 

Найгірше – зупинитися на півшляху. Це гірше, аніж не починати взагалі. Той, хто пробіг половину дистанції, і результату не досягнув, і сорому набрався, і змучився, і все одно виснажений. Тому ми не маємо права зараз зупинятися і казати, що втомилися воювати, «давайте просто перестанемо стріляти». Це неприпустимо, цього наша нація не має дозволити. Питання компромісів завжди є. Головне, щоб це не були компроміси щодо цінностей. Свободу і гідність не продають – їх виборюють. Ми не можемо продати нашу свободу за тимчасову уявну безпеку. Якщо ми сьогодні виберемо безпеку замість свободи, то завтра ми отримаємо і небезпеку, і несвободу. 

Про питання компромісів

Я впевнений, що доля, історія сьогодні на нашому боці. росія вже ніколи не буде такою, якою була. Вона вже себе занапастила. Інше питання, яку ціну треба буде заплатити за це Україні. Проте я можу запевнити, що коли ми переможемо в цій війні, то з’явиться черга з тих, що захочуть нам допомагати, бо до сильних горнуться. Ми будемо виглядати як надійні, як ті, на кого можна обпертися. Багато націй люблять таких. Свого часу США стали найбільш потужною державою в світі, тому що відстояли гідність та свободу. 

Я не хочу применшувати цінність допомоги, яку надають нам західні партнери, чи їхніх санкцій. Проте ми воюємо за себе самі. І допомогу цю буквально вигризаємо. На Заході можуть сказати, що ми знахабніли, просимо ще і ще. Можливо, однак ми повірили, просто так віддали їм ядерну зброю, і нас обіцяли захищати. Тому ми маємо право бути тепер нахабними і вимагати засоби ППО, літаки, закриття неба. 

Не треба тримати образу щодо тієї ситуації. Це політика. Вони взяли все, що хотіли, а нам не дали нічого. Проте це наша проблема. Треба тепер поводитися по-іншому: виривати зубами кожен клаптик допомоги, яка наблизить нашу перемогу. Я впевнений, що ми зараз боремося за майбутнє всього вільного світу. Якщо путін, не дай Боже, переможе, то піде далі. 

Про українське питання для путіна

Українське питання для путіна дуже близьке, як і єврейське питання для нацистів. Зрештою, путін та Гітлер дуже схожі. Те, що у головах російської еліти є остаточне вирішення українського питання, у мене немає жодного сумніву. Заборонивши мову і культуру в XIX сторіччі Валуєвським циркуляром і Емським указом, вони не змогли знищити українців. Влаштувавши Голодомор, вони не змогли знищити українців. Асимілювавши південь та схід України, вони не змогли знищити українців. От і вирішили воєнним способом розв’язати питання національної ідентичності, просто знищивши Україну як державу. Ми не маємо права дати їм це зробити. Якщо наше питання буде вирішене, вони захочуть вирішити питання всього вільного світу, інших європейських націй. «Апетит приходить під час їжі» – це ж російська приказка. 

Ми дійсно вважаємо, що впораємося самі, проте з допомогою Заходу. Якби в України була перевага в повітрі, ми б уже сьогодні виграли цю війну. Ми не маємо права дивитися, як Захід сидить і спостерігає, переможе Україна чи ні. Щоби, якщо переможе, сказати, що вони завжди були з вами, ось вам мільярди доларів на відновлення. А якщо не вдасться, то сказати: ну, що ж, ми виграли час і будемо готуватися до бою на своїй землі. Ми готові бути авангардом, але точно не готові бути «гарматним м’ясом» для європейської ідеї. Нам треба кричати на весь світ, що Україна – найкрутіша, що вона бореться за весь світ. Нам потрібні найсильніші санкції та найпотужніша зброя. 

Прем’єр Британії Невілл Чемберлен у 1938 році казав, що якщо Велика Британія вступиться за Чехословаччину, то спровокує Гітлера і почнеться Друга світова війна. Вона почалася через рік… Немає в історії прикладів, коли з тиранами, які очолюють великі держави та за багато років втрачають відчуття реальності, можна домовитися. Домовитися можна, тільки показавши свою силу. 

Не треба думати, що війна закінчиться тотальною перемогою України, де росія буде знищена як держава. Не це сьогодні наша ціль. Ми маємо зробити так, щоби росія зрозуміла, що продовжувати цю війну вона не може. І це нам треба зробити завдяки нашому завзяттю, завдяки усім санкціям. Шанси на це дуже високі. Головне не опускати рук, не втомлюватися, щодень молитися Богу і казати одне одному, що ми сильні, ми переможемо, з нами Бог і справедливість!

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Устим Ганик

Повна або часткова републікація тексту без згоди редакції заборонена та вважатиметься порушенням авторських прав.