«Важливо знати, що в тобі є доброго». Отець про піст, Папу та дофамінове покоління

2021 0
Священник Ростислав Пендюк декілька років очолював Патріаршу комісію у справах молоді УГКЦ, духовну освіту здобув у Польщі, MBA (бізнес-адміністрування) студіював в УКУ. Нині очолює парафію Різдва Івана Хрестителя у Винниках, де планує збудувати новий храм та унікальний простір, який відчинятиметься вранці та працюватиме до вечора. Отець із тих, хто вважає, що Церква має змінюватись і йти до людей. 

Про те, чи не відвертаються від Церкви парафіяни після заяв Папи Франциска щодо перемовин між Україною та росією; чи можуть українці сподіватися на «свого» Папу; як підтримати тих, що воюють, і їхні родини на місцях; чому Церква має бути відчиненою не лише в неділю; як не сплутати піст із дієтою та що робити з дофаміновим поколінням – отець Ростислав Пендюк розповів Tvoemisto.tv.

Отче, після другого року повномасштабного вторгнення відчувається певна зневіра і втома серед українців. Ви теж це помічаєте?

Ключове питання, яке варто постійно собі ставити: а що далі? Наш великий виклик полягає в тому, що ми не вміємо дивитися вперед, а звикли дивитися собі під ніс. Нещодавно я виступав у санаторній школі Винників на великій міжнародній конференції для вчителів. Казав їм, що добре було б дивитися на учнів так, ніби тут вчиться майбутній президент, великий бізнесмен або єпископ, і запитати себе, чого я хочу його навчити. Не умовного Петрика, який не знає якоїсь формули, а людину, яка в майбутньому вкладатиме у долі сотень, тисяч, а можливо, й мільйонів інших людей. Дуже важливо дивитися трохи далі. 

Чи влада краде? Не знаю. Напевне, так. Чи це погано? Безумовно, що так. Чи це означає, що ми маємо зупинитися? Точно ні. Недарма кажуть, що якби сюди прийшла російська влада, то нам би не дали права навіть сказати, що влада щось не так робить. Довелося б погоджуватися з усім, що влада робить. Треба запитати себе, чи ми цього хочемо. У нас нема іншого способу, як боротися і боротися, аж поки не виборемо своє право на існування, боротися не завдяки, а всупереч. 

Чи не відчуваєте ви розриву в настроях між тилом і передовою? Що можете сказати про свою парафію? 

Дуже важливо не бачити світ чорно-білим, бо він таким не є. Наш мозок хоче бачити його таким, бо все дуже позитивно, і ми “збиваємо” банкою огірків дрон. Або інша крайність – «довкола зрада, всі погані, всі крадуть, ніхто не воює, нікому нічого не треба». Такого світу нема й ніколи не буде. Амбівалентність може бути в одній людині. Сьогодні людина може бути байдужою до чиїхось потреб, а завтра пожертвувати велику суму на потреби військових. До речі, в нашій парафії, принаймні за моїми спостереженнями, пожертви не стають меншими, а навпаки. Не мовиться про мільйони, звісно, але менше не стає. Ми намагаємося будувати горизонтальні зв’язки з парафіянами і закривати потреби тих, що воюють. Наприклад, від військових надходить запит: «Нам потрібна зарядна станція «Бандера», яка коштує 60 тисяч гривень» – і ми вирішуємо це питання; треба придбати автомобіль – і ми звертаємося із закликом, збираємо кошти. Воїни часто пишуть мені напряму, інколи через родичів. Нещодавно сестра одного військового просила зібрати 150 тисяч гривень на автомобіль – і за десять днів нам це вдалося.

Читайте також:  Роман Кечур: «Ми тримаємось ліпше, ніж я думав»

У вас велика громада?

У Винниках проживають 30 тисяч людей, є декілька парафій, три з них – греко-католицькі, православна і католицька. Наша парафія є ближчою до густонаселених районів Винників, тут чимало багатоповерхівок. На недільні служби може приходити тисяча людей. 

Ви знаєте всіх, що від вас воюють?

Не всіх, але багатьох. Десятьох воїнів знаю точно. З ними чи з їхніми родичами підтримую контакт. Вони воюють, знаючи, що є дім, є парафія, яка готова їх підтримати. Однак відчувається й байдужість. Люди справді втомилися від війни, починають звертати увагу на скандальні приклади, як-от «яйця по 17-ть», будувати мур між собою і тим, що зараз у країні, очікують, що все вирішиться само собою, а воно не вирішиться. Нещодавно ми ховали Героя, нашого парафіянина Володимира Лемішку, який воював із 2014 року. Біля його домовини я нагадав, що ми маємо подякувати йому за те, що він нам подарував надію, але також спитати себе, що ми робимо, щоб подарувати надію своїм дітям та внукам. Нам не вдасться перечекати, ймовірно, не всі змушені будуть іти на фронт, але ніхто не може бути байдужим. 

Чи допомагає ваша парафія родинам військових, загиблих воїнів?

Ми маємо постійний контакт із більшістю родин загиблих воїнів. Намагаємося приділити їм увагу в будь-який можливий спосіб. Зокрема, плануємо літні табори, на які буде величезний попит, але їхні діти в пріоритеті, для них це буде безкоштовно. Ми завжди кажемо родичам воїнів: «Тут ваш дім, якщо треба, приходьте. Тут можна поговорити, задовольнити матеріальні потреби». Але наразі, якщо чесно, нечасто приходять. Думаю, це наш природний сором – попросити про підтримку чи допомогу. Але ми маємо намір творити простори і створювати спільноти. Хочемо облаштувати на цокольному поверсі нашого нового храму, який іще будують, приміщення, яке стане місцем зустрічей таких людей.

У вас доволі нетипова парафія: ви робите відкриті зустрічі з відомими людьми, організовували коляду на подвір’ях парафіян. Що ще плануєте?

Я ще нікому цього не говорив: ми будуємо великий комплекс, який має стати домівкою для багатьох людей. Я волів би створити простір, куди люди зможуть приходити впродовж цілого тижня, щоб він відчинявся о 7:00 чи 8:00, а зачинявся увечері, о 22:00, щоб увесь день там щось діялося. Основою залишається молитва, проте там мають бути й інші напрями. Недавно я зрозумів, що роблю помилку, зосереджуючись лише на приміщеннях храму, бо ми як парафія можемо піти в житлові масиви, взяти, наприклад, в оренду приміщення і проводити там консультації, влаштовувати дитячі простори, місця для зустрічей. Нам важливо бути в громаді не лише через конкретне місце, а й через те, ким ми є, через нашу місію.

У Винниках багато дітей, є запит громади на їх задіяння, тому насамперед працюватимемо з дітьми, бо, вкладаючи у них, ми вкладаємо в майбутнє. 

Також мрію мати простори для осіб пенсійного віку. Люди, яким 60–65 років, часто мають багато енергії, але, виходячи на пенсію, опиняються за бортом процесів, наче на узбіччі. Молодь активніша, але хочеться просторів для тих і тих, творити між ними колаборацію. 

Читайте також: «Сказав правду, і це зачепило». Що довело до сліз капелана Львівської облради

Під час літургії ви згадуєте Папу Римського, чиї заяви, як-от про перемовини з росією, українці часто засуджують і пишуть у соцмережах, що нам не потрібен такий Папа. Як ви обговорюєте цю ситуацію зі своїми парафіянами, чи не впливає це на відвідуваність церкви? 

Думаю, це справді шкодить. Просто тут є декілька складових, у яких не так просто розібратися. Перша – справжня позиція Папи, який очолює Церкву, до котрої належать півтора мільярда людей. Не чотири мільйони, які живуть в Україні, а півтора мільярда!  І нам би хотілося, щоби Папа вийшов і сказав: «Знищмо росію!», але він так не може сказати, бо очолює величезну Церкву, яка має дбати про мир. Те, що Папа вибирає дивні формулювання, це факт. Те, що він, наприклад, не закликав росію зупинитися, на жаль, це теж факт. Від цього дуже боляче і прикро. Друга складова полягає в тому, що для нас Папа – це не особа. Ось приклад: президентом України був Янукович, але легітимність України від цього для нас не зменшилася. Для нас Папа – це певний символ Церкви, яка існує дві тисячі років, а Папа Франциск живе 80 років. За дві тисячі років були різні Папи. Був Іван Павло II, яким ми щиро захоплювалися, у Львові його зустрічали мільйони людей. А зараз є Папа, який, здається, нас не розуміє. Мабуть, так і є. Що для мене важливо? Позиція моєї Церкви. Я є частиною УГКЦ і бачу, наскільки глава моєї Церкви і Синод комунікують правильні речі, виходячи з тих реалій, у яких ми живемо. Моя Церква з моїм народом! Завтра прийде інший Папа, і це буде інша особа, але Церква залишиться. Патріарх Йосиф Сліпий за вірність Католицькій церкві та Папі 18 років провів у концтаборах, міг легко зректися, але не зробив цього. Коли його звільнили, він приїхав до Риму і мав там купу проблем. З ним не погоджувались, але ніхто від нього ніколи не чув публічного закиду щодо Церкви. Сила Церкви в тому, що вона є інституцією боголюдською: половина – це божественне, а половина – людське. Те, що божественне, завжди правильне, те, що людське, нерідко покручене. Сьогодні я можу бути суперкласним священником, робити добрі речі, а завтра, ймовірно, можу зробити якусь дурницю. Також важливо, як ми реагуємо. Коли я роблю правильні речі, на це не звертають увагу, мовляв, ну, робиш та й робиш, молодець, а як я завтра помилюся, це обов’язково знімуть на телефони і будуть про це говорити, писати. Так і тут: той самий Папа може робити багато правильних речей, але їх не обговорюють.

Чи може українець стати Папою, за яких умов і чи обов’язково для цього бути кардиналом?

Ні, не обов’язково. Коли попередній Папа відійшов, у будь-який спосіб, має бути скликаний конклав кардиналів. Блаженніший Святослав не є кардиналом і не може брати участь у конклаві, але з юридичного погляду конклав може обрати Папою того, хто не є кардиналом. Формально Папою можна обрати навіть священника, проте історичний досвід показує, що Папу обирають з-поміж кардиналів. Останнім кардиналом від нашої Церкви був Блаженніший Любомир Гузар. Також кардиналом був Патріарх Йосиф Сліпий. Рішення про призначення кардиналів ухвалює Папа. 

Чому РКЦ й УГКЦ святкують цього року Великдень у різний час?

УГКЦ вирішила йти за так званим новоюліанським календарем. Усі нерухомі свята, тобто свята, які прив'язані до дати, відзначають за григоріанським календарем. Натомість усі рухомі свята, а всі вони прив'язані до Великодня, ми святкуємо так, як було раніше. Їхні дати вираховують після весняного рівнодення, 21 березня. Йде наступна фаза Місяця – повня, і після того перша неділя є Пасхою, але не може співпадати з єврейським святкуванням Пасхи. Ширяться чутки, що тривають перемовини між Католицькою і Православною церквами, щоб дійти консенсусу у визначенні спільної дати святкування Великодня.

Чи не додає це плутанини християнам? Парафіяни питають вас, чому так?

Так, звісно, це спантеличує людей. Але ви знаєте, що парафіяни дуже мало питають. Мені особисто більше допомогло б, якби люди запитували, тоді я краще розумів би, про що маю їм розповідати. Якби, наприклад, до мене бодай троє людей звернулися із запитанням про святкування Пасхи, я підготував би відповідну інформаційну довідку і з проповідальниці їм про це розказав чи повідомив у фейсбуці. Звісно, для людей певні теми є важливі і вони їх обговорюють, водночас чомусь не завжди або дуже рідко підходять до священника із запитанням, чому є так, а не інакше. 

Читайте також: Чому Великдень святкують у різні дати та чи може це змінитись

Але ж ви можете сказати людям: «Не бійтеся питати»?

Абсолютно, я так би й сказав, я так би просив. Звичайно, не на всі питання я можу мати відповіді – я ж не вікіпедія, але можу пошукати, де їх знайти. Така комунікація дуже важлива. 

Аналіз наших соцмереж показує, що дописувачі можуть «розумітися» на геть усьому, там багато порад, але мало запитань.

Зверніть увагу, що оцього «не знаю» справді майже нема. Коли починаються обговорення гарячих тем, я дозволяю собі припускати, що абсолютна більшість коментаторів, які, наприклад, висловлювалися щодо Папи чи стосовно розмови двох зірок шоу-бізнесу, нічогісінько про це не дізналися нового. Могли взагалі не слухати їхні інтерв’ю, але дуже радо коментують, бо їм подобається бути частиною натовпу. Якщо я бачу, що п’ятеро моїх друзів вже щось прокоментували, негативно прокоментували, то сідаю і думаю, що моїм обов’язком, напевно, буде написати такий самий негативний коментар, а може, ще більш негативний. Соціальні мережі дають можливість висловитися всім, але щоб висловитися, треба володіти темою. 

Можеш не коментувати – не коментуй?

Якщо це нічого не змінює, то так. У мене теж є емоції, інколи, коли виникає якась тема, я дізнаюся щось, я відчуваю, як усередині мене вибухає вулкан, інколи вже навіть беру телефон до рук, починаю щось писати, але Бог дає мені второпну думку: а ти мусиш це робити, а що це дасть? Тоді я зупиняюся, даю собі час на роздуми і наступного дня часто доходжу висновку, що те, що я хотів написати, не зовсім відповідає дійсності, або як мінімум те, що я хотів написати, ні на що не впливає.

Психологиня Анне Лембке в книзі «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» пише, що людство раніше ніколи не мало такого доступу до їжі, інформації та задоволення. Вона стверджує, що навіть найбідніші люди колись не мали того, що мають зараз, що ми дуже легко втрапляємо у залежності, зокрема від соцмереж. Зараз у греко-католиків і православних триває Великий піст. Від чого варто відмовитися? Останнім часом священники часто наголошують на тому, що піст – це не лише відмова від їжі. Анне Лембке каже, що варто відмовлятися від приємностей, щоб розуміти, як це на нас впливає, щоб цінувати те, що маємо. 

На нещодавній конференції з учителями я згадав слова Івана Павла II, який казав, що молоді треба дати коріння і крила. Коріння – це щось, що тебе пов’язує з усім досвідом попередніх поколінь, а крила – це той потенціал, який у тобі є, який Бог у тебе вклав і який ти можеш розвивати. Мені здається, що коли ми думаємо про сучасний простір християнського життя, особливо в часі посту, то тут ця фраза теж дуже пасує. Мені здається, що тут може з’явитися викривлення в інший бік – що весь попередній досвід геть не важливий, як і те, що люди обмежували себе в їжі. Бо ж ми тепер такі сучасні – головне «не їсти одне одного». Це зрозуміло, але чому ми мислимо категоріями «або/або», чому не категоріями «і/і»? Вважаю, що треба намагатися дотримуватися ось цього попереднього досвіду, напрацьованого століттями, досвіду переживання посту як певного зречення. Заради своєї любові до Бога я готовий відмовитися від чогось, що є важливим для мене. Ось я сьогодні вранці відчинив холодильник, хотів поснідати, побачив ковбаску-м’яско, але стримався, бо ж п’ятниця, я не можу їсти цього. З’їв канапку з огірком і вижив, мені волосся від цього не випало. Той досвід, напрацьований у попередніх століттях, дуже важливий, його не можна просто заперечити або відкинути, водночас ми можемо додати свого досвіду. Хтось може в часі посту більше волонтерити, що зараз дуже актуально, замість того, щоб зайву годину погортати тікток або інстаграм, піти плести сітки замість того, щоб купити собі восьме горнятко капучино, 50–100 гривень пожертвувати на потреби військових, бо це ж і для себе. Мені дуже подобається фраза, що не ми допомагаємо військовим, а вони нам допомагають. Пережити піст у контексті дофамінового покоління – це навчитися зречення, тільки дуже важливо розуміти, заради чого це зречення. Чим піст відрізняється від дієти або чим піст відрізняється від формування характеру. Зараз на цю тему проводять багато тренінгів. Дієта чи формування характеру – це про себе, я це роблю заради себе, я хочу схуднути, хочу стати досконалішим, а піст – це зречення заради когось, кого я люблю, це як любов, яка має в собі складову зречення заради того, кого я люблю. Я усвідомлюю, як сильно мене любить Бог, який я для нього важливий, і я готовий заради нього до зречення. 

Тепер справді багато тренінгів від коучів, дієтологів, нутриціологів, які вчать насамперед любити себе, не жертвувати собою заради когось іншого.

Я хотів би продовжити цю тему запитанням: чи ми від цього стали щасливіші? Оця книжка – «Дофамінове покоління» – показує, що ні. Ми отримуємо більше насолоди, нам більше догоджають, але весь час збільшується бажання «дози», воно не робить нас щасливими. Скільки грошей мені потрібно для того, щоб бути щасливим? Зараз я міг би назвати певну суму, яка покрила б мої базові потреби і дала можливість зреалізувати ще щось, але правда полягає в тому, що мені цього вистачило б на два–три місяці, потім цей поріг різко збільшився б, і межі цьому нема. Скільки уваги від своєї дружини я маю отримувати, щоби почуватися щасливим? Наприклад, я можу сьогодні сказати скільки, але коли завтра я це отримаю, то післязавтра мені стане цього замало. Чи від чоловіка, чи від дітей, чи від когось іншого. Я зараз скажу, можливо, скандальну річ: якщо людина фокусується на своїх потребах, вона ніколи не буде щасливою.  

Самопожертви українців, які йдуть воювати за свою Батьківщину, часто не розуміють європейці, яким важливий особистий комфорт.  

Так, справді. Якщо думати лише про комфорт, то можна стати частиною росії, будуть ті самі магазини, авто. Але ми знаємо, навіщо ті сотні тисяч людей зараз в окопах. І це не про комфорт, а про щось значно вище, серйозніше. Дуже важливо, щоб ті люди, які не в окопах, теж так прочитували своє життя: я не народився, щоб догоджати собі, нема нічого поганого в тому, що мені добре, але це не може бути найважливішою метою життя. Бо якщо ми це ставимо як найважливішу мету, ми цього досягаємо і в моменті стаємо нещасливими, бо виявляється, що цього недостатньо. Тоді з’являється інша мета, і ми «бігаємо» від мети до мети, і нам здається, що ми весь час зайняті. Я впевнений, що люди, які присвячують своє життя служінню, можуть бути щасливими. Коли ти бачиш людину, в якої засвітилися очі завдяки твоїм зусиллям, це неможливо порівняти ні з чим, це найсильніший досвід, який можна здобути: побачити щасливі очі людини, яка не може нічим тобі віддячити, але в якої очі засвітилися завдяки тобі. 

У християнстві є дуже добра притча, яка вчить, що важливо розуміти, що в тобі є доброго, бо також недобре думати, що я ніхто і звуть мене ніяк. Ти маєш чітко розуміти, що в тобі є доброго, що є твоїм талантом, чим ти відрізняєшся, і не для того, щоб вивищуватися над іншими, а для того, щоб іншим послужити. Мені здається, це ідеальна формула буття – пізнавай себе, свою силу, а пізнавши – роздавай. 

Фото: Ростислав Пендюк

___________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

 

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!