
Як і хто будуватиме Україну майбутнього. Поради експертів, що варто врахувати
Про що треба думати вже сьогодні
Євген Глібовицький, засновник Інституту Фронтиру: Багато років тому я брав участь в Весняному діловому форумі. Зараз мені дуже важко уявити, як він виглядатиме наступного року. Бо в 2025-му в цей же час ми будемо в значно виснаженішій ситуації.
Євген Глібовицький
Питання не тільки в тому, що хтось прокинеться з допомогою, а хтось не прокинеться. Що відбудеться мобілізація чи вона далі буде загальмована. Ще один рік війни точно принесе втрати, забере ресурси, додасть напруги у відносинах між бізнесом і всіма іншими гравцями. Тому важливо, щоб ми зрозуміли кілька речей, які мусимо зробити.
В українському домі гострий дефіцит дорослих. І в певний момент найдорослішим гравцем стає громадянське суспільство, церква, бізнес. Мені здається дуже важливим, щоб ми побачили наступний крок поза межами свого бізнесу. Власники бізнесу – це люди, які добре розуміють, чим займаються, як виглядають бізнес-процеси, їх клієнти. Це прекрасно, бо додає сталості, гнучкості і можливості.
Але є друга сторона, про яку ми майже не говоримо. Дуже кваліфіковані, талановиті, спроможні власники бізнесу в Україні тільки відкривають для себе мистецтво бути капіталістами. Різниця між власником бізнесу і капіталу величезна. Перший сфокусований на бізнесі, другий – на тому, щоби тривалість життя капіталу була довшою, ніж тривалість активної присутності власника в бізнесі. При кожній зміні правил гри, переході з однієї фази в іншу, перегортанні історичних епох ці капітали опиняються в зоні ризику. Вони можуть отримувати транзакційні удари, бо досі було так, а тепер інакше. Хтось не адаптувався і збанкрутував. Пам'ятаємо історію Kodak, який винайшов цифрову фотографію, але хотів продавати плівки.
Родючий шар ґрунту українського капіталу тоненький, але вже сформований. Ми перша країна, яка вступає в Євросоюз зі сформованим ландшафтом капіталу. Значна частина українського капіталу токсична. Частина – зароблена важкою працею, доданою вартістю.
Європейські гравці, які прийматимуть рішення, на яких конкретно умовах Україна з українським капіталом інтегрується в Євросоюз, не завжди зможуть відрізнити чесне від токсичного. В них також є схильність до своїх офісів простих рішень. У них також багато інструментів регулювання через вартість і доступність грошей, створення конкурентних переваг чи проблем для учасників гри.
Тому рік, який попереду, буде роком, що навіть може сильно не змінюватися з точки зору пересування лінії фронту. Але це рік, який кожен з нас має на підготовку себе. Щоби зробити свою оптику ширшою і навчитись розуміти речі, яких ми не розуміємо. Як бізнес мусимо розуміти, як функціонують інші сфери життя, громадянське суспільство, держава. Як виглядають інші сектори, бо разом з ними треба буде будувати коаліції за нові правила гри. Нам треба буде бути включеним в суспільній дискусії щодо багатьох речей.
Російська агресія знищила Каховську дамбу і разом з нею радянські економіку, сільське господарство енергетику, транспорт. Хто має засинати і прокидатися з думкою про те, якою мають бути нові моделі для півдня, Львівщини, та для будь-кого? Ми бачимо, на скільки вразливою є концентрована генерація енергії. Одна ракета – і нічого нема. Нам треба буде змінювати свої звички, культуру.
Один з найбільших стратегійчних викликів – демографічний. Ключовим гравцем в ньому буде бізнес. Це він завозитиме людей, не держава. В момент, коли це відбуватиметься, дуже важливо розуміти, які це матиме наслідки на довшу перспективу. Бо в містах, де люди палять автомобілі один одного, власність коштує менше. Це заклик до того, щоб ми сфокусувались в цей рік, аби краще зрозуміти речі, які ми досі не розуміли і які поза бізнесом. Це єдиний спосіб підняти спроможність капіталу до виживання і забезпечити капіталу кращі шанси.
Капітал – це суб'єктність. Не тільки вас, як власників бізнесу, як тих, що мають свою волю. Це наша спільна суб'єктність, суб'єктність країни, ідентичності, суб'єктність на міжнародній арені. Тому від якості рішень, які зараз прийматимуть люди, перш за все ті, які є в цій залі, залежить дуже багато.
Бачення України, яка перемогла
Є.Г.: Якщо дивитися з 1991 року і пробувати пояснювати всі ті точки, де щось могло піти не так, але пішло так, то в християнських категоріях це є доказом існування Бога. Окрім того, що ми з вами є нащадками тих, що вижили, ми є й тими, кому вдалося в момент, коли не мало вдаватися. Якщо говорити про сценарії, то конус варіантів дуже пологий. Можливі дуже різні ситуації.
Ми чуємо тривожні речі, на кшталт поїздки Кемерона до Трампа в США і їх розмови про те, як наступного року примусити Україну погодитися на заморозку ситуації, яка є. А потім отримуємо відкриту публікацію колишнього міністра оборони Воллеса. Він пише, що очолюване Кемероном британське Міністерство закордонних справ зійшло з розуму і неадекватно оцінює ситуацію. А ми ж знаємо, скільки наших міністерств чи інституцій зійшли з розуму.
Тому питання не в тому, щоби покладатися на якийсь сценарій. Зарано говорити про сценарії, якісь конкретні можливості. Зараз треба говорити про свою спроможність і адаптивність. Це означає зокрема й вміння рано побачити виклики, з'єднувати точки в лінії, адекватно читати політичні зміни, які відбуваються.
Скажу про одну з речей, що зараз сталася і пройшла малопоміченою в багатьох колах. Я був дуже щасливий з того, що в деяких середовищах капіталістів її таки помітили. Це вихід «Суспільного» з телемарафону. Ймовірність того що інформаційний простір будемо монополізований, а ми розуміємо, що це означає для країни, різко впала. Це означає в тому числі й можливість свобод для бізнесу. Саме вміння бачити ситуацію, читати її є критично важливим. Я сподіваюся, що тоді через рік ми будемо краще розуміти що можна і не можна.
Ми кілька разів здивували світ. Вони нас хронічно недооцінюють, бо дивляться через оптику, яка оцінює нас за нашою найслабшою характеристикою. А це – інститути. Ефективних способів міряти людський капітал менше і світ не дивиться на них, як на операційні показники. Тому ми є тими, що постійно перевершують очікування.
Але тепер є інша проблема. Частина очікує, що ми весь час перевершуємо очікування. Радниця з питань національної безпеки президентки Словаччини Чапутової, яка зараз відходить від справ, кілька тижнів тому сказала мені: «Ви стали жертвами власного успіху. Ви так ефективно змогли переконати європейці в тому, що Росія становить загрозу для Європи, що тепер навіть країни, які далеко від Росії, бояться вам давати зброю». Це дуже складна гра і її результат буде залежати від того, на скільки сильними виявляться всі ланки. Зокрема й бізнес.
Паралелі з історією
Тетяна Ситник, компанія CBR: Хочу повернутися до слів Євгена Глібовицького про розширення бачення не лише на економіку, але й на політику і розвиток суспільства, щоб бачити можливості. Ще один лайфхак для цього – звернутися до історії. На основі досліджень історичних соціологів хочу показати, в якій ситуації ми зараз (презентація спікерки). Звичайно вона унікальна і її розв'язання та наслідок створять унікальну українську державу. Але механізми і процеси, через які ми проходимо, описані в історії, соціології.
Є фраза War made the state, тобто війна створює державу. Ті модерні європейські держави, які ми зараз маємо, були створені за рахунок війн і в їх процесі. Це динамічний процес взаємодії гравців: держави, владних еліт і інших впливових груп, внаслідок якого держава стає сильнішою.
Починається війна. Є певна провладна група, на чию територію зазіхає зовнішній ворог. Ця група повинна захищати свою територію. Для цього вона має вилучати ресурси і контролювати те, що є у неї на території. Бо щоб вести війну потрібні гроші, люди. Водночас групи, які стають донорами цих ресурсів – суспільство, великий бізнес, капіталісти – хочуть отримати щось взамін. А саме забезпечення, захист. В поточній українській ситуації, коли відкрили морський шлях, бізнеси отримали можливість працювати, доходи. Але частину свого ресурсу віддали на ведення війни.
Динамічність цих процесів призводить до того, що створюється держава, посилюється її спроможність. Динаміка ведення війни, вилучення ресурсів і забезпечення захисту призводить до розвитку інститутів. З'являються інститути оподаткування, судової системи, бо власника капіталу хочуть розуміти, що їх ресурси будуть захищені. Що далі, то ці інструменти стають складнішими. Зараз сильна держава – це та, яка може впливати на суспільство через дуже складні інструменти: інститути правопорядку та суди, системи оподаткування, системи м'якого впливу – комунікацію, розвиток і підтримку культури, взаємодію з громадянським суспільством і бізнесом.
Ольга Руднєва Superhumans, і Тетяна Ситник CBR
Політико-економічний аналіз ситуації
Т. С.: Зараз у нас іде війна. Держава централізує владу, вилучає ресурси. Бізнес у відповідь вимагає встановлення і дотримання певних правил гри. Розглянемо чотири виміри: політичні, економічні, суспільні і демографічної тенденції. Це дозволить розширити бачення і зрозуміти наші виклики і що у нас відбувається в політичній системі.
Триває централізація влади. В умовах ведення війни це природно, бо потрібно створювати сильну державу. В Україні є особливість – залежність від зовнішнього фінансування. Тому сильна держава складається з двох груп урядовців: тих, які відповідають за виклики війни і тих, які відповідають за реформи, бо це умова зовнішнього фінансування.
Оскільки ми в стані війни і нема виборів, електоральної динаміки, то вплив парламенту зменшується. При цьому зростає напруга між органами місцевого самоврядування і центральної влади. Ці лінії напруги часом приховані. Зараз вони не виходять назовні, бо нема повноцінного політичного процесу. Але за позитивного сценарію динаміка цієї напруги має призвести до посилення.
Україна має середні значення сили конституційних президентських повноважень і рівня демократії. Росія – низький рівень демократії, але значно більші повноваження президента. Наш ворог працює не м’якими, а тоталітарними інструментами, як це робив Радянський Союз. Росія скочується до використання прямого примусу. Нам не на користь бути слабкою державою з демократичними інститутами. Кажу не про відмову від демократизації, а про розуміння потреби посилювати державу. Ідеально бути сильною державою з високим рівнем демократії, як США.
Внаслідок війни суттєво зросла довіра до центральних (президент, ВРУ) і силових (ДСНС, СБУ) органів влади. На довоєнному рівні залишились органи місцевого самоврядування, але в кожному місті своя ситуація. Єдині, що втратили довіру – політичні партії, бо немає виборчої динаміки.
Бізнес на макрорівні демонструє економічну стійкість та адаптивність. В економіці зростає частка державних підприємств. Це також спосіб концентрації ресурсів для війни. Державні підприємства зростають, бо отримують активи, вилучені у приватних власників. Вплив олігархів зменшується через централізацію влади, припинення політичного процесу і концентрацію контролю над медіа в руках влади. Для ведення війни впродовж довгого часу потрібно, щоб вилучення ресурсів не відбулося одночасно і бізнес мав можливість працювати і акумулювати капітал. Тому для бізнесу важливий захист прав власності. Зараз між бізнесом і владою виникає напруга, бо бізнес може погодитися на вилучення ресурсів, але він хоче дотримання правил гри, щоб акумулювати капітал.
Третій вимір – громадянське суспільство. В 2022-2023 роках створено 33% від всіх зареєстрованих благодійних організацій. Це свідчить про силу громадянського суспільства, активну позицію громадян і те, що ця сфера стала більш законодавчо врегульованою.
Демографічний вимір дуже важливий в довгостроковій перспективі. За нашим дослідженням в нас на підконтрольній території близько 32 мільйонів осіб. В демографічній стратегії опублікована цифра 31,5 мільйон. Це 87% від рівня станом на 1 січня 2022 року. В структурі населення з'являється дуже багато груп, постраждалих від війни. Зростає їх кількість і різноманіття, бо вплив війни дуже широкий. Наприклад ветеранів війни (з 2014 року) 900 тисяч, внутрішньо переміщених осіб – 5 мільйонів, стільки ж людей виїхали від війни за кордон. Треба інтегрувати цих людей в соціальне життя, залучити їх в економічну активність. Проблема людського ресурсу, робочої сили є дуже великою.
Якою Україна вийде з війни
Т. С.: Як ми вийдемо з цієї війни, залежатиме від взаємодії центральної влади, бізнесу, власників капіталу, громадянського суспільства. І від того, як ми вестимемо війну, створюватимемо нові державні інститути, вилучатимемо і залучатимемо ресурси, забезпечуватимемо захист.
За позитивного сценарію ми виходимо з сильнішою державою, спроможною більш складними, м'якими інструментами впливати і взаємодіяти з суспільством; ефективними інститутами ринкової економіки; забезпеченням правопорядку судової системи; високим рівнем довіри і соціальної згуртованості; сильнішими інститутами політичної демократії, яка відновлюється після закінчення війни.
Для цього сценарію є низка ризиків. Загрози для правопорядку – це корупція, слабка судова система, вибіркове правосуддя, поява недержавних силових мілітаризованих структур. Для економіки – повільний і недостатній притік приватного капіталу через невизначеність і незахищеність прав, зростання присутності держави в економіці, зменшення конкуренції, брак робочої сили. Для врядування – відкладання непопулярних економічних рішень, непередбачувані зміни політичного ландшафту, дефіцит професійних кадрів на усіх рівнях і нові спроби захоплення держави. В результаті динаміки розподілу і вилучення ресурсів можуть виникнути нові олігархи.
Є напрямки, де маємо можливості. Це модернізація інфраструктури: енергетика, водопостачання, розвиток логістики. Подолання екологічних наслідків війни – Каховська ГЕС і нова модель побудови системи водозабезпечення і життя півдня, інфраструктурно-екологічні проєкти. В суспільній сфері важливим напрямком стане забезпечення громадського порядку. Про це свідчить приклад країн, які виходили з війни, зокрема балканських. Потрібно напрацьовувати складніші інструменти забезпечення громадського правопорядку. Напевно повернемось до реформи поліції. Також важливі інструменти непрямого впливу для попередження конфліктів і насилля у суспільстві.
Як посилити державу і не перетворитися на Росію
Т. С.: Щоб зрозуміти, де є Україна, треба використовувати два виміри: спроможність держави впливати і контролювати суспільство та демократизація. Інструменти впливу і контролю можуть бути різними. Тоталітарна держава впливає через репресії, табори – добре це знаємо з історії Радянського Союзу. Демократичні країни мають інші, непрямі інструменти: комунікацію, переговори, інститути.
Нам потрібно підвищувати спроможність держави. Вона повинна вміти контролювати суспільство, вилучати ресурси на війну, бо потрібно зберегти територію. І давати щось взамін – створювати правила гри, забезпечувати інститути судової, правоохоронної систем, щоб тут акумулювався бізнес.
Дуже важливо, щоб після закінчення війни ми поновили необхідні демократичні процеси: вибори, вирішення проблеми на деокупованих територіях, відновлення там місцевого самоврядування. Тоді ми також демократизуватимемось.
Збудувати гармонію між постраждалими від війни
Ольга Руднєва, CEO Suрerhumans: Ми говоримо, що держава має якимось міфічним чином сама себе посилити. Ми в Suрerhumans посилюємо державу і робимо це в колаборації з нею. Від початку створення проєкту ми прийшли з тезою, що не беремо державні гроші. Їх треба витрачати на війну. Ми воюємо за державні гроші, платимо зарплату військових ними з наших податків, а не донорськими грошима. На гуманітарні питання можемо знайти гроші за кордоном і довели це, залучивши 50 мільйонів доларів на Suрerhumans за рік існування.
Це і є посилення держави. Кожен крок ми робимо в співпраці з Міністерством охорони здоров'я, все проговорюємо, питаємо: «Де ви хочете, щоб ми були? Де в вас є потреби? Де ваші основні евакуаційні шляхи?». Зараз йдемо в Одесу, в Дніпро тому, що там треба надавати послугу постраждалим внаслідок війни, які втратили кінцівки або обличчя. Нам кажуть: «Ви божевільні будуватися в Дніпрі в ситуації, яка там склалася». Те ж нам казали два роки тому, коли ми йшли будуватися у Львові.
Посилення держави – це робота кожного з нас там, де ми зараз знаходимось. І від того, чи ми це розуміємо, буде та форма посилення держави, яку ми отримаємо після перемоги. Якщо дозволимо державі посилюватися самостійно за рахунок своїх ресурсів і укріплення влади, то це буде трошки інше посилення.
Ви перелічили різні групи постраждалих від війни. Та ми всі маємо травми війни, належимо до якоїсь із них чи ні. Будь-який українець має травму війни. Хтось – травму втрати рідних, знайомих, будинку. Люди, які виїхали за кордон, також мають травму. Люди, які воювали – воєнну травму.
Питання в тому, як ми всі, травмовані по-різному, будемо співіснувати. Всі чомусь вважають, що почнемо це робити після перемоги або в якісь точці, де видихнемо і скажемо: «А тепер давайте співвіснувати. Що там в тебе за травма? А в мене гірша!». Нема такого приладу, яким можна підійти і поміряти травму. Нещодавно до нас прийшов хлопець, в якого нема пальця, але він абсолютно зруйнований морально. Наші хлопці кажуть: «Це палець, він тобі навіть не потрібний». Один сказав з гордістю: «В мене нема трьох кінцівок! Що він шмарклі на кулак намотує?». Психологи почали працювати з тим хлопцем, а він воює з 2014 року, не має жодного живого побратима. Не в пальці питання, а в тому, що людина втратила всіх, кого знала. І його травма набагато глибша, ніж того, хто втратив три кінцівки. Маємо стати більш емпатичним суспільством, бути готовими до співіснування з різними травмами і навчитися функціонувати в цій новій реальності.
Зараз ми дуже багато працюємо з банківською системою, бо військові приходять в державні банки і кажуть, що там закрили їх рахунки. Але їх закриває держава, а банки не знають, як їм реагувати. Наша інфраструктура не готова до такої кількості людей з інвалідністю. Маємо прийняти важливий факт: ми будемо країною людей з інвалідністю. Це не погано і не добре – це те, як ми виборювали свою свободу.
Вже зараз маємо сотні тисяч поранених людей. У війську 1,8 мільйона осіб. За прогнозами Мінекономіки на кінець війни буде 3,6-4 мільйони людей, які мають бойовий досвід. Всі вони потребуватимуть послуг реабілітації, навіть якщо не отримають поранення. Бо всі ходили з 30 кілограмами за спиною, спали на землі, погано харчувалися. Якусь інвалідність ми зможемо побачити, якась буде невидимою, як психологічна. Як кажуть іноземці, signature of Ukrainian war – це контузії. Одна контузія - це порушення когнітивних функцій. А до нас приходять хлопці, які мають 10-15 контузій і зараз не лікуються. Прокапались – і вперед на передову.
Тому ми маємо навчитися жити з інвалідностями, які бачимо і не бачимо, співіснувати в цьому доволі яскравому різноманітті травм війни. Ми очікували в наших пацієнтів великий відсоток ПТСР. Це люди з бойовим досвідом, з досвідом вуличних боїв. Але доволі низькі відсотки наших пацієнтів мають ПТСР. Натомість вони мають моральну травму – це коли ти робив щось, що суперечить твоєму розумінню світу. Переймаються рішеннями, які приймали в війську, зокрема за підлегих. Наприклад: «Якщо обороняючи Україну ми займали будинки українців, вдягали їх одяг, брали їх машини, то як це відрізняє нас від росіян, які робили те саме». Маємо працювати з моральною травмою, з великою кількістю травм. І питання, як ми, як суспільство навчимося чути одне одного, станемо більш емпатичними. Як перейдемо від скриптів: «Доброго дня! Кава? Круасан?» до розуміння, з чим людина прийшла до тебе, коли ти в сервісі.
Тож повторюсь, державу посилюємо ми кожен на своєму місці. Немає ефемерної держави, ефемерних державних грошей – це гроші, які ми сплачуємо як платники податків. Це великий виклик. Я дуже оптимістично ставлюся до того, що війна створює державу. В нас є вибір: можемо стати сильною державою, війна може нас вибудувати як націю, або зруйнувати. І ми досі не пройшли точку розуміння, що вона зробить з Україною. Я бачу, що війна зробила з нашими військовими, які потрапили до нас. Вони стали сильнішими, прогресивнішими. Але це не кінець їх шляху. Не знаю, що б з ними сталась, якби не потрапили в Suрerhumans. Попереду ще багато виборів, доріг перед нами. Від щоденних дій залежить та Україна, в якій ми будемо жити… чи не будемо, бо тут неможливо буде жити. Ця точка не пройдена.
Люди майбутнього
О. Р.: В нас є стратегічний план – відкрити одного дня Suрerhumans в Ялті. Решта – інструментарій, щоб дійти до цілі. Так, ми відкриваємось в Одесі, Дніпрі, будуємо інформаційно-освітній центр, робимо 3D-лабораторію, яка частково друкуватиме протези в Україні. Працюємо в цих напрямках, щоб накопичити досвід і передати його державі, яка може його капіталізувати і монетизувати.
Ціль проста: якщо мають бути якісь benefits від цієї війни, яка зруйнувала наше життя, то це накопичення досвіду надання медичної допомоги при військовій травмі. Україна має стати світовим експертом, бо зараз маємо найскладніші випадки, яких світ не бачив. І ми можемо напрацювати це все.
Війни у всі часи були рушійною силою розвитку медичних технологій, бо треба було швидко приймати рішення. Я хочу щоб ми накопичили досвід як країна і потім монетизували його. Щоб медична допомога і військова справа стали як IT. Щоб ми рухалися в R&D для медицини – зараз час, коли в нас велика кількість пацієнтів, з якими можемо працювати. Я впевнена, що протезування в світі зараз зрушиться з надзвичайною силою, бо з'явилась така кількість пацієнтів, які можуть активно використовувати протези. Були класні, цікаві протези. Але такої кількості людей, особливо з ампутацією верхніх кінцівок, в світі не було. Протезування не тільки про «дайте мені руки і ноги, бо я їх втратив». Воно про те, як ми всі будемо з вами жити, коли наші ручки і ніжки відмовлять, а ми схочемо жити 100-120 років. В нас в центрі насправді люди майбутнього.
В чому унікальний досвід України
О. Р.: Коли почалася війна, ми пішли за досвідом в країни, які мають ветеранів, бойовий досвід. Жодна з них, окрім Ізраїлю, останнім часом не воювала на власній території. То про який досвід ми говоримо? В них не було такої кількості поранених, викликів з якими стикалися система охорони здоров'я, такої затяжної війни. Вони нам кажуть: «Ми вам розкажемо, як працювати з людьми, які мають травми. Людина має бути в безпеці». Ми відповідаємо: «Закінчили семінар, розійшлися». Бо наші люди не є в безпеці. Для військового, який перемістився з зони frontline до нас це відносна безпека. Бо небезпекою для нього є цивільний світ. В тій небезпеці йому було все зрозуміло, а в цій – нічого.
Нема досвіду, який нам може зараз зарадити. Ми приходимо до них з нашими кейсами. От в нас є Андрій Смоленський, працівник Ernst & Young, дуже розумний хлопець. Він з потрійною ампутацією, не має двох верхніх кінцівок, зору і слуху. Що нам з ним робити? Дати йому протези рук не можемо, бо він не бачить. Весь світ не знає, що робити з такими кейсами.
Думаю, що набагато складніший ПТСР буде у росіян, бо вони не розуміють, за що воюють. Ми чітко розуміємо, бо воюємо на своїй території за власну землю. Наші хлопці кажуть: «Я пишаюсь своїми протезами, це замість медалей. Це те, як я захищав свою Україну і я щасливий їх показувати. Це частина моєї ідентичності». Людина не каже, як шкода, що вона втратила ноги. Вона розуміє, за що їх втратила.
Ми не знаємо, з якими наслідками будемо стикатися. І на жаль в світі нема релевантного досвіду, бо він не знав такої війни. Вони нам розповідають, що ми відрізаємо забагато ніг. А я пропоную показати країну, яка за останні 50 років евакуювала людей по 21 годині з frontline. І не тому, що ми погано евакуюємо, а тому що в нас закрите небо і на момент евакуації медики вбиті. В нас хлопці евакують одне одного. В 60% наших пацієнтів середній час евакуації 5-6 годин, їм відрізають ноги не через кульове поранення, а через турнікетний синдром.
Конкуренція і солідарність: взаємовиключення чи доповнення
Т. С.: В економічній конкуренції головне – можливості рівного доступу на ринок. У нас зараз є тенденція до монополізації ринків, їх концентрації, пов'язаної виходом з ринків частини інвесторів через невизначеність, ризики. Входження нових гравців на ринок обмежене. Тому їх залишається небагато і вони можуть між собою домовитися, підвищувати ціни. Щоб цього не відбувалось за цим має слідкувати антимонопольний комітет. Окрім цього важливий відкритий доступ на ринок. Для нього може виникати багато обмежень, зокрема технологічні, потреба в інвестиціях. Важливо, щоб не створювали штучних перешкод, зокрема законодавчого регулювання. З економічної точки зору конкуренція корисна, щоб ринки були відкриті і для уникнення захоплення держави, нового олігархату і монополій.
Якщо ж переходимо на мікроекономічний рівень бізнесів, то тут все вирішується ситуативно, як вигідно. Можна десь конкурувати, а десь скооперуватися, створити кластер і формувати спільноту, від якої буде один голос.
Ви питаєте, чи є конкуренція між Харковом і Львовом. Це два різні конкурентні поля з різними умовами, тому зараз не можемо говорити про конкуренцію Львова і Харкова – у кожного своя ситуація. Маємо дослідницький проєкт по готелях. Я говорила з базою відпочинку під Харковом, яка була в окупації і після звільнення провела повноцінний сезон в 2023 році. База була наполовину знищена, вивезли все обладнання, побутову техніку. Але вона працювала, бо до них поїхали клієнти зі Львова. Вони залишилися одні, хоч це була відпочинкова зона, там було багато баз відпочинку. Але лише у них були кошти, щоб відкритися і відновитися. Для них було великим досягненням, що відпрацювали сезон 2023-го. В цьому була економічна мотивація, тому що вони відновили базу і мали хоч якось відбити витрачені на реновацію гроші.
О. Р.: Солідарність і конкуренція можуть співіснувати. Солідарність має бути на стратегічному рівні: куди ми йдемо як країна, чого хочемо досягнути, які наші цінності. А от коли ми конкуруватимемо в тому, як цього досягаємо – це нормально. Ми всі зростатимемо. Не бачу нічого поганого в конкуренції. Мрію, щоб з'являлася центри, які би конкурували з Suрerhumans. Це означатиме, що пацієнт отримуватиме кращу послугу. І я, як керівниця цієї структури, розумітиму, що маю покращувати послугу. Зараз Suрerhumans створив такі умови, що коли приходжу до Міністра охорони здоров'я, то кажу: «Я не хочу, щоб пацієнт казав, що у вас тут краще за всіх, а говорив, що у вас так само гарно, як і всюди». Конкуренція змушує нас рухатись.
Чи ми хочемо найкращу послугу для людей, які боролися за цю країну? Звісно! В цьому в нас має бути повна солідарність. Як і в тому, яку країну будуємо, якою мовою маємо говорити. Не має бути конкуренції мов, регіонів. А в інструментарії можемо конкурувати скільки завгодно і це дасть можливість вижити найефективнішим, підняти якість послуг, товарів.
Ми ж не обираємо шлях, так вийшло. Але ким бути на цьому шляху – це завжди наш вибір. Нас питають, чи важко просити гроші. Я не знаю, я ніколи не просила. Даю можливість людям допомогти Україні в дуже непростий час. Україні, яка зараз бореться за весь світ. Просять в інших форматах, а ми не просимо, ми показуємо, що є працюючий проєкт, який дає результати і ви можете долучитися. Це зараз велика честь. Про цю війну писатимуть в усіх підручниках через 5-10 років і діти цих людей спитають: «Що ви робили під час цієї війни?». І відповідь напевно буде дуже крута: «Я допомагав Україні, долучався до крутих проєктів в Україні, яка перемогла». Вважаю що це гарний рядок в резюме європейського, та й будь-якого політика.
Текст: Марічка Ільїна
Партнерська публікація
___________________________________________________________________________________________________
Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.
Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.
Вибір Твого міста
- «7 із 10 можуть вижити, якщо поруч ті, що мають базові навички порятунку»
- «Найгірше було при москалях». Як українці святкували Великдень під час воєн
- Палили смерть і заплітали шума. Непопсові традиції Великодня
- «Гора Блаженств» неподалік Львова. Місце, яке варто відвідати
- «Тепер усі пацієнти хочуть бути тут». Як у Львові лікують військових у новому просторі
- «Більше не кіно». Як у центрі Львова хочуть змінити Будинок офіцерів
- Відсторонили голову громади, або Що сталося у Славському, де буде масштабний курорт
- Історія, якій близько 150 років. Як виживає легендарна книгарня НТШ у Львові
- Чим славиться Львівська політехніка та хто може стати її новим ректором
- «Вибачте, я купив це авто до того, як Маск збожеволів». Що з електрокарами у Львові
- Шевченко, якого ми не знаємо
- «Наталю, я тебе люблю, але Україну люблю більше». Яким був Роман Шухевич
- «Мене звати Надія. Надія на все», або Ноїв ковчег для бідних у Львові
- «Після тренінгу не страшно служити». Репортаж про поводження зі зброєю
- «Це частина боротьби», – пані Посол ЄС про вступ України до Євросоюзу
- Одну з поліклінік Львова суттєво оновлять. Що зміниться для пацієнтів
- Музей, військовий меморіал і кладовище. Як змінюється Личаківський цвинтар у Львові
- Предмет, якого не було 30 років. Що обов'язково вивчатимуть у школах і як це буде у Львові
- На рак шийки матки хворіють навіть 18-річні. Як зберегти жіноче здоров’я
- «Маємо відкрити «хвіртку» наступним поколінням», або Що не так із військовими меморіалами
- Серед учнів – шкільна вчителька. Де у Львові навчитися керувати безпілотниками
- «Не брешіть дітям і зацікавлюйте їх», – 26-річна переможниця «Освітньої премії Львова»
- «Шкільні канікули треба скоротити». Про вчителів, учнів та школи у Львові
- «Частину з них віддають у притулки». Чому на свята тварина − не подарунок
- Репресоване Різдво. Як совєти забороняли вертеп, коляду та інші традиції
- «Два тижні істерика, потім команда працювала з ранку до вечора», – СЕО Well Bud Катерина Джичка
- Сім рішень для розвитку України, або Без чого ми не зможемо вступити в ЄС
- Коли Захід дасть усе, що просить Україна, та чому нам треба мілітаризувати суспільство
- «Нам треба переосмислити ставлення до солдата», – військовий «Пророк»
- Проєкт на десять років, або Чи зможуть розвантажити Личаківську у Львові
- Зірка як символ. Яким цього року у Львові буде Різдво
- Львів'яни, економте під час «вуха котика», або Що з електроенергією в Україні
- «Ізолятор як покарання»? Що відбувається в інтернатах на Львівщині
- На «захисті» науки. Хто у Львові цього року став аспірантом
- Квартири у Львові подорожчають? Огляд ринку нерухомості під час війни
- Приватизація чи комунальна власність. Що буде з давньою солеварнею в Дрогобичі
- Як колишній механік, банкір і кицька Ракета збивають «шахеди» на Львівщині
- Кілька кроків для підтримки свого ментального здоров'я
- Ідея для польотів у космос і подорож з учнями до SpaceX. Історія вчительки із Львівщини
- Історії окрилених: жінки, які через війну переїхали до Львова і започаткували власну справу
- Любить творчість Івасюка та Білозіра. Ще раз про Клавдію Петрівну, яка виступить у Львові
- Будівництво може затягнутись? Що знову не так зі сміттєпереробним у Львові
- Як підібрати корм для кота і собаки. Про спеціальне харчування для тварин
- «Готові преміювати водіїв, які приведуть жінку-водія», або Що з транспортом у Львові
- «Львів перетворився на мурашник торгівлі». На чому заробляли львів'яни у 90-х
- Віталій Портников: «Я повірив, що українці стануть українцями»
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До містечка, де вперше підняли український прапор
- Ревматизм, артрит, псоріаз. Які ще ревматичні хвороби загострила війна
- Як Львів позбувався російської церкви
- Львів 90-х. Чим жило місто, коли Україна проголосила Незалежність
- Мільйон на мрію. Історії львівських учителів, які ввійшли до 50-ти найкращих в Україні
- «На жодних інших вишивках такого немає». Історія віднайденого взору на Львівщині
- Багатоповерхівки чи парк. Що збудують на Сихові
- Куди поїхати на вихідні зі Львова. До Свірзького замку та ренесансного костелу
- Одне на день. Якої шкоди може завдати морозиво і купання у водоймі
- Вбивство Фаріон у Львові. Про затримання підозрюваного, фото та інші деталі
- Чому перейменували Липневу у Львові. Історія площі, якій повернули історичну назву
- «Ми врізаємось у «стіну» на повній швидкості». Що буде зі світлом
- «Це Юля, а не робот!» Як у Львові працює ветеранська лінія
- У Львові подорожчали квартири. Що потрібно перевіряти при купівлі
- «Хочеться розвінчати міф про митника-хабарника». Інтерв'ю з керівником Львівської митниці
- Замість трамвая велосипедна доріжка та готель. Що обурило мешканців Винників
- Ганьба і упередження. Хто і чому зриває створення Національного військового меморіалу
- Що сталось, коли під час аварії у Львові загинув хлопчик. Розбір
- Діагностичні центри замість поліклінік. Що це означає для пацієнтів Львова
- Чотирилапий колега. Як найбільший виробник корму заохочує брати собак на роботу
- 9 книжок, які читають герої відомих фільмів, або Що дивитись і читати
- «Можемо бути без світла п'яту частину доби», – експерт про зиму
- Як позбутися черг у львівських ТЦК. Версії працівників та відвідувачів
- Чому черешні по 200 гривень, або Яким буде сезон ягід та фруктів
- Як потрапити в будівлю, або Навіщо реконструюватимуть вокзал у Львові
- «Без запису не приходьте». Як оновити дані у львівському ТЦК
- «Все маємо, але бракує місця в домі», – сім'я, де народилась 11-та дитина
- «Мусимо пристосуватися до графіків відключень світла». Інтерв’ю з директором YASNO
- «Таких операцій не роблять у Литві, Латвії, Естонії». Як львівські нейрохірурги рятують дітей
- «Я уявляю, як трава проростає крізь нього». Історія матері зниклого безвісти героя
- «Якщо підемо шляхом конкуренції, то програємо»
- «Не треба вав-ефекту». Як змінився підхід до архітектури Львова
- Резервувати треба лише тих, що платять податки, або Що не так із економічним бронюванням
- Військовий цвинтар у Львові. Що стало предметом суперечки
- «На протезі в Антарктиду!», – боєць зі Львівщини, який пережив клінічну смерть
- Чи варто терпіти біль голови. Розмова з неврологом
- «Я доглядаю могили чоловіка, брата і невідомого воїна»
- «Чому я залишаюсь у Харкові?» Розповідь волонтерки з міста, яке постійно атакують
- Чому у Львові не так, як у Відні, або Як урятувати громадський транспорт
- «Яблуко розбрату», або Що сталось у сихівській школі
- «Тут вирує своє життя». Чи потрібні старі ринки в середмісті Львова
- «Заміни, заміни старенький трамвай». Як до Львова їдуть трамваї з Європи
- Чи можуть кияни викупити Житній ринок
- Психлікарню на Кульпарківській кардинально змінять. Інтерв'ю з директором
- «Важливо знати, що в тобі є доброго». Отець про піст, Папу та дофамінове покоління
- Як розвивати Львівський палац мистецтв
- Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни
- Чи молодшає рак і чи більшає хворих. Розмова з керівником Львівського онкоцентру
- Made in Ukraine. Як на Львівщині виробляють корми для тварин з бананами і креветками
- «Це найбільший скандал». Експерт про Папу та кампанію проти України
- Земля і руїни. Які виставки варто відвідати у Львові у березні
- Чи збудують у Львові перехоплювальний паркінг та до чого тут «джентльменська угода»
- «Ми маємо чим пишатися». Що буде з Академією друкарства і що кажуть у МОН
- Як забудують Садову-Петлюри і чи не зупиниться Кульпарківська