«Росіяни стріляють, а шестеро хлопців мене несуть». Ще одна історія бійця

2090 0
Грудень. Львівська лікарня Святого Луки. Палата на другому поверсі. Але з 27-річним Іваном Романовим ми зустрічаємося не там. Боєць каже, що за місяць, відколи він опинився тут, перебувати на одному місці не може, звик до дій, до руху.

Наразі військовий прикутий до візка. Клята війна позбавила його правої ноги, але не жаги до життя. Попереду протезування, а там доведеться вирішувати, чи повертатися до дружини і двох маленьких синів, чи знову йти на війну.

За час повномасштабного вторгнення величезна кількість українських військових загинули, ще більше важко поранені, з ампутаціями, проходять надскладне лікування. Одним із них є Іван з Рівненщини. Чоловік уже місяць перебуває у львівській лікарні Святого Луки, що в Першому ТМО. До Львова потрапив на пораду харківських лікарів.

Навіть сидячи у візку, Іван Романов має вигляд кремезного, дужого чоловіка. У нього майже двометровий зріст. Нещодавно ампутована нога у шкарпетці – теплій, в’язаній, з кількома ґудзиками, яку йому дали тут, у лікарні. Співрозмовник щоразу поправляє шкарпетку, так ніби закінчить із нами бесіду, встане з колісного крісла і піде у своїх справах.

Молодий чоловік не перебував на строковій службі, не мав військової підготовки. В ЗСУ пішов у квітні 2023-го добровольцем. 

«Вийшов із дому і пішов у військкомат. Довелося обманути дружину, бо не пустила б. Збрехав, що мене викликають для уточнення даних», – каже Іван Романов.

У військкоматі появі чоловіка здивувалися, мовляв, добровольців зараз небагато. Медкомісію пройшов не одразу: медики щодень відсилали його то до одного лікаря, то до другого. Навіть довелося просити їх, аби пришвидшили цю справу. Так тривало три тижні. А коли про призов дізналася дружина, спочатку розхвилювалася, та згодом змирилася. Не могла прийняти того, що надовго залишиться сама з двома маленькими синами – п’ятирічним Макаром і Дем’яном, якому ще не було півтора року.

Читайте також: Львів'ян просять не приносити у військовий госпіталь речі і продукти

Знову поправляючи шкарпетку на ампутованій кінцівці, Іван пояснює, що на війну мусив піти. На початку повномасштабного вторгнення він як зварювальник машин був на роботі у Луцьку. Саме того дня місто опинилося під ворожим обстрілом. Телефон дружини не відповідав, і чоловік хвилювався.

Трохи веселіше, з усмішкою розповідає про навчання та службу. Зокрема про те, як після мобілізації проходив військову підготовку у Великій Британії. Здобуті знання в армії НАТО знадобилися йому згодом у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша.

Обстріли та наступи росіян пережив різні. Той, що на Вугледарському напрямку, на Донбасі, суттєво відрізнявся від Круп’янського на Харківщині:«На Донбасі, можна сказати, був курорт. Ми не так часто ставали до бою, було менше перестрілок. А ось на Харківщині бої тривали постійно. Це «висотка», тобто найвища точка на нашому боці фронту, з якої все видно. Тому всі хочуть тримати її під контролем. Але вона наша! Ні кроку назад. Все стоїть, все тримається».

Однак Іванові там не поталанило: відходячи після виконання завдання, він наступив на міну, яку, найімовірніше, заклали з дрона.

«Ми з групою саме виходили. Я був командиром, потім головним сержантом взводу, тож мав іти першим. Захотіли трохи зрізати шлях, я пішов убік і наступив на міну. Ми між собою завжди тримаємо дистанцію від десяти до ста метрів, щоб у разі «прильоту» постраждали не всі. Це й уберегло інших. Після вибуху всі побратими залягли, бо думали, що це обстріл. А коли зрозуміли, що спрацювала міна і почули мої крики про поранену ногу, почали кричати у відповідь, щоб я наклав турнікет. У той момент я забув усе, що знав, але турнікет таки наклав сам», – згадує боєць.

Двометрового чоловіка витягли з поля бою побратими. Зробити це було  нелегко, бо навколо болото. Спочатку Івана затягли в найближчу схованку, відтак принесли ноші та занесли в машину.

«Вороги стріляють, а шестеро хлопців мене несуть. Усі в болоті, знесилені. Хтось часто зупинявся, а хтось просто падав від утоми. Я просив, щоб мене покинули, а самі втікали, але вони мене не послухали. Завдячую їм життям», – вважає співрозмовник.

Українські військові уже вкотре спрацювали чітко: у сусіднє село для надання меддопомоги Івана привезли швидше, аніж туди прибули лікарі. Побратими здивували всіх – і медперсонал, і пацієнтів.

У кожній лікарні, куди потрапляв Іван (сільській, районній, обласній), йому робили операцію. Усюди давали надію, що ногу вдасться врятувати. А вийшло навпаки – кожна наступна операція лише погіршувала ситуацію. Тепер чоловік розуміє, що якби його відразу привезли до Харкова, то ногу вдалося б зберегли. Скільки всього операцій пережив, не пам’ятає. Щойно оговтався від одної, як готували до другої. Тривалий час перебував під наркозом та сильними протибольовими препаратами. Найкраще пам’ятає, як переїздив із Харкова до Львова, і тамтешнього лікаря, який благав погодитися на ампутацію ноги, бо це могло зберегти Іванові життя. Як доказ своїх слів показував на відео перебіг операцій, стан кісток ноги, шкіри. Тому на ампутацію все-таки довелося згодитися.

Читайте також: Мати полоненого "азовця" чекає на його повернення

«Якщо відмотати все назад, я ні про що не шкодую. Все одно пішов би на фронт», – запевняє співрозмовник.

Про воєнні будні розповідає найохочіше, пригадує, як у «тихіші» дні пили чай або каву, а їхнім найкращим заняттям було копання траншей.

«Якщо брати глибину по пояс, то їх кілька кілометрів точно було», – уточнює він.

Зараз Іван не курить, хоча на війні зазвичай скурював три пачки цигарок за добу. Тепер на першому місці лікування. Ампутована кінцівка гоїться, через два-три місяці зроблять протез. Улюбленим заняттям на цей час у стінах лікарні Святого Луки Першого ТМО для нього залишається спортзал. Тут чоловік проводить більшість вільного часу.

Аби жити й рухатися далі, потрібна мотивація. Але в Івана вона є – двоє маленьких синів. Поки тато був на війні, менший уже навчився ходити і вимовляти окремі слова.

«На війні я хотів додому, повернутись у сім’ю, а зараз хочу стати на ноги. Коли матиму протез, то думатиму, як жити далі. Хочу повернутися до своїх хлопців. Але дружина цього разу вже точно мене не відпустить», – каже Іван Романов.

Читайте також: "Чомусь коментуємо дії ТЦК, а не відсутність черг біля військкоматів"

Однак боєць все-таки воліє знову податися на фронт. Не на передову, звісно, бо з протезом дуже не повоюєш, а от інструктором або серед командування роти себе бачить.

Текст: Ольга Шведа

Фото: Іван Станіславський/Твоє місто

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!