«Мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, але жити хоче у Львові»

3061 0
Тут у Львові в неї була власна справа. Повномасштабна війна поламала плани і поставила життя на паузу. Але навіть в іншій країні їй вдається популяризувати українську культуру та мистецтво.

Куди б не втекли українці від ракет, бомб чи снарядів, серцем вони залишаються в Україні. Їм боляче. Кожен переживає свою травму через війну. Через війну не за територію, а за незалежність, свободу і право бути собою. Що насправді вони відчувають, з яким гейтом зіштовхуються, як дають собі раду на чужині, чи планують повертатися і якою бачать звільнену Україну, розповідає в новому проєкті Тvoemisto.tv “Наші українці”Надія Марченко, львів'янка, мама двох синів та засновниця мистецького проєкту "Коріння". 

«Ми хотіли зберегти українське і створили проєкт «Коріння»

Упродовж шести років у післястудентський час я проживала у Великій Британії, і цей період став для мене незабутнім. Там я зустріла свого чоловіка, а Лондон залишився зі мною в гарних спогадах. За фахом я історикиня та практична психологиня. Повернувшись в Україну, вирішила захистити кандидатський ступінь з історії. Моя спеціалізація була пов'язана з історією України, зокрема періодом Першої світової війни, міжвоєнного часу та постаттю Михайла Грушевського. І хоч ця тема мене завжди захоплювала, я все ж не захистилася, проте маю намір зробити це в майбутньому. Згодом вирішила змінити професію. Закінчила школу дизайну і стала дизайнеркою інтер'єру. Мені завжди було цікаво створювати інтер'єри з українським «характером», переносячи елементи нашої історії в сучасне життя. Мій чоловік створював меблі з українським «характером», доповнюючи мої дизайнерські ідеї.

Так виник проєкт «Коріння», який об'єднав талановитих львів'янок, котрі цікавляться українським мистецтвом. Ми прагнули не просто досліджувати історичні аспекти, але й знаходити способи перенести це в сучасність, зберігаючи наше рідне українське.

На жаль, проєкт «Коріння», як і багато бізнесів та проєктів в Україні, постав перед труднощами через початок повномасштабної війни. 23 лютого я якраз мала вносити плату за оренду нашого мистецького простору на вулиці Івана Франка, але, звісно, ніякої угоди не було, і ми разом із дівчатами з «Ясної речі», з якими планували ділити новостворений простір, почали працювати як волонтерський хаб, допомагаючи тим, що потребували підтримки. Багато львів'ян долучилися до нашої роботи, приносячи свої речі та допомагаючи іншим – тим, які втратили дім і прибували до Львова в перші місяці війни. Мій чоловік із Сумщини. Всі родичі, друзі, однокласники, одногрупники теж їхали у Львів, бо Сумщина в той час була однією з гарячих точок.

Цей період був важким для всіх. Перед моєю родиною теж постали виклики. Проте ми підтримували одне одного і створювали місце, де можна було допомагати іншим.

Я переконалася, що навіть у найскладніші часи можна знайти шлях до розвитку і зберегти свою ідентичність. Проєкт «Коріння» та досвід волонтерської допомоги надихнули мене долучатися до благодійних ініціатив та роботи для підтримки ЗСУ.


Наше коріння проростає в Ірландії

Коли минув перший стрес, прийшло розуміння, що війна не закінчиться за місяць-два, що треба якось жити далі. В межах проєкту ми зробили власноруч багато різних речей: скрині, вишиванки, намиста, і все це просто стояло. Ми розуміли, що волонтерити треба, донатити треба, що грошей для життя і всіх цих потреб теж треба… Потреб багато, а ресурсів залишилось обмаль, як і можливостей в Україні. В цей час ми якраз відправляли друзів у Ірландію. Вони приїхали туди, розказали, яка ситуація в Ірландії, що одна з перших відкрила кордон для українців. А в мене у Ірландії друзі, одногрупник – хрещений батько мого сина. Тож я вирішила їхати, і всі ці здобутки поїхали зі мною.

Ірландія дуже friendly, дуже відкрита. Якщо порівнювати Англію та Ірландію – це дві різні культури, два різні менталітети. Ірландці сприйняли нашу біду як свою, постійно кажуть: ми маємо такого самого сусіда, ми маємо таку саму складну історію. Вони розуміють і втрату мови, яку зараз відновлюють. Мій молодший син навчається в ірландській школі з ірландською мовою викладання. Я поки жодного слова не розумію, але він щасливий у цій школі. Тут чудова система освіти. Підкуповує щирість тутешніх людей.

Син приходить зі школи і каже: «Мамо, таке враження, що мене більше люблять, аніж усіх інших дітей», притому що він не спілкується ні ірландською, ні особливо англійською.

Так, ірландці такі – постійно намагаються допомогти, підтримати. Попри фінансову допомогу підтримують емоційно. Організовують нам свята, вивчають нашу історію, їм цікаво нас розуміти. Ці івенти вони часто приурочують до різних наших свят, навіть не до своїх. Наприклад, до Великодня або річниці перебування українців у своїй країні. Ми подарували їм на знак подяки тарілки з петриківським розписом, і вони були у захваті.

Однак не можу сказати про велику підтримку з боку українського посольства: зовсім не компетентне, інертне, працювати з ним неможливо, ніякої допомоги від нього не бачимо. Але є волонтери, місцеві, є «Українські волонтери в Ірландії» – неймовірно потужна сила. Вони допомагають із перших днів, я особисто знаю всіх цих людей. Половина з них залишила свою роботу. Кажуть, що поки війна, ми маємо чим зайнятися. Вони проводять різні заходи,  допомагають необхідними речами, інформацією. Вони просто титани! Також допомагають українським військовим і українцям на батьківщині. Тобто є українські благодійні організації людей, які живуть тут понад 20 років, і все це, по суті, на їхніх плечах.


«Відкрити людям Україну»

Я не приховую, що виїхала. Як я вже казала, маю фах психолога. Тому прогнозовано завжди знайдуться ті, що гейтитимуть інших за те, що вони виїхали, або за те, що залишилися: ти погана мама, бо не вивезла дітей, ти погана патріотка, бо виїхала, залишила свою країну. І це найбільший наш біль. Насправді я думаю, що це біль усіх людей, які потрапляють в такі ситуації та вимушені в них жити. Але українці люблять одні одних шпиняти, цькувати.

Ми – не біженці, ми – тимчасово переселені! Нас ніхто не називає біженцями, ми маємо зовсім інший статус. Ірландці сприймають нас по-людськи: у вас війна, ви приїхали через війну, і якщо ви просите допомоги, то у відповідь самі готові допомагати і часто ділитеся своїм досвідом та знаннями.

20 років тому я приїхала на заробітки в UK, розуміючи обставини, через які це відбулося. Цього разу все зовсім по-іншому. Українці приїхали не на заробітки, а втікаючи від тягот війни. Не через бідність чи малі статки, а часто з кількома вищими освітами, інколи зі значно кращих умов, аніж ті, в які потрапили. 

Ірландці сприймають нас дуже цікаво, наприклад, запрошують на всі свої заходи, де обговорюють події свого міста, покращення добробуту його жителів. Вони кажуть: «У вас дуже свіжі погляди, ви дуже цікаво на все дивитеся. Як думаєте, що ми можемо покращити і яким чином?» Тобто радяться з нами, сприймають нас як рівних, точно не гірших.

Із перших днів перебування тут я залучена у волонтерство – від збору на автівки для військових до закриття гуманітарних потреб. Волонтерю через мистецтво, ярмарки, репрезентацію української культури. І проєкт, який я починала в Україні, тут теж знайшов собі місце. «Коріння» стало проростати і в Ірландії, і у Великій Британії. Звісно, не обходиться без перешкод і труднощів. Наприклад, нещодавно організовували виставку. Одна з її частин стосувалася української історії, а саме Голодомору. Спершу ми бачили спротив місцевих, мовляв, це політика, ми це не підтримуємо. Але коли розмовляєш, пояснюєш, проводиш паралелі, що, для прикладу, Ірландія в своїй історії теж має сторінки, повʼязані з голодомором, то стає зрозуміло, що це зовсім не про політику, а про просвітництво, відкриття правди.

Українське викликає сьогодні неабияку цікавість, захоплення в усьому світі. Ірландці та англійці – не виняток. Ми були представлені з етновиробами, українських майстрів, українськими національними костюмами та вишитими сорочками в межах проєкту «Коріння» в магазині в Halesworth у Великій Британії. Заходили переважно англійці. Бачили б ви це захоплення: «Це Латинська Америка? Африка? Звідки така краса?» Кажу їм, що це українські народні костюми і прикраси. Не знаю, якими вони уявляли собі до цього історію українців, можливо, з російськими наративами, у кокошниках? Але коли розповідаєш більше, отримуєш шалену віддачу і відкриваєш людям Україну. Наприклад, наша карпатська скриня поїхала з Великої Британії до Америки. Так сподобалась одній англійській леді, Joe Jordan, яка саме допомагала нам із відкриттям магазину. Вона купила її для свого сина.

Однією з таких подій, організованих у межах нашого проєкту в співпраці з Ukrainian volunteers of Ireland, що дуже тут зрезонувала, була мистецька фотовиставка «Битва за Україну», яка «мігрує» ірландськими містами, аби розповісти максимальній кількості ірландців про Україну з різних боків: «Квітуча Україна» – про наші природні ресурси, фантастичну красу; «Розгромлена Україна 2014 – 2023» – про війну, яку розпочала росія проти України, про все знищене, про тих, кого втратила Україна; «Голодомор» – про жахливий геноцид радянської влади; «Традиції» – про культурне розмаїття і нашу спадщину. 

На виставці також представлені картини скрипальки Львівської опери та художниці Оксани Кудринецької, а ще відомої ресторатори, письменниці та художниці Ярослави Павлюковець, які є учасницями «Коріння».

Ба більше, наш проєкт отримав запрошення від нігерійського дизайнера на його щорічний модний показ. Відвідувачі були дуже вражені: нігерійці в національному одязі, ми – в своєму. Окрім традиційного одягу, ми представляли вироби з колекції Оксани Сокол , DIVchA-Юлії Канич та Роксолани Миронович і Людмили Цоки-Колоди. 

Перед цією подією було два покази одягу з етноколекції Марії Ланцути-Пашко в українській церкві в Ірландії та на великодньому ярмарку. Вони отримали неймовірні відгуки, резонанс у Дубліні та в соцмережах.

А на економічному бізнес-форумі в Глазго відбувся показ етнобохо –   колекції одягу Світлани Городнецької, теж надзвичайно талановитої учасниці нашого проєкту.

Всі ці жінки присутні в «Корінні», творять фантастичну спільноту мисткинь по всьому світу в межах проєкту і поза ним. Це і бренд Kriz талановитої художниці по склу Христини Меленчук, і валяні речі Vik-Dao Наталії Ваганової, і чудові роботи графічної дизайнерки та художниці Ксенії Павлик, художниці та мистецтвознавиці Ростислави Грималюк.

Дуже радію, що маю змогу через свій проєкт розповідати про талановитих українських мисткинь. А найбільше, що всі ці люди, залучені до проєкту, незалежно від того, чи вони фізично в Україні, чи в інших країнах через війну, роблять усе, аби допомогти нашим військовим. Коли бачиш, як тендітні жінки сідають за кермо позашляховиків і переганяють їх в Україну, і то не одну добу, бо це потрібно нашим хлопцям… Звісно, ніщо не зрівняється з тим, яких зусиль докладають військові, аби здобути перемогу, аби ми мали змогу повернутися в Україну.


«Правильного рішення нема»

Що для мене є приводом для повернення? Напевно, безпека моїх дітей, закінчення війни. Не можу зараз сказати чітко. Звісно, тут нелегке життя: дуже проблематично з житлом, просто неймовірно важко знайти його. Ми живемо то в готелі, то в друзів. Якщо це питання не вирішиться, то не знаю, що робитиму далі, чи довго витримаю. Але в Україні ще складніше, бо ти в жодному місті не почуваєшся в безпеці, «прилітає» всюди, і це найстрашніше, і це, відповідно, найбільша перешкода для повернення. Емоційно важко, тому що я тут із дітьми, а чоловік там. Чуєш багато думок і усвідомлюєш, що правильного рішення нема, кожен судить, виходячи зі свого контексту.

Завжди будуть ті, в кого інша думка. Нам треба думати на перспективу, де шукати точки примирення, бо українці повернуться до рідних домівок, і розпочнеться національна «забава»: хто правіший, хто рівніший. 

Тільки коли люди закриють свої базові потреби, матимуть хороший заробіток, пенсію, коли будуть захищені та зрозуміють, що їм не треба змагатися, виривати щось у когось, вимолювати в держави, коли всі процеси будуть відкритими, прозорими, тоді й заспокояться. Тоді почнеться якийсь інший рівень взаємодії в суспільстві.

Чим для мене є Україна? Україна для мене – найрідніше, що може бути, наймиліше. І це не просто слова. Я колись збиралася залишитися у Великій Британії, планувала жити в цій країні. Тепер я можу жити в Ірландії, для цього немає жодних перешкод, але я не зможу жити ніде, окрім як в Україні. Мої діти побували зі мною в різних країнах. Ми буквально щойно приїхали з Лондона, і мій син каже, що бачив Дублін, Лондон, Париж, але хоче жити у Львові.

Записала Любов Куртяк

 

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, станом на початок березня 2023 року майже 8,1 млн українців виїхали до країн Європи після початку повномасштабної російсько-української війни, з них майже 4,9 млн легалізували своє тамтешнє перебування через механізм тимчасового захисту. На жаль, значна частина українців навіть із тих регіонів, де зараз не тривають і не тривали бойові дії, досі перебувають за кордоном. На батьківщині вони часом можуть зіткнутися через це навіть з публічним осудом. Самі ж емігранти нарікають на слабку комунікацію з Українською державою.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

___________________________________________________________________________________________________

Щоб отримувати актуальні й гарячі новини Львова та України, підписуйтеся на наш Instagram та Viber.

Трансляції важливих подій наживо і щотижневі відеопрограми  про актуальні львівські питання у «Темі тижня» та інтелектуальні розмови на загальноукраїнські теми у «Акцентах Твого міста» і публічні дискусії для спільного пошуку кращих рішень викликам громади міста – дивіться на нашому YouTube-каналі.

 

 

 

 

Вибір Твого міста

+
Щодня наша команда працює над тим, щоб інформувати Вас про найважливіше в місті та області. За роки своєї праці ми довели, що «Твоє місто» - це медіа, якому справді можна довіряти. Долучіться до Спільноти Прихильників «Твого міста» та збережіть незалежне медіа для громади. Кожен внесок має значення!