«Гармати били, а ми наступали…» Історія захисника, який пішов слідами діда-оунівця

4251 0
До Дня захисника та захисниць, який цього року вперше відзначаємо 1 жовтня, Тvoemisto.tv розповідає історію боротьби за Україну двох поколінь однієї сім’ї – народного артиста Андрія Хавунки, бійця 103-ї бригади Сил тероборони, та його дідуся Григорія, який був зв’язковим ОУН.

Андрій Хавунка – гітарист і вокаліст ансамблю «Орфей», а тепер військовий 103-ї бригади Сил тероборони ЗСУ (позивний «Хава») бере до рук гітару, яку мав при собі на війні, і співає бандерівську пісню, яку чув у дитинстві від свого діда: «Подай, дівчино, руку на прощання». Співає так, що сліз не спинити:

Подай, дівчино, руку на прощання,

Може, в останній вже раз.

Прийшла година, час іти до бою,

Мушу сповняти свій наказ

Ми йшли до бою темненької ночі,

А ясні зорі нам сіяли,

Гармати били, а ми наступали,

Один по одному падали…



Андрій від народження є затятим греко-католиком і бандерівцем. Дід із бабусею виховували його в патріотичному та релігійному дусі, бо тоді УГКЦ була в підпіллі. Співак показує знимку зі своєї першої сповіді. На ній видно, як позаду вікно завішане килимом, щоб ніхто не бачив, що вдома світиться світло і збираються активні односельці.

На фото – Андрій із дідусем і двоюрідними сестрами Лесею та Іринкою 

На фото – Андрій із дідусем і двоюрідними сестрами Лесею та Іринкою 

«Я був дуже допитливим у дитинстві. Одного разу сказав, що Карл Маркс – комуняка, через що виникли серйозні проблеми в моїй сільській школі. Мене виховували на піснях. Дідусь мені співав «Йшли ми до бою темної ночі». Ця пісня фактично прирівнювалася до «Там, під львівським замком». Перший раз я почув її на весіллі і запитав, про що вона. Дід пояснював, що про наших воїнів. А ще співав іншу пісню – про Героїв Крут. Ми в ті часи звикли, що вся «патріотка» – то піонери, комсомольці, а дідусь казав: «Андрійку, наші студенти загинули під Крутами, захищаючи Батьківщину». Тоді я зрозумів, що це щось цікаве, романтичне і заборонене», – згадує Андрій Хавунка. 

Виріс Андрій коло дідуся та бабусі в селі В’язова біля Жовкви. 

«У нас була господарка – корова, свині, нутрії. Дід мав золоті руки, був шевцем і теслею, завдяки своєму фаху і вижив у Сибіру, будував там хати. Його тягнули на завод, де була зооферма, але бабуся була проти, бо там не було українців», – веде далі захисник.

Григорій Хавунка народився в 1914 році, за фахом був зоотехніком. Він і його брат Ілько вступили до лав ОУН і стали зв’язковими.

«Тоді в повстанців була постанова, що якщо ти молодий, то йдеш воювати, а якщо маєш сім'ю, дітей, то тебе не залучать до активних дій, а до іншої справи. Дід мав певний військовий досвід, він був учасником битви польської кінноти проти німецьких танків: шаблі наголо – і на німців. Дивом вижив у тій масакрі», – каже Андрій.

Григорій передавав оунівцям так звані грипси – папірці з важливою секретною інформацією, які давали орієнтування бійцям. Якщо виникала загрозлива ситуація, то грипси ковтали, щоб вони не потрапили до рук ворогів. Григорій був зв’язковим ОУН майже два роки, допоки їх із братом не затримало гестапо, коли вже прийшли німці. Здали їх місцеві бандити, а схопили біля церкви.

Грипси вони, звісно, з’їли. Братів посадили у різні камери і били цілу ніч. «Дід знав, що якщо зізнається – одразу розстріляють. Після допиту привели чоловіка, замість обличчя суцільна гематома. У діда було таке саме. «Ти хто?» – «Я з В’язової» – «І я з В’язової» – «Я – Хавунка Гриць», а той каже: «Йой, брате, та то ти! Ти їм щось повів?», а дід на це: «Та я молився, щоб ти їм ніц не повів!» – пригадує Андрій, усміхаючись.

А далі був нацистський концтабір Бухенвальд, де Григорій пройшов усі кола пекла. Там відбували ув'язнення до 250 тисяч осіб різних національностей, з них понад 55 тисяч були закатовані. З братом Ільком вони перехворіли в концтаборі на тиф. Григорій писав свої спогади, зокрема про пекло в Бухенвальді, але вони, на жаль, не збереглися. Якось Григорія з Ільком погнали на копальні. Всі були дуже голодні, тож більшість кинулася їсти «ріпу» – кольрабі, а потім масово вмирала від дизентерії. 

«Дідусь із братом були зі села, тож добре знали, що того їсти не можна, чекали на сухпай. Після тифу змарніли, були змордовані, і знову один одного не впізнали: «Ти хто?» – питали. «А, то ти, брате?» – розповідає Андрій Хавунка.

До речі, навіть у концтаборі Григорій Хавунка входив до Руху спротиву. Звільнили їх із братом чеські партизани. Після цього було 12 років Сибіру.

«Усю сім’ю діда вивезли. Москалі тоді видумали такі спеціальні вагони, куди запихали людей як тварин, і закривали. Там частина й помирала. Але вони вижили в тих жахливих умовах», – стверджує Андрій. 

Дід шив шапки і рукавиці в Сибіру, працював у колгоспі, а бабуся – у кочегарні. Жили вони в Покровському, на березі річки Лени. Дідо був як галицький двигун: постійно щось робив, мав золоті руки, тому й вижив. Якось вони за три дні накосили місячну норму трави, зробили більше, аніж бригада з 10 чоловік. 

«Але тато згадує ті часи з жахом. Він навчався в шостому класі, це якраз етап дорослішання, аж тут – Сибір. Частково через це й надламався. Зараз йому 83 роки. Він інвалід першої групи, мушу його доглядати», – пояснює співрозмовник.

У дідуся Григорія було дев’ятеро дітей, четверо померли в ті важкі часи. Ще одного сина Ігоря вбили кагебісти, коли Андрієві було чотири роки. Вижили тато Андрія та Любомир, найстарший син. 

«Я народився, коли мій тато закінчив Якутський університет. Він добре вчився, отримав вільний диплом. В Україну було заборонено переселятися, але оскільки в нього був вільний диплом, він міг вибирати. Вибрав Кривий Ріг. Я народився там. І звідти ми вже повернулися додому. Мій тато – гірничий інженер, хоча міг бути актором», – запевняє артист.

Коли Андрій став студентом, то вступив у Студентське братство. «Ми з побратимами завжди були на вістрі. Якщо не можна було співати стрілецьких чи бандерівських пісень, все одно співали, а за нами й суспільство підтягувалося. Також ми сміливо вживали слово «москаль», – усміхається Андрій.

Дідусь ще застав Революцію на граніті. Андрій був її активним учасником, але коли приїхав у село, то почув докори від рідних за бунтарський дух. Однак Григорій внука підтримав.

«Коли мене почали «сповідати», мовляв, навіщо ти туди лізеш, навіщо тобі це здалося, я підійшов до дідуся і запитав: «Діду, я щось не те роблю?» А він: «Та все добре робиш, так має бути. Хоч ти один будеш із сім'ї як я».

Дід Григорій дочекався незалежності України, помер у 1993 році. Хоча він завжди знав, що Україна буде.

«Дід дав мені поштовх. Мій батько по-іншому робив, бо трохи боявся. Все-таки ті люди, які пройшли Бухенвальд і Сибір, не зламалися, бо були семижильними, давали нам наснагу. А батьки вже такими не стали, бо зламані тим Сибіром і жахом, який їм довелося пережити в дитинстві, сім'ї були понищені», – вважає співрозмовник.

Співак брав участь у всіх Майданах, не оминув і ще однієї боротьби. 

«Мій товариш Андрій Рожнятовський якось запитав мене, що я робитиму, якщо почнеться війна. Я задумався, бо стояв на військовому обліку. У жовківському військкоматі мені сказали, що я вже старший (Андрієві 56 років – Ред.), тому в разі війни буду залучений до охорони. Але я подумав: я ж бігаю по сім кілометрів, маю силу! Тоді ми вступили у тероборону, яка тільки почала зароджуватися, я підписав контракт про проходження служби в резерві. Щомісяця тренувалися в Старичах, я був уже готовий. Так і почав службу у 62-му батальйоні 103-ї бригади», – розповідає співак.

Андрій признається, що спочатку було дуже важко морально й психологічно, ситуація погіршувалася через темряву й болото на позиціях. Розпочав свій бойовий шлях від Білогорівки, де отримав перше бойове хрещення (понад 2,5 години безперервного бомбардування), пройшов Світле, Сіверськ, Парасковіївку, Краматорськ, Слов’янськ, Куп’янськ. Загалом на службі пробув дев’ять місяців, шість із них – у окопах на передовій. Тепер має відстрочку, перебуває в резерві.

«У Білогорівці ми всі могли полягти. Там стояла ворожа «мінометка», танки, броньовики із системами ДШКМ. Вони чекали, коли ми підемо, але наш командир, на щастя, здійснив евакуацію… У Парасковіївці був величезний «апендикс», де москалі робили так звані кліщі та могли нас оточити. Після того, як наші пішли вперед, перейшли Сіверський Донець, ми потрапили в Лиман, Куп’янськ, там було найважче фізично... Постійний рух, нерви, міни, стежка, залита водою, і ти чалапаєш два кілометри, а на тобі 30 кілограмів. Але ми знали, що є робота і її треба виконувати. Коли пішли вперед, то дуже одухотворилися», – згадує Андрій.

Під час одного із завдань його разом з іншими бійцями контузило. Тоді загинув їхній побратим Володимир Власов. Бойовий медик і учасник Студентського братства Тарас Семущак відправив Андрія на лікування до Харкова. 

«Він мені тоді сказав: «Знаю, що ви – братчики, круті воюваки, але як не підлікуєшся, то через три місяці почнуться проблеми. Я тоді здичавів, боявся вулицю перейти, бо коли сидиш в болотах, у постійній темряві, не дай Боже ввімкнути ліхтарик… Болото і темінь – найгірші спогади», – вважає артист.

Біля Андрія поруч був не лише автомат, але й гітара. Він навчав хлопців грати на ній і сам часто їм грав. Найчастіше пісню «Між двома блокпостами» на слова Богдана Стельмаха і на музику Романа Ковальчука.

«Спочатку у важкі психологічні моменти, коли ми ще дислокувалися на Львівщині, я пропонував хлопцям вітати їхніх рідних з днем народження: брав дозвіл командира і виїжджав з гітарою, робив від військових такий сюрприз. Так мені було легше жити в армійських буднях. Тому гітара мене справді рятувала. І коли ми поїхали на фронт, вона була зі мною в окопах, на всіх спостережних пунктах», – каже він.

Зі слів Андрія, ця трьохсотлітня війна України з росією закінчиться нашою перемогою, бо ще ніколи не було в нас таких шансів поставити крапку у цій боротьбі.

«Командир Богдан Кушлик нам казав: «Зараз найкращий час і найбільш сприятливі умови, щоби перемогти. Ми завжди були в кабалі. Зараз нам усі допомагають. Якщо ми змарнуємо цей шанс, то, як прийдуть москалі, буде вже навіть не 1939 рік, Україна не існуватиме». Але я ніколи й думки не припускав, що ми програємо. Навіть на початках, коли ми ще не отримували «джавелінів», іншої техніки та зброї. Це тут наші «дуріють», а ми «дуріли» там через інше – умови життя. Знали, що стоїмо, що ніхто не прорветься, що будемо гризти зубами… Тепер нам ще дадуть F-16, і точно все буде добре», – вважає артист.

На його думку, добровольці зробили свою справу. Далі треба розвивати технології, бо це війна дронів, бої в полях – позавчорашній день:

«Колись нам грузин на навчаннях казав: «Хлопці, то все добре, вас вчать падати, стріляти, але це буде три відсотки на полі бою. Росіян треба «оголити» на відстані. Вони йдуть у атаку, бо вони свині, їх просто треба валити. А вам треба навчитися виживати». І ми фактично виживали». 

Після нашої бесіди в голові ще досі лунають слова пісні, яку заспівав Андрій: «Але день той настане. Вір, кохана, молись, між двома блокпостами ми воскреснем колись…» День перемоги неодмінно настане!

 

Христина Гоголь

Фото Івана Станіславського,

фотоколаж Дмитра Тарадайки 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

_________________________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

 

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!