Митець готує виставку у Львові. Свого часу він розписував храми у Золочеві, Крехові, Сасові та Угерсько на Львівщині. Про його унікальний авторський стиль, творчу майстерню він розповів в інтерв'ю Тvoemisto.tv.

Дмитро Гордіца закінчив кафедру сакрального мистецтва у Львівській Національній Академії Мистецтв у 2006 році. До 2009 року асистував в майстерні корифея українського мистецтва Миколи Стороженка у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури у Києві, де здобув ступінь доктора мистецтва.

За цей час він написав кілька сотень творів сакрального мистецтва у різних стилях та виконав багато мозаїк. Авторський стиль Гордіци унікальний в тому, що художник переосмислює та стилізує усталені форми, щоби більше та яскравіше відобразити сутність Христа, святих, чи певних подій. Щоби зобразити сакральність та містичність Христа, митець зображує Його в нових ракурсах, унікальних композиціях та геометризує пластичну анатомію.

Зараз творча майстерня митця знаходиться біля Івано-Франківська. Свого часу він брав участь у розписах храмів у Золочеві, Сасові, Угерсько та Крехівського монастиря на Львівщині. 

Про новітні технології в іконописі

Я намагаюся спрощувати технологію у майстерні з учнями, і у творчості також використовую сучасні досягнення науки. На своєму досвіді розумію, що на початках можна зупинитися на технологічному аспекті і не дібратися до основного – створення образу святого чи атмосфери сюжету. 

На майстер-класах, щоби учні мали уяву про вічні технології старих майстрів, ми робимо все за класичною рецептурою. Готуємо левкас (левкас – назва ґрунту, який використовувався в середньовічному мистецтві, а зараз збереглася в іконописі – прим. ред.) на природньому (тваринного походження – кістковому, міздровому, чи риб’ячому) клею, додаємо якісну болонську чи шампанську крейду, для пластичності – ллянної оліфи. Також стараємося відтворити технологію жовткової темпери (темпера – фарби, що готуються на основі сухих порошкових мінеральних пігментів, або їх синтетичних аналогів – прим. ред.) на левкасі дошки. Коли вивчаємо із учнями фреску на стіні – використовуємо олійно-жовткову техніку на кесоні з тиньком. Кесон – це щит із штукатуркою, який заміняє стіну. Його просто можна покласти на стіл.

Емульсія складається з жовтка курячого яйця, розтертого на Святій Воді і з додаванням білого вина. В рецепті природнього медіуму для розписів – цільне яйце розтирається на ллянній оліфі з додаванням розчину аміаку. 

Проте досить вже надто ідеалізувати процес. Коли я малюю сам, то намагаюся використовувати якомога більше новітніх технологій. Липова дошка із дубовими шпугами залишається класичною основою під писану ікону, але нічим не поступається вологостійка чи водостійка фанера. Ікони я також зазвичай пишу акриловими фарбами. На якісному медіумі розтираю пігментні пасти. Під акрилові фарби класичний рецепт левкасу можуть замінити акрилові дрібнозернисті шпаклівки на основі крейди з додаванням полівінілового спирту.

Для мозаїки теж використовую новітні матеріали – якісну сипучу суміш, у яку додаю сповільнювач висихання. Таким чином можна ознайомити учня з первинним процесом древньої техніки. Класична технологія для початківця надто складна. Як матеріал у мозаїці використовую смальту й інколи вітражне кольорове шкло. Викладаю зазвичай смальту імпортним каучуковим клеєм на полікарбонатну протиударну прозору плиту. Впевнений, що наші предки користувалися б сьогодні найновішими технологіями.

Ікона має випереджати час

Наш час вимагає стилізувати і переосмислювати ікону. Наша віра має трансформуватися у майбутнє. Я, та інші митці моєї генерації, хочемо унаочнити нашу віру та подати її у новітньому баченні. Щоби віра, преображена в іконі, випереджала теперішній час. Ми хочемо йти назустріч новим поколінням, щоби це була така особисто наша спадщина для них. 

Ортодоксальні представники Церкви воліють не йти за новизною, а наслідувати анахроністичні пам’ятки та бачать в цій ужитковості глибину. Цим самим вони часто видиме та живе християнство перетворюють у звичайну шаблонну мертву форму служіння і знижують цінність нашої сфери та значення нашого покликання. 

Мистецтво, у тому числі й сакральне, має відповідати духу епохи та формувати її стиль. Бароко чи готика – це цілі епохи, які синхронно відображалися у співі, розписах та архітектурі. Зараз у свідомості багатьох українців стався збій і вони бачать це все усталеним. Але ж воно живе, а не мертве.

Новітній іконописець часто навіть не може вписати новий живопис у старі форми, бо існуючий храм XVIII століття був співзвучний зі всією епохою. За логікою його взагалі треба демонтувати і вивозити в якийсь музей архітектури за місто, бо часто у містах він абсолютно «випадає». 

У будь-якому місті України нова світська архітектура відривається від нової церковної і з'являється своєрідний дисонанс. Тоді постають своєрідні парадокси, бо митці мають робити виставки ікон в галереях, а «галереями» для виставок ікон мали б бути нові храми з новими іконостасами та розписами. 

Яким мав би бути модерний Христос

Христос не може бути модерним чи архаїчним – Він має бути Богом. Христос має випромінювати віру і породжувати її, закликати до неї, провокувати на глибину та відображати її високий інтелект.

Мені здається, що стиль абсолютно не впливає на сакральність твору, тому що ми маємо з різних століть та регіонів дуже серйозні пам'ятки. Їх цінність не обов'язково тільки в антикваріаті. Часто це серйозні глибокі твори. Галицька ікона, буковинська ікона на шклі – це в окремих пам’ятках примітивізм і наїв, але сакральність з них просто б’є, звучить. Її відобразити можна тільки щирою глибокою вірою та молитвою. 

Сучасні коучі говорять, що треба розповісти про свою ціль настільки просто, щоби семилітня дитина зрозуміла розповідь і могла переповісти іншій. Ці речі не працюють в іконописі, духовній сфері та богослів’ї. PR, бізнес та менеджмент руйнують глибину. У цій сфері все працює навпаки, як обернена перспектива. Коли мої друзі починають надмірно рекламувати свої твори у соцмережах – це дуже додає ужитковості їх роботі і перетворює в свого роду сувенірщину. 

Припускаю, що модерну ікону сьогодні хочеться геометризувати та стилізувати, бо світова архітектура набула височенного злету, а сакральним мистецтвом природньо прикрашати інтер’єри чи екстер’єри архітектури. Сучасний ізограф хоче свої образи вмістити у стилеве середовище новітньої архітектури. В тому числі змінюється світська архітектура, де буде експонуватися хатня ікона. І таке припущення пояснює тяглість сучасних церковних митців до пошуку нових форм і фактур.

Про цінність писаної ікони 

У романі Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» священники збираються на площі і палять друкарський станок. Всі вони витратили величезні кошти, щоби робити цехи книгописання, копіювати їх та оформлювати ілюстраціями. І все це втрачає сенс, коли з’являються штампи, які роблять сотні книжок. 

По нашій сфері дійсно дуже вдарили роздруківки, шпалери, якими інколи заміняють розписи. Проте все ж роздрукована ікона може дорівнювати писаній. Коли ми робимо роздруківку хорошого зразка – визнаного художника чи визнаної пам'ятки – вона має іншу цінність. Вона вже є як листівкою, рекламним роликом для того твору. Безумовно буде різниця у творах Мікеланджело у Римі, які можна побачити наживо, та з їх репродукціями у альбомі. Якщо річ недостатньо грамотна виконана, чи то писана, чи друкована ікона, то це все одно буде свого роду профанація.

Про іконопис як покликання

Іконопис – це покликання. Те, що християнська віра потребує унаочнення, може бути переплетене і вдало обігране нашою національною ідентичністю. Тому для мене це передусім ще й патріотизм – творити українську ікону. Крім того, християнство вимагає практики й іконопис може бути нею – формою служіння. Хто чим живе, той тим і буде насичувати свою творчість. Крім того, це постійний шлях навчання, коли ми заглядаємо в себе глибше. Іконопис відображає наше єство і візуалізує Того, Хто нас кличе та те, що насправді нас хвилює.

Коли ми дивимося якийсь майстер-клас відомих коучів, які радять клеїти на стіну свої мрії, то у християнина ці мрії вбирає ікона. Наші молитви, мрії, прохання, подяки. У іконі всі вони постійно рафінуються, удосконалюються, трансформуються. Тож образ – це жива віра та жива молитва, а не просто красивий листочок на стіні із дорогою машиною або красивою жінкою. Ікона – це жива дошка візуалізації.

Вона може передаватися з покоління в покоління і бути реліквією, своєрідним деревом життя, одиницею виміру та координатою національної ідентичності. 

Малювати має той, хто не може не малювати. Зараз для іконопису дуже добрі часи. Буремні часи для мистецтва – найкращі. Безумовно, іде жорсткий відбір, але ті, хто вижили у складній економічній ситуації як художники й продовжуватимуть малювати – це ті, хто не може не творити. 

Популярне мистецтво VS сакральне мистецтво

У нас багато іконописців, тому що у 1990-х з’явилася свобода віросповідання після тоталітарного гніту, відповідно, дуже багато людей народилося для мистецтва. У 90-ті був великий попит на іконопис, бо всі храми відродилися, їх треба було розписувати. Ніхто це не робив грамотно і тому утворилися кафедри сакрального мистецтва у львівській та київській академіях мистецтв, яким уже по чверті століття. 

За час тоталітарного гніту задуми та ідеї наших митців старшого покоління виносилися і настоялися, тож вони на заході своєї творчості передали їх нам. Я знайшов себе у цій тематиці і не можу робити щось протилежне. Контемпорарі чи світські жанри живопису, завжди мене приводять назад до сакрального. Інколи в хмарах чи кущах пейзажу я бачу янгола – хочеться його прописати. Для мене вся фауна і флора планети – це лише кілька днів сотворення світу, тому я надаю перевагу у власній творчості Невидимому. Інколи мені цікаво займатися й сучасним мистецтвом, але часто у мистецькому середовищі навіть переосмислення християнських образів розглядається вже як архаїка, а не як модерн. Я роблю стилізовану, модерну ікону – але у середовищі мистецтвознавців багато з них не вважають це сучасним, як би я не стилізував. 

Якщо я стилізую лик Христа – це для багатьох вже не є сучасним мистецтвом в суті, в тематиці. Одночасно у них не виникає питань до того, що Сальвадор Далі багато разів переосмислював Розп’яття. 

Сальвадор Далі, «Розп'яття або Гіперкубічне тіло», 1954

Проте навіть у колі художників дати конкретні визначення творчості подекуди буває складно. Модерний, візантійський чи канонічний – це все умовні терміни. Зараз все глобально переосмислюється і важко дати окремим явищам конкретне чітке визначення, бо навіть те, що ми сьогодні іменуємо «візантійська» ікона – це лише певний період візантійського мистецтва.

Один із моїх колишніх викладачів взагалі називає нову ікону «виставковим іконописом». Таким чином, через наш стиль нас не приймає ні сучасне суспільство, ні ортодоксальні представники Церкви.

Чому кожен потенційно є митцем та іконописцем 

Деякі богослови і мистецтвознавці говорять, що потрібно декілька життів, щоб про себе можна було сказати, що ти іконописець. Удосконаленню немає меж, тим паче, якщо говорити про ікону, яка має багато аспектів, іпостасей та життів. 

Ікона утворилася як Біблія для неграмотних, щоби промовляти до людей, які не вміють читати. Можливо, коли християнство у IV столітті почало набирати обертів, тоді іконопис був PR-ходом віри, щоби людство просвітити, «ікона – це Євангеліє в барвах». 

На цьому підґрунті я подумав, що людину в майстерні-студії можна було б навчити розуміти ікону під час навчання її створення. Хоча б навіть технологічно торкнутися покликання. Про ікону можна сказати як про молитву – не може бути поганої молитви. Якщо ти молишся польською, а я українською, то ми все одно творимо молитву.

Тож коли людина перший раз приходить у студію, я даю їй ремесло як іпостась ікони і ту часточку богослів’я, яка мені відома і потрібна до того сюжету, на якому людина вчиться. 

Україна може зараз стати для Європи на кшталт вчителів, якими були колись греки для нас. При будівництві Софії Київської напевно далебі не найкращі майстри їхали з Константинополя. Їм треба було дібратися у кінець географії до якихось варварів, а в цей час у столиці напевно були замовлення і у Аттиці будувалося багато храмів. Проте саме завдяки грецьким майстрам ми маємо перші перлини нашого національного сакрального мистецтва. Можливо, доба радянщини, коли у нас не було ні сакрального мистецтва, ні християнства, була нам для переосмислення спадщини. Ми зробили з цього кривавого випробування висновки, щоб національна історія сакрального зазвучала сьогодні яскравіше і вище.

В українській іконі завжди творився синтез Східного і Західного мистецтва. Зараз в християнському світі Україна провадить найглибшу екуменічність. Співслужіння УГКЦ і ПЦУ ніби екранізує візантійський сюжет ікони Євхаристії, де Христос зображений у Своїх двох Природах і причащає дві групи апостолів. Таке співбуття двох митрополій Вселенських Церков породжує духовні перегони двох конфесій на шляху до Істини, до Вічності.

Роман Тищенко-Ламанський

Фото: Роман Тищенко-Ламанський, Katarzyna Mielcarek, Дмитро Гордіца