Тvoemisto.tv поспілкувалося з Наталкою Малетич, авторкою книги «Леся. Мандрівний клубочок», яким було дитинство Лесі Українки, що вона любила, і з ким дружила та про що писала у своїх листах рідним.

Цього року однією із кращих книг на BookForum 2021 (у номінації Література для підлітків і YA) оголосили книгу Наталки Малетич «Леся. Мандрівний клубочок» (видавництво «Портал»). Книга написана у стилі нон-фікшн, що не звично для авторки, адже вона більше працює над художньою літературою. 

У чотири роки Леся вільно читала, у п'ять – писала листи, грала у спектаклях, а у вісім – почала писати вірші. Якби не хвороби, хтозна, як би склалась доля поетки. Через туберкульоз, на який захворіла у дев'ятирічному віці, вона об’їздила чимало країн, де лікувалася.

Читайте також: Львів'ян запрошують на прем'єру вистави про Лесю Українку

Чому зацікавилися саме Лесею Українкою?

Видавництво «Портал» запропонувало мені написати для них щось художнє або у жанрі нон-фікшн. Тоді спало на думку написати про когось із письменників, бо сама ж філологиня. Хотіла, аби це була жінка, тож відразу згадала про Лесю. Вона мені подобалася давно: у школі натрапляла на листи, з яких з цікавістю дізнавалася про її стосунки з мамою, а в університеті захоплювалася її драматургією. Особливо мене вразила прозова драма «Блакитна троянда».

Про що книга «Леся. Мандрівний клубочок» і кому вона буде цікава?

Книга написана у стилі нон-фікшн, що для мене не звично, бо працюю більше із художньою літературою, і базується на великій кількості листів Лесі Українки (загалом збереглося майже 900 листів) та спогадах її сестер – Ольги Косач-Кривинюк та наймолодшої – Ізидори.

Спадщина Лесі Українки величезна. У своїх листах вона описувала велику родину – двох братів, трьох сестер, матір, батька, дядька, подруг, з якими листувалася. Леся була такою ж дитиною, як і всі, мала власні уподобання, коло друзів, закохувалася, читала книжки, малювала, любила квіти тощо. Відомо, що Леся Українка навчилася дуже скоро читати – у чотири роки. А у 5 років вже написала свого першого листа до дядька Михайла Драгоманова.

Читайте також: Нацбанк вводить в обіг нову пам'ятну монету. Фото

Спочатку це мала бути художня книжка про Лесю для діток від 7 років з оповідями про маленьку дівчину та її вподобання. Та чим більше я про неї читала і заглиблювалася в листи, то більше розуміла, що це не має бути художня вигадка, варто розповідати все, як є. Тож, на основі листів дала можливість Лесі говорити самій за себе. Я лиш робила висновки. Наприклад, колись Іван Франко сказав таку фразу: «Леся – чи не єдиний мужчина в українській літературі». Після цього люди стали думати, що вона не жіночна. Я ж витягнула моменти з листів, коли та хвалиться, що купила червоний капелюшок, а також як пише до Ольги Кобилянської, що сама пошила собі сукню фантазійного крою. Насправді, Леся була дуже жіночною, елегантною, емпатичною, лагідною.

Дуже цікаво описано ігри Лесі. Виявляється, вона ніколи не мала ляльок. Оскільки в неї був брат, старший на два роки, ігри здебільшого були хлопчачі. Вони разом бігали, лазили деревами, розігрували лицарські ігри, грали у домашній театр, зокрема сцени про Робінзона Крузо, де Леся була П’ятницею.

Тому, вважаю, що книга про Лесю буде цікава і дітям, і старшим. Хіба не цікаво дізнатися, яким було дитинство 140-150 років тому?

Які ще незвичні історії увійшли в книгу?

Є моменти про те, як інтелектуалка, перекладачка, поліглотка і письменниця ділилася враженнями від подорожей. Вона порівнювала міста, архітектуру, розповідала, як виглядають вулиці, як живе місто. Також тут є і розповіді про моду. Наприклад, як німкені в коротких спідничках їздять на велосипеді.

Удома Леся була сценаристкою і часто сама виготовляла костюми. Одного разу для своєї наймолодшої сестри Ізидори, різниця у віці з якою становила 17 років, зробила сандалики для спектаклю, обклеїла їх золотим папером. Дора мала бути амурчиком. Але напередодні події миші знищили взуття. Дора дуже побивалася з того, проте Леся з легкістю все переробила. У книзі про цей момент згадується із теплим захватом.

А ще Леся мала навички домедичної допомоги, знала різні методи лікування. Наприклад, свою наймолодшу сестру вона виходила під час дифтерії: щеплень тоді не було і дворічна дитина могла померти. Крім того, під час епідемії черевного тифу часто ходила до людей у село, робила уколи та розповідала, як поводитися під час хвороби, що їсти тощо.

Читайте також: Інший Франко. Кулінарні смаки і традиції родини письменника

Чому саме мандрівний клубочок?

Бо Леся сама себе так називала – boule vagabonde. Вона казала, що є клубочком, що має увесь час котитися, рухатися по цілому світу. Через постійне лікування, консультації лікарів, операції Леся багато мандрувала, пізнавала світ. Вона сама наголошує, що, цілком можливо, якби не була хвора, цього і не було б.

Кілька разів переїжджала уся родина, адже Лесі не всюди підходив клімат. Наприклад, маєток у Гадячі вважався літньою резиденцією, куди завжди приїжджало багато гостей. Зими Леся проводила за кордоном, бо там тепліше. Спочатку це була Італія, потім Єгипет.

Звідки черпали інформацію для книги?

Першим біографом і хронографом Лесі була Ольга Косач-Кривинюк, тож використовувала її спогади. Також робота ґрунтувалася на листах та батьківських спогадах. Використовувала спогади Лесиних сестер зі збірника «Лариса Петрівна Косач-Квітка (Леся Українка). Біографічні матеріали, спогади, іконографія», що спочатку вийшли у Нью-Йорку, а потім у Києві, а також книгу Івана Денисюка і Тамари Скрипки «Дворянське гніздо Косачів», що вийшла у Львові.

Скільки часу працювали над книгою?

«Народження» тексту тривало приблизно 9 місяців. Далі була робота з редакторкою Анастасією Левковою, згодом – праця із артвідділом.

Писалося мені дуже легко. Робота над листами дала мені сильний заряд енергії і натхнення. Поки я писала, то безконечно всім розповідала, що Леся робила, як поводилася, як у Косачів звалися собаки, яку Леся любила квітку. Навіть власниця крамниці, куди часто заходжу, знала, що пишу про Лесю, і завжди запитувала, що нового я дізналася. У нас навіть були пристрасні обговорення.

Якби не дедлайни від видавництва, певно, й надалі продовжувала би досліджувати. Мені було цікаво, тому, сподіваюся, буде цікаво і читачам.

Чи вийшло все так, як планували на початку?

Мабуть, так. На меті було описати мандрівки Лесі, відкрити її багатогранність, розповісти про зовнішність, характер, захоплення, друзів, кохання. Книга насправді вийшла досить універсальна, бо в ній є і про те, як вона заробляла репетиторством, і про творчість, і про мандрівки та враження від них, і про болюче лікування, операції та відновлення потому.

Про що писалося найлегше, а про що найважче?

Найлегше, звісно, писалося про дитинство. Коли Леся ще була здорова, то любила грати, веселитись, обожнювала Різдво. Потім, на чужині, описувала, як їй бракує українських колядок та духу Різдва.

А найважче було писати про «погані» часи для Лесі – її операції, смерть брата, близької їй людини Сергія Мержинського, якого любила, погіршення здоров’я, туберкульоз. Проте вона все одно завжди залишалася сильною та мужньою.

Як відреагували перші читачі книги?

Знайомі, які вже гортали мою книжку, були здивовані багатьма цікавими і невідомими моментами. Наприклад, що в Лесі було багато прізвиськ – мама її називала Зея, Зеєчка. Її разом з братом Михайлом навіть називали спільним ім'ям – Мишелосія, оскільки вони були майже нерозлучні. Були прізвиська й у інших дітей з їхньої сім’ї. Зокрема, сестру Оксану кликали Уксус, оскільки та часто мала «кислий» настрій.

Редакторка Анастасія Левкова казала, що книга для неї стала своєрідною педагогічною і психологічною енциклопедією, оскільки вона звернула увагу на те, як виховувала дітей мати Олена Пчілка. У книзі є й момент, коли маленьку Лесю деякий час виховував батько, який навіть взяв відпустку на роботі, аби побути з дитиною вдома, у той час, як мама хворіла на анемію.

Також мені відомо, що книгу достойно оцінила й письменниця Оксана Забужко – вона навіть радила усім її прочитати. Для мене це велике визнання.

Розмовляла Ольга Шведа

Фото надані Наталкою Малетич

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.