Про те, як має проходити танковий бій, як наших військових зустрічають на деокупованих територіях, про важливість Starlink і про те, що не можна недооцінювати ворога, редакції Tvoemisto.tv розповів Микита Іванов, заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення 17-ої окремої танкової бригади.

Микита – старший лейтенант, який зустрів війну з першого дня. Він із Чернігова. Влітку закінчив Національну академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові та за розподілом поїхав у Кривий Ріг, в 17-ту окрему танкову бригаду імені Костянтина Пестушка. Брав участь у боях біля Бахмута, Щастя й Лисичанська, звільняв Ізюм під час контрнаступу ЗСУ. Нагороджений орденом «За мужність» і нагрудним знаком «За досягнення у військовій службі». 

Про те, як для нього розпочалася війна 

Ми взагалі ні про що не думали – думало керівництво. Стояли під Бахмутом. За півтора тижня до 24 лютого почали їздити вздовж кордону, у Харківській області оглядали рубежі, позиції, придивлялися до місцевості. Коли знаєш місцевість, набагато простіше працювати, аніж просто тицьнути на карті і сказати, де треба влаштувати «море вогню».

За тиждень нас з-під Бахмута перемістили до Лисичанська, на скляний завод. Звідти ми мали вирушати стримувати наступ ворога. У нас було вісім танків і вісім тягачів – це такі військові фури, на які заїжджає танк, а потім їде вся колона. Бо коли танк їде по асфальту, дуже стираються гусениці.

22 лютого о 22 годині ми почули першу команду «Боєготовність номер один!». Це був той вечір, коли путін говорив, що росія визнає «лнр» і «днр». Нас тоді підняли по тривозі, бо москалі почали вже трохи трощити «передок». Спершу, як мені відомо, планували наступати 22 числа, але щось пішло не так. 

Скажу, що повномасштабне вторгнення 24 лютого стало для мене неочікуваним. Ми з командиром роти 23 лютого впоралися з усіма справами, сиділи пів ночі, думали, чи буде війна. Вночі, о другій годині, були переконані, що путін не піде в наступ, бо ж він не вар’ят. Лягли спати о третій, а вже за годину я почув від командира роти: «Микито, вставай, війна почалася».

Я не міг повірити: «Що? Яка війна? Ви звар’ювали, цього не може бути!» 

Подзвонив командир бригади і сказав вирушати на рубежі. Поки я спав, екіпажі дивилися пряму трансляцію виступу путіна. У частині був легкий хаос: люди бігали, метушилися, ніхто нічого не розумів. Зрештою, механіків відправили прогрівати танки й готуватися до виїзду. Інші члени екіпажу, командир і навідники, пішли отримувати зброю та речі першої потреби: рюкзак, спальник і каремат. 

До восьмої ранку нам щоразу дзвонило різне командування, і кожен вказував на якусь свою локацію, куди нам треба було їхати. Ми нічого не розуміли.

О восьмій ранку приїхав заступник командира військової частини, зібрав нас, і ми своїм ходом поїхали в Щастя. Це кілометрів 150, бо для тягачів був інший наказ, куди вони мають їхати.

У той день мої емоції просто зашкалювали: я з Чернігова, на нього йде наступ, а ми їдемо хтозна-куди на схід. Я подзвонив матері о п’ятій ранку і кажу: «Ало, мам, все, почалася війна. Приготуйте те і те, за можливості кудись виїжджайте, поки сильно не почалося».

Усі були збентежені. Лютий, на дорозі повно машин, люди виїжджають, плачуть, ми зупиняємося, ламаємося. І у всьому цьому потоці зупиняється фура, водій запитує, що нам потрібно, щоби полагодити танк. Нам усіляко допомагали, віддавали набори ключів, а коли «закипали» наші машини, то автомобілі «АТБ» зупинялися і віддавали нам по пів фури води. 

Про тактику танкового бою 

Чинні правила танкового бою в сучасній війні вже застаріли. У них мовиться про те, що під час танкового бою десяток машин має розтягнутися на 150 – 300 метрів одна від одної по лінії й тримати оборону або наступати. 

Це вже пережитки радянського союзу, все це неефективне. Коли я навчався в академії, нам показували американську систему J cats. Там на комп’ютерах в онлайн-режимі повністю моделюється увесь запланований театр бойових дій. Ми також брали участь в таких навчаннях. Ця система дещо застаріла, але ще працює. 

Правила сучасного танкового бою часто «пишуть» на полі. Звісно, специфіка танка полягає в тому, щоби вести бій прямою наводкою, тобто коли наводчик бачить ціль напряму. Проте в сучасних реаліях так використовувати танки неефективно. Найоптимальнішим є вогонь із закритих позицій. 

Якісь прекрасні хлопці-айтішники розробили для ЗСУ дуже добру програму «Кропива». Вона моделює простір, в якому можна переміщуватися, коригувати танки й артилерію. Не треба робити складні розрахунки, достатньо просто ввести координати, які отримуєш, і повернути гармату на певний азимут, накрутити її на певний градус. Таких програм у москалів немає, вони значно спрощують хід бою і дозволяють спокійно вести вогонь із закритих позицій. 

Але, як не крути, зараз війна артилерії. Просто танк має гармату 125 міліметрів, її можна швидше зарядити, вона більш точна. 

Про постачання танків із Заходу

Часто можна чути: «Нам би зараз нові Abrams, тоді ми показали б…» А в нас на озброєнні радянські танки. Воно було б, звісно, непогано отримати щось новеньке, але знову ж таки питання в експлуатації. 

Найважче налагодити, напевно, обслуговування. До тих танків потрібні снаряди іншого калібру, треба навчити людей, як ними керувати. А це не так легко. Треба продумати логістику, мати запчастини – це все потребує великих зусиль. 

Зараз ми служимо на наших Т-64. Вони старенькі, але їхні екіпажі роблять усе це не перший рік, знають ті танчики до кожного гвинтика. Якщо щось ламається, одразу знаходять проблему і швидко ремонтують.

Про те, що не можна недооцінювати ворога 

Під Кремінною я зрозумів, що таке артилерія. Це був мій перший бій, це було, як перший секс – нічого не зрозуміло, але приємно. Ми на машинах поїхали до наших хлопців на позиції, щоби привезти їм їжі, одягу, ще якогось добра. Зрештою, застрягли в багні й почали виштовхувати техніку. Тут і почули перший «прильот». Моментально перемістилися з поля в посадку, лежимо, говоримо, закурили, а «прильоти» щораз ближче. Аж тут бачимо, як наближається і щось на нас скидає російський безпілотник. Ми півтори години вздовж посадки бігали від нього. Тоді я думав, що там і залишимося.

Це була одна гармата, яка стріляла по нас із трьох-чотирьох кілометрів. Це не дуже, м’яко кажучи, приємно, коли притискаєш голову до землі і чуєш, як над тобою осколки розрізають дерева. 

У нас кажуть, що російська армія недолуга. Часто так і є, воюють вони інколи дуже дивно, але зброя в них добра. У росії повно заводів, які виробляють ті ж снаряди, тоді як у нас ці заводи перестали працювати, а склади нам потрощили. Ті снаряди, що в нас залишилися, з часом відсиріли. 

Не вся їхня армія – це армія волоцюг. Стрілкове озброєння у нас майже таке саме. Вони випустили новий АК-12, це той самий автомат Калашникова з ергономічною ручкою та зручнішим провідником вогню. Ми можемо недооцінювати ворога, але він у жодному разі не слабший за нас. 

Під час Другої світової війни радянські пропагандисти зображали німецьких солдатів як незграбних потвор, так само й наші тепер зображають москалів. Але це не дуже правильно, бо це створює хибне уявлення про війну.

Про зустрічі на деокупованих територіях 

Те, наскільки щиро і радо нас зустрічають, залежить від території. На Харківщині, коли ми звільнили Борову, прийшли місцеві й запитали: «Що будете їсти, хлопці, що вам приготувати на завтра? Зварити борщу?» 

І справді, наступного дня на обід нам принесли казан борщу і тушкованого кроля з картоплею з печі. Це дуже-дуже приємно, всі мої найтепліші спогади про війну якраз про те, як нас зустрічали місцеві жителі.

Хоча були й прикрі випадки. На Донеччині ми стояли в парку біля якоїсь будівлі, і нас почали обстрілювати. Поруч проходила бабця і дорікнула нам, що стріляють через нас. Я був шокований: хіба ж ми винні, що стріляли і в них, і в нас?

Про те, як минає звичайний день на фронті

Це дуже індивідуально, залежить від багатьох факторів. Буває таке, що ми можемо цілий день сидіти на позиціях і бити байдики: Starlink не ловить, координати не дають, дрон не злітає. А буває, що цілий день проводимо в дорозі. Напередодні мого відрядження до Львова ми цілісінький день їздили з позиції на позицію, потрапили під обстріл, відстрілялися, їхали назад, потрапили в болото, один танк «роззувся» – злетіла гусениця. До опівночі морочилися з нею. Приїхали в розташування, поспали дві-три години і о четвертій ранку знову поїхали витягати той танк із багна. Тільки його витягли, як нас викликали на нову позицію. 

Кожен наступний день відрізняється від попереднього. 

Про Starlink 

Це наразі чи не єдиний адекватний засіб зв’язку між підрозділами. Якби не Starlink, то певно нам усім була б ґата, просто неможливо було б координувати війська. Мені здається, що ми досягаємо таких результатів, зокрема, завдяки Starlink. Навіть дронові, щоби злетіти і прив’язатися до місцевості, потрібен зв’язок. Радіостанції на великій відстані такого не дають. 

Про побут

Харчування в нас добре. Коли діло доходить до тушкованки, це означає, що все погано, бо це фірмовий непотріб. Але волонтери часто привозять різні смаколики, які ми розподіляємо між екіпажами. Загалом у нас «лампова» атмосфера, майже сімейна, бо нас небагато, трохи більше ніж 20. У піхотних підрозділах по 120 людей, то там, звісно, буває жорстко.

Гірше з тим, щоби попрати речі й помитися. Влітку зазвичай їздили на різні ставки купатися, прати одяг. А зараз можна тиждень паритися в танку. Після таких буднів залишаємо на деревах «карасі» – свої шкарпетки: якщо їх не змінювати тиждень, то все, що з ними можна зробити, це просто зняти й приліпити до дерева – вони дуже добре пристають.

Загалом не надто сильно сподіваємося на забезпечення ЗСУ в побуті, розуміємо, що багато складів розбиті, часто порушена логістика. Тому простіше і швидше щось купити самому. 

Про те, що робитиме після війни

Я уклав контракт на п’ять років. Якщо війна триватиме, його автоматично продовжать. У армії своя романтика, під час другого контракту можуть з’явитися можливості, яких раніше не було. Тож якщо я досягну за цей час всього, що запланував, то, можливо, залишусь у війську. 

Під час навчання в академії мені дуже подобалися так звані цивільні предмети. Я дуже любив мови, навіть працював перекладачем через інтернет. Сподіваюся, мені вдасться реалізуватися в цивільному житті. 

Роман Тищенко-Ламанський

Фото надав Микита Іванов

 Обкладинка: ілюстративне фото

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.