Напевне, ви й на гадці не маєте, що народні танці зараз відроджуються. І танцює не лише старше покоління, а й молодь. Майже щотижня. Мовиться про спільноту «Дриґ», яка об’єднала львів’ян, що люблять автентичні українські танці та музику. 29 жовтня спільнота відзначала народини – 5 років. На свято в Нижньому залі Театру ляльок зібралося до 200 учасників спільноти і гостей різного віку. Разом із «дриґівськими» музикантами, під мелодії яких танцювала переважно молодь, цього вечора грали гості – Стратинські музики. Капела створена скрипалем Миколою Ральком – учнем самобутнього талановитого сільського музики Миколи Макушака. До її складу окрім Миколи Ралька входять Григорій Москаль (цимбали), Петро Якимів (баян), Катерина Проць (бубон). Їхня музика наповнена різноманітністю стильових забарвлень, адже в селі, окрім українців, проживало чимало поляків та євреїв, однак загалом це мелодії нашого Опілля. Святкування видалося неабияким і більше скидалося на справжні народні гуляння зі співами, танцями, наїдками і словесними та співочими побажаннями «многая літа». Гурт «Коралі» прийшов на забаву із подарунками та кленовою гілкою – посеред святкування її перетворили на гільце, обв’язавши кольоровими стрічками під спів колег і колежанок «дриґівців». А після спільного виконання «Ой на горі, на Маківці» задмухали свічки на святковому яворівському пирозі. Заслухавшись музикою і задивившись на танцюристів, можна було подумати, наче це якась подорож у часі. Але ні, бо онде каблуками відбиває ритм хлопець із дредами, а трошки далі в українському строї попідруки з партнером витанцьовує дівчина з блакитним волоссям. Як і чому молодь захоплюється автентичними танцями і відроджує їх, хто і де їх може навчити, як із забави вони переросли в терапію і допомогу військовим, розповідає Tvoemisto.tv.

Від музики до танцю

Як і кожна спільнота, ця має свою передісторію. Як і кожен танець, цей почався з музики. Співзасновниця «Дриґу» – акторка і музикантка Дана Бончук згадує, з чого почалось її зацікавлення тим, без чого вона тепер не може уявити свого життя.

«Насправді все почалося задовго до 2018 року. Так склалося, що кожен «дриґівець» мріяв про таку тусовку, говорили про це не раз. До кожного з нас це прийшло різними шляхами. Я поступово відкривала для себе автентичні танці орієнтовно після 2007 року, коли почала грати і співати в львівському фолькбенді «Бурдон», – розповідає співрозмовниця. – Перші свої майстер-класи я проводила в далекому 2009 році. Навіть маю дуже смішне відео з фестивалю в Свіржі, де зо 200, а може, й більше людей танцюють «Картоплю». Найбільше танців мене навчив Михайло Качалов, який грав у гурті «Буття». Гурт їздив у фольклорні експедиції, його учасники побачили та зберегли дуже багато музики і танців, чого тепер навчають. Велика подяка їм, ми від них перебрали чимало. Також ми заглядалися на гурт «Божичі» («Божичі» репрезентують вокальну та інструментальну сільську музику, народні танці Подніпров'я України, насамперед Лівобережжя, знають більш ніж 70 старовинних українських народних танців, перейнятих безпосередньо в носіїв традиції, та передають свої вміння іншим у школі танців ансамблю – Ред.). Вони створили середовище, в якому активно популяризували автентичні традиційні танці, зібрані і зафіксовані ними в експедиціях, реконструйовані зі слів. Ми хотіли й собі таке!»

Ось так крок за кроком почався рух. У літній школі «Рисі» – київської організації, яка досліджує народну музику і співи, а також проводить майстер-класи – Дана познайомилася з львівським актором і кобзарем Андрієм Сілецьким, який на школі вперше взяв дідову скрипку до рук. Тоді ж обоє зрозуміли, що автентичною музикою цікавиться щораз більше молоді, що на неї є запит.

«Нам хотілося грати, поширювати її, ми почали збиратись у моїй гримерці, щоби вправлятися. Наступного літа вчергове поїхала на школу «Рисі», надихнулася. Я купила віолончель, бо треба було баса. Своєрідна діаспора школи «Рисі» зустрілася у Львові і зрозуміла, що час щось робити, адже нам цієї музики вже не вистачало, стали залежними, – згадує вона. – Великий уклін і подяка танцівниці й культурній менеджерці Полі Запольській, котра мала запал, підштовхнула нас, зібрала. Нашу назву остаточно сформувала теж вона, бо ми собі балакали, десь воно крутилося довкола, а Поля це оформила в слова і назвала «Дриґ». Взяла на себе організаційну роботу і вчила нас танців. Нас дуже підтримали київські друзі – Сусанна Карпенко з «Божичів», Степан Андрущенко, Клим Палій зі «Щуки-Риби». Вони спеціально приїжджали по неділях, щоби пограти, потанцювати,і ми у них вчилися. Мали нагоду повчитися і спільно помузикувати зі знаменитою «Хореєю козацькою».

Що танцюють

Аби навчитися виконувати народні танці, передусім треба цього захотіти. На кожній зустрічі «Дриґ» тим, що прийшли вперше, показує основні прості танцювальні кроки, а далі ноги вже самі ведуть, куди треба. Бо українські танці складаються з нескладних рухів, притаманних майже всім танцювальним культурам. Як каже співзасновниця «Дриґу», акторка й учасниця етногурту «Коралі» Людмила Зборовська: «Тут не треба тягнути носочок чи стрибати, як ансамбль Вірського, бо народний танець і так красивий, переймає внутрішню красу тих, що танцюють. Досить трохи взоруватися на більш умілих танцюристів, дивитися, як вони рухаються, роблять найпростіші кроки і вистукують каблуками».

Танців, які виконують у спільноті, так багато, що важко перелічити. А починав «Дриґ» із центральноукраїнських, яких його учасники навчилися в Києві.

«Потім почали вчити тутешні, бо ми ж звідси, отже, треба й наші, з Опілля, Тернопільщини. Далі поїхали до фольклорного гурту «Ладовиці» на Поділля і були вражені їхніми танцями і мелодикою, що має часто дуже давнє шляхтянське звучання. Згодом грали на одній імпрезі, де треба було виконувати музику до середньовічних танців, але не сільських, а тих, які могла танцювати шляхта в Європі. Тому навчились і їх, – пояснює Дана Бончук. – Україна колись була в князівстві Литовському, тут дуже популярні литовські танці. Тому «Млинчики», «Млин», «Ойра», який дуже люблять наші танцюристи, також граємо, практикуємо. У вересні цього року їздили до Литви на міжнародний фольклорний фестиваль, перевірили і їх, все добре робимо (Сміється). До нас на «Дриґ» приходило дуже багато білорусів, Євген Баришніков із нами навіть грав. Ці люди виїхали з рідної країни через зрозумілі всім події. Олександр Наукович, який захищає нашу країну як боєць білоруського добровольчого батальйону імені Кастуся Калиновського, під час ротації в червні 2022-го вчив нас виконувати білоруські танці – «Воробей» і «Лявониха». Також наші танцюристи дуже люблять білоруський танець «Субота», якого нас навчив Ян Таяновский. А дослідниця Ольга Баришникова навіть проводила один із перших майстер-класів в далекому 2018 році».

Цікаво, що навіть танці іншого етнічного походження з часом набули рис національних українських, тож лише за інструментальним супроводом та змістом супровідної пісні можна визначити їхнє неукраїнське походження.

«У серпні ми п’ять днів перебували в Австрії, у школі танців. У них величезний запит на те, що таке Україна і наша культура. Було дуже приємно бути її амбасадорами. Там ми, звісно, навчилися австрійських танців. Але їхні мелодії дуже перегукуються з нашими. Австро-Угорщина мала чималий вплив на львівську міську культуру, в нас дуже багато вальсочків. Отож ми з ними грали, згадували якісь пісні, вони грали, а ми такі: «Та це наше взагалі!» Також там ми поповнили свій репертуар і навчилися ще й данських танців», – додає музикантка.

Із останніми відбулася цікава історія: дівчина, яка їх показувала, почувши українські «Гречаники», зауважила, що на таку ж мелодію є єврейська пісня ідишем про їхню національну страву – пиріжки з маком.

«На наших вечірках часто трапляються приємні сюрпризи, бо до нас приходять цікаві люди – представники різних національних культур. В березні цього року зовсім несподівано завітав гість із Естонії Танел Йаанімай, котрий також займається традиційними танцями, і навчив нас танцювати «Kihnumua». Ця назва походить від назви невеличкого острова в Балтійському морі, де він поширений, – розповідає ще одну бувальщину Людмила Зборовська. – Такі неочікувані, спонтанні епізоди насправді роблять наші вечори живими і творчими. До слова, Танел активно волонтерить: перевозить автівки з Естонії до України для наших захисників, тому обіцяє приїхати до нас ще не раз».

Де танцюють

Придумати танці – це одне, а де грати-танцювати? Одним із перших допоміг втілити задум «дриґівцям» і дав їм притулок директор-художній керівник Першого театру, заслужений діяч мистецтв України Юрій Мисак. «Я пішла до Юрія Мисака, який зараз на передовій. Ще не встигла сказати, що і як, як він уже погодився. Це була колосальна підтримка. Дуже дякую йому за те, що дав нам місце для репетиції. Потім було дуже приємно, коли Уляна Горбачевська прийшла на постановку в Перший театр, зайшла в наш репетиційний зал і сказала: «Це те місце, де відбуваються танці!» – розповідає Дана Бончук. – Так воно й пішло, почало розвиватися... Ми танцювали в Першому театрі та на його подвір’ї. Віолончелістка, невтомна організаторка й натхненниця багатьох фестивалів, співачка гуртів «Торбан» і «Slavalachіa» Марічка Чічкова, яка з нами від початку, і Театр ляльок нам усіляко сприяють, дозволяють грати і зустрічатися в Нижньому залі, Малому і виставковому залах. Нещодавно ми налагодили контакт із організацією «Українська молодь – Христові». Вони теж нам сприяють, впустили в своє приміщення на Пекарській. Також допомагають з проведенням танців різні фестивалі та театр при УКУ».

Важливий момент: «Дриґ» після повномасштабного вторгнення одним із перших почав збирати людей і танцювати, щоб якось розрадити, щоб зібрати гроші на армію. Бо чимало музикантів, учасників спільноти захищають Батьківщину.

«Кияни тоді ще боялися, в них узагалі патова ситуація була. Попри тривоги і те, що ми не знали, що робити, танці для нас стали відповіддю. Ми спонукали багатьох друзів та інші колективи збиратися, донатити, підтримувати військовослужбовців, одні одних. Я це назвала терапевтичними танцями. До мене часто підходили військовослужбовці і дякували. Казали, що не кожен піде до психолога, щоб дати раду з тим усім, що бачив, через що пройшов на війні. А тут вистачить бути присутнім, воно дає резонанс, дуже великий рефлексійний момент. Це один із способів говорити з нами всіма, це терапія, – пояснює співрозмовниця. – Ми завжди вшановуємо хвилиною мовчання пам'ять воїнів, які поклали за нас життя. Пам’ятаю, як під час першого майстер-класу в Австрії в Україні «прилетіло» у чернігівський театр, де працювала моя колега, тиждень перед тим вона була в місті... Мене аж заклинило. Австрійці дуже цим перейнялися. Не йняли віри, що ми поїдемо назад в Україну, що не живемо у Відні, не перемістилися, не втекли, не пересиджуємо, чи як це правильно сказати, бо всі слова якісь неточні».

Головне – спільнота

Уже п’ять років «Дриґ» навчається нового і вдосконалює вміння, розширює аудиторію та освоює нові майданчики, приймає нових учасників і чекає на тих, котрі тимчасово не можуть долучатись до танців через службу. Та головне у ньому – спільнота, переконана Дана Бончук: «За ці роки з нами грали дуже багато людей. Подальше життя в них склалося по-різному: хтось пішов, поїхав, хтось захищає Батьківщину, хтось хоче розвивати гурт і вправлятися. А мені хотілося розвивати спільноту, середовище як для простих людей, так і для музик, у якому звучить українська музика, куди люди приходять, щоб знайти щось, що їх ідентифікує».

Ірина Копровська

Ось уже півтора року однією з учасниць спільноти є художниця-реставраторка, іконописиця Ірина Копровська. Вона дізналася про «Дриґ» від друзів, з якими робила писанки в «Домі Серця» у Квітну неділю. Зацікавилася, цілий день готувалася до танців, хоча йшла тільки подивитися, бо не вміла танцювати нічого класичного, навіть польки. Але з першого ж танцю її закрутило і дало розуміння, що вона на своєму місці.

«Дриґ» наповнює, ця спільнота дуже відкрита, радісна, привітна. Тебе тут щиро зустрічають, чекають, люблять. Кожного навчать танцювати все, хочеш того чи ні (Сміється). Рухи мимоволі самі повторюються. Помалу почала вчитися. Вже півтора року «Дриґ» у мене в пріоритеті. Щонеділі, як тільки є танці і я є у Львові, я тут. Всі мої друзі вже знають, що в такі дні я їх чекаю тут (Сміється). Зараз уже можу сказати, що знаю кожен танець, бо насправді всі вони настільки прості, що їх неможливо не вивчити, – розповіла вона. – З першого разу улюбленими стали «Млинчики» і «Метелиця», під час якого коло рухається як один живий організм. Ці танці надихають, відповідають моєму темпераменту, імпонують мені. Кожен танець красивий по-своєму. Сьогодні один може не «зайти», а вже наступної неділі дуже сподобатись. І хоч це потужне фізичне навантаження, бо ти постійно в русі, стрибаєш, бігаєш, вони доступні кожному. Це не тільки руханка, а своєрідна терапія. Разом із танцями ми й пісні вчимо. Людмила Зборовська організовує свої майстер-класи, залучає всіх охочих. Тут дуже гарні та цікаві люди, завдяки яким я дізналася про інші товариства і спільноти, гуртки, співи».

А постійний учасник спільноти Левко Квятковський, який через службу в ЗСУ не зміг бути присутнім на святкуванні першого ювілею «Дриґу», поділився своєю історією і передав вітання через соцмережі:

«Мій шлях сюди проліг через Дністрову долину, де два роки тому я вперше почув про «музикуваті» танці від Дани Бончук. Відтак Дарина Пазенко підбила мене на «авантюру», і ми пішли на «Дриґ». До того часу я вважав, що танці – зовсім не моє, але ж народні... Я полюбив їх майже одразу і потім зрозумів, що так вшановую традиції предків. Що й казати, у танці можна відпочити (як не дивно), запізнати і навіть швидкоплинно закохатися, – пише він. – Моїм улюбленим танцем є «Млинчики». В ньому партнери міняються, наче набої в барабані револьвера, і в цій круговерті відчувається весь контраст доторків, темпераменту і настрою партнерок, це пізнання. П’ять років – це чимало і точна ознака затребуваності. Бо «Дриґ» – це не просто явище, це спільнота і терапія. Це насамперед товариство активних і небайдужих людей, які завжди готові допомогти, підтримати. Тож бажаю всім нам многих літ у танці та співі, головне разом».

Однак, не встигнувши відсвяткувати, «Дриґ» уже готує нову зустріч. Цієї неділі, 5 листопада, в приміщенні ГО «Українська молодь – Христові» (вул. Пекарська, 13) усіх охочих кличуть до танцю на «Дриґ з Бабою Єлькою».

«Баба Єлька» – це волонтерський просвітницький рух, присвячений вивченню та популяризації традицій, притаманних Кіровоградщині. Державне агентство розвитку туризму України додало їхню етнолабораторію до переліку «Туристичних магнітів України». Це інтерактивний музей старожитностей та автентичної культури сучасної Кіровоградщини, де зібрана понад тисяча речей, які представляють самобутню культуру центральної України: реманент, посуд, одяг і взуття, прикраси, воскові вінки, рушники, скрині і мисники, старовинні фото та багато іншого, а також життєві історії їхніх власників. А ще «Баба Єлька» нещодавно відкрила школу традиційних танців. Тож цієї неділі разом із ними можна буде навчитися центральноукраїнських танців – падеспанця, карапета, краков’яка та інших.

Марічка Ільїна

Фото Івана Станіславського та Надії Марченко

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми – про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.