На годиннику 10:30. Середмістям неспішно їде трамвай, снують перехожі. У такий час тут п’ють переважно вже другу каву, і спочатку може здатися, що Львів уже другий рік після повномасштабного вторгнення живе своїм розміреним життям. Але це не так.

Щотижня місто проводжає в останню путь кожного, хто віддав своє життя в бою за Україну. Із загиблими прощаються врочисто. Але так було не завжди.

«На жаль, люди дуже швидко звикають, навіть до похоронів. Починали сприймати їх буденно, не звертали уваги, як похоронна процесія йшла від церкви на цвинтар», – розповідає Євген Бойко, директор департаменту «Адміністрація міського голови» Львівської міськради.  

Особливу церемонію прощання з військовими в місті запровадили на сотий день повномасштабного вторгнення росії. 

На площу Ангелів стікаються люди. Поспішають лише молоді хлопці в «пікселях». Це курсанти. Сьогодні їхня черга  нести домовину, хрест, формувати колону. Частина з них вишиковується вздовж вулиці. Ще шестеро нестимуть труну. Стоятимуть у церкві незворушно коло деревяних хрестів з іменами загиблих. 

Площу перед храмом перейменували нещодавно. Раніше вона мала ім’я Стефана Яворського, російського богослова, похованого в Москві. Зараз місто, як і країна в цілому, позбувається всього, що має російський слід. Львів завершив декомунізацію та запровадив свою особливу традицію. 

Із літа 2022 року тут проводять міську церемонію прощання із загиблими на війні Героями. Домовини з військовими виносять із Гарнізонного храму святих апостолів Петра і Павла. Це головний храм для військовиків. Тут вони вінчаються, тут хрестять дітей. В одній із частин церкви можна побачити фотографії військовослужбовців та дітей, їхні малюнки, є тут і уламки ракет. У храмі служать військові капелани Української греко-католицької церкви – священнослужителі, які зголосилися підтримувати бойовий дух солдатів на війні та в мирний час.

Бувало таке, що в місті водночас прощались із сімома загиблими. Іноді похорони відбуваються в дві «зміни»: починаються об 11:00 та о 15:00. Усе працює як годинник. 

Люди несуть квіти, вінки, роблять півколо навпроти входу до храму. На своїй постійній позиції перебуває військовий оркестр, чорні автівки з написом “Комунальна ритуальна служба”. Тишу перериває військовий оркестр. 

До організації одного похорону залучена щонайменше сотня осіб: працівники міської ради, комунальна ритуальна служба, курсанти, військові – працівники центру комплектування, військовий оркестр, почесна варта, салютна команда, водії автобусів та автомобілів, поліцейські, медики.

«Віддайте шану герою, віддайте шану герою!» – долинає з гучномовця поліційного авто, яке їде попереду. За ним – чорні автівки з домовинами, жовті автобуси з родичами та близькими Героїв. На тротуари з довколишніх кав’ярень та крамниць висипають працівники й відвідувачі. Хтось стає на коліна. У закладах вимикають музику. Довкола площі зупиняється рух трамваїв. Поминальна процесія з площі Ангелів тягнеться вервичкою через вулицю Театральну і завертає на площу Ринок.

На головній площі міста їх зустрінуть працівники міськради. Завжди є хтось зі “старших” – міський голова або його заступники. Робочі комп’ютери залишаються ввімкненими. Вранці туди повідомили, з ким саме місто прощається сьогодні.

Щоразу тут готують інформаційну довідку про загиблого, друкований стенд встановлюють на Ринку за пару годин до похорону. Текст узгоджують із родичами загиблого. Його ж зачитує священник у храмі, якщо прощаються із християнином. Попри те, що у Львові чи не на кожній вулиці стоїть церква, воюють за рідну землю люди різних віросповідань.  

«Ми прощалися з РУНВірцями, обряд був лише на площі Ринок, а тоді поховання на цвинтарі. Був воїн, який сповідував іслам, із ним прощались у Ісламському центрі на вулиці Лінкольна. Відбулося поховання одного хлопця, який сповідував юдаїзм. Те саме з протестантами чи тими, що належать до ще інших конфесій. Парастас за день до похорону відбувається у їхніх капличках, – розповідає Євген Бойко.

У місті наголошують, що прощання на площі Ринок «підходить» усім. Кажуть, що така організація похорону мало де повторюється в Україні або й ніде. Навіть у Києві нема такого, щоб одна організація відповідала за чин похорону всіх загиблих воїнів у місті. 

У Львові це координує Адміністрація міського голови. Прийшли до цього, можна сказати, вимушено ще в 2014 році, коли, по суті, й розпочалася російсько-українська війна. Тоді на прохання військкомату спільно їздили до родини Голубів повідомити про загибель їхнього двадцятирічного сина. Осиротіло двоє незрячих батьків. 

Згідно зі спеціальними протоколами про загибель військового рідних повідомляють працівники центрів комплектування, які одержують інформацію з військових частин. Тоді родичів запрошують у міськраду, розпитують, ким був військовий, що любив, про що мріяв. Часом до такої непростої розмови залучають психолога. Але здебільшого це справа двох-трьох осіб. Сергій Кубелко, який працює в міськраді, показує аркуш, який отримують родичі загиблого після розмови. На ньому від руки написано, коли і де належить бути. Ось і все. Всі витрати на поховання покривають з міського бюджету Львова. Хоча вартість одного поховання в міськраді не називають, як і не кажуть про те, скількох хлопців поховали за ці десять років. Лік іде на сотні… У місті, де чи не з кожної родини хтось воює, важко приховати втрати. 

Та на Личаківському цвинтарі поховані не лише львів’яни. Є тут і ті, що переїхали до Львова після 24 лютого 2022 року. Таких чимало. Це внутрішньо переміщені чоловіки, котрі перевезли сюди родини, а самі пішли воювати.

Є тут і могила невідомого воїна. В місті довго досліджували, хто б це міг бути. Відомо, що той чоловік був у одній із львівських бригад. У місті сподіваються, що його особу ще вдасться встановити (біодані зберігаються в спеціальних умовах у патанатомії; на запити людей, які шукають своїх воїнів, час від часу роблять такі дослідження). Його могилу доглядає жінка, яка втратила на війні двох рідних: брата, який загинув у боях за Маріуполь у березні 2022 року, і чоловіка, який служив у 80-ці (80-та окрема десантно-штурмова Галицька бригада, - ред.).

Прощався Львів і з військовою медикинею. 

На війну ніхто не йде, щоби померти, але кожен має право на гідне вшанування. 

На годиннику 11:30. Чорне рено з домовиною пригальмовує на Ринку. Ця головна площа вже багато років пішохідна. Не кожна офіційна делегація може зупинятися перед входом до ратуші. Але не жалобний кортеж. Авто стоїть навпроти входу, якраз поміж двох «скам’янілих» левів, що також – на варті. 

Навпроти міськради чимало людей: рука на серці, голова похилена, хтось стає навколішки. Водії виходять із автомобілів. Звучить «Тиша». Це тужлива італійська композиція Silenzіo, яку виконує міський сурмач.

«Спершу я пропонував наші пісні, серед яких був “Повій, вітре степовий”. Але обрали цю. Вона схожа на американський Taps, який виконують під час військових поховань», – розповідає Ярослав Сімків.

Він уже понад десять років сурмить із міської ратуші. На прощання з військовими йому пошили інший одяг: чорні штани, замість білих, і червоний плащ. Під ним – темний светр. В Україні так заведено, що на похорон вбираються у темне. 

Гімн міста сурмач виконує з вежі ратуші, а для вшанування Героїв сходить на площу. Пан Ярослав скромний, неговіркий. Відмовився від нагороди “Волонтер року”, хоч як його не просили, не вказав ідентифікаційний номер, а без цього подання на нагороду неможливе. У повсякденному житті працює в ресторані “Пструг, хліб та вино”. Там його робота – зустрічати гостей, тут – проводжати загиблих. “Тишу” виконує із заплющеними очима. Коли хворіє, просить когось його підмінити.

Синьо-жовті й червоно-чорні стяги майорять обабіч бокових дзеркал автівок. Маршрут жалобної процесії пролягає площею Митною, вулицями Пекарською, Мечникова. Личаківська районна адміністрація має завдання попередити магазини, ресторани, клініки та інші підприємства про час, коли їхатиме колона. Люди вже привчилися. Прощатися з воїнами виходять цілими групами. Жива хвиля проводить в останню путь того, хто віддав життя за Батьківщину, до самого Личаківського цвинтаря. Це головне кладовище, розташоване не так уже й далеко від середмістя. Тут планують збудувати Меморіал військових поховань. Місто не шкодує на це коштів, а може, навіть готове переплатити: на архітектурний конкурс передбачили майже мільйон гривень. За задумом тут має бути пам’ятка архітектури ХХІ століття.

На міську церемонію прощання з українськими Героями часто потрапляють представники іноземних офіційних делегацій, і це справляє на них неабияке враження. Нагадує, що війна в Україні триває. Одного разу закордонні режисери попросили мерію повторити таку церемонію для зйомок фільму, але місто відмовилося. Це не «Нетфлікс». 

На цвинтарі домовину вкривають Державним прапором України. Тут також додержують військового церемоніалу – лунають прощальні постріли в повітрі, військовий оркестр виконує гімн України, у курсантів, що стоять довкола труни, рука на серці.

Їхній командир віддає честь, відтак стає на коліно перед матір’ю загиблого Героя і передає їй стяг, яким була вкрита домовина. Ледь чутно промовляє слова подяки. 

Фото: Твоє місто та Романа Балука, ЛМР

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.