Валерій Пекар

Валерій Пекар

Валерій Пекар: «Нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що це»

9964 0
У чому цінність «Маніфесту сталого миру» і як його можна зіставити з 10 пунктами української формули миру президента Зеленського? Що буде нашою перемогою і чому повернення до кордонів 1991 року недостатньо? Чи можемо ми отримати таку перемогу і справедливість, яких хочемо, на які компроміси заради цього готові йти? Чому Захід боїться як поразки, так і перемоги України, що станеться, якщо демократичний світ не усвідомить загроз і неминучості розвалу російської імперії? Перелічені теми >Tvoemisto.tv обговорило з Валерієм Пекарем, викладачем Києво-Могилянської бізнес-школи і Львівської бізнес-школи УКУ.

Сьогодні ви у Львові представляєте «Маніфест сталого миру», який публічні інтелектуали презентували ще в березні. Я його переглядав і не міг позбутися враження, що він зараз виглядає як дещо застарілий, має «занадто рожеву оптику». Це все про те, що ми будемо робити з росією, коли переможемо. Але навіть Нюрнберзький процес не був справжнім торжеством справедливості, як ми це розуміємо, читаючи історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта. В чому зараз цінність цього маніфесту?

Тут категорії оптимізму і песимізму недоречні. «Маніфест сталого миру» написаний наприкінці минулого на початку цього року колективом, до якого ввійшли 24 співавтори і співавторки – українські філософи, економісти, дипломати, міжнародники, соціологи. Його повна назва – «Світ після нашої перемоги. Маніфест сталого миру» і він начебто описує те, що буде після перемоги України, тобто неактуальні сьогодні питання, коли Україна стоїть перед тим, як далі провадити війну, щоб досягти перемоги.

Читайте також: Чому ми чекаємо, що буде, коли хлопці повернуться? - командир взводу

Але все навпаки: щоб досягти перемоги, треба знати, що таке перемога. Якщо йдете з точки А в точку Б і не знаєте, що таке точка Б, то не зможете прокласти маршрут. Якщо йдете із союзниками, то не зможете прокласти його, не показавши їм точку Б. Ще кілька місяців тому більшість українців і українок вірили, що вихід на кордони 1991 року – це українська перемога. Але тепер, коли люди усвідомлюють, що після цього бойові зіткнення, обстріли українських міст, руйнування інфраструктури і блокади морів можуть продовжитися, це зовсім не перемога, а продовження війни.

Що таке перемога? Відповісти на це може лише класика стратегії. Сер Безіл Ліддел Гарт (британський офіцер, учасник Першої світової війни, військовий історик і теоретик, котрий вагомо вплинув на розвиток механізованої війни в XX столітті, а також на теорію стратегії в цілому – Ред.) визначає перемогу як світ, кращий за попередній, як мир, кращий за попередній для союзників і для переможців. З цього погляду коротеньке перемир’я перед наступною хвилею російської агресії, як це було, наприклад, між першою і другою Чеченськими війнами – це не перемога. Це означає, що ми покоління за поколінням воюватимемо в цій безкінечній війні проти імперії. Перемога – це тоді, коли росія більше ніколи не загрожуватиме Україні.

Читайте також: «Мене вразило, що пасажири змовчали». Андрій Жолоб про фронт і тил

«Маніфест сталого миру», що здається описом світу, який настане після нашої перемоги, насправді є дороговказом до цієї перемоги, без якого ми її не здобудемо. Західна преса вже відкрито пише, що Захід зайшов у глухий кут, не знає, що далі робити в цій війні, а значить, не може допомогти Україні так, щоб вона перемогла. Захід сьогодні боїться поразки України – це означає персональну поразку всіх політиків, які допомагали Україні, і поразку демократичних цінностей. Захід боїться перемоги України, бо це означає руйнування світу, в якому вони звикли жити. І Захід боїться затягування війни, бо це призводить до поразки. Що б не сталося – все погано. Отже, щось не так із нашою картою, хтось заблукав.

Ми не зможемо здобути перемогу, допоки не зрозуміємо, як виглядатиме світ після перемоги. І ми насмілилися показати ту точку, в яку маємо прийти. Показати, що таке українська перемога, що вона є перемогою всього вільного, демократичного світу. А отже, окреслити те, куди ми із союзниками маємо прийти. Може бути маршрут до цієї точки, розрахунок потрібних ресурсів, щоб туди прийти, і так далі.

Війна не може закінчитися доти, допоки не стане зрозуміло, як виглядатиме світ після неї. Друга світова закінчилася тоді, коли союзники сформували спільне бачення повоєнного світу – Тегеран-43, Ялта-45. Зараз нічого подібного нема. Нема світу після перемоги в нашій уяві. Тільки тоді, коли ми собі це уявимо і домовимося про це, зрозуміємо, що таке перемога, і зможемо перемогти.

Незрозумілість того, що таке перемога, впливає на щоденні рішення наших союзників щодо якості та кількості зброї, санкцій, дипломатичної підтримки. Вони не знають, що зробити для того, щоби перемогти, бо бояться нашої перемоги, як і поразки.

Ми виходимо з глухого кута, показуючи нову карту повоєнного світу, маршрут до української перемоги. Зараз ми кажемо, що нам потрібна перемога, але щоб її здобути, треба знати, що означає слово «перемога».

Коли Роман Ващук був послом Канади в Україні, то сказав під час публічної лекції про те, що в Україні з цим проблема. В українців дуже часто буває так, що якщо перемога не стовідсоткова, то це вже зрада. В нас начебто є стратегія, план перемоги, 10 пунктів Володимира Зеленського, який абсолютно справедливо каже: «Ми не можемо перекладати це на плечі наступних поколінь, це буде лише передишка для росіян. Не може бути ніякого перемир’я, допоки в нас не буде остаточної перемоги». Однак політики і союзники на Заході кажуть: «Ваш план нереалістичний. Ви не можете вимагати цілковитої справедливості, щоб усе відбулося тільки так, як ви хочете, щоб над кремлем був ваш прапор чи тризуб».

А нам не потрібен тризуб над кремлем. 10 пунктів президента Зеленського – це точка, в яку ми мусимо прийти. Але якими способами ми туди прийдемо? Чому це вигідно нашим союзникам? Чому для них зараз важливо разом із нами бути переможцями? Це розкриває «Маніфест сталого миру» – документ, який охоплює велике коло політичних, дипломатичних, військових, економічних, енергетичних, гуманітарних питань і окреслює конкретний шлях до того, щоб Україна перемогла, а разом із нею – демократичний світ. Цим документом ми підтримуємо, поглиблюємо, розвиваємо і деталізуємо 10 пунктів президента Зеленського. 

Читайте також: «Ми вийдемо з цієї війни переможцями, але це буде дуже знекровлена країна»

Перемога на сто відсотків чи ні? Це дитячість, інфантильність. В дітей є абсолютна перемога, а все, що не є нею – абсолютна зрада. Це в дитячих казочках Котигорошко одним ударом булави зносить усі голови дракону, і після цього всі живуть довго і щасливо. А в дорослому житті все так, як в останній главі «Фауста» Гете: «Лиш той життя й свободи вартий, хто йде щодня за них у бій». Він описує, як голландці виходили на щоденну боротьбу з морем, щоб відвоювати свою землю, а вода змивала половину зробленого. Але Нідерланди побудовані працею день у день, десятиліття за десятиліттям. Це один із взірців, як треба будувати країну, дорослий погляд на життя. З такого погляду ми пройшли значну частину цього шляху.

Той же мотив можемо знайти в Біблії: 38 років колишні раби ходять пустелею, щоб змінилося суспільство. Біблія дає нам потужний архетип соціальних змін, там відбувається все те, що насправді відбувається при трансформації суспільства. В цій історії ми бачимо те саме, що ми можемо побачити сьогодні в Україні: розкол еліт, нове покоління, яке відрізняється від старого, нові правила життя, зміна поведінкових стереотипів, те, як старі наративи, імперська культура не відпускають, не дозволяють народитися новій культурі. Ми не одинокі на цьому шляху, він уже подоланий багатьма іншими націями, за нами йтимуть чимало інших націй. І це має додавати нам трошки впевненості у собі. 

Досягти перемоги можна лише разом із союзниками

Якщо намагатися конкретизувати, що означає для України перемога, то це повернення території насамперед? Завжди треба розставляти якісь пріоритети.

Як я вже казав, перемога – це мир, кращий за попередній. Мир, у якому росія поруч із Україною, яка має військово-промисловий комплекс, ФСБ, клани, які прагнуть війни, путіна або його наступника, отруйне телебачення, це просто повернення в передвоєнний стан, перерва перед наступною війною. Перемога –   це коли імперія руйнується і ніколи більше не здійснить агресію проти України. На теренах росії мають відбутися незворотні політичні процеси, які не забезпечать ЗСУ. Можна спалити кремль, це приємно, але це нічого не дасть, якщо очільники імперії десь на Уралі чи Алтаї. Можна довіритися «хорошим русскім», але їхня єдина мета, щоби путін кудись подівся, а вони замість нього керували імперією.

Ми мусимо передовсім спиратися на прагнення поневолених народів до свободи і пам'ятати, що їхня історична доля така сама, як наша: нас русифіковували, позбавляли мови, культури, історії, національної пам'яті, гнали на загарбницькі війни. У танках, які входили у Прагу і Будапешт в 1956 і 1968 роках, сиділи не лише люди з москви. Наші історичні долі схожі, тільки Україна більша і сильніша, першою вирвалася з імперського впливу і не припиняє цього робити. Вони підуть за нами. Коли росія як імперія зникне, ніхто більше не загрожуватиме Україні, Грузії, Молдові, країнам Балтії – оце і є українська перемога.

Читайте також: Всім українцям потрібно розраховувати свої сили

Досягти української перемоги можна тільки разом із союзниками, формуючи образ майбутнього, переконуючи їх, що це наша спільна перемога, бо вона для США і Європи усуває фантастичні стратегічні ризики. Якщо імперія продовжить своє існування, перед ними – ядерна загроза, посилення Китаю, радикального ісламізму, гуманітарна катастрофа на величезних теренах. Ми мусимо показати сценарій майбутнього союзникам, спільно розробити стратегію перемоги, виділити необхідні ресурси і рухатися разом до спільної перемоги. Іншого шляху нема. 

Зараз, окрім документів, представлених українською стороною – 10 пунктів президента Зеленського і нашого «Маніфесту сталого миру» – в міжнародному інтелектуальному полі більше ніяких не існує, ніхто нічого не запропонував. Ми запросили союзників до діалогу про те, що буде далі. Вони відповідають: «Ми будемо підтримувати Україну стільки, скільки треба». Скільки треба для чого? Ніхто не відповідає на це. Боячись української перемоги, поразки, затягування війни, Захід виїжджає на перехрестя із заплющеними очима, бо йому страшно. Я би додав на обкладинку маніфесту повідомлення: «Світ ніколи вже не буде таким, як раніше». Рік тому ми цього не знали, зараз це здається очевидним. Але є стадії – заперечення, торг, гнів… Коли вони кажуть: «Ви склали список того, що ніколи не може бути» – це вже стадія торгу і це вже непогано.

Ви кажете, що нам ніхто не пропонує ніяких шляхів. Було на NV інтерв'ю заступниці міністра оборони США часів Обами, яка заявила: «Вам цього не скаже Байден і я не хочу, але врешті-решт вам, можливо, доведеться піти на територіальні поступки в обмін на членство в НАТО і майбутню безпеку. Це не буде гра з нульовою сумою, це буде якийсь win-win, де росія теж зможе зробити вигляд, що вона перемогла в Україні». Чи такий компроміс теоретично можливий і чи він вартий того?

Річ у тім, що нам ніхто не пропонує членства в НАТО в обмін на території. Між чим і чим у нас вибір? Який компроміс нам запропонований? Жодного. Нам запропоновано стати полем битви назавжди, і нас це не влаштовує. 

Бути фронтиром

Це трошки інше. Фронтир – це місце, де схрещуються різні цивілізації, формуються нові сенси. Ми дійсно є, завжди були фронтиром і будемо ним, враховуючи те, що після розпаду росії фактично будемо тією точкою, через яку зможуть виходити на Захід і в інші регіони поневолені росією народи. Не всім подобається це, але «поневолені народи російської федерації» – це юридичний термін, вже усталений в українському законодавстві, хоча росія й не є федерацією давно.

Нам, по суті, пропонують назавжди стати чорною буферною зоною, кривавою. Це нікого не влаштовує. Для компромісу потрібна пропозиція компромісу, а її нема ні від кого. Росія пропонує безкомпромісну боротьбу на виснаження. З її стратегією все гаразд, вона полягає у тому, щоби тиснути на Україну доти, допоки шляхом виборів у ключових демократичних країнах світу не зміняться очільники і не прийдуть до влади антиукраїнські або навіть проросійські сили. Ця стратегія має шанс на реалізацію. Яка стратегія сьогодні в США, ЄС, НАТО, інших наших союзників? Поки що ніякої. Боячись поразки, перемоги України, затягування війни і розуміючи неможливість переговорів просто зараз, вони вірять у диво: путін помре, і росія моментально демократизується. Однак росія ніколи не мала демократії. У нас було сім конкурентних виборів з часу здобуття незалежності, в росії – нуль. 

Читайте також: Йду служити. А ви маєте донатити

Ви, напевно, один із перших у публічному просторі заявили, що неможливо перемогти у війні, не маючи стратегії перемоги. Потім про це сказав член Комітету національної безпеки Майкл Маккол, написавши листа Байдену з тим самим запитанням. Зараз це вже сформульоване фактично як вимога від республіканців у Конгресі, що нам потрібна стратегія перемоги в Україні. А яка в нас стратегія перемоги?

Я можу відповісти лише за себе і співавторів та співавторок – ми свою стратегію перемоги виклали в «Маніфесті сталого миру». Він її містить, як і точку, куди ми мусимо прийти, і перелік кроків, необхідних для цього. На сьогоднішній день я поки не бачу стратегії перемоги на державному рівні Єдине, що мені подобається, це те, що парламент зробив перший крок і створив спеціальну парламентську Комісію із взаємодії з поневоленими народами російської федерації. Це майданчик, на якому відбувається відпрацювання нових стратегій, покликаний почати розворот цієї української державної машини в бік нашої перемоги. Бо перемога на військово-політичному рівні означає перемогу на рівні театру воєнних дій. А для цього потрібно мати ресурс. Генерал Залужний в останній статті в The Economist описав, чого не вистачає Україні для перемоги на полі бою. Ми не зможемо отримати це все у наших союзників, якщо вони не розумітимуть, що Україна має перемогти. Не можна здобути перемогу України без поразки росії, з останньою треба погодитися, спрогнозувати і сформувати бачення світу після цього. Нерозуміння цього факту призводить до того, що всього, про що просить генерал Залужний, в нас поки що нема. 

«Світ уже летить в бетонну стіну»

Британський експерт Девід Еллері у інтерв’ю «Твоєму місту» казав про те, що Україні дуже важливо мати меседж, чому західний світ має допомагати нам. І він полягає в тому, що ми сповідуємо ті самі цінності, є частиною цього світу. Але, водночас, ми всі обговорюємо резонансну  публікацію в журналі Time, в якій йдеться й про незрозумілу і неефективну систему управління в Україні, що мало нагадує систему демократичної країни. Ви кажете про роль парламенту, але вона зведена до символічної. Маючи найвищий ступінь прозорості, відкритості, підзвітності в суспільстві, він має найнижчий рівень довіри. Зараз незрозумілі функції Кабінету Міністрів. Напевно це дозволяє казати таким людям, як потенційний кандидат у президенти США від республіканців Вівек Рамасвамі, що Україна – не демократична країна. І це одне з головних гасел, чому нам не треба допомагати, або робити це одночасно з Ізраїлем. Бо скільки було розмов, що Нетаньягу – авторитарний лідер, популіст, але зараз ми побачили, як він створює національний коаліційний уряд єдності, до якого входять його найбільші політичні опоненти. Вони показують реальну консолідацію і єдність, а в Україні ми часто бачимо зворотні процеси. Чи Україна не повинна сконцентруватися на доведенні того, що ми перш за все є демократією?

Тут є і пересмикування, і правда водночас. Перше полягає в тому, що будь-яка країна під час війни за виживання не є достатньо демократичною. Воєнний стан призводить до певних обмежень: зменшення ролі парламенту, прозорості, закриття реєстрів, суттєве обмеження свободи слова, «Єдиний марафон», згортання децентралізації і багато інших негативних чинників, на які суспільство погоджується на час воєнного стану, розуміючи, що треба все це забрати назад і повернути в точку, визначену Конституцією, після скасування цього стану і перемоги. Але в суспільстві наростає розуміння, що багато з цих обмежень і заборон є штучними і непотрібними під час війни, а може, й шкідливими. Ви згадали парламент. Довіра до нього падає, бо суспільство не має достатньої інформації, що там відбувається, журналістів не допускають до праці з парламентом. Сила парламенту в міжнародний дипломатії дуже велика, але депутатам заборонений чи обмежений виїзд за кордон, щоб захищати там інтереси України. Це недолуге обмеження, воно значно послаблює Україну на найважливіших для нас міжнародних майданчиках. Зроблена величезна кількість помилок.

Читайте також: Захисники мусять розуміти, що їм є куди повертатися

До публікації в журналі Time можна ставитися по-різному. Але важливе не те, якими ми є, а те, якими виглядаємо в очах наших союзників, бо це впливає на ухвалення ними рішень на нашу підтримку. Україна є країною демократії саме тому, що є перелік необхідних для демократії рис, які ми зберігаємо. Навіть за суто формальними ознаками, за якими міжнародні організації дають оцінку демократичності країн. 

З одного боку, нам зараз потрібно більше демократії. Довіра суспільства до держави починає падати, це видно з останніх соціологічних опитувань. Цього не можна допустити. Держава мусить відкритися суспільству і повернути ті демократичні принципи, які не перешкоджають веденню війни. Треба краще комунікувати, не створювати завищених чи занижених очікувань, не розхитувати суспільство, бо це погано закінчується. Необхідно прибрати з державного управління одіозних російських агентів, на яких уже нема де тавро ставити. Можливо, вони зручні в якихось оборудках, але викликають огиду в українського суспільства і нерозуміння в західних партнерів. Необхідно краще комунікувати із Заходом, використовувати для цього силу парламентської та народної дипломатії, спільне стратегічне бачення.

З другого боку, дуже зручно виправдовувати відсутність власної стратегії в наших союзників тим, що стратегія підтримки України не потрібна, бо країна не є демократичною. Можна їхати із заплющеним очима на бетонну стіну, та в якийсь момент ілюзія того, що ти все контролюєш, зруйнується разом із носієм цієї ілюзії. А світ уже летить в бетонну стіну, ми вже перебуваємо в світовому протистоянні демократичних і авторитарних цінностей. Поразка або недостатня перемога України означатиме поразку всього демократичного світу. Ніхто не буде більше в безпеці, в жодному американському чи європейському місті, університетському кампусі, де сидять всі ті ліваки, які пропонують: «Не давайте Україні зброї, треба припинити стріляти, і тоді настане мир». Тоді під загрозою будуть інші країни демократичного світу, такі як Тайвань. А це означає, що вся світова економіка впаде.

Історики кажуть, що коли світ падає, то він падає не на кінець, а на початок попередньої фази розвитку. Не треба думати, що якщо світ не втримає сьогоднішню силу демократії і свободи, то ми впадемо в епоху великих імперій до XVIII сторіччя. Ні, ми впадемо в Середньовіччя, тільки воно буде зі  «стінгерами» і «джавелінами», і з цього доведеться вибиратися багато сотень років. Ось чим сьогодні ризикує демократичний світ, відмовляючись приймати реалії, що авторитарний світ диктатур кинув виклик. 

Потрібно зняти кайдани з економіки

На обкладинці Time президент Зеленський зображений самотнім, там процитовані його слова: «Ніхто так не вірить в перемогу, як я». Але Зеленський має величезну підтримку. Щоправда, на початку війни 2/3 вважали, що не можна в жодному разі критикувати президента і владу, а тепер це 1/3.

У нас проблема з написанням слова «президент». Його пишуть по-різному – і з маленької, і з великої літери. З маленької пишуть «президент Володимир Зеленський» як людина, якій довіряють чи не довіряють українці, з великої – «Президент Володимир Зеленський», коли мовиться про державну інституцію, яка уособлює прапор України, Українську державу. Треба розрізняти довіру до Президента, яка була і залишається дуже високою, бо під час великої війни суспільство завжди гуртується навколо прапора (це дуже чітко роз'яснив великий український соціолог Володимир Паніотто), і довіру до президента, конкретної людини, з її компетенціями, перевагами, вадами, помилками, досягненнями.

Мені здається, що довіра до Президента ніколи не впаде, поки ми воюємо і поки відновлюватимемося після війни. Довіра ж до президента падатиме постійно аж до того моменту, поки не буде заходів, які цю довіру збільшуватимуть. Це повернення тих демократичних надбань, які можна повернути в часі війни, чистка вищих ешелонів влади від російських агентів, знімання кайданок з української економіки, у яких вона воює. Це вона дає гроші й необхідні товари та послуги Збройним силам України. Займаючи станом на 1 січня 2022 року 130 місце в світі за рівнем економічної свободи, наша країна не може допомогти у війні, в неї немає шансів відновитися після війни, скільки б мільярдів сюди не ввели. Ці кайданки треба зняти. Коли понад 70% підприємців нарікають на блокування податкових накладних, що пов'язане з величезним хабарництвом, а ми знаємо, що один із попередніх урядів запровадив автоматично обробку податкових накладних і корупція просто була помножена на нуль, звісно, це зменшує довіру. 

Якби теоретично росія напала на Польщу, всі би сказали, що у росії в чотири рази більше населення, але тільки вдвічі більша економіка. Коли ж говорити про нас, то в росіян вдесятеро більша економіка. Також питання, що ми ввійшли у цю війну з такими результатами за 30 років незалежності.

Все це так, тільки треба мати на увазі, що російська статистика «ніколи не бреше». Думаю, вона страшенно бреше про стан їхньої економіки, як і про те, скільки в росії «русскіх» і «нерусскіх». З початком проблем у російській економіці, спричинених потужними санкціями, росіяни засекретили всі цифри і видають міжнародним організаціям сигнал «у нас все добре», а вони й надалі цим користуються та поширюють усім світом.

Для того, щоб перемогти, треба спочатку на аркуші паперу виписати наші внутрішні переваги та слабкості, зовнішні можливості та загрози. Цей простий аналіз, який сьогодні знає кожен школяр, дозволяє зрозуміти, чого нам не вистачає і що в нас є таке, чого нема в інших.

Україна немає потужної економіки. Але ми маємо дуже інноваційну економіку, потужний середній клас, живий малий і середній бізнес. За даними Міністерства ветеранів, найбільша соціальна група в лавах ЗСУ – це підприємці, їх 13%. Україна має горизонтальне мережеве суспільство, дуже життєстійке, міцне, яке дозволяє робити те, чого не розуміють росіяни. Згадайте пропозиції вдарити по центрах ухвалення волонтерських рішень, з яких ми всі сміялися. Україна має демократичні цінності і може звернутися до союзників зі словами: «Гей, ми такі самі, як ви, тільки молоді, незрілі. Допоможіть нам заради себе, не заради нас!» Україна має багато різних переваг. 

Давид не може перемогти  Ґоліята у симетричній війні сам на сам. Велетень виходить на бій в обладунку, зі щитом, мечем, списом і очікує зустріти такого самого, тільки маленького, з маленькими мечем, списом і в обладунку. Очевидно, хто тут переможе. А проти нього виходить незахищений обладунком юнак, пастух. «Хіба я пес, – каже Ґоліят до Давида, – що ти до мене з палицею і каменем ідеш?» «Ти гірший за пса», – каже йому Давид, і камінь, пущений з пращі, влучає в незахищене чоло велетня, який падає мертвий.

Тільки асиметрично, відповідаючи неочікуваними способами, Україна може перемогти. Це стосується рівня воєнної стратегії на полі бою. Ми бачимо, як українське військо і спецслужби блискуче впроваджують цей принцип. Не маючи флоту, ми загнали за буйки величезний Чорноморський флот. Це стосується і військово-політичної стратегії на вищому рівні, де, як казав Сунь-цзи, розбиті не військо ворога, а його стратегії, задуми, плани й союзи. У нас є потужна коаліція проти путіна, нам треба створити таку саму для деімперіалізації росії, в яку входили б усі демократичні країни, всі поневолені народи росії, які відкриють другий фронт проти путінського режиму. Вони готові сьогодні воювати зі зброєю в руках у лавах ЗСУ тільки тому, щоб довести свою відданість ідеалам свободи і, набувши бойового досвіду, з цією зброєю в руках іти встановлювати національні прапори у своїх республіках.

Перемогти, не втративши людського потенціалу

Здається, сила росіян у тому, що вони завжди готові платити більше, цей їхній вислів «ми за ценой нє постоім»… Яка ціна перемоги для України і чи вона має значення?

Вона має дуже велике значення. Від того, чи буде наша перемога швидкою, залежить те, чи зможемо ми відновитися й запустити посттравматичне зростання, а чи втратимо так багато ресурсів, що не зможемо піднятися. Для боксера, який стоїть проти чемпіона світу у важкій вазі, дуже суттєво те, в якому раунді він перемагає. Чи приходить він додому на своїх двох, чи його приносять на ношах.

Для нас дуже важливо, щоб зараз, не відкладаючи, ми разом із союзниками зрозуміли, усвідомили, обговорили, прийняли стратегію перемоги, рухалися цим шляхом, отримали необхідні ресурси і перемогли до того, як втратимо критичну масу. Передусім людського потенціалу, не тільки тих, котрі на фронті віддають своє життя за нашу свободу, а й тих, котрі виїхали й не повернуться, котрі «вигоріли» й зазнали психологічної травми в тилу. Все це впливає на те, чи ми повернемося додому на ношах, а чи своїми ногами. Для нас це дуже важливо, наш найголовніший критичний ресурс – це люди. Людський капітал є основним капіталом України, тож нам треба його максимально зберегти і примножувати.

Нам доведеться ухвалювати складні рішення, треба навчитися говорити з українським народом як із дорослим. На жаль, український народ продемонстрував готовність до «підліткових» рішень. Дуже сильно хочеться, щоб мама прийшла і навела лад... А воно так не є. 

Нам доведеться подорослішати, варіантів нема.

Ми на своєму шляху до «обіцяної землі», тільки вона в нас під ногами, на відміну від персонажів Біблії, які мали йти до неї через пустелю. І хоч вона завжди була під ногами, ми все одно йдемо до неї через пустелю. І допоки ми не вийдемо з цієї пустелі, на «обіцяній землі» не опинимося. Ми не самі на цьому шляху, кожен, хто дійшов до своєї «обіцяної землі», проходив через свої власні пустелі. Ті, що йтимуть за нами, долатимуть її так само. На нас зараз дивляться десятки народів світу, перед якими такий самий виклик постколоніального відновлення, зростання й модернізації. Зараз у світі зі 193 країн-членів ООН лише 38 вдало пройшли модернізацію, тобто стали вільними, ліберальними, заможними і щасливими. Чи стане Україна 39-ю, чи ми зможемо здолати цей перехід, не впадемо на своєму шляху? В нас нема великого вибору, ми мусимо дійти до своєї «обіцяної землі».

 

Розмовляв Андрій Сайчук

Текст: Марічка Ільїна

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!