Поет-боєць Артур Дронь: Найбільше дратує байдужість до війни

7687 0
Артур Дронь пише вірші, навчався на факультеті журналістики у Франковому університеті й захищає нашу країну на фронті. У 20-ть він видав свою першу збірку віршів «Гуртожиток №6», а восени у «Видавництві Старого Лева» вийшла його нова збірка поезії «Тут були ми». У Всесвітній день поезії публікуємо інтерв'ю, яке ми записали з ним у серпні 2023 року. В ньому Артур Дронь для «Твоє місто» розповів, чи важко поетові на війні, чому перші пів року він взагалі не писав, як опинився на фронті та чи читає він вірші побратимам.

Насамперед розкажи, як ти опинився на фронті. Чи усвідомлював, що почнеться війна і чому ти вирішив наступного дня після вторгнення записатися у тероборону?

В можливість повномасштабного вторгнення я до останнього не вірив. Мені здавалося, що таке в сучасному світі неможливо. Наче й обдумував цей варіант, прикидав, що робитиму в такому разі, але все одно не вірив аж до ранку 24-го лютого. Та зрештою, зранку 24-го, коли розбудила дзвінком мама, я теж не повірив. Але тоді вже почув сирени за вікном.

А рішення піти в армію трималося і на патріотичних, але також і на таких чисто людських почуттях. З‘явилася пряма загроза всім, кого я люблю. Наші вороги хочуть прийти в кожне місто і село, грабувати, ґвалтувати і вбивати. Вони вже зробили це з тисячами, а чим далі дійдуть - тим більше вб‘ють. Тому треба давати відпір, йти і захищати свою сім‘ю, друзів, країну. Звичайно, ти наражаєш себе на небезпеку чи ймовірну смерть, але є важливіші речі. Зараз такий час, що це треба зробити.

Так і опинився в армії, а потім і на фронті.

Чи важко поетові на війні? Чому ти перші пів року взагалі не писав?

Всім важко на війні. Поет, юрист, механік чи інженер - під обстрілами всі однаково близькі до смерті. Найбільшу роль відіграє психіка, те, що в тебе в голові. А воно не часто залежить від професії чи роботи. Зараз воюють всі. Представники всіх відомих мені професій і кількох, які раніше були невідомими.

А не писав я, тому що з початком повномасштабної війни якось перестав бачити в цьому сенс. Зневірився у словах, у цьому складанні їх в різному порядку. Не тільки у віршах, а в текстах взагалі. Сідаєш щось написати, а тоді раптом приходить сповіщення в телеграмі, де новинний канал публікує фото маленької дівчинки під завалами будинку. Письмо втратило для мене значення в такий час. 

Я довго нічого не писав, але багато думав про писання. З часом почав дивитися на ці речі по-іншому. Більше розуміти. Оте письмо, літературу - все це треба було заново для себе відкрити і по-новому зрозуміти. Переконатися, що це важливіші поняття, ніж я собі будь-коли думав. Я переконався. У серпні знову почав писати вірші, але це вже зовсім інше письмо, ніж було до того.

Чому отримав позивний Давид?

Позивний я обрав собі сам. Він мені багато означає, довго можна було б говорити. 

Я дуже люблю псалми Давида, вони завжди мене супроводжують, а після того, як потрапив в армію, а згодом на фронт - їх теж відкрив собі по-особливому. Тому якщо коротко, позивний обрав в честь біблійного Давида.

Розкажи, будь ласка, про життя на війні. В яких точках був, які моменти були найважчими?

Перші місяці війни наша бригада знаходилася у Львові. Вона тільки формувалась, ми проходили підготовку, навчання. Першими завданнями була охорона стратегічних об‘єктів у Львівській та Закарпатській області, а згодом - облаштування оборонних позицій на Волині. Це середина минулого літа, коли загроза зі сторони Білорусі здавалась найбільш імовірною.

А у серпні з волинських лісів виїхали в зону бойових дій у Донецькій області. Спершу були неподалік Краматорська, а згодом вже потрапили на передову. Довго воювали на напрямку Кремінної, на межі Донецької і Луганської областей. Ми були на нульових позиціях з кінця вересня по листопад, тоді отримали два тижні відпочинку під Краматорськом, після чого знову повернулися на передову. На цьому напрямку наш батальйон воював до кінця липня цього року. А нещодавно бригаду перевели на Харківщину, на охорону державного кордону. Тут спокійніше, маємо можливість трохи перевести подих. 

Найважче завжди, коли гине хтось із твоїх побратимів. Звичайно, є багато складного і страшного. Але стикатися зі смертю - найважче.

Розкажи про свій взвод. Що це за хлопці, про що ви мрієте, про що шкодуєте, про що найчастіше говорите.

Мій взвод від початку був наймолодшим у нашій роті. Кістяком підрозділу стали хлопці від 19 до 25 років. Нам пощастило із цим, ми завжди помагали один одному адаптуватися. Разом потрапляли в дуже різні обставини, найчастіше - жахливі, звичайно. Багато пройшли пліч-о-пліч, разом отримали бойовий досвід, разом втрачали побратимів. Ми спільно даємо собі раду зі всім труднощами, і це головне.

Але загалом взвод дуже різний - люди прийшли із найрізноманітніших сфер. Тому й говоримо про різне. Життя, війна, фільми, смерть, батьки, постачання Заходом зброї, музика, інфраструктура Львова, військове спорядження, книжки, алкоголь - довго можна продовжувати, бо це дуже різноманітний перелік. Стільки проговорилося вже за тих півтора року…

Ну а мріємо повернутись додому живими і цілими. Бачити рідних не двічі на рік у відпустці, а щодня. Та про сім‘ї мріємо, про майбутнє. Про спокій.

Чи читаєш свої вірші побратимам?

Хіба одного разу, коли робили відео про нашого покійного бойового медика роти Олександра Коберника.

Але багато разів читав побратимам вголос книжки. І в будинках, де ми квартирувалися, і в бліндажах та окопах. Та й під обстрілами читав. Це з тих речей, які ніколи не забудуться. Над позиціями літають міни, а ми книжку читаємо. Це щось дуже людське, як мені здається.

Ти був кілька днів у відпустці. Яким ти побачив зараз Львів?

Дуже приємно потрапили додому. І приємно бачити своє місто не зруйнований, це багато чого вартує. Але водночас і незвично там знаходитись, це наче дивишся якесь дивне кіно. Багато людей, така ілюзія безтурботності, такий рух. Ніби хтось крутить тобі фільм про інше життя, а ти сидиш збоку і дивишся. 

Часто виникають дискусії у суспільстві, чи можна веселитися під час війни. Що ти про це думаєш?

Думаю, що до всього треба підходити з головою. Іти в якийсь нічний клуб на вечірку в часи, коли Площею Ринок щодня проїжджають катафалки, - цього я не розумію. А таке є.

З іншого боку, сходити в ресторан чи паб якийсь, щоб відпочити; відсвяткувати день народження чи якесь свято - в цьому немає нічого поганого. За це теж воюють. Просто треба не перегинати з тими веселощами, з головою все робити. Ніхто не зобов’язує тебе сидіти і 24/7 плакати. Але живи з розумінням того, що відбувається навколо.

Про це найкраще питати навіть не військових, а їхніх рідних. Спитайте батьків, чия дитина на фронті, як вони проводять час, як відпочивають і де на їхню думку межа між дозволеними і недоречними веселощами. Їхні слова будуть найкращим і найправдивішим орієнтиром для цивільних людей.  

Війна змінила тебе, твої погляди? Якщо так, то як саме?

Звичайно, як і всіх, напевне. Щось вона загострила, щось притупила. Але найбільше травмувала, думаю. Знову ж таки, як нас усіх.

А також цей досвід робить категоричнішим у питаннях доброго і злого, справедливого і несправедливого. Часто кажуть, що у ветеранів війни загострене відчуття справедливості. Так справді є, бо після пережитого сильно зменшується терпимість до несправедливого. І до байдужості, до речі, теж.  

Хто тебе чекає вдома?

У мене дуже велика родина, перш за все постійно переживають і чекають мого повернення рідні.

В одному з віршів ти написав, що ви рідко говорите про надію, патріотизм чи Батьківщину. Чому так?

Ми звикли не вести розмов про такі речі. І, зрештою, що нам сказати один одному про патріотизм? У тому ж вірші пише також «навіщо слова про надію, коли ось вона поруч». Так і з нашими розмовами. Що сказати про патріотизм людям, які добровільно пішли на цю війну? Вони ж його втілення.

У тебе є дуже сильні слова «Солдати падають - діти ростуть». Розкажи, будь ласка, більше про цей зміст.

У 2001 році в Україну приїжджав Папа Римський Іван Павло Другий. На Сихові, у церкві Різдва Богородиці, він служив літургію, а потім діти прийшли подарувати йому танець. Це все є, до речі, в інтернеті, на Ютубі можна знайти відео того дня. Тоді почався дощ, а Папа Римський заспівав польську дитячу пісеньку і сказав до людей: «Дощ падає - діти ростуть».

Дощ падав, а діти справді вже виросли. Зараз велика частина з них за півтори тисячі кілометрів від Львова захищає Україну на фронті. Та всю цивілізацію захищає: і Польщу Івана Павла Другого, і ціле християнство, і саме право на життя. 

У тому тексті я писав, що папа говорив це «в старі безкоштовні часи». Бо тепер час, коли все дуже дорого коштує. Зараз правила інші, жорстокіші. Зараз формула цілком змінилась. Тепер за право дітей жити і рости кожного дня гинуть люди. Солдати падають, а діти ростуть. 

Артуре, восени (збірка вийшла восени 2023 року, - Ред.) вийде твоя збірка «Тут були ми». Скільки віршів там? Чому така назва?

Цю книжку готує до друку «Видавництво Старого Лева», і в ній буде близько п’ятдесяти віршів. Велика частина з них - це тексти, написані від імені різних людей або про історії різних людей. Мені дуже важить це багатоголосся. Це вірші про нас у жахливі часи, про різноманіття нашого болючого досвіду, про дивну витривалість нашої любові. 

Мені важливо підкреслювати - головне не те, що тут була війна, а те, що тут були ми. Що все це сталося саме з нами, і саме ми жили у цей час. Страждали, боролись, любили, захищали, хоронили друзів, заново вчилися говорити. Були тут і не пішли звідси.

Що ти зробиш одразу після того, як повернешся з війни?

Напевне, одразу поїду до рідних. І ми вперше за дуже довгий час посидимо без думки про те, що мені треба повертатися.

Що буде, на твою думку, нашою перемогою? Якою ти бачиш Україну?

Складно зараз сказати, як виглядатиме наша перемога. Звичайно, це звільнення всієї нашої землі, вихід на законні кордони, припинення бойових дій між нами і ворогом, міжнародні суди над терористами, покарання. Але коли і в який спосіб це станеться - я зараз ще не розумію. Це таке спільне для багатьох уявлення про перемогу, але на практиці є стільки нюансів і складнощів. І боротися нам ще стільки до тієї перемоги…

Україну бачу скаліченою, травмованою і з величезною кількістю роботи. Після перемоги також буде багато випробувань. Нам всім - із такими різними досвідами війни - треба буде знайти спільну мову. До своїх домів повернуться сотні тисяч учасників бойових дій. Із закордону приїдуть ті, які вирішили втекти від мобілізації. Повертатимуться до життя ті, які поставили його на паузу і повністю присвятили себе волонтерству. І нам всім потрібно буде жити разом і багато працювати. Тому я б не будував собі уявлень, що як тільки ми переможемо у війні, все зразу стане безтурботно і спокійно. Безтурботно і спокійно більше не буде. Принаймні, ще дуже не скоро.

І на завершення: що дратує військових, коли вони повертаються? Як нам правильно говорити, розуміти захисників, і чим ми можемо допомогти?

Найголовніше - ця готовність допомогти і це бажання зрозуміти. Військових багато, вони різні, кожен повертається зі своїми травмами, нас можуть дратувати чи ображати різні речі. Але перш за все - байдужість до війни. Важко бачити, що багато людей вже не хочуть думати про те, що в нас зараз відбувається. Живуть у якомусь своєму світі, нічого не роблять для перемоги, абстрагуються від війни. Дратують недоречні і надмірні веселощі в містах, у яких немає бойових дій. Легковажні висловлювання про щось важливе. Мені, наприклад, під час відпустки одна жінка сказала, що «не зрозуміло, за що гинуть наші солдати». А один чоловік - що «війну придумали, як коронавірус, і вона закінчиться щойно цього захоче Байден». Якісь такі абсолютно маразматичні речі. Хоча це говорили дорослі, наче цілком адекватні люди…

Чим цивільні можуть допомогти? Показувати, що для них війна також триває, що вони не окремо від військових. Що працюють, допомагають, не розслабляються. Коли люди приїжджають із фронту, наприклад, у Львів, то вони потрапляють з одного світу в зовсім інший. Із реального світу в частково вигаданий. Бо на війні вони бачили, яким зараз є життя. Бачили його ціну. Платили її, зрештою. А в далеких від фронту містах люди часто самі себе обманюють. Оцим відмежуванням від війни, не звертанням на неї уваги. А це все ілюзія, воно дуже і дуже крихке, військові це знають.

Треба трохи стирати межу між цими двома світами. Бути в певному сенсі місточком для військових, які повертаються. Своїми діями сказати їм: «та, я ніколи повністю тебе не зрозумію, але, по-перше дякую тобі дуже за твою службу, а по-друге, дивись, ми тут теж працювали, поки тебе не було. ми не забували про війну, ми робили все, що могли і будем робити далі».

Підготувала Христина Гоголь

Фото надав Артур Дронь

 

***

Перед межею збережи 

оцю Любов,

як ріст ожин.

Сержантську відданість.

Дитинячу, собачу.

Цей плач, який

не переплачу.

 

Дійти до меж,

окреслити сліди.

Тримати межі 

і триматись разом.

І залишитись в жовтні назавжди.

Як за наказом.

 

Бо ця Любов,

що як тупі ножі,

гірка Любов,

яка стає твоєю,

тримається на тих, 

хто на межі.

І тих,

хто за межею.

 

***

Коли ми скидаємо бронежилети,

шоломи, бушлати, куртки, рукавиці,

і їмо мандарини біля буржуйки

і робимось схожими на дітей,

я інколи думаю,

що ти десь у сусідній кімнаті.

 

У селі

якась жінка з місцевих

сказала дитині: «Синочку!»

 

Але кожен із нас

озирнувся.

 

*** 

Вийдеш дивитись на берег, ріку,

читати листи і шукати в них вірші,

берегти цю осколкову рану, яку 

називаєш любов’ю, хоч це дещо більше.

Добре, що є ця ріка, береги.

І ти називаєш його дорогим.

І все надто швидко, і всього замало,

і хай би ще трохи тривало

хоч це відчуття міжреберне, спинне:

«Він усе забуває, але не мене».

 

Дивись, біля тебе цей берег, ріка.

Країна під шкірою мокра й липка.

Країна, яку відчуваєш на дотик,

коли розливається з тебе, а доти

ніколи по-справжньому не зрозуміти.

Добре, що скоро вже квітень.

Добре, що є його вірші, листи.

Він забуває усе, але ти -

те, що не вивітриться, не мине.

Щось міжреберне,

підшкірне,

спинне. 

 

***

Передавай вітання дітям.

Кажи, що птаха в грудях

знов потягнула мене на Схід.

Хай не бояться.

 

Я знаю, ти не любиш птаху.

Але я не обирав між вами.

Просто вона прокидається,

розпрямляється,

а крила такі,

що як мені не піти?

 

Передавай кохання дітям,

як вони передають

малюнки нам із хлопцями.

І той,

де обведено 9 маленьких пальців,

а на десятому 

закінчився фломастер.

І той,

який я в кітелі ношу ще з літа.

І особливо той,

на якому намальована маленька

дерев’яна годівничка.

 

Він мій улюблений.

Перше до коринтян 

 

Любов довготерпить, любов милосердствує,

не заздрить, любов не величається,

любов боїться тваринним страхом,

але продовжує йти,

любов могла б здатися, залишити все,

але продовжує йти.

А інколи в любові прострелені ноги,

або в ногах у любові осколки,

і ноги її стискають турнікети,

або ніг у любові більше немає.

Тоді любов несуть її друзі.

 

Любов риє окопи і живе в них,

і гризе у них лід із розрізаної пляшки,

коли хоче пити у мінус двадцять.

Любов виходить на бойові чергування,

піднімається на позиції

з грижами, з температурами, із простатитами, 

із контузіями, з астмами й алергіями, 

з високою імовірністю 

не повернутися,

з думками про когось 

найважливішого.

Все зносить, вірить у все, 

сподівається всього, все терпить!

 

Любов розрізняє на слух

виходи градів, прильоти мін і рух танків.

Очі любові болять,

коли довго дивиться в тепловізор.

Прокидається любов 

уночі, коли миші в бліндажі заповзають

під її бушлат.

Інколи любов

довго блює у посадці після важкого бою.

А інколи

любов закриває очі друзям своїм.

І загортає їх в спальники

і виносить.

 

Ніколи любов не перестає! 

Хоч пророцтва й існують, та припиняться, 

хоч мови існують, замовкнуть, 

хоч існує знання, та скасується.

Бо інколи закінчується обстріл,

і любові закривають очі,

і друзі загортають її в спальники,

і виносять.

 

І тоді вона

переходить живим.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!