Чи є вакцинація законною? Чи не порушує це права на приватність? Чи порушується під час вакцинації лікарська таємниця? Чи не порушується трудове законодавство під час відсторонення невакцинованих працівників? Чи не порушується під час вакцинації законодавство про освіту? Чи порушуються права споживачів у закладах громадського харчування та транспорті? Щоби відповісти на ці питання, Tvoemisto.tv розглянуло всі документи, якими апелюють прихильники антивакцинації, і поговорило із експерткою Львівського центру міжнародного права та прав людини Ольгою Никорак.

Про аргументи та риторику прихильників антивакцинації 

Дискусія про законність вакцинації не нова. Ще з кінця XIX століття організації проти вакцинації від, наприклад, віспи, оперували аргументами про обмеження прав людини. Варто розуміти, що є своєрідне протиставлення суспільного і індивідуального інтересу навіть у Конституції і Міжнародних договорах.

З одного боку – обов’язок держави вжити необхідних заходів для захисту осіб під своєю юрисдикцією. Це передбачено статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на підставі порушень якої можна звернутися до Європейського суду з прав людини. Так, статтею 3 Конституції України, до якої апелюють і прихильники антивакцинації у небажанні вакцинуватися, зокрема, життя та здоров’я людини є головною цінністю держави. Проте прошу зауважити – життя та здоров’я кожної людини, а не якоїсь окремої: вакцинованої або не вакцинованої і держава повинна вживати заходів для того, щоби здоров’я кожного під своєю юрисдикцією забезпечити. 

З іншого боку – свавільне втручання держави у приватне життя не допускається. Це також передбачено і Конституцією України і Міжнародними договорами. І, відповідно, слід шукати баланс між тим, що важливіше: загальне здоров’я населення, громадське здоров'я, себто суспільний інтерес, чи індивідуальне право кожної людини. І тут недопустимим є кількісне порівняння.

Будь-який обов'язок, який накладений державою, певним чином обмежує права людини. Ті самі правила дорожнього руху. Вони виправдано обмежують індивідуальні права для захисту інших осіб. Дуже мало прав є абсолютними, що не допускають винятків (наприклад, право не бути підданим тортурам).

Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) дуже часто розглядав і встановлював ці критерії, можливості та виправданості втручання. Права завжди кореспондують обов'язкам, тож права певною мірою завжди обмежені. Стосовно вакцинації варто пам'ятати про чотири критерії її законності, тобто допустимості такого обмеження прав.  

Про критерії законності вакцинації

Передусім таке втручання має бути законним. Це означає, що вакцинація має бути передбачена законами України чи підзаконними актами. Європейський суд з прав людини і судова практика загалом йде шляхом, що обов’язковість вакцинації може бути прийняте державою як на рівні закону, так і підзаконного нормативно-правового акта, наприклад, наказу Міністерства охорони здоров’я. 

У нас, насправді, всі закони, які стосуються захисту здоров'я населення, вакцинацію вважають обов'язковою. Це й Основи законодавства України про охорону здоров’я, й Закон «Про захист населення від інфекційних хвороб», Закон «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення». Є багато різних підзаконних актів, у тому числі у 2020 році наказом Міністерства охорони здоров’я була прийнята так звана «дорожня карта». Також був прийнятий наказ Міністерства охорони здоров’я про перелік тих професій, представники яких обов'язково мають вакцинуватися. Тому можемо стверджувати, що вакцинація від Covid-19 є законною в Україні.

Другий критерій – це пропорційність, яку часто «вимірює» Європейський суд з прав людини. Тобто у процесі прийняття рішень треба з'ясувати, чи заходи відповідають легітимній меті та є необхідними у демократичному суспільстві. Простіше кажучи, наскільки є реальний ризик та  загроза для населення, відтак чи втручання виправдані. Про реальність небезпеки можемо судити зі статистики медичних закладів, які надають допомогу населенню. 

Наступне – суспільна потреба. Вона не має бути уявною чи політично доцільною. Знову ж таки – на світовому рівні високий рівень смертності і два роки не завжди ефективних обмежень цілком підтверджують, що ця потреба є. 

Останній критерій – вакцинація має бути найменш обтяжливою альтернативою для людини. Для того, щоб відмовлятись від вакцинації, як примусової, має бути інший, альтернативний спосіб запобігання інфекційній хворобі. У випадку Covid-19 вакцинація і створення колективного імунітету є єдиним способом подолання пандемії. Тому вакцинація є законною і обов’язковою для держави, щоб запобігти поширенню хвороби.  

Щодо відмови від вакцинації та права людини

Розберімо ті документи, якими апелюють прибічники антивакцинації.

У заявах щодо відмови від вакцинації гіпотетичні заявники посилаються на уже вказану мною статтю 3 і 28. Також є посилання на Цивільний кодекс, на закон про «Основи законодавства України про охорону здоров’я» ст. 43, Законі України «Про захист населення від інфекційних хвороб» ст. 12. Але у всіх цих законах висмикнута одна стаття, без урахування загального контексту нормативного-правового акту. Ця стаття передбачає необхідність згоди на вакцинацію. Але ж вакцинація від коронавірусу і є добровільною! Наразі вона навіть не входить в перелік 10 обов’язкових щеплень для дітей. Обмеження невакцинованих осіб є наслідком гострої епідеміологічної ситуації, а не засобом примусу. 

Також саме згадані закони водночас і не дозволяють невакцинованим (щоправда, не від Сovid-19) дітям відвідувати навчальні заклади, а ст.10 Основ законодавства передбачає, що громадяни зобов'язані робити щеплення у передбачених законодавством випадках. 

В частині своєчасного застосування профілактичних медичних препаратів в часі епідемії можна було б посилатися також на Кодекс цивільного захисту України. 

Конституція України дійсно передбачає, що, з-поміж іншого, життя і здоров'я людини є найвищою цінністю. Проте у ній йдеться про життя і здоров'я кожної людини. Єдиним способом захисту людей, у тому числі, які, наприклад, мають медичні протипоказання до вакцинації, є вакцинація всіх інших навколо. До того ж, цьому праву, яким користується заявник, кореспондує також і обов'язок не створювати загрози для життя та здоров’я іншої людини. Так, згідно зі ч.4 ст. 43 Конституції України, кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці. Людина має повне право не вакцинуватися, але тоді вона має бути готова до обмежень в поширенні потенційних загроз. 

У громадському транспорті або у іншому публічному місці вона створює ризик порушення прав інших людей, зокрема на безпечні та нешкідливі умови праці. 

Про психологічний тиск

У документах, якими апелюють прибічники антивакцинації, згадується про «психологічний тиск», у якому вбачаються ознаки злочину «Доведення до самогубства», передбаченого статтею 120 Кримінального кодексу.

Треба розуміти, що, з одного боку, Кримінальний кодекс захищає суспільство від злочинів, а з іншого – захищає людину від того, щоби її не було необґрунтовано звинувачено у злочині. Тож у кримінальному законодавстві все прописано конкретно і там не допускається подвійного тлумачення. 

Склад злочину «доведення до самогубства» має чітко визначену об’єктивну сторону, тобто діяння, які мають бути вчинені, та їхні наслідки. У цій статті, такими діями є жорстоке поводження, шантаж, систематичне приниження людської гідності, або систематичний протиправний примус до дій, що суперечать її волі, а також інші дії, що сприяють вчиненню самогубства. 

Очевидно, у випадку вакцинації, йдеться про «систематичний протиправний примус до дій, що суперечать волі людини». У статті йдеться про протиправний примус, а проте вакцинація є законною, передбаченою законодавством України, і як ми з’ясували раніше, пропорційним і необхідним заходом, який переслідує легітимну мету. Протиправна ж – це та, яка не передбачена і прямо суперечить законодавству. Також дискусійним є питання «примусу» як такого.

Про умисне убивство

У своїх зразках заяв прихильники антивакцинації також спекулюють статтею 115 Кримінального кодексу України – умисне вбивство. Проте такий склад злочину передбачає прямий умисел – це чітко визначене бажання заподіяти іншій людині смерть і усвідомлення як суспільної небезпеки цього свого діяння, так і неминучості його наслідків . 

У випадку вакцинації фатальні наслідки є настільки рідкісними ускладненнями, що говорити про це взагалі абсурдно. Тим паче, потенційний суб’єкт злочину – лікар, який її вводить – має мати стовідсоткову впевненість, що для конкретного пацієнта вакцинація конкретною вакциною є летальною, щоби говорити про умисне вбивство. Водночас навіть протипокази чи алергії не обов’язково призводять до смерті, тож причинний зв’язок встановити важко.

Про втручання у приватне життя 

Право на приватне життя не є абсолютним, але будь-яке втручання повинно бути пропорційним і необхідним. Якщо говорити про можливості втручання у приватне життя, для цього має бути легітимна мета та необхідність у демократичному суспільстві. 

Охорона здоров’я населення та оточення, наприклад, на роботі, – це є абсолютно легітимна мета, передбачена Конституцією. Необхідністю ж є загрозлива епідеміологічна ситуація в регіоні та державі загалом. 

Варто також пам’ятати, що Конституція допускає обмеження права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань для охорони здоров’я. 

Про різницю між медичним дослідом і вакцинацією

У зразках заяв, які поширюють прибічники антивакцинації, часто можна зустріти зокрема й апеляцію до медичних дослідів і буцімто небажанні заявника брати в них участь. Проте вакцинації передують клінічні випробування, ці процеси мають зовсім різні правові статуси. Існує законодавство, яке регулює впровадження нових лікарських засобів, в тому числі – вакцин. (Закон України "Про лікарські засоби", Порядок проведення клінічних випробувань лікарських засобів та експертизи матеріалів клінічних випробувань, затверджений наказом Міністерства охорони здоров'я України від 23 вересня 2009 року № 690)

Стосовно вакцин від коронавірусу добровольці самі підписували згоду на участь у клінічних дослідженнях, коли вакцини тестувалися задля запобігання пандемії. Препарати для вакцинації є затверджені, зареєстровані і такими, що вже пройшли клінічні випробування.

Більше того, зараз вже є можливість вибору вакцини. Це узгоджується з правом на вибір методів лікування (зокрема, й профілактичних заходів) відповідно до рекомендацій лікаря, передбачених цивільним законодавством.  

Про звільнення з роботи та відсторонення від роботи 

Якщо аналізувати, перелік професій, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я, представники яких мають бути вакциновані, виникає питання, чому саме ці професії і чи нема тут дискримінаційного підходу. Тобто, чому саме освітяни, науковці, представники органів місцевого самоврядування і державних органів? Чому, наприклад, не виробництва, які постачають життєво важливі товари для населення? 

Йдеться про доволі серйозні обмеження, такі як відсторонення від роботи. А проте відсторонення не дорівнює звільнення. Це тимчасовий недопуск до робочого місця. Його зазвичай застосовують через загрозу поширення небезпеки, наприклад до працівника у стані сп’яніння чи того, що відмовляється від медичного огляду. Відповідно до Кодексу законів про працю, відсторонення можливе й у інших випадках, передбачених законодавством, тож є законним. Коли причини відсторонення усунені, працівник повертається до роботи.

Судова практика щодо обмеження прав людини під час вакцинації від коронавірусу є невеликою. Проте можемо застосовувати аналогію зі справами про інші інфекційні захворювання, яким є коронавірус, так само, як тиф, дифтерія та інші хвороби, з якими були судові справи щодо вакцинацій.

Щодо обмеження прав невакцинованих, наприклад було рішення Конституційної Ради Франції схвалив обов’язкову вакцинацію, але не дозволив розривати контракти з тими працівниками, які не вакциновані. Конституційна Рада таким чином вважає це порушенням прав людини, бо є альтернативні способи не допустити людини до роботи, але не позбавляти її роботи. Можна перейти на дистанційний режим, або тимчавоо відсторонити людину. Себто звільнення є надмірним каральним заходом. 

Про порушення прав споживача у трансопорті та у закладах громадського харчування

Такі заходи, як не пускати невакцинованих людей в транспорт та кафе, є превентивними, відіграють насамперед захисну мету для суспільства, а не каральну. Це треба розуміти. Вже згадане мною звільнення – це надмір, а не превенція. Судова практика дуже чітко пояснює різницю, тонку межу між тим, щоб просто відкидати та дискримінувати невакцинованих, створювати у суспільстві остракізм та тим, щоб захищати від загрози інших. 

В ресторані, чи транспорті, всі інші відвідувачі, чи пасажири, мають право на безпечні та нешкідливі умови, а працівники, водії, офіціанти тощо – на належні умови праці.

Про порушення права на освіту та недопущення до садочків, шкіл та вишів 

Справи, що стосувалося вакцинації дітей та їх права відвідувати начальні заклади, були і в Верховному суді України вже у 2021 році, і в ЄСПЛ – наприклад, зовсім недавня – Вавржичка проти Чехії 2021 року. Вони між собою дуже схожі. В обидвох випадках йшлося про дітей, яких недопускали до навчальних закладів, бо вони були не вакциновані. 

Суд ЄСПЛ постановив, що, відповідно до пропорційності, це було втручання у приватне життя, але воно було пропорційно необхідним. Діти втрачали певні можливості, але таким чином були захищені можливості інших людей. Верховний суд України підтримав таку саму позицію. Право на освіту не було втрачене, тому що у нас передбачено “Законом про освіту” можливість дистанційного або сімейного навчання. 

Верховний Суд України підтвердив: завданням держави є забезпечення дотримання оптимального балансу між реалізацією права дитини на дошкільну освіту та інтересами інших дітей. Отже, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення батьками дитини при збереженні обсягу права дитини на здобуття освіти, в тому числі в дошкільних закладах освіти протиставляється загальному праву (інтересу) інших батьків та їх дітей, які провели щеплення, перед направленням дитини для здобуття освіти в дошкільних закладах освіти з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров`я, що, крім іншого, гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України. 

Можна навести приклад іншої справи ЄСПЛ – Свідків Єгови у м. Москва проти Росії. Справа стосувалася переливання крові, від якої відмовлялися Свідки Єгови з релігійних міркувань. ЄСПЛ встановив, що кожен може приймати рішення відповідно до своїх власних поглядів, якими б нераціональними, нерозумними та навіть неіснуючими вони не були. Пріоритетним є можливість вибирати Проте йшлося про лікування конкретної людини, яка нікого, крім себе, на небезпеку не наражає. У випадку коронавірусу – це інша історія.

Грубо кажучи, вбивати себе людина має право, але наражати на небезпеку інших – зовсім ні. 

Поради лікарям

Аргументація проти вакцинація у частині захисту прав людини грішить фрагментарністю, тобто виглядає як висмикування того, що вигідно. Відмова від вакцинації є цілком обґрунтованою, якщо для цього є підстави. Тож лікарями мають бути вжиті застережні заходи, тобто попередження про можливі протипоказання, алергії тощо. 

Це достатня гарантія для тих, хто вакцинується, тому що ніхто не має бути змушений до вакцинації, якщо є протипоказання. Проте якщо ці застережні заходи були вжиті, то вакцинація є цілком законною. 

Як висновок, вакцинація в Україні є законною, відповідає принципу пропорційності і не містить ознак примусу.  Обмеження для осіб, що не є вакцинованими, є тимчасовими і цілком виправданими, враховуючи епідеміологічну ситуацію, в якій зараз опинилася Україна. Масова пандемія може бути зупинена тільки у такий спосіб.